2018 р. Звід пам’яток України

Розмір зображення: 701:460 піксел

Миколаївський монастир 16−19 ст.

Свято-Миколаївський монастир в Мільцях має давню і багату історію.

Ще з часів монголо-татарських набігів на Русь монахи змушені були шукати собі нові місця для своїх постійних поселень, де можна було б спокійно молитися і служити Богові. Спочатку за кілька кілометрів від Ковеля виникає Вербський монастир, який згодом з невідомих причин згорів при пожежі.

Монахи поступово спускаються нижче по руслу Турії і зрештою зупиняються тут, у місці де якось по особливому відчувається близькість Божа і яке самі монахи називали милим. З відси за переказами і походить назва самого села Мільці, а сам Свято-Миколаївський монастир називають ще мілецьким. Монахи приютились біля церкви, яка вже стояла в цій місцевості, побудувавши собі дерев’яні келії.

Перша письмова згадка про Милецький монастир датується 1522 р. і розповідає про те, що монастир є родинною обителлю князівського роду Сангушків. У 1532 р. Милецький монастир згадується вже як існуючий.

Він був так захований, що власник цих земель, князь Федір Сангушко, маршалок землі Волинської, виявив на своїй землі ченців випадково під час полювання. Будучи православної віри, зворушений подвижницьким життям братії, він спорудив замість дерев’яної церковки кам’яну, назвавши її в ім’я Святого Миколая.

Архімандрит Милецької обителі о. Арсеній не один раз звертався до князя Сангушка, і кожного разу щедрий фундатор і жертводавець приходив до монастиря з новими пожертвами у вигляді грошей, землі, лісів, церковного інвентаря та іншого.

Фундаторами монастиря були князі Сангушки, від яких він отримав багато пожертвувань і маєтків. Так, князь Федір Андрійович Сангушко збудував нову кам’яну церкву на честь Миколи Чудотворця, наділив монастир нивами, городами, лісом. Все це він затвердив грамотою 1542 р. Спадкоємці Федора Андрійовича підтвердили права монастиря на його маєтки, зробили пожертвування для прикраси храму.

В 1636 р., коли на Волині тривала жорстока боротьба між православними та уніатами, які вже відкрито зазіхали на Мілецький монастир і його землі, Владислав Домінік, князь Острозький і Заславський, родич князів Сангушків, став на захист інтересів монастиря і щедро обдарував його. В наданій ним грамоті підтверджувалося, що села Ниці, Пісочне, Солов’ї, Комарове, Соколище, Шкроби, Підсинівка і містечко Мільці, з усіма їх землями, угіддями, доходами, заводами, будівлямиі прибутками належать і надалі Мілецькому монастирю. Вважаючи заповіт своїх предків священним, а церковне майно, принесене ними у власність монастирю, недоторканим, він своєю грамотою підтвердив всі попередні права і дарчі записи фундаторів монастиря – князів Сангушків – як особисто від себе, так і своїх синів Костянтина та Ісидора, князів Заславських.

У березні 1637 р. Мілецький монастир відвідав Петро Могила і поставив настоятелем монастиря Йосифа Чаллиць-Шпаковського, возвівши його в сан архімандрита. Це засвідчує те, що Мілецький монастир був вагомим не лише на теренах Волині, але й у всій Речі Посполитій.

Та вже у другій половині ХVII ст. обставини для монастиря змінилися на гірше. Благодійники і покровителі обителі, нащадки князів Сангушків, чарез підступництво єзуїтів, зрадили своїй прабатьківській вірі й прийняли католицизм.

У 1656 р. Мелецький монастир став уніатським, коли до унії перейшов його архімандрит Йосиф Чаплиць. Окремі монахи тримались православ’я до 1707 р. й мирно співіснували разом з василіанами. За часів унії Мелецький монастир користувався особливою шаною, мав великі привілеї. У 1713 р. він був перейменований вищою церковною владою уніатів у Мілецьке опатство.

Католики називали свої багаті монастирі абатствами, а настоятелів абатами, по – місцевому – «опатами». Тепер уже настоятелі монастиря стали називатися не архімандритами чи суперіорами, а опатами, що підносило їхнє становище серед інших уніатських монастирів. Деякі із них були єпископами, наприклад, львівський єпископ Шептицький та його наступник Йосиф Моргулець.

Опат Флоріан Шашкевич, який управляв монастирем в кінці XVIII – на початку XIX ст., збудував двоповерховий кам’яний братський корпус, церкву на честь преп. Онуфрія на мелецькому кладовищі та прибудував до Свято-Миколаївської церкви ганок з фронтоном, який тримали шість чудових колон.

