Частина 4. На зламі століть / Część 4. Na przełomie wieków

150 річчю від дня народження В. Городецького присвячується / Poświęcam 150 rocznicy urodzin Władyslawa Horodeckiego

“Волею долі творчий доробок одного з найвідоміших і найпопулярніших київських архітекторів минулого належить Україні, Польщі та Ірану. Кожна з цих країн може пишатися архітектурною спадщиною, яку він залишив».

Д. Малаков, «13 київських зустрічей з Городецьким»

„Zrządzeniem losu twórczy dorobek jednego z najbardziej znanych i najpopularniejszych kijowskich architektów przeszłości należy do Ukrainy, Polski i Iranu. Każdy z tych krajów może cieszyć się spuścizną architektoniczną, którą on po sobie zostawił”.

D. Malakow, „13 kijowskich spotkań z Horodeckim”

«Проходжу коло нього майже кожним разом, коли буваю в столиці України, але тільки одного сонячного дня пополудню, коли повітря було чисте, як склянка джерельної води, а небо блакитне як на прапорі України, звернув увагу на те, що цей костел…кричить!»

К. Войцеховський, «Костел, який кричить»

„Przechodzę koło niego niemal za każdym razem kiedy tylko zdarzy mi się być w stolicy Ukrainy, ale dopiero pewnego słonecznego popołudnia, gdy powietrze było czyste jak szklanka źrodlanej wody, a niebo błękitne jak na fladze Ukrainy, zwróciłem uwagę na to, ze kościół ten … krzyczy!”

K. Wojciechowski, „Kościół, który krzyczy”

Після поразки січневого повстання царська влада провела чистку адміністративного апарату до цього насиченого поляками. Участь католицького духовенства у січневому повстанні стала претекстом для розриву у 1866 р. конкордату з Римом. Втім польське життя Києва не зупинилося. Вже в 70-х роках ХІХ ст. повстало Товариство польської молоді у Києві (Stowarzyszenie połskiej mlodzieży w Kijowie). У 1884 році закладено Корпорацію студентів поляків (Korporacje studentow Polaków) на чолі якої став брат майбутнього Президента Польщі – Станіслав Нарутович (Stanisław Narutowicz).

Новий наплив поляків до Києва розпочався під час будівельного буму на переломі ХІХ та ХХ ст. В цей час в Києві мешкало 17 тис. поляків, а в 1909 р. це число зросло до 44 тис. Поляки займали також багато важливих посад, а Йосип Йосипович Завадський (Józef Zawadzki) навіть був міським головою. Він походив з Вільна, орендував типографію університету св. Володимира та керував нею 30 років. Але найпомітніший слід в обличчі тогочасного Києва залишили архітектори, зокрема деякі польського походження: В. Городецький, І. Ледуховський та ін. В цій частині нашого циклу ми розкажемо вам про польську громаду Києва перелому ХІХ-ХХ ст. та її внесок у розбудову міста над Дніпром.

Po upadku powstania styczniowego władza carska przeprowadzila czystkę w aparacie administracyjnym w znacznej mierze opanowanym przez Polaków. Udział duchowieństwa katolickiego w powstaniu stał się pretekstem do zerwania konkordatu z Rzymem w 1866 roku. Jednak polskie życie w Kijowie nie zamarlo i już w latach 70-tych XIX wieku powstalo Stowarzyszenie Młodzieży Polskiej w Kijowie. W 1884 roku założono Korporację Studentów Polaków, na czele której stał brat przyszłego prezydenta II Rzeczpospolitej – Stanisław Narutowicz.

Nowy napływ Polaków do Kijowa rozpoczął się podczas boomu budowlanego na przelomie XIX i XX wieku. W tym czasie w Kijowie mieszkało 17 tys. Polaków, a w 1909 roku ich liczba wzrosla do 44 tysiecy. Polacy sprawowali także wiele ważnych funkcji, a Józef Zawadzki był nawet prezydentem miasta. Pochodził z Wilna, dzierżawił drukarnię Uniwersytetu św. Włodzimierza i kierował nią 30 lat. Jednak najwyraźniejszy ślad w wizerunku ówczesnego Kijowa pozostawili architekci, zwłaszcza ci polskiego pochodzenia, W. Horodecki, I. Ledóchowski i inni. W tej części naszego cyklu opowiemy wam o polskiej wspólnocie w Kijowie na przełomie XIX i XX wieku oraz jej wkładzie w rozbudowę miasta nad Dnieprem.

Архітектори / Architekci

Життя міста неможливо собі уявити без архітекторів. Тоді під час будівельного буму кін. ХІХ-поч. ХХ ст. вони буквально на очах змінювали обличчя Києва. З архітекторів польського походження та і зодчих взагалі перш за все слід згадати уславленого Владислава Городецького.

