1996 р. Святомикільський храм-мартирій у Севастополі

Л.Габдрахімов, А.Шамраєва

Пам’ятка архітектури – Святомикільеький храм, споруджений у другій половині XIX ст., є унікальною спорудою. Пам’ятку зареєстровано як каплицю-піраміду, але щодо храму це трактування хибне, бо поняття каплиця в архітектурі християнства пов’язано з невеликою безвівтарною спорудою на кладовищі. За авторським задумом архітектурний образ цього храму повинен був відповідати меморіальному значенню кладовища.

Ідейний задум храму-мартирію вирішено як піраміду, яка символізує вічність, на високому рустованому цоколі. Традиції храмів-мартиріїв, які споруджували в пам’ять про загиблих за праве діло або велику ідею, належать до часів перших християн. На деякий час ці споруди були забуті, але в той час, коли йшли активні пошуки стилю в архітектурі, археологічні відкриття давали нові уявлення про давні часи, а суспільство усвідомлювало жертовність учасників оборони Севастополя і бездарність тилової верхівки командування, логічно було відновити цей тип храму; з завданням блискуче справився О.Авдєєв.

Микільський храм на Північній стороні Севастополя збудовано на території Братського кладовища, де поховано вбитих та померлих від ран під час оборони міста у 1854-1855 рр. Спочатку для поховань було обрано Михайлівське кладовище, а потім стали ховати на високому великому пагорбі, який і став основою для влаштування головного Братського кладовища.

Назву „Братське” дано за пропозицією генерала Е.Тотлебена. Воно називалося також „стотисячним” бо на ньому поховано майже сто тисяч оборонців [Литвинов А.П. Братское кладбище и храм-памятник: Каталог музея Севастопольской обороны. – Севастополь, 1897. – С.72]. Братське кладовище спочатку було підпорядковане Морському відомству, яке вперше у 1842-1843 рр. порушило справу щодо повеління Миколи І [РДІА. – Ф.1284. – Оп.27. – Спр.50. – Арк 1-59] про спорудження у Севастополі кладовищенського храму-пам’ятника на честь Св.Миколи „…в память убиенных чинов Морского и Сухопутного ведомств” [РДІА ВМФ. – Ф.410. – Оп.2. – Спр.2845. – Арк. 1]. Дозвіл на його спорудження за добровільні пожертвування надійшов від Олександра II у вересні 1856 р. Для цього імператор доручив князю В.Васильчикову обміркувати проект за участю архієпископа Інокентія, Новоросійського і Бесарабського генерал-губернатора С.Строганова та контр-адмірала Г.Бутакова. Зрештою в ідею храму було закладено те уявлення про вічність, яке в людини виникає при погляді на єгипетські піраміди. На підставі цого первісний ескізний проект Микільського храму було складено архітектором Севастопольської інженерної дистанції Шнейдером, згодом його опрацював архітектор тієї самої дистанції О.Авдєєв [Литвинов А.Л. Вказ.праця. – С.73].

Споруду закладено 8 березня 1856 р. [РДІА ВМФ. – Ф.410. – Оп.2. – Спр.2845. – Арк.2], тоді саме її вперше освятили [Освящение и описание церкви на Братском кладбище // Русский вестник, 1875. -Т.10. – Окт. – С.168 – 173]. З того часу тривали роботи по зведенню храму „…хотя без особенного успеха…”, щодо міцності будівлі, але з дотриманпям „…надежного ея выполнения” [РДІА ВМФ. -Ф.410. – Оп.2. – Спр.2845. – Арк.2].

Отже, будівничим храму став архітектор О.Авдєєв, котрому належить головна композиційна ідея храму. Підрядчиком на роботах був севастопольський купець Телятников, який збудував храм згідно з укладеним контрактом. Місцевий нагляд за роботами на об’єкті за розпорядженням контр-адмірала Г.Бутакова було покладено на „особу комісію…у Севастополі по спорудженню храму на честь Св.рівноапостольного князя Володимира” під головувавнням генерал-лейтенанта Аркаса.

1859 р. було виконано значний обсяг робіт, але з початком зими вони припинилися. Після перерви усі відомості, кошториси і кресленики надіслали до Парижа кн.Васильчикову на узгодження; туди їздив сам архітектор О. Авдеев. Храм добудовували „…довольно хорошо и прочно”, завершення його передбачалося восени 1860 р. за наглядом генерал-інженера Е.Тотлебена, на якого було покладено „…окончательное устройство” кладовищного храму Св.Миколи коштом добровільних пожертвувань [там само. – Арк.8-11]. Але роботи по завершенню споруди тривали до 1867 р., коли Братське кладовище перейшло у підпорядкування Севастопольської інженерної дистанції, яка і завершила усі роботи по спорудженню храму [Литвинов А.Л. Вказ.праця. – С.73] лише 1871 р. [РДІА. – Ф. 1152. – Оп. 1. – Спр.649] Отже, споруда храму на честь Св.Миколая у Севастополі зводилася з перервами майже 13 років (1857-1871 рр.). Зібраний 1858 – 1862 рр. за містом металобрухт пішов на виготовлення дзвонів храму [РДІА ВМФ. – Ф. 165. – Оп. 1. – Спр. 2565. – Арк. 1]. Храм обнесено огорожею, а на майданчику, зверненому до міста, поставлено сім старих фортечних гармат. Інтер’єр виконано у неовізантійському стилі. Ікони, живопис, орнаментування та обробка стін первісно були виконані олійними фарбами. Але 1870 р. стіни храму потріскалися внаслідок затікання дощової і снігової води, що призвело до псування живопису стін; споруда занепала.