У 1839 р. Меленький монастир був знову приєднаний до Православної Церкви і до 1948 р. використовувався як чоловічий. Протягом 1833−1847 pp.

Монастирем управляв архімандрит Варлаам Яскульський, який вже після ліквідації унії відкрив тут два православних училища. Одне з училищ потім було перетворено на церковно-парафіяльну школу, яка проіснувала до кінця XIX ст.

До 1842 р. Мелецький монастир володів 408 десятинами землі. Згідно з регламентацією 1842 р. він став штатним монастирем першого класу. Всі його маєтки перейшли до державної казни, замість яких Мелецький монастир отримував державну платню в сумі 4085 карбованців щорічно. У 1855 р. збудовано ще одну церкву в ім’я св. Олександра Невського, а з 1911 р. в монастирі відкрито дячкові курси. На 1914 р. в Мелецькому монастирі проживало 42 чоловіки всієї братії. За часів Польщі монастир перебував у підпорядкуванні волино-кременецького єпископа, а потім – митрополита Георгія та його наступника Діонісія.

Св. Миколаївський монастир являв собою комплекс будівель, поєднаних між собою. Частково прилягали вони до річки Турії. З південного заходу обителі знаходилось село Мильці, а з півночі до першої світової війни був великий фруктовий сад. Монастир мав 4 церкви: кам’яну Свято-Миколаївську церкву (почала діяти в 1542 р.);

в 1723 р. побудована дерев’яна Свято-Онуфріївська (кладовищенська) церква, що знаходилась за 2–3 км від монастиря, служба в ній відбувалась 1 раз на рік;

в 1855 р. споруджена церква Святого Олександра Невського, а в 1900 р. – побудували Преображенську церкву, яка була частиною житлового приміщення. Крім того, до комплексу Свято-Миколаївського Монастиря входили побудовані келії (ХVІІІ–ХІХ ст.), дзвіниці (поч. ХХ ст.), будинок настоятеля, будівлі колишньої лікарні і церковно-приходської школи два кам᾽яні корпуси. Один із корпусів, званий «братським», побудований Флоріаном і безпосередньо прилягає до Св. Преображенського храму, другий «настоятельський» корпус розташований південніше «братського». Він став місцем жахливого злочину нацистських карателів на початку жовтня 1943 р.

Милецький монастир як і монастир в Лаврові (XV ст.) має близьке до прямокутної форми планування. Розташовуючись на березі Турії, монастир вигідно займає досить високий пагорб і прегарно пов’язується з луговими навколишніми просторами. Чотири наріжні башти і одна надбрамна з високими оборонними мурами оперізують велике прямокутне в плані подвір’я, на якому височить могутній і монументальний за формами однокупольний храм. Майже весь час, до 1939 р. при монастирі функціонувала паломницька школа.

В Мілецькому монастирі знаходилися дві особливо шановані ікони – Божої Матері і Святого Миколая, яка у роки Першої світової війни була вивезена до Харкова, де знаходилася у чоловічому Свято-Покровському монастирі. На жаль, на Волинь ікона так і не повернулася.

В 1915 р. ченців та монастирське майно було евакуйовано в м. Ізюм Харківської обл. Повернулися на попереднє місце лише в 1921 р. та відновили діяльність монастиря. 1 серпня 1932 р. на монстир здійсни грабіжницький напад 5 жителів с. Грабове Старовижівського р-ну (належали до «Сільробу»).

Влітку 1940 р., за наказом місцевих органів влади, ченців перевели в один корпус, а інші житлові споруди використовували для будинку дітей-сиріт. У вересні 1943 p. Німецький каральний загін з Камінь-Каширська спалив с. Mильці (через те, що підрозділ УПА влаштував в ньому свою базу). Монастир було пограбовано. Ігуменів Феофіла, Іоана, а також послушників Корнилія, Михайла та кухарку Марію в монастирському хліві (!?). Внаслідок пожежі згоріла клуня, конюшня, сарай і коровник. Вдалося врятувати лише сам монастир. У лютому 1945 р. боївкою УПА було вбито ієромонаха Олександра (Тимофєєва), а наприкінці того ж року – настоятеля Наума (Вихора).

Приміщення монастиря зазнало значних пошкоджень, не ремонтувалося, знаходилося в занедбаному стані. В Преображенській та Олександро-Невській церкві богослужіння не відбувалося через їх пошкодження. У звіті Уповноваженого зі справ РПЦ при Раді Міністрів СРСР М. Діденка за 1945 р. зазначалося, монастир не відіграє жодного значення для місцевого населення, залишилося лише 9 ченців, які є «інтелектуальними дегенератами». В травні 1947 р. М. Діденко їздив з інспекцією в монастир. На то й час діючими залишалися: напівзруйнований Миколаївський собор та Онуфріївська церква, два муровані житлові корпуси та дерев’яний сарай. Належна монастирю земля не оброблялася через відсутність достатньої кількості робочої сили. 20 жовтня 1947 р. єпископ Рівненський та Волинський Варлаам надіслав доповідну записку патріарху РПЦ Олексію про важкий стан монастиря та відсутність коштів на його відбудову.