Про цього архітектора зараз в Україні написано вже досить багато. Особливо варто згадати досконалі праці Д. Малакова. Тому тут ми лише коротко скеруємо вас до деяких дійсних споруд та споруд, що, на жаль, вже не існують, що їх подарував місту Городецький. Без сумнівів найвизначнішою спорудою, яку він подарував католицькій громаді, а з нею – і всьому місту, є новий костел, освячений на честь св. Миколая.

Костел св. Миколая споруджений 1899-1909 рр. на замовлення римо-католицької громади Києва. Будівництву передував представницький конкурс, за підсумками якого першу премію отримав архітектор П. Гіппіус, другу – студент Петербурзького інституту цивільних інженерів Станіслав Воловський. Замовники обрали для втілення конкурсну роботу Воловського.

Виконавцем робіт запросили київського зодчого Владислава Городецького, який творчо переробив проєкт. Через обмеженість коштів, які збиралися шляхом пожертв, будівництво тривало майже десять років. Комітет будови костела знаходився по (будинок не зберігся). Натомість вцілів будинок, в якому мешкав благодійний діяч Леонард Янковський, координатор побудови костела Св. Миколая – .

З огляду на складні умови (високий рівень ґрунтових вод), була розроблена спеціальна конструкція фундаменту на бетонних набивних палях за прогресивною технологією київського інженера Антона Страуса. Тут вона була застосована у таких масштабах уперше в Європі.

Костел споруджений з використанням новітніх матеріалів, якими тоді були залізобетон (з нього зроблено усі перекриття, зокрема, склепіння центрального нефа системи “ганнебік” при прольоті у 17 м має товщину всього 8 см), штучний граніт, теракотове обличкування тощо. Зокрема, зі штучного каменю виконано усе багате архітектурне та скульптурне оздоблення будівлі, автором якого є давній співавтор Городецького – італійський скульптор Еліо Саля. Одночасно з костелом у спрощених неоготичних формах зведено триповерховий будинок причту. Освячення та урочисте відкриття костела св. Миколая відбулося 6 грудня 1909 р. Першим його настоятелем став ксьондз Ян Юзеф Змігродський.

Об’ємно-просторова композиція храму – хрестова у плані базиліка з трьома невами, розвиненим трансептом, двома баштами на західному фасаді та сигнатуркою у середохресті є типовою для середньовічних європейських костелів. Таким є і декор – майстерна і достовірна готична стилізація, яка яскраво втілює образ готичного храму. Сучасники вбачали у Миколаївському костелі подобу віденської Votiv Kirche (1856). Домінуючий у композиції західний фасад має три стрілчасті портали, тимпани яких прикрашені барельєфами на релігійні теми. Центральна вісь акцентована великим вітражем-трояндою та трикутним фронтоном над ним. Споруда відрізняється досконалістю пропорцій, чистотою композиційного задуму, виразним моделюванням деталей.

Радянська влада зареєструвала “синдикат” (громаду) костела у березні 1921 р. З 1936 р. богослужіння у храмі припинилися через відсутність ксьондза. У березні 1938 р. рішенням міськради костел було закрито й призначено під “використання для громадських потреб”. Представники влади познімали хрести, ікони, начиння, дзвони, скульптури, частину вітражів, демонтували також і орган. Частина цього майна потім була знайдена на кіностудії ім. О. Довженка. В 1943 р. інтер’єр споруди сильно постраждав від пожежі, яка, за переказами, виникла від майна, що зберігалося тут.

Після війни у будівлі костела розмістили Київський обласний державний архів. Тут також було розміщено радіоглушильну станцію, яка мала перешкоджати мешканцям Києва слухати західні “радіоголоси”. В 1954-1957 рр. проводилися реставраційні роботи будівлі, під час якої були зняті залишки старих вітражів. В 1956 р. споруду визнали пам’яткою архітектури, однак 1963 р. це рішення було скасовано.

Після урядової ухвали (1979) про створення тут “Будинку органної та камерної музики” костел 1979-1980 рр. був відреставрований з пристосуванням під нову функцію (архітектори Олег Граужис, Є. Осадчий та ін.). На місці вівтаря було встановлено новий великий орган. Викопаний під концертною залою у попередні роки підвал (на місці поховань) було переобладнано на цокольний поверх. Під час розчистки підвалу було знайдено одну з втрачених скульптур – архангела Гавриїла.

