Пам’ятки 1 – 2 тис. н. е.
О. Б. Супруненко
Науково задокументованих знахідок наступних часів – від сер. І – до поч. ІІ тис. н. е. – в межах колишнього району надзвичайно мало, хоча це не значить, що їх не виявляли.
Так, з-поміж предметів колекції О. К. Тахтая з Поорілля вирізняється індивідуальна знахідка – посудина гончарного виробництва – світло-червоноглиняна баклага (фляга). Вона походить із околиць кутка Новоселівки с. Орчикової Чернещини – сучасного с. Чернещина Зачепилівського району Харківської обл., що прилягає з південного боку до с. Климівки [435]. Виявлена у лівобережній заплаві Орчика неподалік двох розораних курганів – «Гадючих Могил». Археолог назвав посудину «асиметричним плоско-дисковим боклагом», зауважуючи, що її «знайшов Кирса Антон, пастух» [436]. Про цю посудину йдеться у кількох публікаціях дослідників [437].
Баклага (різновид фляги, від тат. баклак – «посуд для води») – порівняно невелика пласка дорожня посудина з вузькою короткою горловиною, ручками, інколи вушками для продівання мотузки чи ременя з метою транспортування або носіння на поясі. Посудина пласковипукла із широким обідком-тулубом у формі невисокого, злегка розширеного назовні циліндру, перекритого наліпом окремо виготовленою третиною кулястого сегменту зовнішньої стінки, старанно прикріпленої до основи. Свого часу мала зверху, посеред бічної ділянки тулуба, вузьку горловину з дещо розширеним і потовщеним вінцем та двома ручками, прикріпленими до горла й корпуса з обох боків, що втрачені під час виявлення438. Плаский «бік» посудини зберіг відбиток формувальної підставки і призначався для приторочення до сідла [439].
Аналогії новоселівській баклазі походять з поховань хозарського часу в околицях Чистякового на Донеччині, Новочеркаського і Воронезького музеїв, Маяків – Цариного городища, грунтового захоронення на Тамані [440]. Ці фляги виготовлялися у кримських гончарних майстернях разом із амфорами впродовж кін. VIII – поч. Х ст. [441] Вони набули поширення в Криму, на Кубані, Подонні та Приазов’ї, їх знаходили у Болгарії й Угорщині [442]. Побутували такі посудини і в середовищі кочівників передстепових просторів Дніпровського Лівобережжя [443]. Новоселівська баклага є зразком продукції кримських гончарних майстерень кін. VIII – ІХ ст. і використовувалася в побуті кочового населення на північно-західних і західних степових кордонах Хозарського каганату, на межі з територією, зайнятою лісостеповим сіверянським населенням. Зважаючи на умови виявлення, баклага цілком могла походити з інвентаря ямного захоронення кочівника, що на час знахідки вже було знищене обвалом підвищення біля степової річки [444].
Про те, що в надорчикських теренах існували стійбища кочівників хозарського прикордоння, свідчать ще кілька знахідок, доставлених О. К. Тахтаєм з околиць Климівки. Це близько двох десятків уламків ранньосередньовічної тари – гончарної амфори, з яких пізніше була склеєна майже ціла посудина [445]. Невелика амфора (вис. 38,6 см) з короткою прямою вертикальною горловиною, ледь потовщеним на зрізі вінцем, ручками овального перетину, що з’єднані з горлом верхнім кінцем під вінцями, та округлим дном. Її тулуб вкритий нерівномірними борозенками. Амфори такого типу виготовлялися в керамічному центрі у Канакській балці й інших виробничих осередках Таврики. Вони належать до 2-го варіанту кримських амфор VIII–ІХ ст., знаходячи аналогії серед тарних посудин із с. Пташкіного на Керченському півострові [446] та Маяків [447].
