2017 р. Звід пам’яток України

Віктор Вечерський

Комплекс Мовчанського монастиря 1602 – 1604, 18 – 19 ст. (архіт., іст). Вул. Сеймська, 1.

Архітектурний комплекс Мовчанського монастиря міститься на південно-східній околиці міста. Він посідає високий пагорб-останець правого корінного берега р. Сейму і включає такі муровані з цегли споруди: собор Різдва Богородиці, надбрамну дзвіницю, теплу церкву Різдва Іоана Предтечі, настоятельський корпус, оборонний мур з наріжною баштою, трапезну, а також два господарські корпуси на зовнішньому монастирському дворі. Собор і дзвіниця є головними містобудівними домінантами в панорамі Путивля. З північного боку збереглися два оборонних мури – внутрішній, що безпосередньо оперізував монастирську територію, і зовнішній, вздовж дороги до р. Сейму. Ці мури – чи не єдині зримі рештки колись грізної мурованої фортифікації Путивля.

Монастир органічно вписано у неповторний за красою епічний ландшафт, що втішає мальовничою річкою, котра вільно розливається по веселих луках у тіні пагорбів, укритих гаями і садами. Таких ідилічних краєвидів нині в Україні збереглося дуже мало. Але з історичного погляду ця картина дещо оманлива: заглиблюючись в минуле, можна виявити нині приховані чи забуті драматичні пристрасті, що вирували на берегах Сейму протягом 17 ст.: «Это благословенное и ныне столь спокойное Посеймье – некогда главный притон самозванцев и гнездо возмутителей, откуда неистовые толпы стремились беспрестанно буйствовать на пепелище отечества», – так стильно висловився про Путивль краєзнавець 1-ої пол. 19 ст. Д. Деменков.

Мовчанський монастир має надзвичайно складну й заплутану історію. Атрибуція його у цілому та окремих споруд донедавна не була з’ясована. Усі дотеперішні атрибуції, зроблені в 19 та 20 ст., доводиться визнати сумнівними. Досі більшість дослідників датували стіни й башти монастиря поч. 17 ст., надбрамну дзвіницю – 1700, собор Різдва Богородиці – 1630 – 36 рр. Уперше ці атрибуції навів архімандрит монастиря Сосфен у рукописі «Краткая историческая записка о Путивльском монастыре» 1855, а опублікував у своїй праці 1884 П.Преображенський. Деякі відмінності вніс Ю.Нельговський, який датував собор кін. 16 – поч. 17 ст. і вважав його не Богородичним, а Фрола і Лавра. Принципово іншу атрибуцію запропонували дослідники монастиря В.Трегубов та В.Вечерський: собор разом із дзвіницею, що насправді первісно була фортечною надбрамною баштою, разом з мурами та наріжними баштами споруджено в один будівельний період у перші роки 17 ст. (1602 – 04).

Розглянуті в хронологічній послідовності повідомлення джерел, що стосуються Мовчанського монастиря, дозволяють остаточно з’ясувати історію виникнення монастиря та атрибуцію його споруд. У 1405 за 20 км. на північний схід від Путивля, поблизу нинішнього с. Нова Слобода, при болоті Молче на місці об’явлення чудотворної ікони Богородиці виник монастир, який дістав назву Молченського. Головною святинею його була чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері, на поч. 17 ст. перенесена до путивльського монастиря, який і успадкував цю історичну назву.

У 1591 у Путивльських «писцових книгах» з’являється запис:

«В Путивльском уезде от города 20 верст монастырь Молченский, да того ж монастиря на посаде в остроге теплый храм Софии, Премудрости Божией, да собор Пресвятыя Богородицы».

Цього таки року монастирський ігумен Пафнутій купив у Путивлі «осадный двор», на якому поставив церкву Фрола і Лавра. Протягом 1592 – 93 рр. наведені відомості повторюються в грамоті московського царя Федора Іоановича, яку було надано ігумену Пафнутію.

Саме в ці роки монастир над болотом Молче зруйнувати татари, тому ченці на чолі з ігуменем Пафнутієм переселилися до Путивля. У 1597 в документах уперше згадується самостійний Путивльський монастир і його перший ігумен Ілля, котрий скаржився до Москви на надмірні податки, якими обкладено монастир і приписну до нього церкву Фрола і Лавра. У відповідь надійшла жалувана грамота від 5 вересня 1597:

«И аз Иов, патриарх царствующего града Москвы и всея Руссии, игумена Илию с братьею, и того монастыря Флоровского попа пожаловал: дани своея церковныя и казенных пошлин имать не велел для того, что тот монастырь стал вновь, и государевы руги к тому монастырю нейдет, приходу к той церкви немного и монастырская вотчина запустела».

У 1602 путивльський ігумен Ілля посилає в Москву чолобитну, в якій є такі слова:

«Строится де у Путивле Государева Богомолья Рождества Пречистой Богородицы общий монастырь вновь, за посадом, над Крынкою».

Це – перша згадка про будівництво Мовчанського монастиря з топографічною прив’язкою (р. Кринка протікала через Путивль з півночі й сходу від монастиря). У 1603 московський цар Борис Годунов надав монастирю нові маєтності й подарував коштовну панагію.

18 листопада 1604 Путивль добровільно здався Лжедмитрію І, присягнувши йому на вірність як законному московському цареві. Відтоді й до 26 травня 1605 Мовчанський монастир у Путивлі був резиденцією Самозванця. Його сучасник, очевидець тих подій, француз Я.Маржерет у своїх «Записках про Росію» підтверджує наявність в Путивлі мурованої фортеці.

У 1605 внаслідок бойових дій Смутного часу Молченський монастир над болотом Молче було вщент зруйновано, ченці його полишили напризволяще, а маєтності передано Путивльському Мовчанському монастиреві. З цього року монастир у Путивлі називають «Большим Молчанским Белыя Богородицы».

Мовчанський монастир, збудований протягом 1602 – 04 рр., мав муровані укріплення. На ті часи в Московії було багато монастирів, що виконували роль оборонних форпостів: Троїце-Сергіїв, Соловецький, Пафнутьєв-Боровський та Кирило-Білозерський. Без них захист державних кордонів і підступів до столиці був би просто неможливий. Від звичайних фортець вони відрізнялися лише тим, що залогою їх були ченці. Згідно з урядовим наказом, при появі ворога вони мусили не залишати стін монастиря і відбивати напад.