У квітні 1991 р. будівлю внесли до списку споруд, які мають залишатись у власності держави та не підлягають передачі релігійним громадам. Та католицька громадськість не погодилася з таким рішенням влади і наполягала на поновленні своїх прав. З вересня 1991 р. біля стін колишнього костела стали відправляти служби за католицьким обрядом. Перша така служба відбулася 29 вересня Яном Кріпаном, настоятелем парафії св. Олександра у Києві. Невдовзі був досягнутий компроміс між представниками держави і католицької церкви: було погоджено, що під одним дахом будуть співіснувати католицька парафія та “Будинок органної і камерної музики”. Урочисте відкриття костела відбулося 4 січня 1992 р., першу службу очолював єпископ Ян Пурвинський. Нажаль співіснування парафії та органного залу не складалося добре. А 3 вересня 2021 р. в костелі під час репетиції відбулося коротке замикання внаслідок чого згорів орган та було сильно пошкоджено інтер'єр костела. На відбудову костела одразу ж пожертвували кошти заможні кияни. Досягнуто домовленість про повернення костела римо-католицькій спільноті. Проте чи буде ця домовленість реалізована. Наразі служби відбуваються в підземному храмі.

Хотілося б також відзначити, що виконаний за всіма канонами готичного стилю Миколаївський костел являє собою єдиний такий виразний зразок його новітнього застосування у Києві. Зважаючи на це, він є свого роду навчальним посібником для вивчення цього стилю та унікальною пам’яткою, яка надає цій частині Києва неповторного та, може, навіть загадкового обличчя.

Та повернемося до В. Городецького. Свою кар’єру у Києві він розпочав зі зведення на початку 1990-х рр. усипальниці родини барона Штейнгеля, побудованої на цвинтарі Аскольдова могила (наразі тут збереглися рештки якоїсь споруди, які потребують детальнішої ідентифікації). В 1895-1896 p. він розробив проєкт “Південноросійського машинобудівного заводу” на .

Проєктуючи корпуси заводу, архітектор ще не оговтався від загальноприйнятих тоді принципів і схем промислових підприємств, але висока якість проєктування та виконання будівельних робіт добре послугували майбутнім поколінням.

Наприкінці XIX ст. Городецький став одним з активних учасників розвитку Києва: він розробив проєкт нових вулиць у центрі міста на місці колишньої садиби Меринга (Михайлівської, Ольгинської, Мерінгівської та Нової), став автором кількох споруд на Миколаївській (сучасній Городецького) вулиці (будинок київського відділення Російського сільськогосподарського комісіонерства “Работник” та меблевої фабрики І. Кімаєра).

Поблизу розташований перебудований будинок колишнього готелю «Континенталь», в якому В. Городецький проєктував інтер’єри.

За його проєктом був побудований будинок Л. Бендерського – повних шість поверхів на .

До 1897-1898 pр. належить проєкт надбудови і добудови старого двоповерхового будинку для страхового товариства «Россия» на розі вул. Хрещатика і Прорізної.

Під час київської сільськогосподарської і промислової виставки 1897 p., влаштованої на схилах Черепанової гори увагу привертали два проєкти Городецького – павільйони графів Юзефа та Костянтина Потоцьких. Саме після виставки 1897 p. В. Городецькому – вже добре відомому і шанованому київському архітекторові – і випала честь зводити вже описаний костел св. Миколая.

Проєкт В. Городецького визнали кращим і тоді, коли московський архітектор Бойцов відмовився від роботи над проєктом міського музею старожитностей і мистецтв – сучасного Національного художнього музею України.

Важливим фактором при будівництві музею стало широке застосування бетону і цементу. В 1898 р. у Києві на Куренівці діяв завод “Фор”, зведений в 1898 р. за проєктом В. Городецького (). Він належав цьому архітектору. Тож він активно рекламував застосування цементу та бетону в своїх неординарних спорудах. Варто лише пригадати скульптури з бетону на будинку з химерами, костелі св. Миколая чи будівлі музею українського образотворчого мистецтва. З 1898 р. завод налагодив виробництво найкращого на той час портланд-цементу. Завод випускав також залізобетонні вироби, мозаїчні плитки для підлоги, порожнистий камінь та цементно-піщану цеглу.

В 1898-1902 рp. на за проєктом В. Городецького побудована караїмська кенаса. Ця унікальна екзотична будівля викликала чимало схвальних відгуків.

Та найвідомішою київською спорудою В. Городецького став власний будинок архітектора на . Будинок мав форму куба з характерним для модерну еклектичним використанням різних стилів. Його фасади оформлені скульптурними прикрасами роботи Е. Саля на тему природи, виконані з цементу. Оскільки у той час цемент не був ще популярним, Городецький, імовірно, оздобив свій будинок так з метою реклами.