Дещо південніше карлівських земель, на піщаних кучугурах пониззя Орчика на околиці с. Залінійне Зачепилівського району Харківської обл., в ур. Дуброва О. К. Тахтаєм виявлено гончарний лискований маленький глек [448] з округлим приземкуватим тулубом, циліндричною шийкою з відігнутим вінцем та петлеподібною ручкою [449]. На пласкому дні посудинки ІХ ст. збереглося тавро у вигляді солярного знаку [450]. Уламки схожого салтівського посуду траплялися й на південно-західній околиці с. Федорівки [451] (див. ст. № 188).
Отже, за окремими знахідками, виявленими на лівобережжі Орчика, окреслюється зона кочівок болгарських насельників степів уздовж правобережжя Орелі, які опанували цей край за часів існування Хозарського каганату і виступали носіями салтівської культури VIII – поч. Х ст.
Імовірно, про існування на Карлівщині кочовищ торків у кін. ХІ ст. може нагадувати знахідка срібного візантійського аспра імператора Олексія І Комніна (1081–1118) одного із пореформених випусків кін. ХІ ст. Ця монета з акуратним отвором для підвішування була виявлена на північ від с. Ланна в сер. 2000-х рр. і потрапила до збірок дніпропетровських нумізматів [452].
Наразі, крім уже згаданого вище меча дружинника з округи с. Грякове, що на історичній Карлівщині, залізних сокири ХІІ – поч. ХІІІ ст., знайденої у північно-східних околицях м. Карлівки на правому березі р. Орчика [453], та наконечника на стрілу XII – XIV ст. з-під с. Климівки [454], ніяких давньоруських знахідок, а тим більше пам’яток невідомо. Та й сокира господарського призначення може розглядатися як необхідний інструмент у поході загону давньоруських дружинників, а то й половецьких кочівників, які часто-густо користувалися знаряддями і керамікою, виготовленими сусідами.
Натомість майже десятком місць знахідок позначена присутність у цих землях войовничих сусідів Русі – половців (кін. ХІ – поч. ХІІІ ст.). Літературні свідчення донесли відомості про наявність на кін. ХІХ – поч. ХХ ст. половецьких кам’яних стел у сс. Нове Грякове, Грякове [455], неподалік Мар’янівки, Попівки, Федорівки, далі – за Климівкою [456], ще більше їх відомо “глибше” на схід у землях кол. Костянтиноградського повіту [457]. Скульптури від родових вівтарів згадуються очевидцями неподалік Білухівки [458] на одному з насипів курганного могильника V (див. ст. № 257), та на кургані могильника ІІІ поблизу с. Варварівки (див. ст. № 280).
Нагадаємо про ще одну «кам’яну бабу», що на поч. ХХ ст. стояла на могилі «Кам’янка» над с. Ряське на Орелі, за 20 км від межі з історичними землями Карлівщини [459]. Назва цього кургану красномовно засвідчувала існування на вершині вівтаря, складеного з уламків каменів, що оточували половецьку стелу [460]. Перевезений до Полтави 1960 р. фрагмент «кам’яної баби» (вис. 90 см) з кургану на схід від Білухівки є уламком зворотної частини пісковикової скульптури кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст. [461], що зображає сидячого чоловіка у напівсферичниму шоломі на голові, прикрашеному рельєфними, декорованими скошеною насічкою обручами по краю. З-під шолома звисають три коси, передані в напіврельєфі, що перекривають схрещені на спині плетені ремені. Руки не відділені від тулуба, поверхня старанно зашліфована [462]. Цікаво, що досі жодного половецького захоронення в курганах Карлівщини не виявлено, як і не знайдені поки що сліди стійбищ цих кочівників на узбережжі місцевих річок.