Свідченням надійності укріплень Мовчанського монастиря є те, що Лжедмитрій І у 1605 саме тут мав свою резиденцію, і почувався цілком безпечно. З цим історичним персонажем пов’язана найбурхливіша сторінка історії монастиря. Так званий Лжедмитрій І за версією царя Бориса Годунова був ченцем-розстригою Гришкою Отрепьєвим, а за дослідженнями серйозних істориків – не виключено, що й справжнім сином Івана Грозного, царевичем Дмитрієм, котрий, проте, не мав юридичних прав на московський престол (царевич був, по-перше, сином невінчаної дружини Івана Грозного, а по-друге, він і справді був чернецьрозстрига). Здобувши добру освіту десь в Україні й зібравши тут у 1604 невелику армію, переважно з козаків, він рушив на Москву. У відомій битві під Добриничами армія Бориса Годунова розгромила царевича і він зібрався тікати до Польщі. Аж раптом на бойовище прискакав один московитянин з повідомленням, що головне місто Сіверської землі Путивль перейшло на бік царевича і готове виставити на його підтримку 40-тисячне військо.

Розташувавшись у Мовчанському монастирі під захистом путивльського воєводи Рубця-Мосальського, царевич почав збирати військо для нового походу. У трагедії Олександра Пушкіна «Борис Годунов» цар Борис дає історично точну оцінку результатам битви під Добриничами:

«Розбитий він, та нам яка користь?

Ми здобули даремну перемогу.

Він наново свої зібрав загони

І нам до стін путивльських грозиться»

(переклад Миколи Зерова).

У стінах монастиря Лжедмитрій І провів 4 місяці. За переказами, він жив у бойовій камері над вівтарем монастирського собору. За свідченням М.Карамзіна, у Мовчанському монастирі відбулася досить дивна зустріч Лжедмитрія зі шпигами Бориса Годунова. Той послав до Путивля ченців Чудового монастиря, котрі, нібито, особисто добре знали Гришку Отрепьєва, аби викрити його. Побачивши через вікно своїх колишніх «сотрапезників», царевич перевдягнув у своє вбрання шляхтича Іваницького й посадив того в своє «тронне крісло». Коли Іваницький допитав ченців, ті зізналися, що мають завдання отруїти царевича.

За іншою версією, про підступи цих агентів Лжедмитрій довідався завдяки «слухам» – пустотам у стінах, які сполучали бойову камеру, де сидів царевич, з підвалом собору, де тримали московських ченців, і той міг чути їхні розмови.

Після Лжедмитрія І в Мовчанському монастирі збереглося кілька реліквій: так зване «тронне крісло Самозванця» (нині в Путивльському краєзнавчому музеї), образ Жировицької Божої Матері – явно католицького письма, проте дуже шанований у Путивлі, та дерев’яна скульптура «Христос у темниці» – шедевр станкової пластики кін. 16 – поч. 17 ст. Нині ця скульптура також зберігається в Путивльському краєзнавчому музеї. У 19 ст. ця монастирська реліквія демонструвалася прочанам так: у «келії Самозванця» над соборним вівтарем, у тронному кріслі сидів дерев’яний Христос у чернечому вбранні. Слід відзначити, що скульптура первісно не була розрахована на драпірування, оскільки однаково детально модельовано лице, руки і всю постать. За характером пластики цей твір дуже подібний до народної скульптури Західної України; мабуть, звідти він і походить. Напрочуд одухотворене лице стражденного Христа, що підніс праву руку, ніби захищаючись від удару, – образ всіх принижених і скривджених.

Після перенесення бойових дій у глиб Московії Путивльський Мовчанський монастир знову став центром нового етапу громадянської війни. За свідченням історика К.Валішевського тут утворилося справжнє «революційне вогнище» всіх українських земель, головний осередок боротьби проти московських порядків під гаслами «землі і волі». У Путивлі цей опозиційний рух знайшов уже готові організаційні форми. Бунтівників підтримали новопризначений путивльський воєвода князь Григорій Шаховський та чернігівський воєвода князь Телятевський. Останній висунув на головнокомандувача повстанської армії свого колишнього холопа Івана Болотникова, котрий з підставної фігури скоро зробився справді видатним полководцем. Центром повстання Болотникова 1606 – 07 рр. лишався Путивль. Звідси повстанська армія вирушала на Москву, сюди на початку 1607 привів кілька тисяч чоловік Лжепетро – донський козак Ілля Горчаков.

Після цих бурхливих подій 24 квітня 1612 в соборі Мовчанського монастиря сталася пожежа, після якої храмову чудотворну ікону Мовчанської Богородиці перенесли до собору Святодухова монастиря. Ця пожежа дуже поруйнувала собор. Відбудова затягувалася, оскільки 1613 Путивль взяла штурмом і розгромила польська армія, а 1618 – сплюндрували козаки, які під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного йшли до Москви на допомогу польському королевичу Володиславу. 27 серпня 1621 Путивльському Мовчанському монастиреві надається жалувана грамота царя Михайла Федоровича, в якій згадуються монастирські «круглая башня» і «тайник», тобто класичні елементи тогочасної фортифікації.

Собор було відбудовано у 1630 і заново освячено тільки в 1636, як про це свідчив напис на дерев’яному напрестольному хресті:

«Освятися алтарь сей Господа и Бога и Спаса нашего Иисуса Христа и водружен бысть крест сей в церковь Пречистыя Богородицы честнаго ея Рождества 7144 года января в двадесятый день…»

Довгий час ця дата вважалася датою заснування мурованого собору, проте історичні джерела її не підтверджують.

У 1654 секретар Антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський проїздом з Києва до Москви відвідав Мовчанський монастир і залишив нам його опис:

«Монастир на околиці міста, на високому пагорбі, що підноситься над навколишніми землями, а перед ним унизу тече річка. Він весь мурований. Під спів ми піднялися по високих сходах у святу церкву.