Інтер’єри будівлі були також оформлені екзотичними скульптурними сюжетами. “Київська газета” від 4 грудня 1903 р. називала будинок “зразком архітектури нового стилю”. Дуже швидко дивовижний витвір Городецького став однією з видатних архітектурних пам’яток Києва.

Маловідомо, що сюжет цього будинку В. Городецький імовірно перейняв від так званого “Африка-хаус” в Гамбургу, який звів в 1899 р. архітектор М. Халлер (Скібицька, 2011).

В. Городецький вважається також автором низки склепів на Байковому кладовищі Києва, а також звів склеп Лелявського на цвинтарі Видубицького монастиря, а також склеп Козакевичів на цвинтарі у Пуща-Водиці.

В. Городецький був не тільки архітектором, він також виступав в іпостасі модельєра жіночих суконь та декорацій та костюмів для театру Соловцова.

Після революції і захоплення влади більшовиками, втративши свою нерухомість і не маючи у нових умовах ніяких засобів до існування, Городецький 1920 р. емігрував до Варшави. У Польщі він почав працювати у Міністерстві громадських робіт архітектором. Він розробляв проєкт курорту у Хелі та реставрував палац у Вишнівці, пошкоджений під час Першої світової війни.

Окрім Городецького у Києві того часу активно працювали й інші архітектори польського походження. На жаль, про них ми знаємо незрівнянно менше.

Іваницький Карл Людвігович (06.11.1870-1940) – вихованець Львівської політехніки. В 1894-1919 рр. жив у Києві. Тут за його проєктом побудована будівля фабрики будівельної кераміки Й. Анджейовського на (1896 р.).

Будівля колишньої фабрики будівельної кераміки перебуває наразі в критичному стані. Проте, і зараз можна оглядати виразні кахельні прикраси на фасадах цієї руїни. Підприємство засноване 1875 р. було найвідомішим виробником кахлів. Воно спеціалізувалося на виробі високохудожніх грубок і камінів. Цими виробами прикрашено інтер’єри колишніх прибуткових будинків, що збереглися досі за адресами: Ярославів Вал, 1 та 14, Володимирська, 61/11 та Банкова, 10 (Малаков, 2009).

Цей архітектор збудував також прибутковий будинок на де знаходилася його власна контора.

Найбільшою справою К. Іваницького мала стати побудова ще одного католицького костела св. Йосипа Обручника на Подолі (). Вперше проєкт костела св. Йосипа, розроблений Каролем Іваницьким, що був дієцезіальним архітектором, був поданий на затвердження 1910 р. як проєкт римо-католицької каплиці у садибі Кароліни Ярошинської на вул. Юрківській, 1 (наріжна частина садиби пізніше відокремилася, й у К. Ярошинської залишилася ділянка № 3, друга від рогу вул. Кирилівської). Проєкт затверджено лише наприкінці 1913 р. Того ж року храм заклали. Костел мав еклектичні риси з елементами неороманського стилю, був асиметричним, з майже 40-метровою вежею. За Оленою Горбик, будівництво зупинила Перша світова війна, хоча у споруди вже був зведений гранітний цоколь. Втім, 1920 р. громаду костела було зареєстровано радянськими органами як Синдикат римо-католицького костела імені св. Йосипа на вул. Юрківській, 3, ймовірно, у приміщенні частково збудованого храму. У переліку київських костелів 1925 р. він вже не значиться.

Найбільш загадковим і у той самий час одним з найбільш виразних київських архітекторів того часу був Ігнацій Казимирович Лєдуховський (роки життя нам невідомі). Яскравий представник інтернаціонального (декоративно-флореального) напрямку стилю модерн. З атрибутованих споруд Лєдуховського: особняк з хірургічною клінікою доктора медицини П. Качковського на , прибуткові будинки на та та .

Клініка Качковського без сумнівів є одним з найвиразніших будинків у Києві. Для міської садиби затисненої вузькими межами сусідніх землеволодінь, яка, до того ж, поєднувала у функціях з амбулаторією та лікарнею, обрано оригінальний прийом вивільнення у забудові одного з торців. Цим самим формувався бічний садовий фасад з відкритою терасою кабінету господаря на рівні другого поверху та наріжна заокруглена частина. Напівциркульна форма плану кутових приміщень повторена у центральному вузлі внутрішніх сходів, які є композиційним ядром будинку і об’єднують навколо себе згруповані обабіч себе приміщення дворової та фасадної частини. Ця тема також розкривається у центральних прорізах першого та другого поверху.