Збереглися відомості про єдине, відкрите випадково у 1970-х рр. в мікрорегіоні, золотоординське впускне поховання з насипу кургану № 2 могильника ІІ на північній околиці Федорівки. За свідченнями очевидців, під час розорювання кургану близько його центру, на глибині 0,4–0,5 м трапився скелет «чоловіка» у супроводі кісток коня, що був зорієнтований головою на північ. Поховання перекривалося залишками струхлих «дощечок [викладених] поперек похованого», рештками залізних прямого клинка шаблі в уламках, ножем, фрагментами бронзових гудзиків від одягу та ін. предметами. До речі, на насипу цього ж кургану виявлені й уламки сирцевої пласкої цегли, що могла використовуватись у поховальному обряді [463]. Існують непевні згадки і про знищення під час розгортання кургану варварівського курганного могильника ІІІ безінвентарного випростаного впускного захоронення, зорієнтованого в широтному напрямку головою на захід, вміщеного у дощатому гробовищі (див. ст. № 280).
На завершення огляду необхідно згадати про пам’ятки козацької епохи. Для Карлівшини ці об’єкти, що мають фортифікаційне призначення і позначають Поорільське прикордоння Гетьманщини у складі колишньої Російської імперії, відносяться до 2-ї чв. XVIII ст., хоча наявні і більш давні іншого характеру – промислові XVII ст.
Перші – це залишки польових укріплень Української оборонної лінії 1731–1735 рр., що пролягала від гирла рр. Орчика вздовж Орелі464, далі продовжуючись уже на Новосанжарщині. Українська оборонна лінія 1731–1735 рр. (використовується – Українська захисна або прикордонна лінія) будувалася російським царським урядом Анни Іоаннівни для захисту південних кордонів Гетьманщини і Слобожанщини від нападів татар і турок, створювалася як основний плацдарм у боротьбі за вихід до Азовського та Чорного морів, а також для запобігання утікачам із кріпацтва досягати степів Запоріжжя, надалі ж мала за мету стати одним із форпостів для знищення запорозького козацтва. Залучення козацтва Гетьманщини до будівельних заходів імперської адміністрації (а це понад 56 тис. робітників та близько 40 тис. селян) ставило гетьманський уряд у ще більшу залежність від централізаторської політики Російської імперії.
Лінія відіграла дієву роль у подіях російсько-турецької війни 1735–1739 рр. та була надійним захистом, створюючи умови для постачання військ. Як окрема військово-територіальна одиниця ліквідована Катериною ІІ після 1764 р., котра включила цю територію до Катерининської провінції Новоросійської губернії. Укріплення лінії стали місцем несення допоміжно-сторожової служби пікінерськими полками, зокрема, в межах Полтавщини Донецьким пікінерським полком. Стратегічне значення укріплення втратили після російсько-турецької війни 1768– 1774 рр., а на сер. 80-x pp. XVIII ст. фортеці і сама лінія вже не використовувалися із військовою метою [465].
Смуга фортифікації Української лінії споруджувалася вздовж правого корінного берега Орелі. До меж Карлівщини вона не потрапляла [466]. Проте у карлівських землях знаходився Федорівський блокгауз, що мав безпосередній зв’язок із лінією, а також підсилена фортецею слобода Карлівка, де містилася штаб-квартира І.-Б. Вейсбаха, генерал-аншефа і київського губернатора, звідкіля він керував та здійснював контроль за ходом будівництва укріплень в Орільському прикордонні [467] (див. ст. №№ 5, 188).
Описані у цьому випуску «Зводу» 45 майданів також є яскравими пам’ятками археології та розвитку промислового виробництва козацької епохи. З огляду на форми і розміри, майже всі вони належать залишкам діяльності селітроварів, здебільшого 2-ї чв. – сер. XVII ст. Серед них – майдани у складі курганного могильника поблизу с. Володимирівки (див. ст. № 47). Один із них розорюється. Його висота 0,8 м, діаметр 30 м, глибина ями в центрі 0,2 м. Поруч знаходяться два «вуси», розташовані з північного та північно-східного боків. Їх висота 0,8 м, розміри – 15 × 20 м. Більший майдан задернований і зайнятий деревами. Висота кільцевого валу становить близько 2 м, діаметр 45 м. Котлован дещо зміщений до північного заходу, його глибина 3 м. На захід від майдану розташований задернований відвал грунту висотою 1,5 м та довжиною 30 м. Ще один «вус» – на північний захід, розорюється. Його висота 0,7 м, розміри – 15 × 20 м.
