2017 р. Звід пам’яток України

Артем Серенок, Надія Подоляка

Шосткинський р-н розташований у північно-західній частині області. На півночі межує з Середино-Будським, на північному сході – з Ямпільським, на південному сході – з Глухівським, на півдні – з Кролевецьким р-ми Сумської обл., на заході – з Новгород-Сіверським р-м Чернігівської обл. Загальна площа – 1,2 тис. кв. км. У складі р-ну – місто Шостка, смт. Вороніж та села, що об’єднані в одну міську, одну районну, одну селищну та 16 сільських Рад. Населення району (станом на 2015) – 98,920 тис. осіб.

Районний центр – місто обласного підпорядкування Шостка – значний промисловий та культурний центр не тільки р-ну, а й області, розташоване в 209 км на північ від обласного центру на залізничній колії Новгород-Сіверський – Шостка – Воронізька – Київ і автомагістралі Харків – Суми -Новгород-Сіверський. Населення Шостки – 77,847 тис. чол. (станом на 2015). Територія міста – 3557 га.

У 9 – 14 ст. територія м. Шостки та Шосткинського р-ну входили до Чернігівського, Новгород-Сіверського князівств; у 16 – 17 ст. – до Чернігово-Сіверської землі, Чернігівського воєводства (Річ Посполита); у 1649 – 57 – це територія Війська Запорізького; у 1658 – 1781 – Воронізька сотня Ніжинського полку (Російська держава). У 1782 Шостка увійшла до складу Новгород-Сіверського намісництва, з 1976 – Глухівського повіту Малоросійської, а з 1802 – Чернігівської губерній. До складу Чернігівської губернії землі району входили з 1802 по 1929, за винятком періоду з серпня по березень 1918, коли на територія Шосткинщини входила до УНР (Посейм’я). Глухівському повіту землі району належали до 1920. 5 липня 1920 Президія губвиконкому, враховуючи важливе господарське, політичне та економічне значення Шостки, постановила виділити Шосткинський повіт з Шосткою – повітовим містом. У 1923 – 25 – це Новгород-Сіверська округа, у 1925 – 29 – Глухівська округа Чернігівської губернії (УРСР); у 1924 Шостку віднесено до категорії міст; у 1929 – 30 – Конотопська округа (УРСР); у 1930 – 31 – Харківська округа (УРСР); з 1939 м. Шостка у складі Сумської обл.

Заселення Середнього Подесення, до складу якого входить і сучасний Шосткинський р-н, почалося з епохи пізнього палеоліту. Поселення первісних мисливців виявлені виключно на правому березі р. Десна. Серед таких можна виділити Мезенівську стоянку, розташовану на території Чернігівщини. Лівий берег Десни залишався незаселеним, однак тут зустрічаються поодинокі кременеві знаряддя праці та мисливського спорядження. Знахідки свідчать про те, що хоча стаціонарних поселень мисливців тут і не існувало, ця територія використовувалася як мисливські угіддя [Отчёт о полевых исследованиях 1988 г./ О. В. Сухобоков, С. П. Юренко, Л. И. Белинская, Н. А. Милованова // Архів ІА НАНУ.].

В епоху мезоліту на території р-ну мешкали кочові племена мисливців. Поселення цього періоду виявлені поблизу с. Пирогівка, окремі знахідки трапляються також на дюнах лівого берега р. Десна [Иванченко И. Ф. Отчёт об археологических исследованиях, проведённых в Черниговской и Сумской областях по берегам реки Десны и её притоков с 1965 по 1972 годы / И. Ф. Иванченко // Архів ІА НАНУ.].

Значно зросла кількість населення в епоху неоліту. У цей час на Лівобережжі Десни виникли перші стаціонарні поселення, що належали племенам дніпро-донецької та ямково-гребінцевої археологічних культур. Вони розташовані на берегах невеликих озер та річок, лівих приток Десни. Поселення та майстерні з виготовлення кременевих знарядь праці фіналу кам’яного віку виявлені поблизу сіл Чапліївка, Ображіївка.

В епоху бронзи на територію району приходять балтські племена. Їх поселення виявлені поблизу сіл Богданівка, Ображіївка, Чапліївка, Собич. Також вони розташовувалися по берегах озер та невеликих річок. У цей час зросла площа поселень, що свідчить про зростання кількості населення [Неприна В. И. Памятники каменного века Левобережной Украины / В. И. Неприна, Л. Л. Зализняк, А. А. Кротова. – К., 1986. – С. 155.].

В епоху раннього залізного віку на території району мешкали племена юхнівської археологічної культури. У цей час з’явились перші племенні осередки – городища.

Юхнівські племена, переважно мисливці та землероби, часто воювали з скіфськими племенами, які мешкали дещо на південь. Їх поселення, розташовані на невисоких мисах та дюнних підвищеннях, виявлені поблизу села Тиманівка [Отчёт о разведках по Своду памятников Сумской области в 1987 г. / О. В. Сухобоков, В. В. Приймак, С. В. Юренко, Л. И. Белинская // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1987 /13/б. – № 22433 – 22434.].

Пам’яток римського часу на території району на сьогодні не знайдено. У ранньослов’янський час територія була заселена слов’янами та балтами – носіями колочинської археологічної культури. Слов’янські поселення виявлені поблизу с. Чапліївка та на території м. Шостка.

Про подальший розвиток та характер заселення регіону можна говорити тільки з засад загального розвитку Середнього Подесення що пояснюється вибірковістю наукових інтересів дослідників та недостатнім рівнем дослідження р-ну.

За часів Київської Русі продовжувався процес заселення людей по долинам малих річок на схід від Десни. Земля ця належала сіверянам і входила до складу спочатку Чернігівського, а потім Новгород-Сіверського князівства [Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. – К., 1973. – С. 543.].