Садиба Качковського чудово ілюструє лінію тогочасного модерну, пов’язану з ірраціональними, органічними основами формотворення. Це виявлено як у взаємній компоновці повільно текучих конструктивних об’ємів, так і виборі фасадної пластики та облаштуванні внутрішніх приміщень. У авторських скульптурних оздобах фасадів, виконаних скульптором Ф. Соколовим, переважають органічні мотиви, де ретельно переплетені реальні істоти та міфічний світ. У загальному змістовному наповненні образотворчої частини декору прочитується містичний ірраціоналізм готичної традиції, введення теми захисту домашнього вогнища та людського життя взагалі, на сторожі якого стоять звабливі сирени у центральному фронтоні, рикаючий лев на куті тераси, пара загадкових маскаронів (Фауст і Маргарита?) обабіч головного входу.

Модельовані у реалістичній манері рельєфні квіти латаття, з м’ясистих стебел яких ніби звиті балюстради вікон другого поверху, квіткові пласко-рельєфні панно із зображенням каштанових гілок передають розкіш та витонченість природних форм, їх вітальну енергію. Відтворення органічних структур у модерні, що притаманно флоральному (декоративному) модерну, виявилося особливим чином у садибі Качковського. Оформлення дворового проїзду з однією колонкою у вигляді оголеної кістки (натяк на професію лікаря-хірурга?) та малюнок ажурних ґрат, що є парафразом відомого паризького Castel Beranger (1894-1898) архітектора Гектора Гемара, який був сміливо висаджений Ледуховським на київський ґрунт.

Будинок на вул. Назарівській, 19, що вписаний до щільної однобічної забудови фронту вулиці, теж має свої особливості. Стильові форми модерну використані на фасаді у вигляді орнаментальних ліпних вставок вишуканого малюнку, які акцентують фриз, надвіконні та міжвіконні площини.

У порівнянні з цим, сусідній будинок Лєдуховського (будинок лікаря М. Трофімова) на вул. Назарівська, 21 відображає початок класицистичних впливів на розвиток стилістики модерну, її «очищення» від вигадливого багатослів’я та нестриманої пластичної деформації форм раннього етапу. Він вирішений Лєдуховським, як односекційне садибного типу прибуткове житло з однією квартирою на кожному з первісно трьох поверхів. Проте, надбудовою 1950 р. четвертого поверху первісну композицію автора було порушено.

Інколи Лєдуховському приписують також чудовий прибутковий будинок А.А. Червінського на вул. Костельній, 7 (1913 р.). Червінський, який також мав польське походження, відкрив у Києві виробництво мідної вуглекислоти та займався ацетиленовим освітленням.

На авторство Ледуховського вказують і у випадку будинку С. Чоколової на (1911-1912). Це односекційне садибного типу апартаментне житло з однією квартирою на кожному з первісно трьох поверхів стало справжньою окрасою вулиці. Проте, надбудовою було знищено виразну об’ємність будинку та рельєфи у його верхній частині. Окрасу даного будинку становлять численні рельєфи, зокрема, зображення гілок каштану, античного сюжету «хлопчик на гусці», змій, а також вакхічні сцени та сцени полювання.

Слід згадати також архітектора Г. Гая – автора проєкту Бессарабського ринку. Цей ринок побудований 1910-1912 р. на гроші відомого цукрозаводчика Лазаря Бродського, призначені ним на цю мету у заповіті. Спроєктував ринок Генрік Ґай, а реалізовував проєкт архітектор Михайло Бобрусов. Скульптурне оздоблення виконали учні українського скульптора Ф.П. Балавенського, які навчалися у Київському художньому училищі, – Т.В. Руденко-Щелкан (декоративне панно на фасаді), і А. Теремець (горельєф «Селянин з волами» і декоративне зображення гусей на металевих воротах), П.В. Сніткін (горельєф «Молочниця»). Урочисте відкриття ринку у присутності вищого керівництва міста і краю відбулося 3 (16) липня 1912 р.

Мандуруючі містом / Wędrując miastem

Після ознайомлення з київськими архітекторами польського походження, проїдемося вулицями міста і ознайомимося з вцілілими та не вцілілими будинками, що пов’язані з життям польської громади Києва на зламі ХІХ-ХХ ст. Допоможе нам у цьому мапа «Польські адреси Києва» видавництва «Дух і літера».

Як і будь-яка інша національна спільнота поляки в Києві закладали свої благодійні та культурно-освітні організації.

У тогочасному Києві квітло також польське культурне життя. Тут перебували і творили польські літератори, театральні діячі та художники.

Станіслава Висоцька – акторка, режисер, театральна діячка. Народилась у Варшаві. В 1911-1920 рр. мешкала у Києві на . Організувала (1916 р.) та керувала польським експериментальним театром «Studio» на , де реалізувала нові сценічні ідеї. В 1919 р. вчила акторській майстерності у Театральній академії на .