Перші роботи з улаштування кладовища почалися 1870 р. У 1872-1881 рр. проведено деякі ремонтно-ресіавраційш роботи, насамперед залили зовнішні шви, зробили водозливні труби з жолобами, вщмостки, реставрували портики І всю споруду зовні [Литвинов А.Л. Вказ.праця. – С.73]. Тоді саме будівлю освятили вдруге [Речь ко освящению Севастопольской Николаевской церкви над могилами адмиралов // Таврические епархиальные ведомости. – 1881. – №24. – С. 12]. 1886 р. олійний живопис замінили мозаїчним роботи майстерні художника А.Сальвіоті у Венеції. Ікони виконали художники-академіки М.Васильєв і Марков [Литвинов А.Л. Вказ.праця. – С.73].

У 1887-1893 рр. поновлено мармурове облицювання, поставлено 32 мармурові колони і з шкерманського каменю, відремонтовано мозаїчну підлогу, поновлено огорожу, посаджено дерева, влаштовано оранжерею, прокладено 618 сажнів доріжок, 118 сажнів шосе.

Зовні на пірамідальних фасадах храму закріплено вісім діоритових дощок, де зазначено усі частини, які брали участь в обороні міста, названо втрати, яких вони зазнали [там само. – С. 74]. Всередині храму встановлено дошки з чорного діориту зі списком усіх вбитих під Севастополем генералів, штаб- та обер-офіцерів і чинів військового відомства (всього 943 чоловіка) у порядку частин: корпусів, дивізій, полків і флотських екіпажів [Парский Д. Севастополь и памятники его обороны. – Одесса, 1903. – С.186]. Реставрацію здійснено під наглядом інженера Я.Семенова. На всю роботу витрачено майже 213 519 тисяч крб. [Литвинов А.Л. Вказ.праця. – С.74]

Храм є квадратною в плані спорудою. Площини фасадів акцентовано ризалітами. У північному та південному ризалітах влаштовано потрійні вікна з мармуровими заповненнями, у західному – портал, над яким мозаїчна композиція „Христос благословляючий”, у східному – ніша з напів-циркульним завершенням, де була втрачена мозаїчна композиція „Жони-мироносиці”, яку зараз відновлюють. Але ця композиція буде творчою роботою. По боках від ризалітів діоритові дошки, на яких викарбувані назви підрозділів, які брали участь в обороні міста. У верхньому ярусі храму влаштовано дзвіницю. Завершує піраміду великий діоритовий хрест.

Основою інтер’єру є просторий зал, завершений напівциркульним склепінням. Те, що збереглося донині, дає уяву про розкіш оздоблення. Перше, що впадає в око, – різьблений іконостас з білого мармуру, який за технікою виконання і декоративним набором близький до іконостаса Володимирського собору на пагорбі Севастополя. З нартексу – вихід на металеві гвинтові сходи, які ведуть на дзвіницю.

Великих втрат зазнав храм за час Другої світової війни. Було зруйновано дзвіницю й діоритовий хрест, втрачено двері й більшу частину мармурових вікон, пошкоджено меморіальні дошки. Двадцять років по війні храм стояв занедбаний. Атмосферні опади, вогке солоне повітря посилили процес руйнації. Лише наприкінці 1960-х років держава виділила кошти на реставраційно-консер-ваційні роботи. Першочерговим завданням було захистити пам’ятку від атмосферної агресії. Під авторським керівництвом І.Шмульсона і В.Майко Севастопольською реставраційною дільницею було відновлено дзвіницю, реставровано діоритовий хрест та

виконано імітацію віконних заповнень, відновлено гранітний майданчик та східці головного входу. У подальшому, 1972 р. бригада художників-реставраторів під керівництвом П.Редька дослідила стан розписів та мозаїк, зробила картограми композиційного й орнаментального живопису. Частково здійснено консервацію залишків мозаїк. Наступні науково-архітектурні дослідження виконувалися авторською групою у складі В.Глибченко та авторів цих рядків. Дослідження були спрямовані на реставраційно-консерваційні роботи з оздоблення інтер’єрів і екстер’єру, відновлення окремих конструктивних і архітектурних елементів опорядження.

Але через залишковий принцип фінансування, який домінував у 1970-80-і роки, реставраційні роботи провадилися безсистемно. Сучасний економічний стан держави, яка взяла під охорону пам’ятку історії та культури, не дозволяє виконувати нагляд за веденням робіт. Сьогодні відновлено хорватською фірмою „Мімара” композицію „Христос благословляючий”, севастопольські художники готуються до виконання композиції „Жони-мироносиці”. Смальту постачає італійська фірма „Арсоні”, спадкоємиця майстерні А.Сальвіоті. Виникла ситуація, яка призведе до руйнації ансамблевості пам’ятки.

Споруда Святомикільського храму-мартирію у Севастополі є видатною пам’яткою архітектури другої половини XIX ст., зведеної як храм-усипальниця захисників міста у 1854-1855 рр.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 100 – 104.