За часів монголо-татарської навали процес заселення краю припинився майже на 300 років. У сер. 14 ст. землі Шосткинщини увійшли до складу Великого Князівства Литовського. Невдовзі, після переходу чернігово-сіверських князів на бік Москви, ці землі увійшли до складу Російської держави, та це мало що змінило на Шосткинщині.

Нові часи для Сіверщини настали тільки у 16 ст., коли відбувалось різке посилення польської експансії в Україну. Цей час характеризувався бурхливим розвитком європейського ринку. У 1618, за Деулінським перемир’ям, землі Сіверщини відійшли до Речі Посполитої. Значна частина Новгородського та Чернігівського повітів, при роздачі землевласникам сіверських земель для заселення, дісталась родині Пясочинських, діяльність яких сприяла економічному піднесенню краю.

У 16 – 17 ст. у малопрохідних лісних місцях почали селитися втікачі з Правобережжя. Таким чином, у 16 ст. могли виникнути Локотки – південно-східний р-н сучасної Шостки. У 1603, ймовірно, тут було побудовано церкву. Про це говорять свідчення локотчан у 1733, а вони можуть бути засновані на церковних записах. За цими ж свідченнями, село було заселене за поляків і знаходилось у володінні Пясочинського, а при гетьманах залишалось вільним до Скоропадського, який Локотки узяв у своє володіння. Взяв він Локотки для передачі селян цього села Гамаліївському монастирю. За ревізією 1736 в селі було 89 дворів [Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Т. 2. Полк Нежинский / А. М. Лазаревский. – К., 1893. – С. 350.]. Згідно опису 1781 тут нараховувалось уже 112 дворів. Мешканці села займались тільки хліборобством. Вирощене продавали більшою частиною у Вороніжі, Ямполі та Новгород-Сіверському. При селі був млин на річці Шостці, що належав майору Скоропадському [Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779 – 1781 рр. – К., 1931. – С. 350.].

З 16 ст. бере свій початок с. Коротченкове (до 1969 – Погрібки). Як власність Спаського монастиря воно вперше згадується в царській грамоті 1552 [Филарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Отд. VI. – Чернигов, 1874. – С. 34.]. У цей же період виникли села Клишки, Собич, Собичеве.

Після Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького українська держава на автономних засадах увійшла до складу Московського царства. У цей час козацький адміністративно-територіальний устрій з поділом на полки і сотні поширився майже на всю територію Сумщини. Північна частина області увійшла до складу Лівобережної України, або Гетьманщини. Землі краю захопила старшинська верхівка українського війська. Одному лише гетьману І.Мазепі належали десятки сіл з населенням більше 1 тис. душ, у тому числі і територія сучасної Шостки. Козацька старшина перетворилась у великих землевласників. Нижчі чини козацької старшини займались різними промислами, головним чином, селітроварінням та виготовленням пороху [Шостка: Историко-краеведческий очерк. – Х ., 1970. – С. 7.].

Незважаючи на різні думки щодо виникнення м. Вороніж, в історії воно стало відомим лише з 17 ст., коли Пясочинський заселяв північно-східну територію Ніжинського полку. Ймовірно, Вороніж виник із хутора поблизу млина на р. Осота, при шляху, по якому їздили мешканці посеймських сіл на базар в Новгород-Сіверський.

Хутір швидко зростав і у 1648 – 54 вже був значним населеним пунктом. З 1654 Вороніж був сотенним містечком Ніжинського полку. У ті часи містечко було багатим і торговим. У ньому був так званий «малий городок», що називався замком. У містечку мешкали козаки, купці, міщани, селяни [Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Т. 2. Полк Нежинский / А. М. Лазаревский. – К., 1893. – С. 345.]. У 1664, під час нападу польського війська, Вороніж було вщент зруйновано і спалено. Після цього населення було звільнене від уплати податків і відбування військової повинності на 10 років [Филарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Отд. VI. – Чернигов, 1874. – С. 342.]. У 1669 – 72 Вороніж відродився, розрісся. Головним заняттям населення було хліборобство. У 2-ій пол. 17 ст. з ростом містечка розвивались різні ремесла, зокрема ткацтво і виробництво скла. У 1670-х рр. біля Вороніжа працювала гута [Модзалевський В. Гути на Чернігівщині / В. Модзалевський. – К., 1926. – С. 55.]. Набувала розвитку торгівля. У 2-й пол. 17 ст. вороніжські купці возили збіжжя навіть у Москву.

Протягом 17 ст. були засновані села Каліївка, Чапліївка, Ображіївка. У 18 ст. – Гамаліївка, Миронівка. У 1669 московський цар Олексій Михайлович передав Новгород-Сіверському монастирю право на володіння млинами на р. Шостці. Територія, на якій виникла теперішня Шостка, була покрита густими змішаними лісами. Ясна річ, Шостка виростала не на пустому місці. Береги річки були вже дещо обжиті. У 1676 гетьман Іван Самойлович своїм універсалом дозволив локотському козаку Стефану Бугаю засипати греблю й побудувати млин на річці Шостці [Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Т. 2. Полк Нежинский / А. М. Лазаревский. – К., 1893. – С. 344.]. На ньому мололи селітру та деревне вугілля, з яких підприємливі селяни виготовляли порох на продаж. Навкруг млина поступово виникало поселення, будувалися бараки для «робітних людей», постоялий двір для приїжджих, амбари. Тут же були і дрібні приватні порохові підприємства. Так почалося освоєння території на р. Шостка, на тому місці, де стоїть зараз місто.