Вона має великий склепінчастий купол, оточений великою галереєю, звідки відкривається чудовий краєвид на річку і поля. Коло цієї церкви є інша – мала, в ім’я Нерукотворного образу, і поблизу неї красива дзвіниця. Кругом великого купола є ще високі куполи. Під цією церквою багато підвалів, склепи і монастирська трапеза з церквою в ім’я св. Антонія.

Склепи в цій країні мають вигляд красивих житлових приміщень з горбоподібним мурованим склепінням: всередині їх маленькі віконця, в яких ставлять свічки недільними і святковими ранками…»

У соборі Антіохійський патріарх Макарій відслужив літургію, а в нижній церкві – панахиду на могилі Ієремії, митрополита Акрського. Поряд з Ієремією було і поховання грецького єпископа Неофіта. Вони належали до численної громади грецьких єпископів, котрі в 16 – 17 ст. їздили вижебрувати фінансову допомогу до Москви. Ці двоє десь у 1640-х рр. занедужали, проїжджаючи через Путивль, і тут померли.

Отже, за результатами комплексного аналізу архівних та літературних джерел встановлено, що монастирські собор Різдва Богородиці, мури з наріжними баштами і надбрамною (нині це перший ярус надбрамної дзвіниці) зведено в один будівельний період, що можна приурочити до двох дат: 1602 – 04 рр. У подальшому всі споруди зазнати перебудов.

На підставі натурних досліджень, аналізу текстових й іконографічних джерел можна зробити висновки, що у 17 ст. монастирська територія, обмежена оборонними мурами, в плані становила неправильний шестикутник, витягнутий з заходу на схід згідно з обрисами гори, периметром близько 300 м. Надбрамна башта розташована з заходу, з боку міста. Стіни мали незначну висоту – не більше 5,5 м при товщині від 2,0 до 4,5 м (за свідченнями літературних джерел).

Усі башти, крім надбрамної, були циліндричними й мали діаметри 6,0 – 8,0 м. Їх було не менше п’яти. Донині збереглися нижні частини двох із них, а також квадратна в плані надбрамна башта, перебудована на дзвіницю. Усі укріплення, окрім надбрамної башти, збереглися в первісних формах до 30-х рр. 19 ст., коли їх стали планомірно руйнувати при подальшій розбудові монастиря. Тоді саме було зроблено словесні описи башт і мурів, щоправда досить узагальнені.

Собор Різдва Пресвятої Богородиці, кін. 18 ст. (архіт). Він є центральною спорудою і в оборонній системі, і в архітектурній композиції монастирського комплексу. Розташований посеред подвір’я. Цей собор – явище в українській архітектурі цілком унікальне. Ця унікальність пов’язана з незвичайністю форм споруди і наявністю двох основних будівельних етапів. Висловлювалися гіпотези, що теперішній храм – це лише частина стародавньої, набагато більшої споруди, можливо, хрещатої п’ятидільної; або, навпаки, що собор є пізньою прибудовою до стародавньої фортечної башти, перетвореної на вівтар. Обидві ці гіпотези не знайшли підтвердження.

Нині собор є складною структурою, яку утворюють три висотні об’єми типу «восьмерик на четверику» скомпоновані «глаголем» і оточені з заходу й півдня аркадою-галереєю. До найвищої вежі (нави) зі сходу прилягає вівтар, а з півночі – бічний вівтар Святих Зосими і Савватія, Соловецьких чудотворців. З південного боку в 1762 було влаштовано симетричний бічний вівтар в ім’я Святих Симеона і Савви, Сербських чудотворців (не зберігся). Храм двоповерховий, тобто «на підкліті», за московськими взірцями. У верхньому храмі містився головний престол – Різдва Пресвятої Богородиці, у нижньому – престол в ім’я Собору Пресвятої Богородиці.

У рівні підкліту всі три компартименти мають перев’язку мурування, а отже – збудовані одночасно. Центральне приміщення перекрито системою хрестових склепінь, що спираються на квадратний стовп у центрі; східне приміщення перекрито циліндричним склепінням з розпалубками, північне – хрестовим. Функціональне призначення цих приміщень таке: центральне – тепла церква Собору Богородиці, яка могла первісно слугувати монастирською трапезною, на що прямо вказує Павло Алепський у 1654 (архітектурне вирішення інтер’єру типове для трапезних палат в Московії 16 ст.); східне приміщення – вівтар; північне – ризниця. Під останньою є однокамерний підвал із входом знадвору. Збереглися первісні дверні й віконні отвори, які мають аркові перемички.

Дверні отвори – з чвертю без відкосів, віконні – з чвертю і зовнішніми й внутрішніми відкосами. Збереглися також дві стрільниці (бійниці) нижнього бою: у південній стіні вівтаря – з чвертю і внутрішніми відкосами; у східній стіні ризниці – така сама, тільки з подвійною чвертю. Це – свідчення того, що монастирський собор первісно мав виконувати оборонні функції.

Галерея, що оточує три основні об’єми з двох боків, в основі своєї конструкції має прямокутні в перетині стовпи, з’єднані арками між собою і зі стінами храму. Утворені таким чином прямокутні й квадратні в плані ділянки перекриті хрестовими склепіннями на підпружних арках. Зверху на них була вимощена каменем відкрита плоска тераса, для входу на яку перед західним фасадом були влаштовані прямі двомаршеві сходи на так званих повзучих арках.

Висотно розкриті компартименти другого ярусу собору (нава і бічний вівтар) різко контрастують з низенькими затемненими приміщеннями першого ярусу. Але такий характер архітектури другого ярусу є результатом перебудови. Натурні дослідження 1970- х рр. показали, що й на другому ярусі четверики трьох основних об’ємів майже на всю висоту є первісними і мають перев’язку мурування. На цих четвериках стоять восьмерики, які (окрім східного) зовсім інші за архітектурними формами й будівельно-технічними параметрами. З усіх приміщень другого поверху тільки вівтар зберіг первісне хрещате склепіння. Це зімкнуте чотирилоткове склепіння з врізаними в нього хрестоподібно, паралельно стінам, коробовими склепіннями. Такий тип склепіння на теренах України не зустрічається. У московській архітектурі хрещате склепіння вважається оригінальним винаходом місцевих зодчих, ним користувались від поч. 16 ст. для перекриття невеликих безстовпних храмів.