Януш Корчак (Генрик Гольдшміт, 1878-1942) – письменник, педагог, лікар. Народився та мешкав у Варшаві. У роки Першої світової війни кілька раз відвідав Київ. В 1915 р. гостював у Гімназії Вацлави Перетякович. В 1917 р. працював у польських закладах для дітей на вул. Богавутівській та Володимирській. Саме тут він написав книжку «Як любити дитину». У Польщі займався будинком для єврейських сиріт. Написав численні праці з педагогіки та дитячі твори. В 1940 р. опинився у Варшавському гетто та був замучений у концтаборі Треблінка.

З 2016 р. одна з київських вулиць носить назву Януша Корчака.

Болеслав Лесмян – поет, театральний діяч, один з найбільш новаторських авторів нової польської літератури ХХ ст. Народився у Варшаві. В 1887 р. його батько став чиновником управління Південно-Західної залізниці у Києві. Тут Болеслав мешкав до 1901 р. Навчався у Другій Київській гімназії, а також Київському університеті св. Володимира. У Києві розпочалася його літературна діяльність у вузькому колі російських, польських та українських модернистів. Спочатку мешкав на , а з 1892 р. – на .

Болеслав Лесмян, окрім свого поетичного таланту, прославився феноменальною популярністю у жінок. Що притягало їх до нього? Точно не слава – бо відомим він став значно пізніше. Не відрізнявся він і зовнішнім виглядом: малорослий (мав 1,55 м росту і часто казав, що замінив би свій талант на пару додаткових см), горбатий, лисий з кривим носом. А, тим не менше, дуже популярний.

На вулиці Лютеранській звернемо увагу на нижню частину вулиці, що спускається на Хрещатик. До 1941 р. тут знаходилося два будинки. В одному з них по знаходилася видавнича фірма та книгарня Леона Ідзиковського (1827-1865).

Герсілія Ідзиковська (Бухаревич) (1892-1917) – дружина Леона Ідзиковського (1827-1865) – засновника відомого київського видавництва, яке повстало 1895 р. Після смерті чоловіка довгий час самостійно керувала фірмою. Створила при видавництві велику бібліотеку та колекцію нот. Видавництво рекламувало польську поезію та музику. Видавало воно також твори українських композиторів.

На іншому боці вул. Лютеранської знаходився будинок, де містилася фотографічна студія іншого відомого киянина-поляка – Володимира Висоцького.

Детальніше про постать В. Висоцького див. тут / Więcej o W. Wysockim tutaj:

Отто Глінка – журналіст та громадський діяч. Публікував твори у польській пресі під псевдонімом Mikołaj Trzaska. Видавав газету «Наша Пшишлосць» (“Nasza przyszłość”). Працював у Києві в управлінні Південно-Західної залізниці, був учасником київських інтелектуальних клубів. Помешкання О. Глінки на вул. Мало-Володимирській (О. Гончара) було неформальним осередком польської спільноти. Його син Ксаверій був польським поетом та опублікував спогади про Київ.

Що стосується Станіслава Пшебишевського, то він багаторазово гостив у Києві, де користувався великим визнанням. Пшебишевський зупинявся, зокрема, у помешканні О. Глінки. Кілька його творів було поставлено на сцені російського драматичного театру «Соловцов» (суч. Театр ім. І. Франка).

Необхідно окремо зупинитися на постаті художника-символіста В. Котарбінського (1849-1921). Його розписи прикрашають не одну київську будівлю. З ними ми можемо зустрітись у Володимирському соборі – це, зокрема, композиції «Таємна вечеря» та «Вхід у Єрусалим» (разом з братами Свідомськими) у південному нефі, у північному – «Розп’яття» та «Суд Пілата», 4, 5 та 6 дні творіння, а також композиція «Преображення Господнє».

Пензлю В. Котарбінського належать також розписи у будинках Терещенка та Ханенка, які гармонійно поєдналися з експонованими творами мистецтва.

В. Котарбінський спочатку мешкав у будинку готелю Прага, що на . Проте 1920 р. жити тут стало небезпечно і тоді художник прийняв запрошення Емілії Львівни Прахової перебратися до них на . Детальніше про майстра див. тут .

Необхідно обов’язково також оглянути будинок Подгурського (також відомий під назвою «Замок барона») – садиба . Дата спорудження: 1896-1897 рр. Парадний вхід влаштований не просто з вулиці, а через ворота, фланковані статуями крилатих демонів, що утримують еркер. На порозі гостей зустрічає привітальний напис «Salve», зроблена в мозаїчній підлозі в техніці «терацо». На другому і третьому поверхах розміщувалися десятикімнатні квартири. Їх стелі прикрашала ліпнина. Особливо прикрашали квартири кахельні вироби київської фабрики поляка І. Анджеєвського. У бік двору виходили приміщення для прислуги, згруповані в два рівні, з невисокими стелями і маленькими віконцями. Ці «служби» з кухнями мали окремі чорні сходи, по яких заносили продукти, дрова для опалення та кухонних плит, виносили сміття і золу. З цього боку будинок має сім поверхів.