Рішенням Синоду РПЦ № 16 від 28 жовтня 1947 р. Милецький монастир було закрито. На його місці організували парафіяльну громаду (передано Онуфріївську церкву). Згідно розпорядження єпископа Рівненського та Волинського Панкратія ченців було переведено до Дерманського монастиря (Рівненська обл.). Рішення облвиконкому від 17 грудня 1947 р. два муровані корпуси та дерев’яний сарай передали обласному Управлінню трудових ресурсів (для підготовки трактористів). Преображенську церкву переобладнали в кінозал. Миколаївський собор 11 квітня 1949 р. передане за згодою єпископа Волинського та Рівненського Панкратія і настоятеля церкви св. Онуфрія Є. Моргаєвського облуправлінню трудових ресурсів під склад спеціалізованого сільськогосподарчого училища. В 1952−1993 рр. приміщення собору належало обласному будинку інвалідів.

Постановою Ради Міністрів УРСР № 970 від 24 серпня 1963 р. визнано пам’ятником архітектури. Відроджений в 1993 р. на пожертви вірян зусиллями архімандрита Сергія (Денисюка). Буревій 23 червня 1997 р. завдав значних пошкоджень монастирським будівлям, розніс давню огорожу, повиривав з корінням дерева.

Минули атеїстичні часи і в 1994 р. Мілецька обитель відродилася. Трудами братії монастир повстав з руїн і є нині духовною перлиною Полісся – святим місцем чернечого подвигу і молитви за весь світ.

Джерела та література:

Архієпископ Варфоломій. Мілецький Свято-Миколаївський монастир. – Рівне, 2003. – 148 с.;

Архітектурно-конструктивний задум церкви Милецького монастиря / Архітектурні пам’ятки від старовини до сучасності. Архітектурний український портал // [];

Бубенщикова О. Монастирське життя / О. Бубенщикова // Волин. Газ. – 2009. – 17 груд. – С. 10;

Волинь туристична: (буклет). – Луцьк : Надстир’я, 2015. – 5 с.;

Зек Б. 550 років від часу першої згадки про Милецький Св. Миколаївський монастир і село Мильці, тепер Старовижівського району (1463) / Б. Зек // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2013 рік. – Луцьк : Твердиня, 2012. – С. 194;

Ковальчук Є. Милецький Свято-Миколаївський монастир у культурно-мистецькій спадщині Волині // Могилянські читання 2005. Збірник наукових праць. – Київ, 2006. – С. 236;

Кудринский Ф. Мелецкий монастырь (Исторический очерк) // Волынские епархиальные ведомости. – 1887. – №5. – С. 140–148;

Монастир Св. Миколая у селі Мильці Старовижівського району Волинської області / Історична Волинь // [];

Мілецька обитель відсвяткувала престольне свято / Українська Православна Церква. Володимир-Волинська єпархія // [];

Малімон Н. З вікна келії видно не тільки Турію, а й цілий світ / Щоденна всеукраїнська газета «День» // [];

Мильці / Архітектурні та природні пам’ятки України // [];

Милецкий Свято-Николаевский мужской монастир / Монастыри и храмы украинской православной церкви // [];

Назарук С. Дорога кличе тебе / С. Назарук // Сіл. Новини. – 2011. – 1 січ;

На перехресті віків і доль: Свято-Миколаївський монастир у с. Мильці Старовижівського району // Штинько В. С. Волинь: храми і люди: крає знав. Нарис / В. С. Штинько, Є. І. Ковальчук. – Луцьк : Терен, 2010. – С. 97‒102;

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: (Ил. Справ.-каталог). В 4-х т. – К. : Будівельник, 1983 – Т. 2;

Федчук О. Милецький Свято-Миколаївський монастир в 1944–1947 рр. // Дзвони Волині. – 2011. – № 12. – (257). – С. 6;

Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся : (Краєзн. Словник – від найдавніших часів до 1914 р.). – Т. 2. – Вінніпег, 1986. – 578 с.;

550 років від часу першої згадки Милецький Св. Миколаївський монастир і село Мильці, тепер Старовижівського району // Календар знаменитих і пам᾽ятних дат Волині на 2013 рік. – Луцьк : Твердиня, 2013. – С. 174‒176.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Волинська область. . – К.: 2018 р., с. 392 – 399.