У кін. 17 ст. поблизу теперішньої Шостки починались володіння осавула Антона Гамалія, який відкупив частину земель у Степана Бугая, спорудив на річці млин і заснував біля нього слобідку, яку назвав Гамаліївкою. У 1701 коштом Гамалії було споруджено церкву св. Харлампія, навколо якої виник жіночий монастир [Россия. Полное географическое описание нашего Отечества / Под ред. B. П. Семенова. – СПб, 1903. – С. 345.]. Пізніше ці землі перейшли у володіння Скоропадських, а згодом – Гамаліївському монастирю. Зараз це передмістя Шостки – с. Гамаліївка.

Поч. 18 ст. в історії краю пов’язаний з подіями Північної війни. У с. Погрібки 27 та 28 жовтня 1709 містилась штаб-квартира Петра I. Деякий час тут перебував генералфельдмаршал Шереметьєв, який брав участь в усіх вирішальних битвах проти шведів. За допомогу, надану руському війську, місцеві козаки отримали від Петра I звання і нагороди [Ханенко А. И. Историческое описание некоторых местностей Черниговской губернии / А. И. Ханенко. – Чернигов, 1867. – С. 27.]. З 2 по 4 листопада Петро I перебував у Вороніжі. Тут Олександр Меншиков повідомив йому про взяття Батурина [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Т. 15 – 16. Кн. 8 / C. М. Соловьев. – М., 1962. – С. 248.].

У 1711 уряд Петра I організував на р. Шостці приймальний пункт по прийому селітри. Є дані, що до цього порох робили поблизу хутора Шкірманівський (Глухівського повіту) на р. Ускє, неподалік від заснованого пізніше Шосткинського порохового заводу.

Під час російсько-турецької війни, що почалася у 1734, гостро виникло питання своєчасного поповнення боєприпасами російської армії. Зважаючи на те, що виробництво селітри та пороху здавна практикувалося в Сіверських краях, царський уряд вирішив організувати виробництво пороху на Україні. Указом від 21 травня 1739 графу Румянцеву наказувалось «крайнее смотрение прилагать, чтобы пороху хватало не только казакам, но и гарнизонам и корпусам». Виконання цього указу стало основою для виникнення порохового заводу на р. Шостці. Управитель Гетьманщиною генерал І. Шипов у серпні 1739 повідомив її Імператорську Величність, що для заводу знайдено місце – млин в Ніжинському малоросійському полку при Вороніжській сотні на р. Шостка, від м. Глухова у 30 верстах. Пороховий завод на р. Шостці почав працювати у серпні 1739 [Лукьянов П. М. История химических промыслов и химической промышленности России до конца XIX века. Т. 5 / П. М. Лукьянов – М., 1961. – С. 235.]. Продукція заводу спочатку задовольняла лише потреби України.

Разом із заводом виник і посад розміром у квадратну версту, з чотирма заставами. Ці застави й утворили найпершу міську межу Шостки. З того часу почалося заселення посаду. Тут мешкали і працювали майстри, солдати, які відбували двадцятип’ятирічну службу в царській армії, а також селяни, які прийшли з навколишніх сіл. Підприємство було у відомстві малоросійського гетьманства. Але в 1764, після ліквідації гетьманства, всі порохові заводи в Малоросії були закриті, і порохове виробництво на р. Шостка було повністю припинено [Россия. Полное географическое описание нашего Отечества / Под ред. В. П. Семенова. – СПб, 1903. – С. 344.]. З кінця 1771, за наказом Катерини II, завод відновив свою роботу, перейшов у відомство головної канцелярії артилерії і фортифікації і почав називатись «Шостенский артиллерийский пороховой завод». Підприємство мало особливе значення, оскільки не тільки виробляло порох, а й займалось очищенням селітри для інших заводів Росії [Материалы для географии и статистики России. Т. 25. Черниговская губерния. – М., 1865. – С. 362 – 364.]. Першим командиром заново створеного заводу став завідуючий Петербурзькими пороховими заводами майор Рудометов [Матеріали четвертої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. Ч. 1. – Суми, 2001. – С. 67 – 70.]. З 1771 по 1775 на заводі були побудовані гребля з трьома шлюзами, п’ять «вододействующих фабрик» (млинів), чотири «сухопутні» млини на кінній тязі, селітряна варниця, будинки для складання і сортування пороху, кузня, хліви для збереження діжок, інструментів, рогожі і вугілля, пороховий магазин, кам’яні льохи, вартові приміщення, казарми для штату, командирський будинок зі службами і стайні.

Не зважаючи на це, чисельність мешканців посаду зростала повільно. У 1772 в Шостці нараховувалось 51, у 1775 – 204, у 1784 – 360 осіб [Столетие Шосткинского порохового завода (1771 – 1781). – СПб., 1871. – С. 32, 91, 92, 116.]. У 1775 на заводі працювало 155 чоловік. Тяглова сила – 40 коней і 24 вола. Випускали готового пороху – «мушкетного, гарматного, ручного, ружейного» 448 пудів. У 1799 вже було виготовлено 3650 пудів пороху, а в 1781 – 5423 пуда.

Окрім виробництва пороху і селітри на Шостенському заводі, жителі краю, здебільшого, займались хліборобством, винокурінням, перегоном дьогтю.

У 18 ст. у Вороніжі почали складатися товарно-грошові відносини, що сприяло подальшому розвитку ремесел. У 1749 у містечку існували ткацький кравецький, ковальський і гончарний цехи. З’явились винокуренні заклади мануфактурного типу. Крім 1274базарів, котрі проходили у містечку кожного тижня, три рази на рік збирались багатолюдні ярмарки, у яких брали участь купці з Глухова, Ромен, Новгород-Сіверського, Севська, Рильська, Путивля. Вони привозили на продаж мануфактурні вироби, шовкові та шерстяні тканини [Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781). – К., 1931. – С. 374.]. У кін. 18 ст. у Вороніжі нараховувалось 6 церков. До нашого часу збереглося лише дві.