При натурних дослідженнях в інтер’єрах четверика нави й бічного вівтаря було знайдено сліди хрещатих склепінь, зрубаних при надбудові храму. Отже, нава і бічний вівтар первісно перекривалися хрещатими склепіннями. Тому постає питання про їх первісне вінчання в екстер’єрі, оскільки вінчання вівтаря сумнівів не викликає. Справа в тому, що над другим ярусом вівтарного четверика зберігся ще й третій ярус – восьмерик, який належить до первісного будівельного періоду. Це вже згадувана раніше потайна камера Лжедмитрія І, сходи до якої розміщені в північній стіні центрального четверика. З цієї восьмикутної в плані бойової камери з трьома бійницяма за сторонами світу можна було прострілювати далекі підступи до монастиря. Цей восьмерик увінчаний мурованим шатром з гуртами, що збереглися приблизно на половину первісної висоти й нині його залишки приховані під пізнішим бароковим вінчанням.

Віднайдені рештки хрещатих склепінь нави й бічного вівтаря дозволяють припустити два варіанти вінчань: як правило, хрещате склепіння передбачає характерні зовнішні форми – традиційну московську пірамідальну «гірку кокошників» і світлову баню, поставлену на перетині коробових склепінь. Найхарактернішим прикладом, хронологічно наближеним до путивльського собору, є так званий Малий собор Донського монастиря в Москві 1591 – 93 рр. Проте в розвинених типах храмів 17 ст. зустрічається й інший тип вінчань на основі хрещатого склепіння: гірка кокошників, світлова баня в центрі й чотири наріжні глухі баньки. Цей тип зовні схожий на вінчання собору Святодухівського монастиря в Путивлі.

Здається, саме на таке вінчання, принаймні четверика нави, вказує Павло Алепський у 1654, описуючи собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря: «навколо великої бані є ще піднесені високі бані».

Загалом стилістика архітектури першого будівельного етапу цього собору лежить в річищі зодчества південно-західних околиць Московської держави кін. 16 ст. Усі три фасади вівтарного четверика на всю висоту декоровані рядами кесонів-ширинок, розташованих у шаховому порядку. Над ними влаштовано фриз із трикутних триуступчастих ніш зі смугою городків над ними. Завершують четверик три кокошники. Восьмерик над ними декоровано наріжними лопатками й декоративними трикутними фронтончиками, над якими є смуга дрібного поребрика.

Згадувана раніше стрільниця нижнього бою облямована прямокутним наличником з трикутним сандриком. Ідентичні стрільниці мають деякі російські пам’ятки – башти Пафнутьєв-Боровського монастиря і Смоленського кремля. Дослідник російської фортифікаційної архітектури В.Косточкін вважає такий декор стрільниць характерним для творчого почерку майстра Федора Коня, котрий працював на зламі 16 – 17 ст.

Фасади центрального об’єму собору традиційно членуються лопатками на три прясла і первісно вінчалися кокошниками (один кокошник частково зберігся на північній грані).

Входи в собор з галереї вирішено перспективними порталами з килевидним завершенням архівольта – цілком у дусі московської архітектури кін. 16 ст. На західному фасаді портал розташовано по осі симетрії, на південному його зсунуто праворуч, так що одну пілястру зрізано на третину висоти. Поряд з цим порталом збереглося закладене первісне вікно з арковою перемичкою. Форми бічного вівтаря спрощено повторюють архітектуру центрального об’єму (нави).

Собор Різдва Богородиці на першому будівельному етапі був типово московським храмом на підкліті, структура якого ускладнена наявністю бічного вівтаря. Відкрита галереягульбище була необхідна функціонально, оскільки храм двоярусний. Проте в архітектурному вирішенні цього храму є три неординарні архітектурні особливості: вівтар у вигляді квадратної вежі, а не напівкруглої апсиди; камера оборонного призначення на третьому ярусі вівтаря і вінчання її мурованим шатром; перекриття підкліту нави системою хрестових склепінь зі стовпом посередині. Ці особливості пояснюються функціональними потребами: собор зводився посеред тісного фортечного двору, забудованого з усіх боків. Щоб збудувати трапезну, теплу церкву, собор, найвищу фортечну башту, «поварню», сховища пороху і зброї окремими спорудами, просто не було місця.

Довелося все це об’єднати в одній будівлі. Комори – у підвалі й у підкліті, трапезну й «поварню» – у підкліті, собор і теплу церкву – на другому ярусі, бойову камеру з бійницями – на третьому ярусі, над вівтарем.

Таким чином, собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря належить до рідкісного типу багатофункціональних культових споруд, пристосованих до оборони, їх іноді називають «церква-фортеця». Невідомі нам зодчі поч. 17 ст. не тільки створили гармонійну архітектуру, а й вирішили важливе інженерне завдання: з появою собору система фортифікації монастиря стала цілком довершеною, і він зробився неприступним.

Під час відбудови у 1630 – 36 рр. первісна відкрита галерея-гульбище була надбудована другим ярусом у вигляді відкритої аркади й накрита односхилим дахом. Собор зазнав перебудов у 1666 – 69 рр.

На зламі 17 – 18 ст. (орієнтовно у 1700) архітектурний образ собору зазнав радикальних змін: було розламано завершення нави, головного й бічного вівтарів і натомість надбудовано імпозантні восьмерики, увінчані типово українськими двоярусними кружальними банями з «Ковнірами» й маківками. Саме тоді у стінах четвериків пробили нові великі прямокутні вікна, облямовані характерними наличниками, що включають півколонки з перехватами й диньками, які фланкують отвір вікна, та трикутний сандрик з розірваним фронтончиком і гирькою – все це з арсеналу форм московської архітектури зламу 17 – 18 ст. Слід відзначити, як тактовно підійшов майстер до твору свого попередника.

Характерні форми декору кін. 17 ст. введені дуже обережно, навіть скупо, добре поєднуються з декором поч. 17 ст. Це сприяє цільності художнього образу храму. Ймовірним автором цих перебудов був славнозвісний «записной Государев мастер Матвей Ефимов», котрий саме в цей час, як документально встановлено, працював поблизу – у Глухові й Глухівсько-Петропавлівському монастирі.