У Києві навчалися та працювали також польські науковці та лікарі. Відвідавши Київський національний університет «Київський політехнічний інститут», пригадаємо, що тут вчився, а потім працював Войцех Свєнтославський, який був не тільки здібним хіміком, але й активно був заангажований до тогочасної політичної діяльності. Він був членом вищезгаданої Корпорації студентів поляків – соціалістичної за своєю орієнтацією. Цікавився філософією та економікою. Виступав з лекціями на ці теми. Друкував політичні прокламації та допомагав таємним студентським організаціям. В Київському політехнічному інституті на агрономічному факультеті (старий корпус) навчався і видатний український діяч Холмщини – Антін Васинчук.

Володимир Високович (1854-1912) був спеціалістом в галузі епідеміології та патоморфології і автором понад 80 наукових праць, у тому числі монографій та підручників, організатором жіночого медичного інституту в Києві. Народився у шляхетській родині на Поділлі. В 1895 р. – професор Київського університету. Неодноразово ставав на чолі експедицій, що мали боротьбу з чумою та холерою. Численні службові обов’язки поєднував з громадською діяльністю, зокрема, на користь польської спільноти. Цікаво, що саме він давав медичні поради В. Городецькому перед його поїздкою до Африки. Мешкав на . Похований на Байковому кладовищі.

В Києві практикував також доктор медицини-поляк – Й. – Б. М. Гарлінський. Його прибутковий будинок в стилі модерн 1907-1908 рр. (арх. Й. Зекцер) на містив на першому поверсі водолікарню з пансіонатом “Квісісана” (“Інститут фізичних методів лікування Й.М. Гарлінського з пансіонатом для хворих”). Перший поверх мав мармурові східці й загалом гарний декор в стилі модерн. Він був присутній до другого поверху, а далі, де розміщувалися звичайні квартири прибуткового будинку, східці були гранітними.

Серед заслужених киян-поляків слід згадати також Венантія Бурдзинського – незмінного секретаря (розміщувалося на . Будинок не зберігся), першого директора Київського зоопарка, а також засновника та першого директора Варшавського зоопарку. Похований В. Бурдзинський у Варшаві на кладовищі Повонзки поле 100, ряд 6, місце 7. На честь В. Бурдзинського названо та на території зоопарка, оголошені пам’ятками природи місцевого значення.

Некрополь / Nekropolia

Нове для Києва Байкове кладовище виникло внаслідок перенесення старого Лютеранського цвинтаря з берега Либіді на схил її долини. Пізніше сюди перенесли також Печерське кладовище за Васильківською рогаткою у зв'язку з будівництвом Нової Печерської фортеці. Таким чином кладовище одразу стало місцем поховання різних визнань. У 80-х р. XIX ст. цвинтар було розділено і розширено, виникло два Байкових — «Старе» кладовище ліворуч від дороги і «Нове», де ховали з 1880 р. На “Старому” кладовищі 1841 р. було збудовано дерев’яну Дмитрівську церкву, яка після побудови теперішньої Вознесенської церкви розібрали.

«Нове» кладовище огороджене кам’яною стіною, яка має входи-брами – та брами стилізовані під і . В 1884 р. на його території збудовано кам’яну Вознесенську церкву. Також на території Нового кладовища поблизу колумбарію у 2008 р. побудована .

До католицької польської частини на Новому кладовищі веде стилізована під костел готична брама з латинським написом на фасаді: «Благословенні померлі, що відійшли до Бога». Ще не так давно у цьому написі бракувало кількох літер. За ініціативи польського товариства "Згода" 2012 р. вони були відновлені.

На території Байкового кладовища розташовано біля двадцяти старих склепів (гробівців). Вони мають схожу структуру – маленька кімнатка, куди могли зайти люди, які хотіли пом’янути померлих, і огороджене решіткою підземелля, де і знаходилися труни. Багато склепів було побудовано відомими архітекторами: Владиславом Городецьким, Володимиром Ніколаєвим та іншими.

Всі ці склепи є надзвичайно цінними, бо були побудовані за давніми традиціями відповідно до віровизнання померлих – православного, католицького, лютеранського чи ін. Не завжди відомо якій родині вони належали. Адже, на превеликий жаль архів кладовища було знищено під час Другої світової війни. Проте вціліла метрична книга Вознесенської церкви.