У доволі великому на той час с. Погрібки мешканці в основному займались землеробством. Сіяли переважно льон та коноплі. Землі навкруг були малородючі, грунти піщані, але багаті травами. Тому населення займалось збиранням дикого меду. Мешканці села продавали на Новгород-Сіверських ярмарках пеньку, конопляне масло, вино, городні культури, дьоготь, а також сільськогосподарський реманент. У 18 ст. поблизу Погрібків було побудовано пристань, де мешканці села сплавляли ліс, а також вантажили конопляне масло, вино, горілку, дьоготь, дошки [Лукьянов А. М. История химических промыслов и химической промышленности России до конца XIX века Т. 5 / А. М. Лукьянов. – М., 1961.]. У 1777 у селі була побудована Покровська церква, що збереглася до нашого часу.

На поч. 19 ст., у період Вітчизняної війни 1812, Шостенський артилерійський завод тимчасово було віддано у розпорядження головнокомандуючого російськими військами.

За час війни шосткинці виготовили і відправили в діючу армію й ополченцям 24536 пудів пороху. Російська армія не мала перебою у забезпеченні порохом. М.Кутузов був задоволений порохівщиками Шостки і видав спеціальний наказ про їхнє заохочення. У ньому оголосив подяку адміністрації заводу, а майстрам і робітникам виділив грошову винагороду в сумі 1300 карбованців [Столетие Шосткинского порохового завода (1771 – 1781). – СПб., 1871. – С. 47, 48, 81.].

Військові події періоду європейських революцій та Кримської війни 1848 – 56 змінили характер діяльності заводу. Вона ще більше розширилася. У 1855 (рік найзапекліших боїв під час оборони Севастополя) протягом усієї зими роботи велися вночі і у святкові дні. Вироблено було 134,3 тис. пудів пороху, що становило 43 відсотка усього пороху, виготовленого на казенних заводах – це майже в 6 разів більше у порівнянні з 1812 [Лукьянов А. М. История химических промыслов и химической промышленности России до конца XIX века Т. 5 / А. М. Лукьянов. – М., 1961. – С. 301.].

Сер. 19 ст. характеризувалась ростом виробничих сил і розвитком капіталістичного засобу виробництва. Це знайшло втілення у подальшому розвитку промисловості, появі великих підприємств. У 50-х рр. у Вороніжі з’явились заводи: цукрові – Драгневича (1854) і Маперта (1856), цегляний – братів Терещенків (1854) [Материалы для географии и статистики России Т. 25. Черниговская губерния. – М., 1865. – С. 305, 338.]. У 1897 капіталіст Рулін побудував хімічний завод.

У 1848 від порохового заводу відокремилось капсульне виробництво – сьогодні це Шосткинський казенний завод «Імпульс». На той час в Російській імперії єдиний завод такого типу був в Охтинську під С.-Петербургом, тобто далеко від передбачуваного театру воєнних дій. З огляду на складну міжнародну обстановку, необхідний був ще один капсульний завод на півдні країни, що забезпечував би російську армію на південно-західному напрямку боєприпасами. Місце для такого заводу було визначено поруч з «Шостенским пороховим артилерійським заводом».

У листопаді 1845 був складений проект, 11 січня 1846 він був затверджений Государем Імператором Миколою І, і цього ж дня вийшло Найвище веління про будівництво капсульного закладу, для якого була обрана місцевість недалеко від порохового заводу біля Крупецкого ставу.

Автором проекту був бельгійський механік Фаллис, який збудував завод в Охтинську. З бельгійцем був укладений контракт, згідно якого з Бельгії повинні були постачатись «потрібні механізми та інші приналежності» ще в 1846, а в 1-ій пол. 1847 вже були побудовані фабричні будівлі.

Завод вступив до ладу швидко. Вже у лютому 1848, після двох тижнів іспитів, завод, що складався із семи кам’яних і восьми дерев’яних на кам’яних фундаментах бараків, був готовий до пуску.

Через значимість будівництва капсульного заводу Командир порохового заводу Гербель навіть скасував будівництво шпиталю (здійснення цієї «украй потрібної справи» було відкладено до 1851).

Завод був прийнятий від бельгійця комісією і зданий полковнику Петерсону, якого призначили начальником. По суті це був перший директор.

21 липня 1848 завод відокремився від «Шостенского порохового заводу» в окреме капсульне виробництво і зробив свої перші славні кроки в боєприпасній галузі «у славу і захист Батьківщини» [Лукьянов А. М. История химических промыслов и химической промышленности России до конца XIX века Т. 5 / А. М. Лукьянов. – М., 1961. – С. 259, 260, 301, 563.].

У 1871 Шосткинський артилерійський пороховий завод відзначив 100-літню річницю роботи в артилерійському відомстві і став називатися «Михайлівський Шостенский артилерійський пороховий завод».

До 1872 на заводах працювали тільки військовослужбовці – майстри із багатьох російських, білоруських та прибалтійських губерній. Деякі після закінчення строку служби залишались тут на постійне помешкання. 20 березня 1872 був виданий Наказ «Про впровадження робіт за допомогою вільнонайманих майстерових та робітників». З 1895 дозволили працювати жінкам.

У 2-й пол. 19 ст., після відміни кріпосного права, почалася реконструкція порохового заводу, завдяки якій він став великим капіталістичним підприємством і уже у 1887 виробляв 80 тис. пудів пороху. Виробництво було неможливе без розвитку наукових досліджень, тому у 1887 при заводі було відкрито хімічну лабораторію та технічну бібліотеку. Разом з заводом ріс і посад. У 1893 залізниця з’єднала Шостку з промисловими центрами Росії. Це сприяло подальшому росту виробництва і розширенню посаду. На поч. 90-х р. 19 ст. тут уже функціонували цегельний завод, електростанція, лісопильня. Швидко збільшувалась кількість мешканців. За даними перепису 1897 в Шостці мешкало 4382 осіб, переважна більшість яких працювали на заводі. Посад поступово перетворювався на селище [История городов и сел Украинской ССР. – К., 1980. – С. 583.].