Гарним станом збереженості вирізняється майдан IІ на південний захід від с. Федорівки, схоронений у лісових насадженнях правобережного орчикського плато (див. ст. 225). Він має «класичну» форму, у складі великого кільцевого останця кургану і пари «вусів». Ще два валоподібних протяжних підвищення, що нагадують додаткові «вуси», знаходяться на схід і південний схід від останця. Їх висота – 0,5–0,6 м, з південно-західного краю до одного примикає глибока яма. Кільцевий останець майдану правильних, чітко округлих форм, діаметром 57 м, максимальною висотою 2,6 м. Центральна заглибина близько 1,6 м від рівня сучасної денної поверхні має посередині пагорб-підвищення з двома невеликими ямками. Прохід із пониженням близько 1,0 м наявний з південно-західного боку, чітко відповідаючи місцю розміщення вусів складного профілювання. Рештки промислової споруди селітроварів повністю задерновані, зайняті заростями дерев і кущів, з півдня обмежені урвищем яру468.
Цей останець розробленого на селітру кургану, що є ландшафтною домінантою округи й виразними об’єктом історичного ландшафту, претендує на включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток як об’єкт археології та історії виробництва (науки і техніки). Майдан був місцем видобування грунту зі значним вмістом селітри із насипу кургану скіфської епохи, а також його переробки і збагачення з метою підготовки сировини до виварювання. Час проведення цих видобувних робіт упродовж одного – двох сезонів припадає на 2-гу чв. – сер. XVII ст. [469]
Рештки доволі значних майданів, переважно у розораному вигляді, збереглися у складі курганних могильників чи окремими групами поблизу м. Карлівки, с-ща Ланни, сс. Білухівки, Варварівки, Верхньої Ланни, Володимирівки, Давидівки, Максимівки, Мартинівки, Нижньої Ланни, Тагамлицького, Тишенківки (див. ст. №№ 6, 8, 9, 47, 63, 80, 125, 142, 144, 172, 176, 178, 246, 257, 284, 290, 301). Всі майдани тяжіють до чорноземних грунтів вододілів та підвищень терас на берегах невеликих річок, отже, колишні кургани на їх місцях споруджувалися чи добудовувалися із чорноземних дернин над захороненнями кіммерійської та скіфської епох, містили глибокі поховальні ями чи мали рови та рівчаки, де й збиралася викристалізувана селітра природного походження.
У плані датування часу влаштування і розробки насипів курганів на селітру вздовж Орчика можуть бути цікавими знахідки уламків гончарної кераміки з великого федорівського майдану у складі могильника VIII – вони належать посуду кін. XVII – 1-ї пол. XVIII ст. [470] Так як спеціальних розвідкових обстежень на тематику пізнього українського середньовіччя в адміністративних межах Карлівщини не проводилося, то маємо лише окремі уламки гончарного посуду й керамічні вироби 2-ї чв. – сер., а то і 3-ї чв. XVIII ст., що знайдені за випадкових обставин та збереглися у музейних колекціях. Такі артефакти відомі з території Карлівки, поодинокі – Федорівки та Варварівки. Вони засвідчують існування тут за доби Гетьманщини сіл чи тільки-но розбудованих слобід. Доволі цікавою є добірка артефактів кін. XVIII – поч. ХІХ ст. з території міста, зібрана у Карлівському історико-краєзнавчому музеї.
На цьому невеликий огляд старожитностей та відомих і збережених об’єктів найдавнішої культурної спадщини Карлівщини можна завершувати.
Залишається згадати лише єдиний об’єкт історії містобудування на карлівських теренах – залишки села 2-ї чв. ХІХ ст. – Маріамполя (Маріїнполя) поблизу будівлі Федорівської Благовіщенської церкви, на південний захід від нагірної околиці с. Федорівки (див. ст. № 187) в лісовому масиві Карлівського лісництва. Вони на сьогодні мають ознаки археологічної пам’ятки Новітньої епохи [471].