Найхарактерішим в такому розвитку композиції споруди є поява чіткого вертикалізму (висота собору досягла 35 м), завдяки чому він перетворився на містобудівну домінанту загальноміського значення. У цьому можна вбачати вплив стилістики української архітектури з її прагненням до висотних баштоподібних композицій з максимальною самостійністю кожного розпланувально-просторового компартмента.

На другому ярусі, щедро освітленому завдяки численним великим вікнам, сильне враження в інтер’єрі справляє висотне розкриття внутрішнього простору кожної вежі. У цьому проявився вплив естетики українського дерев’яного храму, в якому кожний зруб має самостійне баштоподібне завершення. І хоча ці перебудови здійснено в ті часи, коли вплив стилістики української архітектури на московську був максимальним, проте можливості такого розвитку архітектурної композиції собору були закладені ще в 1602 – 04 рр., коли його вирішили на засадах чіткого об’ємного розмежування трьох основних компартиментів: нави, вівтаря і бічного вівтаря.

Зовні вигляд трьох веж видається схожим на український архітектурний тип «восьмерик на четверику з заломом». Проте конструктивне вирішення переходів від четвериків до восьмериків (конічні тромпи, а не плоскі пандативи) безумовно свідчить про роботу не українського, а російського майстра. Вирішення віконних облямувань, аркових фризів та інших елементів декору також видає руку московського майстра. Незважаючи на те, що собор має два основні будівельні етапи, розділені цілим століттям, його архітектурі властива значна стилістична єдність: форми поч. 17 і поч. 18 ст. настільки гармонують між собою, що навіть такі проникливі історики архітектури, як Ю.Нельговський, М.Цапенко і Г.Логвин не помітили наявності тут двох основних будівельних етапів. Це стало можливим спостерегти лише за певних технічних умов – при проведенні реставрації наприкінці 1970-х рр.

У 1778 собор був капітально відремонтований і заново освячений. При цьому зазнали змін форми верхів, а також були замуровані арки двоярусної галереї. У 1804 капітально відремонтовано бічний вівтар. Перебудови продовжувалися і в 1860-х рр. Тоді, зокрема, до собору прибудували одноповерховий корпус бібліотеки.

Собор муровано з цегли на вапняно-піщаному розчині, зовні й усередині потиньковано й побілено. Цоколь і підмурки муровано з каменю-пісковика. Дахи й бані по металевих і дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю.

Собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря є складним і багатозначним за стилістикою утворенням: безумовно належачи до кола витворів провінційної московської архітектури, він, проте, опосередковано відобразив впливи української національної архітектури, які протягом 17 ст. поступово проникали в Московію. Тому об’єктивно цей собор є пограничним культурним феноменом і представляє інтерес для вивчення обох національних архітектурних традицій. У цьому полягає принципова відмінність цього храму від інших будівель Мовчанського монастиря.

Надбрамна дзвіниця, 18 ст. (архіт.). Міститься за 40 м на захід від собору. Це висотна ярусна споруда типу «восьмерик на четверику», завершена шатром з маківкою. П. Преображенський зазначає, що «монастырская колокольня существует, по преданию, с 1700 г., построена вместо древней ветхой колокольни».

Але детальне вивчення будівлі у 1980-і рр. показало, що четверик і восьмерик належать різним будівельним періодам. Будівельні особливості четверика ідентичні оборонному мурові, який частково зберігся з північного боку монастиря (розмір цегли, тип будівельного розчину, характер мурування). На південному фасаді четверика збереглася бійничка нижнього (підошовного) бою, пізніше закладена; до північної грані четверика прилягають залишки фортечного муру.

У 1981 (до початку реставраційних робіт) було чітко видно наявність перев’язки мурування між ними, що засвідчує одночасність побудови. На південній грані четверика також збереглися сліди прилягання муру. У товщі західної стіни четверика над проїздом зберігся хід в напрямку бойового майданчика фортечного муру. Зараз кінець цього ходу закладено цеглою, тож простежити його повністю не вдалося. Все наведене дозволяє атрибутувати нижній ярус – четверик дзвіниці – як оборонну надбрамну башту, споруджену в будівельний період, що приурочується до 1602 – 04 рр. Зараз уже ніщо не нагадує про оборонний характер цієї будівлі – бійниці зруйновані, внутрішній хід, що вів на заборола фортечного муру, закладено цеглою, та й самі мури, які прилягали до вежі, не збереглися, лише їхні фундаменти в землі.

У нижньому поверсі четверика міститься арка проїзду, перекрита великим циліндричним склепінням. На другому поверсі влаштовано по одному арковому вікну на західному й східному фасадах. Ці фісади розчленовані плоскими лопатками й завершені карнизом.

У 1700 дерев’яний наметовий дах надбрамної башти було розібрано й надбудовано високий восьмерик з арковими отворами дзвонів і шатром. Автором надбудови був той самий майстер, який перебудував собор Різдва Богородиці (Матвій Єфимов – ?). Це засвідчують архітектурні форми цього восьмерика, цілком ідентичні формам соборних восьмериків: ті самі профілі карнизу і бази півколонок, ті самі кріповані, ніби накладені одна на одну, наріжні пілястри, той самий арковий фриз з кронштейнами-гирьками в завершенні восьмериків. У стіни були вмуровані багатобарвні полив’яні кахлі з мотивами «вазона» й «дерева життя» з переважанням синього, зеленого і золотистого кольорів. Контрастуючи з білою гладдю стін, вони створили мажорний кольоровий акорд. Внутрішні сходи ведуть на верхній ярус дзвіниці, де колись висіли дзвони.

Дзвіницю муровано з цегли формату 29,5 х 15,5 х 8 см (четверик) та 29 х 15 х 7,5 см (восьмерик) на вапняно-піщаному розчині, зовні й усередині потиньковано й побілено. Цоколь й підмурки з каменю-пісковика. Дах і шатро укриті покрівельною сталлю.

Мури з баштами, 17 ст. (архіт.). Раніше оточували по периметру всю монастирську територію на вершечку пагорба. Вони були зведені протягом 1602 – 04 рр. і донині збереглися частково. Перше, що дивує при огляді цих мурів, – їхня незначна висота (менше 5 м). Але для поч.

17 ст. цього було цілком досить. Адже Троїце-Сергієва Лавра, мури якої, дуже схожі на путивльські, мали висоту лише 5,5 м, успішно витримала 16-місячну облогу великої польськоукраїнської армії в 1608 – 1610 рр.