На межі століть посад перетворився на містечко. У ньому нараховувалось 645 дворів, у яких мешкало більше 7 тис. осіб. Шостка стала типовим провінційним містечком, у якому діяли вісім приватних лавок, три булочні та багато питних закладів. Кожен рік збирались ярмарки, кожного тижня – базари.

При пороховому заводі діяв лазарет, у селищі – амбулаторія. Тут працювали 2 лікарі й 8 фельдшерів. Попри те, що при заводі діяла школа, переважна більшість жителів була неписьменною. У 1864 році школу закрили, і лише у 1904 в селищі було відкрито трикласне народне училище, у 1899 – невелику бібліотеку. Дещо пізніше у приміщенні барачного типу було відкрито Народний дім, у якому іноді демонстрували німе кіно, працював народний театр. 21 грудня 1905 Народний дім згорів. У 1865 було відкрито пошту.

У соціальній сфері інших населених пунктів краю було таке ж складне становище. За даними 1904 у єдиній лікарні Вороніжа було лише два ліжка. На 7 тис. мешканців селища приходилися лікар та акушерка. Не вистачало шкіл. Наприкінці 19 ст. в трьох церковно-парафіяльних школах Вороніжу навчалось кілька десятків дітей. У дворічній земській школі кожен рік навчалося біля 100 учнів. Бібліотека нараховувала лише 732 примірника. Наслідком цього було те, що лише 25 відсотків мешканців містечка знали грамоту. У селі Погрібки неграмотними були понад 90 відсотків населення.

Російсько-японська війна 1904 – 05, а потім і Перша світова війна сприяли подальшому розвитку заводу. Шосткинський пороховий завод став одним з найбільших заводів Росії. Він постачав боєприпасами Порт-Артур, Варшавську, Зеландско-Георгіївську, Ковенську, Івано-Городську, Квантунську фортеці.

Хвиля революційних виступів, що прокотилася по країні у 1905 – 07, захопила й Шостку. Робітники селища у листопаді 1905 організували масовий страйк, що був придушений адміністрацією заводу за допомогою викликаних військових. Обурені робітники 12 грудня відновили страйк. Їх підтримали селяни, які надіслали своїх представників та допомагали продуктами. 14 грудня відбулася демонстрація, у якій активну участь брали учні міського училища. Адміністрація заводу звільнила робітників, які не працювали у грудні, та страйк продовжувався. Владою були викликані війська.

Організатори страйку були заарештовані. Про це дізнались селяни навколишніх сіл і прийшли до Шостки. Солдати відкрили по них вогонь, найактивніших учасників було кинуто за грати [Лещенко М. Н. Селянський рух на Україні в роки першої російської революції / Н. М. Лещенко. – К., 1956. – С. 163.]. Після цього демонстрації переросли в озброєне повстання. 21 грудня у Шостці було оголошено військовий стан. Проти повстанців було направлено біля 2 тис. військових. До 23 грудня повстання було придушено [Стогнут Б. С. Вглиб століть / Б. С. Стогнут // Советское Полесье. – 1989. – 15 січня.]. Влада жорстоко розправилась з учасниками заворушень.

У роки першої світової війни Шосткинські заводи продовжували відігравати вирішальну роль. Ними за період 1914 – 17 було поставлено армії більш 10 тис. тонн бездимного пороху, щорічно вироблялося понад 100 млн. одиниць капсулів і до 50 тис. освітлювальних ракет. Поряд з цим посилювалась незадоволення робітників умовами праці і життя.

Більшість населення краю позитивно зустріло звістку про перемогу Лютневої, а потім Жовтневої соціалістичної революції. Але встановлення Радянської влади посувалося важко. Шостку до 14 січня 1918 обороняв загін «Вільного козацтва», доки не був витіснений переважаючими робітничими загонами. Ситуація повторилася пізніше – у березні 1918 [Іванущенко Г. М. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси / Г. М. Іванущенко. – Суми, 2001. – С. 14.].

На початку квітня 1918 Шостку захопили кайзерівські війська. Більшість населення міста піднялися на боротбу проти іноземних загарбників. У партизанському загоні, створеному у квітні 1918 Д.Коротченком і Т.Черняком, воювало багато жителів селища. У серпні 1918 партизани підірвали пороховий склад, у вересні розгромили німецькій загін і його штаб у с. Дробишеві, захопили на Десні пароплав «Рассвет» зі зброєю. 18 грудня 1918 Новгород-Сіверський полк під командуванням Т.Черняка визволив Шостку від німців.

Та незабаром почався наступ денікінських військ. Влада їх протрималася недовго – у листопаді частини 14-ї армії визволили Шостку. Не зважаючи на це на Шосткинщині ще деякий час діяли підпільні загони антирадянського спрямування. Найбільш відомі загони під керівництвом Артамонова і Маслова (1920 – 21), Пилипа Ващенка і Белковця (1922).

Сьогодні відомо, що загін Ващенка діяв у Шосткинських лісах до початку 1929. Але ще й у 1930 – 32 у с. Собичеве Шосткинського р-ну вів боротьбу проти радянської влади новостворений загін під проводом отамана Кривоноса [Там само. – С. 87 – 88, 160, 163.].

У 1920 Шостка стала центром повіту, а у 1924 – одержала статус міста. У той час у ній налічувалося 8828 мешканців.

Подальший розвиток міста визначило будівництво тут у 1931 фабрики кіноплівки, що значилась в переліку таких новобудов як Дніпрогес, Харківський тракторний завод та інших гігантів. 30-і рр. 20 ст. були для Шостки періодом другого народження. Один за одним до ладу діючих ставали підприємства будіндустрії, легкої та харчової промисловості, заклади культури, школи, дитячі садки, був відкритий політехнікум. З 1930 по 1933 функціонував хіміко-технологічний інститут [Лукьянов П. М. История химической промышленности СССР / П. М. Лукьянов, А. С. Соловьева. – М., 1966. – С. 149.]. Швидко розвивалось житлове будівництво.