Саме зразкове поміщицьке село було засноване графинею М. Г. Розумовською (1772–1865) у сер. – кін. 1820-х рр., отримало назву на її честь. У кін. 50-х рр. ХІХ ст. було розселене за рішенням нової власниці маєтку – великої княгині Олени Павлівни (1806–1873) напередодні відміни кріпосного права. Заселялося першою власницею переважно сиротами, після їхнього одруження. Молоді сім’ї забезпечувались усім необхідним для початку ведення власного господарства, житлом і господарськими будівлями та городніми ділянками [472]. Селянські будинки в Маріамполі будувалися лише мурованими із застосуванням цегли місцевого виробництва, були вкриті «тесом». Житло селян розташовувалося симетрично з обох боків широких радіальних прямих вулиць у трьох секторах, обнесених із заходу, півдня та півночі цегляним парканом [473]. Сектори, що розплановані дугоподібно – своєрідним напівколом, були звернені до майдану перед церквою. Сьогодні у лісі збереглися підвищення від житлових будинків з уламками цегли 1820-х рр., проглядаються обвалування секторів Маріамполя, дугоподібний насип під паркан, ділянки старих мощених боєм цегли доріг. Рештки «зразкового» села, відображеного на картах-«триверстовках» 2-ї пол. ХІХ ст. [474], є прикладом старанно організованого поселення, влаштованого для забезпечення господарської діяльності величезного маєтку, і можуть бути не тільки об’єктом вивчення фахівців, а й використовуватися із туристично-екскурсійною метою.
На жаль, збереглися вище зазначені пам’ятки й археологічні об’єкти не всі або ж не у повному складі комплексів. У ході господарської діяльності людини в ХХ – на поч. ХХІ ст. частина з них була знищена, чимало насипів на різночасових могильниках порушені давніми чи сучасними грабіжниками. Розорюванням знищуються насипи невеликих курганів… З таким відношенням суспільства до решток об’єктів археологічної спадщини останніх семи тисячоліть невдовзі від них може нічого не залишитися… Щодо територій давніх поселень, то їх площа на сьогодні перетворюється на перекоп із ямок місцевих та «заїзджих» «пошуковців», які перелопачують культурні нашарування у пошуках кольорового металу і монет. Тому питання збереження об’єктів археологічної культурної спадщини наразі звучить, швидше, риторично, і не тільки у площині юриспруденції та виконання вимог законів і європейських хартій. Для цього мають відбутися зміни у свідомості людей…
Насамкінець, необхідно констатувати, що стан вивчення старожитностей території Карлівщини засвідчує завершення заходів з попереднього обліку й є приводом до проведення детальної інвентаризації наявних об’єктів археології. Частина з них – а це більше 25 комплексних пам’яток (груп курганних насипів) та окремих курганів – за наказом Міністерства культури України № 430 від 17.05.2017 р. отримала статус пам’яток археології місцевого значення і включена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Напевне, продовженню цього процесу сприятиме і відображення їх у пропонованому читачеві виданні випуску «Зводу». Проведення поступової паспортизації й виготовлення проєктів землевідведення для ділянок, котрі займають пам’ятки, сподіваємося, призведе до їх збереження, принаймні, найзначніших серед них, залишаючи у спадок нащадкам.
435 Калініна Є. А., Супруненко О. Б. Кримські баклаги з Поорілля та Поворскля. – С. 296–301. – Рис. 1.
436 Тахтай О. Археологічна Орчанщина в долішньому Лівобережжі… – Арк. 23.
437 А. Т. Археологічна робота Музею 1926–27 р. – С. 283; Сидоренко Г. О., Махно Є. В., Телегін Д. Я. Довідник з археології України. Полтавська область. – С. 33. – Табл. 12: 11; Граб В. І., Супруненко О. Б. Археолог Олександр Тахтай. – С. 15.