Зараз для дослідження доступна ділянка північного фронту оборонного муру завдовжки 20 м з наріжною баштою. Зі сходу мур перекривається церквою Різдва Іоана Предтечі (1866 – 1868 рр.). Цей мур продовжується у підвалі церкви до самої апсиди, в основі якої – ще одна кругла башта. Мур складено з червоної цегли формату 30,5 х 15 – 16 х 8 см. на вапняно-піщаному розчині ланцюговою системою мурування.

Є ряд машикулів (навісних стрільниць «косого» бою) і ряд стрільниць для пищального бою. Незвичайним є дуже щільне розташування стрільниць – через одну цеглину (30 см.). На цій ділянці мур завтовшки 167 см., із внутрішнього боку до нього прилягають каземати – дві камери, розмірами 7,0 х 7,0 м, перекриті чотирилотковими зімкнутими склепіннями з дуже високою стрілою підйому, а також видовжена прямокутна в плані камера, перекрита циліндричним склепінням. Ця ділянка муру майже на половину висоти засипана землею.

Тому на ній не видно стрільниць нижнього бою. Проте у 1979 – 1981 рр. внаслідок зсуву північно-східного рогу монастирської гори зруйнувалися прибудови 19 – 20 ст. і відкрилася північно-східна ділянка фортечного муру в нижній його частині, з характерною арковою нішою-печурою нижнього бою для артилерії. Цегла, розчин і характер мурування цього фрагменту цілком ідентичні описаному вище мурові.

Наріжна північно-західна кругла башта, що збереглася частково, має діаметр 6,0 м при товщині стіни 132 см. Складена з червоної цегли дещо іншого розміру (29 х 16 – 17,5 х 7 – 8 см.) на вапняно-піщаному розчині. У цьому муруванні (і тільки в цій башті) трапляються цегляні блоки розміром 30 х 16 х 15 см. Башта має підвал. Вона зберігалася майже в первісному вигляді (з поясом машикулів і стрільниць верхнього бою) аж до 1876, коли при перебудові її завершення (пояс машикулів і бійниць) розібрали, а башту надбудували.

Можна довести наявність у монастирі й потужніших башт, досі не віднайдених, оскільки в джерелах 19 ст. трапляються згадки про циліндричні башти зі стінами завтовшки близько 2 сажнів (4,28 м).

Аналізуючи збережені залишки мурованих фортифікацій Мовчанського монастиря, доходимо висновку про їхню стилістичну спорідненість з провінційним оборонним будівництвом Московського царства 1550 – 1602 рр. Найближчими аналогами тут є первісні мури Троїце-Сергієва монастиря під Москвою сер. 16 ст. (до надбудови сер. 17 ст.), башти Пафнутьєв-Боровського монастиря під Калугою (кін. 16 ст., майстер, здогадно, Федір Конь) та Смоленський кремль (1595 – 1602 рр., майстер Федір Конь). Впадає в око подібність структури й декору Георгіївсько-Знаменської надбрамної башти ПафнутьєвБоровського монастиря і надбрамної башти Мовчанського монастиря, при різкій відмінності пропорційного ладу обох пам’яток.

Монастирська трапезна, 1-а пол. 19 ст. (архіт). Міститься на північ від дзвіниці. Це чотирикутний у плані одноповерховий корпус зальної структури, надбудований у 1-ій пол. 19 ст. над казематами, прилеглими до стародавнього фортечного муру з наріжною круглою баштою. На західній стіні трапезної під час реставраційних робіт у 1980-х рр. була виявлена бійничка, що свідчить про те, що і ця стіна трапезної є рештками оборонного муру 1602 – 04 рр. При реконструкції трапезної у 1876 над баштою було зведено одноярусну дзвіницю у вигляді восьмерика, увінчаного гранчастою банею. Грані дзвіниці з арковими отворами оформлені пілястрами, нішами, архівольтами. Північний фасад трапезної має лише вікна з лучковими перемичками та зубчастий карниз. Звернений у двір південний фасад трапезної має розвиненіший карниз, тягнуті наличники вікон та хвилястого обрису аттик.

На південній стіні зафіксовано три будівельні періоди. Спершу фасад членували широкі пілястри, які згодом були збиті. Віконні отвори з лучковими перемичками мали інше розташування, ніж тепер. Протягом 1876 ці вікна отримали півциркульні перемички. У кін. 19 – на поч. 20 ст. старі вікна були замуровані, натомість пробиті нові й зроблено фасадний декор, схожий на декор настоятельського корпусу.

Підмурки складені з каменю-плитняка. Стіни трапезної муровані на вапняно-піщаному розчині з цегли форматів 26 х 13 х 6,5 см.; 30 х 14,5 х 6,0 см.; 30 х 17 х 7,5 – 8,0 см., потиньковані й побілені. Перекриття плоскі, балкові. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий покрівельною сталлю.

Тепла церква Різдва Іоанна Предтечі, 1866 – 69 (архіт ). Замикає з півночі монастирське подвір’я. Чоловим південним фасадом вона звернена до собору. Церква була збудована в 1866 – 69 рр. за проектом, затвердженим у 1865. Це був однобанний хрестовокупольний храм у формах офіційного так званого русько-візантійського стилю. Цей храм поставлено на монастирському оборонному мурі з казематами 1602 – 04 рр. як на підмурку. Цей мур і каземати й зараз добре видно у підвалі церкви. При будівництві нової церкви був зруйнований старий напіврозвалений однойменний храм, побудований у 1602 – 04 рр.

Церква складається з тринавового шестистовпного головного об’єму з півкруглим вівтарем, тридільного нартексу та пониженого західного об’єму. Рамена об’ємного хреста з банею підвищені, решта об’ємів – понижені, чим досягається пірамідальність композиції.

Перекриття – циліндричні та хрестові склепіння. У декоруванні фасадів застосовано аркові вікна з архівольтами, неовізантійські колонки з кубічними базами й капітелями, зубчасті карнизи.

Церква була трипрестольною. Головний престол – в ім’я Різдва Предтечі й Хрестителя Христового Іоана, у правому бічному вівтарі – в ім’я Святителя Тихона Задонського, у лівому – в ім’я Святителя Чудотворця Миколая Мирлікійського.