Не зважаючи на значні позитивні зміни у житті району, застосування надзвичайних заходів у хлібозаготівлях 1930-х рр. стали причиною голодомору в Україні 1932 – 33, від якого потерпали і мешканці Шосткинщини. Для виконання плану хлібозаготівель на село надсилали «штурмові бригади». У селян відбирали останнє, що у них лишалось. Реквізиції хліба, позбавлення цілих районів продовольчих товарів прирікали населення на голодну смерть.

Такі кроки влади викликали протест серед населення. Почалися репресії. У 1937 на Сумщині з метою покласти край антирадянській діяльності були проведені так звані «польська» та «німецька» операції. Як проходила «польська операція» видно з докладної записки управління НКВС по Чернігівській обл. У ній зазначалося, що протягом звітного періоду (серпень – грудень 1937) було ліквідовано польську шпигунську резидентуру на Шосткинських оборонних заводах у складі 6 осіб [Державний архів Управління служби безпеки України в Сумській області (ДА УСБУ в СО), ф. 16, оп. 30, спр. 82, арк. 97-99.]. У ході проведення «німецької операції» на Шосткинських заводах була ліквідована «шпигунсько-диверсійна група», створена ніби-то німецькими спеціалістами Фрейліхом і Медингом з метою проведення терористичних актів на військових підприємствах міста. З дев’яти заарештованих троє – енергетик заводу М.Сенін, начальник теплопостачання Г.Герасько та робітник В.Пастіан – були засуджені до розстрілу [Там само, ф. 16, оп. 30, спр. 82, арк. 97-99.]. Тільки на заводі № 9 у 1937 було репресовано 109 осіб. З них 19 отримали вищу міру покарання [Державний архів Сумської обл., ф. Р-7641, оп. 1, спр. 955, арк. 211, 212.].

На житловому масиві ім. Куйбишева, біля прохідної заводу «Імпульс», у вересні 1991 від трудящих заводу було встановлено меморіальну дошку на вшанування пам’яті жертв репресій, реабілітованих посмертно керівників заводу. Їх було репресовано і розстріляно у період з 1938 по 1941: директор заводу А.Береля (1893 – 1938), директор заводу А.Дубовик (1905 – 41), головний інженер А Кулєш (1909 – 38), головний механік О.Парасюк (1905 – 38), керуючий майстернею І.Гуторко (1895 – 1938), майстер М.Афанасьєв (1889 – 1938), технолог П.Ворфлик (1911 – 41).

Постраждав Шосткинський край і від неврожаю 1947 – 48. Значна частина колективних господарств, згідно плану, повинна була здати державі зерна більше, ніж зібрала. Щоб запобігти голоду селяни приховували частину врожаю. До них вживали репресивних заходів. Зазнали репресій також ті, хто не був членом колективного господарства, або ж не виробляв мінімум трудоднів. У 1948 було виселено за межі району 12 мешканців сіл за так зване ухилення від трудової діяльності у сільському господарстві [Там само, ф. Р-2196, оп. 18, спр. 4а.].

Скороботною і водночас героїчною сторінкою в історію Шостки вписані роки Другої світової війни. З наближенням фронту у серпні 1941 близько 40 тис. мешканців міста і району були евакуйовані в глиб країни. На схід вивозили обладнання заводів, громадську худобу.

Бойові дії на території міста і району проходили з 26 серпня по 30 вересня 1941, з 7 по 12 березня та з 1 по 10 вересня 1943. Оборонні бої розпочались 26 серпня 1941 на північ від районного центру та біля с. Пирогівка. Бої з противником вели 307-а, 143-а, 293-а стрілецькі та 52-а кавалерійські дивізії, 141-а танкова бригада 13-ї армії Брянського фронту та 293-а стрілецька і 10-а танкова дивізії 40-ї армії Південно-Західного фронту. Уже 27 серпня ворог зайняв с. Івот, м. Шостку і смт Вороніж. Бої в районі м. Шостки, смт Вороніж і с. Собич мали особливо запеклий характер.

Не припинялась на території краю боротьба з ворогом і під час окупації. З серпня 1941 по грудень 1942, у місті і районі розгорнулась боротьба з нацистами. У кінці серпня 1941 було сформовано партизанський загін на чолі з К.Тралом та О.Озеровим. Пізніше одна частина загону приєдналася до з’єднання С.Ковпака, друга – до з’єднання О.Сабурова. У 1942 в партизанському з’єднанні Я.Мельника було сформовано другий Шосткинський партизанський загін.

У районі активно діяла підпільна група, яка спочатку налічувала 8 осіб, а потім розрослася до 40. Підпільники розповсюджували листівки, проводили збори, на яких інформували жителів про становище на фронтах. Керував групою В.Єфименко [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1998. – Т. 13. – С. 35.]. Пам’ять про партизанів краю, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни, зберігають дві братських могили у м. Шостка.

Бої за визволення Шосткинщини відновилися 7 березня 1943. Але під натиском переважаючих сил ворога радянські війська залишили територію району. Фашистська окупація тривала до 2 вересня 1943. Визволення району здійснили 6-а гвардійська стрілецька дивізія, 37-а гвардійська, 106-а, 162-а, 246-а, 354-а стрілецькі дивізії та 115-а стрілецька бригада 65-ї армії, а також 194-а стрілецька дивізія 48-ї армії центрального фронту. Місто Шостка визволено 3 вересня 1943 силами 10-го і 25-го полків 6-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Д.Онупрієнка [Сумская область в период Великой Отечественной войны Советского Союза (1941 – 1945 гг.) : Сборник документов и материалов. – Х., 1963. – С. 288.].