Сьогодні склепи знаходяться у надзвичайно занедбаному стані. Всі усипальниці розкриті та пограбовані. Вони постійно руйнуються і вимагають негайної реставрації.

З видатних представників київської польської громади на цьому кладовищі поховані художник Вільгельм Котарбінський (Нове Байкове кладовище), мати київського поета та фотографа Володимира Висоцького, граф Маурицій Понятовський (Hr. Maurycy Poniatowski), професор Володимир Високович (Włodzimierz Wysokowicz), ксьондз Петр Жмигородський (Piotr Żmigorodzki) (1834-1910) – пробощ (настоятель) київської парафії, прелат Житомирської капітули, Ципріан Улашин (Cyprian Ulaszyn) – колишній маршалок Ліповецького полку, Феофіла Гівлінська-Скальска (Teofila z Giwlińskich Skalska) (1840-1924), Леон Ідзиковський (Leon Idzikowski), полковник Владислав Бірон (Władysław Biron) та ін.

Про місця останнього спочинку видатних киян-поляків ви можете більше довідатися, відвідавши спеціальну виставку у національному історико-архітектурному музеї «Київська Фортеця».

У кін. ХІХ-поч. ХХ ст., як вже згадувалось, у Києві функціонувало вже два католицьких костели, каплиці при навчальних закладах. Окрім того, у Києві існувала громада маріавітів – сектантського руху у римо-католицькій церкві, який виник 1893 р. у Польщі та знайшов підтримку у деяких католиків Києва, Одеси та Варшави. У довіднику адрес за 1914 р. наводитися каплиця цієї секти за адресою вул. Бульварно-Кудрявська, 34. За цією адресою містилася садиба П. Рогальського, в якій було споруджено двоповерховий будинок (арх. А. Краус, 1894) з флігелем (арх. О. Шилле, 1882). У цій садибі і орендувалося приміщення під каплицю. Садиба не зберіглася, вона була знесена 1986-1989 рр. Цікаво, що ця секта мала своє поле для поховання на Лук’янівському кладовищі, що стало другим після Байкового кладовищем, де ховали представників різних конфесій. На відміну від Байкового кладовища, Лук’янівський цвинтар наразі є національним заповідником, а його архів його пережив Другу світову війну.

***

Лише побіжний огляд місць пов’язаних з життям та діяльністю київської польської громади перелому ХІХ-ХХ ст. показує яким різноманітним і багатогранним було її життя, а також який вагомий внесок внесла київська польська громада в життя міста над Дніпром. Проте входило у свої права жорстоке ХХ ст., що несло війни та важкі випробування.

Sam przegląd miejsc związanych z życiem i funkcjonowaniem kijowskiej społecznosci polskiej na przełomie XIX i XX wieku pokazuje jak różnorodne i wieloaspektowe było jej życie, a także jak znaczny wkład wniosła kijowska „Polonia” w życie miasta nad Dnieprem. Ale nadchodziło już okrutne XX stulecie, które niosło ze sobą wojny i czas poważnych prób.

Використано матеріали Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», власні фото автора, К. Войцехівського, Д. Вишневського, Л. Шевченка, С. Джоновича, а також наступних джерел:

Киев на старинной открытке. Конец ХIX – начало ХХ вв.

Ковалинський В.В. Київські мініатюри. Книга восьма: Історія Київського зоопарку, 2009 – К.: Купола – 336 с.

Малаков Д. В.Архітектор Городецький [Текст] : архівні розвідки / Д. В. Малаков. – К : Кий, 1999. – 240 с.: іл. – (Бібліотека музею історії міста Києва). – ISBN 966-7161-30-7

Малаков Д. 13 київських зустрічей із Городецьким. Київ, Грані-Т, 2011. – 64 с.

Скібицька Т. Київський архітектурний модерн (1900-1910-і роки). – Л.: Центр Європи, 2011. -232 с.

Храми Києва, Енциклопедія. ІІ вид. 3 Media ltd., 2002.

Kalnicki M. Polskie adresy Kijowa. – Duch i Litera, 2010.

Висловлюю також подяку К. Войцеховському, А. Сьлєнзак-Парнікозі, Д. Вортману, Т. Пархоменко, Г. Заворотній.

Dziękuję K. Wojciechowskiemu, A. Ślęzak-Parnikozie, D. Wortmanowi, T. Parchomenko, G. Zaworotnej

Науковий співробітник історико-архітектурного пам’ятника-музею «Київська фортеця».

Парнікоза І.Ю.

Pracownik naukowy Muzeum-Pomnika Historyczno-Kulturalnego „Kijowska Forteca”

I.J. Parnikoza

Вперше опубліковано:

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»