На жаль, у 1930-х рр., коли монастир закрили і віддали під виробництво, баню церкви Різдва Іоана Предтечі зруйнували, а уцілілі частини надбудували ще двома поверхами, зробивши храм схожим на будівлю цивільного призначення. Цей важкий об’єм порушив гармонію старовинного ансамблю. Зараз цей корпус настільки псує враження від пам’яток, що стає необхідним повернути храмові його первісні форми.

Настоятельський корпус, 1720-ті – 1730-ті рр. (архіт). Стоїть на схилі гори й замикає з південного боку монастирське подвір’я. Чоловим північним фасадом звернений до собору. Збудований у 1720-х – 30-х рр. за ігумена Мойсея, котрий помер у 1732. Його товсті стіни й постановка на схилі гори свідчать про те, що в основі споруди – давній фортечний мур і, можливо, ще якісь будівлі поч. 17 ст. Спершу корпус був прямокутним у плані, дуже видовженим, одноповерховим. Первісні вікна були невеликими, з арковими перемичками (кілька таких вікон збереглося на північному фасаді). У сер. 19 ст. корпус розширили на південь і надбудували другий поверх. У кін. 19 – на поч. 20 ст. на вісі симетрії чолового фасаду прибудували ризаліт зі сходовою клітиною. Тоді ж було зроблено новий фасадний декор з дрібними профілями й елементами ліплення. Тут спершу містилися братські келії ченців на першому поверсі й настоятельські покої на другому; згодом корпус зайняла духовна консисторія.

Фасади розчленовані кріповками й пілястрами (рустованими по першому поверху), що відповідають внутрішнім капітальним стінам. Вікна прямокутні та аркові (в ризаліті), облямовані наличниками. Ризаліт вінчає лучковий фронтон. Обидва поверхи на фасадах вінчаються розвиненими карнизами значного виносу, причому первісна частина 1730-х рр. має карниз з розвиненим мотивом поребрика. Будівля має коридорно-анфіладну систему розпланування. Перекриття плоскі, балкові. Сходи дерев’яні. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий покрівельною сталлю.

Зовнішній оборонний мур, 1620 (архіт.). Міститься з північного боку під горою.

Уздовж нього проходить старовинний спуск до р. Сейму. Мур має бійниці різноманітної форми: вузенькі – для рушничного вогню і широкі аркові – для артилерії. Мур має висоту 1,5 м. Його зведено з цегли формату 26 – 28 х 12,5 – 16,5 х 7,0 – 7,5 см. на вапняно-піщаному розчині поперечиковою системою мурування. Це дивом уцілілий елемент складної системи загальноміських укріплень Путивля 17 ст.

Цей зовнішній оборонний мур, за наказом московського царя Михайла Федоровича, спорудив у 1620 видатний український військовий інженер Онисим Михайлович Радишевський (у Москві його називали Анісімом Міхайловим). О.Радишевський був, крім усього іншого, ще й артилеристом, військовим теоретиком, містобудівником і архітектором, автором книги «Устав ратных, пушечных и других дел, до воинской науки относящихся…», що стала першою на Русі теоретичною працею, яка познайомила наших предків з передовим європейським військовим і містобудівним мистецтвом.

Мур, збудований Радишевським у Путивлі, – чи не єдиний точно встановлений його витвір, що зберігся до нашого часу. Цей мур не тільки захищав дорогу, яка пролягала вздовж нього – один з головних в’їздів до середньовічного Путивля, а й виконував функції підпірної стінки, запобігаючи зсувам монастирської гори.

Зі старої літератури й архівних джерел відомо, що монастирську гору пронизують печери й підземні ходи, деякі з них прориті одночасно з побудовою оборонного монастиря, їх склепіння викладено з цегли. У 19 ст. у цих печерах знаходили польські монети поч. 17 ст. з іменем короля Сигізмунда. У радянський період ці підземні пустоти не досліджувалися.

На захід від надбрамної дзвіниці, ближче до міста, розташовані споруди монастирського господарського двору та два мурованих готельних корпуси, перебудовані дощенту в повоєнний період. Протягом 1990-х рр. їм частково повернуто первісні форми.

Монастир, як і все місто, почав поступово занепадати ще з кін. 17 ст. Щоправда, у 1667 виникла ідея відкрити в Путивлі архієпископську кафедру, утворивши таким чином нову єпархію. У 1678 було вирішено резиденцію Путивльського архієпископа влаштувати в Мовчанському монастирі. На жаль, щось перешкодило здійсненню цих задумів. Після реформ російської імператриці Катерини II і секуляризації монастирських маєтностей Мовчанський монастир став третьокласним, тобто найнижчим за своїм статусом, з 12 ченцями й ігуменом. Але він продовжував приваблювати не тільки простих прочан, а й істориків, дослідників старовини, які зробили немало відкриттів у багатющому монастирському архіві.

У пореволюційний період монастир закрили, ченців розігнали. У 1920 тут сталася пожежа, після якої довелося розібрати соборну галерею та бібліотеку. У травні 1927 Київський крайовий інспектор охорони пам’яток Федір Ернст зробив відчайдушну спробу врятувати мистецькі пам’ятки монастиря. Він писав Глухівському окрвиконкому:

«Монастир має велику історико-художню цінність і всі його будови перебувають під загрозою скорого руйнування (немає водостічних труб, погана покрівля і дощова вода протікає в будівлю), так як немає коштів не тільки на його ремонт, але й навіть на зарплату сторожу по охороні майна…».

Для врятування пам’яток Ф.Ернст пропонував передати монастирські споруди релігійній громаді. На диво, ця пропозиція була схвалена – монастир на кілька років дістав дбайливого господаря, але Ернстові це не минулося безкарно – у 1934 його репресували, пригадавши й справу про Мовчанський монастир.

Після того територію і споруди колишнього монастиря використовували дитячий будинок, сільське профтехучилище, військовий завод. Спільними зусиллями вони і довели архітектурний комплекс до катастрофічного стану. У 1962 Путивльський райвиконком та Сумський облвиконком порушували клопотання про виключення монастирського собору з переліку пам’яток архітектури і надання дозволу на його розбирання.