Уродженці краю відважно боролись з ворогом на фронтах, у партизанських загонах і в підпіллі. Всього на фронті і в тилу ворога воювали 15925 жителів міста і району, з них 10952 були нагороджені орденами і медалями. Тринадцять шосткинців удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це – П.Балясник., С.Бідненко, П.Бочек, Г.Великоконь, В.Кайдаш, М.Клочко, М.Фролов, К.Колесников, М.Колодко, О.Кшенський, М.Лях, Є.Петренко. Уродженець с. Ображіївка льотчик-винищувач І.Кожедуб удостоєний цього звання тричі. На батьківщині Героя у 1949 встановлено бронзовий бюст. У Шосткинському державному краєзнавчому музеї діє відділ «Музей І.М.Кожедуба».

За період окупації у м. Шостка та районі були зруйновані майже всі підприємства, установи, державний житловий фонд, повністю спалені села Крупець і Остроушки. За роки війни місто і район втратили понад 10 тис жителів. У боях за Шосткинщину у 1941 та 1943 загинуло 1994 воїни. Вони поховані в місті і селах району.

Після визволення м. Шостки відновлення господарства йшло швидкими темпами. Уже в жовтні 1943 працювала ковбасна фабрика, п’ять млинів, пекарня, швейна і взуттєва майстерні. Відкрилась лікарня на 160 ліжок, протитуберкульозний диспансер, амбулаторія, дитяча консультація. У жовтні 1943 почалися заняття у двох середніх та чотирьох семирічних школах, а у 1944 – у хіміко-технологічному технікумі.

У липні 1944 стала до ладу фабрика кіноплівки [Державний архів Сумської обл., ф. 149, оп. 1, спр. 77, арк. 59.]. З 1947 тут почалося освоєння виробництва кольорових фотоматеріалів. У березні 1949 було перевищено довоєнний рівень випуску продукції. Після закінчення війни стали до ладу масло- та хлібозаводи, м’ясний, харчовий і промислові комбінати, торфопідприємство.

У повоєнні роки керівництво міста і району велику увагу приділяли розвитку соціальної сфери життя. До 1950 в основному було завершено ремонт зруйнованого німцями житлового фонду. Поступово місто стало одним з потужних економічних центрів області і країни. Фабрику кіноплівки було реконструйовано, із 1957 – це хімічний завод. У 1970 на основі заводу було створено хімкомбінат, а у 1975 комбінат перетворено у виробниче об’єднання «Свема». Не було такої галузі господарства, науки, культури, де б не використовувалась продукція «Свеми». З 1950-х по 80-і рр. в місті було збудовано завод хімічних реактивів, пивзавод, завод ЖБК та ряд інших підприємств. Пороховий завод – казенний завод «Зірка» та капсульне виробництво – казенний завод «Імпульс» працювали на повну потужність, підтримуючи обороноздатність нашої країни.

Сучасна Шостка – це місто хіміків. З 1931 по 90-і рр. 20 ст. найбільшим і найголовнішим підприємством Шостки була «Свема». Воно випускало кінофотоплівку, фотоплівку, рентгеноплівку, магнітну стрічку, і було відоме далеко за межами нашої країни. У 90-х рр. 20 ст. підприємство було реорганізоване у ВАТ «АК «Свема» і, на жаль, стало занепадати. На сьогодні воно знаходиться у стані санації. Виробництво продукції фактично припинено. ВАТ «Шосткинський завод хімреактивів», що випускає лакофарбові матеріали, хімреактиви, товари побутової хімії, також переживає нелегкі часи, але функціонує і поступово нарощує темпи виробництва продукції. Успішно працюють найстаріші підприємства Шостки – Шосткинський казений завод «Зірка», що випускає порох, патрони, товари побутової хімії; а також Шосткинський казений завод «Імпульс» – єдине у нашій державі й одне з небагатьох у світі виробництв із виготовлення у замкнутому циклі спеціальних засобів, що приводять у дію основну вибухівку.

Продукція казених заводів «Імпульс», «Зірка» користується попитом не тільки в Україні. Постійний пошук нових прогресивних методів її виробництва ведуть вчені Державного науково-дослідного інституту хімічних продуктів.

Відоме в Україні підприємство – ВАТ Шосткинський міськмолкомбінат, що засноване у 1981. З 2002 виробляє продукцію під торговою маркою «Білі береги». Підприємство входить у першу п’ятірку лідерів сироровиробництва України.

У місті розвинута мережа закладів освіти, охорони здоров’я та культури. Тут діють Шосткинський філіал Сум ДУ, хіміко-технологічний коледж ім. І.М. Кожедуба, Консультаційні пункти Сум ДПУ ім. А.С. Макаренка та СНАУ, медичне училище, 3 професійно-технічних училища, 13 загальноосвітніх шкіл, Центр естетичного виховання та дві музичні школи. Місто має 9 закладів охорони здоров’я, 8 бібліотек та їх філіалів.

Багатий край і на видатних людей, які народились та виховувались на рідній Шосткинщині. У Шостці дитячі роки провів М.Максимович (1804 – 73) – історик, фольклорист, письменник, перший ректор Київського університету, редактор і видавець альманахів «Києвлянин», «Українець». Тут пройшло дитинство М.Гербеля – поета, перекладача, видавця. Його перу належать переклади на російську мову творів Байрона, Шіллера, Гете, Шевченка, «Слова о полку Ігоревім».