438 Інв. № Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського 226, А 224.
439 Тахтай А. К. Погребальный комплекс хазарской эпохи из округи г. Чистяково Сталинской области / А. К. Тахтай; підгот. до друку та комент. О. В. Комара // Vita Antiqua. – К., 1999. – № 2. – С. 164.
440 Там же. – С. 164; Артамонов М. И. Надписи на баклагах Новочеркасского музея и камнях Маяцкого городища / М. И. Артамонов // Сов. археология. – М., 1954. – Т. ХІХ. – С. 263–268; Михеев В. К. Подонье в составе Хазарского каганата / В. К. Михеев. – Харьков: Вища школа, 1985. – Рис. 13: 4; Свиридов А. Н., Языков С. В., Суханов Е. В. Новые средневековые погребения с Таманского полуострова / А. Н. Свиридов, С. В. Языков, Е. В. Суханов // Боспорские исследования. – 2019. – Вып. ХХХVІІІ. – Рис. 13: 5.
441 Паршина Е. П., Тесленко И. Б., Зеленко С. М. Гончарные центры Таврики VIII – Х вв. / Е. П. Паршина, И. Б. Тесленко, С. М. Зеленко // Морская торговля в Северном Причерноморье: сб. науч. ст. / Київ. НУ ім. Т. Шевченка. – К., 2001. – С. 58, 59, 61, 65, 67.
442 Зинько В. Н., Пономарев Л. Ю. Тиритака. Раскоп ХХVI. Т. 1: Археологические комплексы VIII – Х вв. / В. Н. Зинько, Л. Ю. Пономарев. – К.: Адеф-Украина, 2009. – С. 187. – Рис. 23; 9; Михеев В. К. Подонье в составе Хазарского каганата. – Рис. 13: 4; Плетнева С. А., Николаенко А. Г. Волоконовский древнеболгарский могильник / С. А. Плетнева, А. Г. Николаенко // Сов. археология. – М., 1976. – № 3. – С. 285–286; Тарабанов В. А. Поселения болгар на правобережье Кубани / В. А. Тарабанов // Древности Кубани и Черноморья: сб. науч. тр. – Краснодар, 1993. – (Studia Pontocaucasica, I). – С. 121. – Рис. 9: 3; Чхеидзе В. Н. Фанагория в VI – Х веках / В. Н. Чхеидзе. – М.: Триумф-принт, 2012. – Рис. 100; Якобсон А. Л. Керамика и керамическое производство средневековой Таврики / А. Л. Якобсон; АН СССР, Ин-т археол., Лен. отделение. – Ленинград: Наука, 1979. – С. 39. – Рис. 19: 1.
443 О. С. Фляга. VIІІ – ІХ ст. / О. С[упруненко] // Полтавський археологічний збірник: зб. наук. пр. / [за ред. Супруненка О. Б.]; Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради. – Полтава: Полтавський літератор, 1993. – Число перше. – С. 65–66.
444 Калініна Є. А., Супруненко О. Б. Кримські баклаги з Поорілля та Поворскля. – С. 301.
445 Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, інв. № А 125;
Супруненко А. Б. Археологические памятники Карловского района… – С. 17, 66. – Рис. 26.
446 Якобсон А. Л. Керамика и керамическое производство средневековой Таврики. – С. 31. – Рис. 13: 2.
447 Михеев В. К. Подонье в составе Хазарского каганата. – Рис. 13: 2–3 448 Інв. № Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського 153, А 153; Kаталог Археологічного відділу… – Т. 2. – Арк. 210 зв. – № 3934.
449 Тахтай А. Передісторичні розшуки в межах Полтавської округи в роках 1926–1928. – С. 253.
450 Лугова Л. М., Ткаченко О. М. Археологічна спадщина О. К. Тахтая в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. – С. 212. – Рис. 2: 4. – Кол. вкл. V.