Вивчення Мовчанського монастиря розпочалося після другої світової війни. Реставраційні роботи ведуться з 1960-х рр., але до кін. 20 ст. жодна з пам’яток комплексу не була виведена з аварійного стану. У 1987 тут створено Державний історико-культурний заповідник, на який покладено завдання загосподарювати Мовчанський монастир, перетворити його на великий музейний комплекс. Проте й ці завдання не були реалізовані.

З 1992 монастирський комплекс повернули Українській Православній Церкві. З того часу тут діє жіночий монастир. На сьогодні під керівництвом архітектора В.Бикова завершено наукову реставрацію собору, створено новий іконостас, який органічно вписався в інтер’єр, реставровано трапезну з оборонним муром, дзвіницю, корпуси на господарському дворі, відновлено монастирську огорожу з вхідними брамами, впорядковано територію. Розпочато реставрацію настоятельського корпусу та відбудову церкви Різдва Іоана Предтечі.

Мовчанський монастир належить до найоригінальніших і найцінніших пам’яток архітектури України. Це найбільш ранній приклад творчої взаємодії українських і російських національних традицій в архітектурі.

[Державний архів Курської області, ф. 20, оп. 2, спр. 403; спр. 407. – Ведомость о Путивльском Молчанском монастыре 1892 г.; ф. 58, оп. 1, спр. 477, арк. 46; Російський державний архів давніх актів, ф. 210. Книги Севского стола. Кн. 76. – арк. 195 зв.; РДІА, ф. 220, оп. 1, спр. 447; ф. 797, оп. 35 (3-е відділення), спр. 64; 1580Акуленко В. Великий злам від охорони до нищення пам’яток / В. Акуленко // Пам’ятки України. – 1989. – № 2. – С. 32; Валишевский К. Смутное время / К. Валишевский. – СПб., 1911. – С. 153 – 156; Вечерский В. В. Крепость-монастырь в Путивле: история и современность / В. В. Вечерский // Строительство и архитектура. – 1985. – № 1. – С. 27; Вечерский В. В. Путивль – пограничная крепость Русского государства (К вопросу о структуре города и характере укреплений) / В. В. Вечерский // Древнерусский город Путивль. Тезисы докладов и сообщений областной научной конференции, посвященной 1000-летию г. Путивля. – Путивль, 1988. – С. 29 – 32; Вечерский В. В. Путивль: фотопутеводитель / В. В. Вечерский, И. А. Гильбо, А. В. Луговской – К., 1992. – С. 72 – 96; Вечерський В. В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона / В. В. Вечерський. – К., 2001. – С. 82 – 84; Вечерський В. В. Архітектурний устрій українських монастирів доби Гетьманщини / В. В. Вечерський // Церковний календар 2003 р. – Сянік (Польща): Видання ПеремиськоНовосанчівської єпархії, 2003. – С. 124 – 144; Вечерський В. В. Путивльська твердиня / В. В. Вечерський // Пам’ятки України. – 1987.- № 2. – С. 42 – 43; Вечерський В. В. Середньовічні фортифікації Путивля / В. В. Вечерський // Пам’ятки України : історія та культура. – 2001. – № 1 – 2. – С. 21 – 29; Вечерський В. В. Сіверщина / В. В. Вечерський // Архітектура України. – 1993. – № 2. – С. 39 – 44; Вечерський В. В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / В. В. Вечерський. – К., 2003. – С. 310 – 330; Вечерський В. В. Стильові риси архітектури Путивля 17 ст. // Архітектурна спадщина України. – К., 1997. – Вип. 4. – С. 39 – 51; Вечерський В. В. Твердиня на Сеймі (до 1000-річчя Путивля) / В. В. Вечерський // Наша культура /Варшава/. – 1988. – № 2. – С. 4 – 5; Деменков Д. Поездка в Путивль / Д. Деменков // Очерки России, издаваемые Вадимом Пассеком. – Кн. 1. – СПб., 1838. – С. 125; Златоверховников Н. И. Памятники старины, нового времени и другие достопримечательности Курской губернии / Н. И. Златоверховников. – Курск, 1902. – С. 66 – 68; Левицкий И. Город Путивль / И. Левицкий // Труды XII археологического съезда в Харькове 1902 г. – М., 1905. – Т. 3. – С. 130 – 153; Логвин Г. Н. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль / Г. Н. Логвин – М., 1980. – С. 250 – 252; Маржерет Я. Записки / Я. Маржерет // Устрялов Н. Сказания современников о Дмитрии Самозванце / Н. Устрялов. – СПб., 1859. – Ч. 1. – С. 255; Пам’ятки архітектури й містобудування України: довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В. В. Вечерський, О. М. Годованюк, Є. В. Тиманович та ін.; За ред. А. П. Мардера та В. В. Вечерського. – К., 2000. – С. 227 – 228; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Т. 4. – К., 1986. – С. 22 – 23; Преображенский П. Путивльский Молченский Печерский монастырь (Курской губернии) / П. Преображенский. – М., 1884. – С. 1 – 27; Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. – Вып. 2. – Кн. У. – М., 1896. – С. 114; Путивльские древности // Журнал Министерства внутренних дел. – 1836. – Ч. 22. – № 10. – С. 45 – 50; Рябинин И. М. История о Путивле, уездном городе в Курской губернии / И. М. Рябинин. – Путивль, 1911. – С. 164; Рябинин И. М. О Путивльском Преображенском соборе и о тех церквах и монастырях, кои имели связь с собором // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII археологического съезда / И. М. Рябинин. – Х., 1902. – Т. 1. – С. 301 – 328; Чтения в Московском обществе истории и древностей российских. – М., 1882. – Кн. 1. – С. 322 – 323; 2982. Державний архів Курської області, ф. 325, оп. 1, спр. 243, арк. 1; РДІА, ф. 1488, оп. 2, спр. 461; ф. 218, оп. 4, спр. 2358; Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський. – К., 2005. – С. 455; Друге життя будинку Курдюмових // Сумська старовина. – № Х. – Суми, 2002. – С. 127; Левицький И. Город Путивль / И. Левицький // Труды XII археологического съезда в Харькове. – М., 1905. – Т. 3. – Рис. 3.]

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 974 – 984.