451 Супруненко А. Б. Археологические памятники Карловского района… – С. 15.
452 Повідомлення І. В. Бовкуна, В. М. Шалобудова, 2009 р. // Особистий архів О. Б. Супруненка.
453 Фонди Карлівський історико-краєзнавчий музей, інв. № 321.
454 Інв. № Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського А 160;
Супруненко А. Б. Археологические памятники Карловского района… – С. 17.
455 Багалей Д. И. Объяснительный текст к Археологической карте Харьковской губернии. – С. 86, 91.
456 Білоусько О. А., Супруненко О. Б., Мироненко К. М. Середньовічна історія Полтавщини (VІ – перша пол. ХVІ ст. н. е.)… – С. 117. – Карта 18.2: 19–24.
457 Падалка Л. В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение… – С. 187.
458 Курницька І. О., Ткаченко О. М. Звіт про моніторингові обстеження стану збереження археологічних пам’яток у Карлівській, Ланнівській та Мартинівській ОТГ… – Арк. 34–35.
459 Падалка Л. В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. – С. 180.
460 Лимар О. С., Супруненко О. Б.. Машівський район. – С. 53.
461 Памятники материальной культуры древней и средневековой Полтавщины… – С. 48. – № 259.
462 Супруненко А. Б. Археологические памятники Карловского района… – С. 9–10, 49. – Рис. 7.
463 Супруненко О. Б., Шерстюк В. В. Звіт про розвідки на території Федорівської сільської ради… 2014 р. – Арк. 6–7.
464 [Заїка Г. П.] Українська лінія / Г. П. Заїка // Полтавщина: енциклопедичний довідник / [за ред. А. В. Кудрицького]. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана, 1992. – С. 920–921; Заїка Г. П., Заїка А. Г. До питання про Українську лінію / Г. П. Заїка, А. Г. Заїка // Пам’ятки археології Полтавщини: зб. наук. ст. / Полтавське обласне управління культури; Полтавський краєзнавчий музей. – Полтава, 1991. – С. 94–103.
465 Багалей Д. И. Очерки по истории колонизации степной окраины Московского государства / Д. И. Багалей. – М., 1887. – 614 с.; Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / О. М. Апанович. – К., 1968. – 222 с.; Заїка Г.П. Українська лінія / Г. П. Заїка; Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради. – Київ; Полтава: Археологія, 2001. – С. 5.
466 Гісцова Л. Державні установи по управлінню захисною Українською лінією / Л. Гісцова // Вісник Київського університету. – К., 1968. – № 8. – С. 11–22.
467 Марковичъ Я. Дневникъ генеральнаго подскарбія Якова Марковича (1717–1767 гг. ). – Часть третья (1730–1734 гг.). – С. 139–140.
468 Супруненко О. Б., Шерстюк В. В. Кургани у нижній течії р. Орчик на Полтавщині. – С. 179–182. – Рис. 1, 2.
469 Андрієнко В. П. Майдани і майдановидні споруди України.– С. 7, 14.
470 Супруненко О. Б., Шерстюк В. В. Звіт про розвідки на території Федорівської сільської ради… 2014 р. – Арк. 16–17.
471 Коваленко М. Пам’ятка XVIII–ХІХ ст. у нижній течії р. Орчик. – С. 67–69.
472 Заблоцкий-Десятовский А. П. Граф П. Д. Кисилев и его время / А. П. Заблоцкий-Десятовский. – СПб., 1882. – Т. IV. – С. 297–300.
473 Арандаренко Н. И. Записки о Полтавской губернии Николая Арандаренка, составленныя въ 1846 году: въ трехъ частяхъ. – Полтава: въ типогр. Губернскаго Правленія, 1849. – Ч. ІІ. – С. 274–275.
474 Военно-топографическая карта Полтавской губернии. – Ряд ХХІV. – Л. 13.
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Полтавська область. Карлівщина Карлівська, Ланнівська та Мартинівська територіальні громади). – К.: 2021 р., с. 94 – 102.