У 1819 у містечку Вороніж народився Пантелеймон Куліш (1819 – 97) – відомий український письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач, автор «Чорної Ради», учасник Кирило-Мефодіївського товариства, соратник Тараса Шевченка. 28 листопада 1989 неподалік Воронізької ЗОШ № 1, яка носить ім’я письменника, в ознаменування 170-річчя з дня його народження, було відкрито пам’ятний знак. 11 серпня 2006 у м. Шостка, в приміщенні міської бібліотеки відбулося відкриття музею видатного земляка.

У село Локотки двічі (в 1857 та 1858) приїздила українська письменниця Марко Вовчок. Тут вона працювала над повістю «Інститутка». Пов’язане з Шосткою і життя великого педагога К. Ушинського (1824 – 70). У зрілому віці він часто бував у невеликому маєтку своєї дружини в Богданівці, неподалік Шостки. Досі зберігся сад Ушинського, посаджений ним разом з селянськими дітьми, яких він навчав грамоті. За заповітом великого педагога, його донька, яка мешкала в Шостці, у 1903 побудувала в Богданівці школу для сільських дітей. Нині школа у цьому селі носить ім’я К.Ушинського. У Шостці на будинку, у якому мешкала Н.Ушинська, встановлено меморіальну дошку. Уродженець с. Журавка Ф.Петруненко відомий у літературних колах як поет, перекладач, кореспондент Лесі Українки. Останні роки свого життя мешкав у Шостці, займав посаду завідувача Центральної робітничої бібліотеки (бібліотеки порохового заводу).

У с. Погрібки (нині – с. Коротченкове) народився відомий державний діяч, кавалер семи орденів Леніна, Герой Соціалістичної Праці Д.Коротченко (1894 – 1969). У с. Івот (нині Шосткинського р-ну) народився Я.Савченко (1913 – 84) – доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки РРФСР, двічі Герой Соціалістичної Праці. У Шостці навчались дійсний член Академії наук України Б.Лобаєв, професор П.Козлов, народний архітектор СРСР, Герой Соціалістичної Праці Д.Чечулін. У Шосткинському хіміко-технологічному технікумі здобув освіту та займався в місцевому аероклубі тричі Герой Радянського Союзу І.Кожедуб.

Досить своєрідною є містобудівна ситуація Шостки. Забудова її по певному плану розпочалась тільки у 1830. Через сім років з’явився перший мурований двоповерховий будинок. Будувались переважно службові приміщення, будинки для офіцерів та чиновників заводу. Сімейні майстри та нижчі чини селились на слободці.

У кін. 19 ст. Шостка так і не стала містом. Тут було 15 вулиць і декілька провулків. Більш менш значні споруди мали безпосереднє відношення до військових заводів. У 1856 було побудовано військовий шпиталь (нині це лікарня № 1); у 1858 – заводоуправління капсульного виробництва (нині – заводоуправління казенного заводу «Імпульс»); у 1859 – будинок пожежної охорони (нині використовується за первісним призначенням); у 1860 – офіцерське зібрання (нині – заводоуправління казенного заводу «Зірка»); у 1866 – будинок казначейства (нині – будівельна організація), прийомний покій капсульного виробництва; у 1881 – церковно-парафіяльну школу. Значними новобудовами міста поч. 20 ст. були будівля Шосткинського міського училища, побудована у 1904 (нині Шосткинська гуманітарна гімназія) та будівля жіночої гімназії (не збереглася), побудована у 1914.

Здебільшого ж на той час м. Шостка було типовим закутком з брудними безладними вулочками, що забудовувались одноповерховими, переважно дерев’яними будинками.

Велике промислове, культурно-побутове, житлове будівництво розгорнулося в місті тільки в 30-х рр. 20 ст. У загальних рисах містобудівна структура Шостки сформувалась до Великої Вітчизняної війни. Головною магістраллю була вулиця Карла Маркса, що перетиналась вулицями Леніна, Горького, Миру. На північний схід від центру відокремлено розташувався житловий масив Куйбишева. У межі міста увійшли села Локотки, Лазарівка, Коржівка. Корпуса підприємств впритул наблизились до сіл Миронівка, Ображіївка, до селища Вороніж.

Окрасою міста стали приміщення Палацу культури «Свема» (нині – центр естетичного виховання молоді), Будинку культури ім. К.Маркса, ліцею. Найдавніша духовна споруда Шостки – це церква Різдва Христового. Її будівництво велося на пожертвування робітників порохового заводу з 1779 по 1785. У 1809 було добудовано дзвіницю. За радянських часів використовувалась не за призначенням, тому зазнала неодноразових перебудов. У 1993 розпочалася реставрація. 26 листопада 2000 відреставрований храм було освячено.

Значну історико-архітектурну цінність як одна з небагатьох мурованих каплиць, уцілілих на Сумщині, має церква св. Володимира. Її збудовано як кладовищенську каплицю у 1883. З 1903 і понині церква діє як православний храм. Це єдина старовинна церковна будівля в Шостці, що не зазнала значних змін. Її виявлено й обстежено членомкореспондентом Академії архітектури кандидатом архітектури В.Вечерським у 1990 і поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення [Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури і містобудування Лівобережної України : виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський. – К., 2005. – С. 541-558.]. У смт Вороніж до цього часу збереглася Спосо-Преображенська церква.

Відома з 1691, спочатку була дерев’яною. Муровану на її місці почали будувати коштом М. Шрамченка у 1783. На поч. 20 ст. церкву розширили, при цьому частково порушивши первісний вигляд. У 1960-х рр. церкву закрили, а у 1970-х зруйнували дзвіницю, тоді ж перетворили на склад. У 1990-х будівля була повернута церковній громаді. У 2004 завершено її реставрацію. Спасо-Преображенська церква в Вороніжі – унікальна пам’ятка пізнього бароко.

У центрі цього ж селища міститься Михайлівська церква разом з церковно-парафіяльною школою. Дерев’яна церква архангела Михаїла в Вороніжі відома з 1652. У 1706 коштом протоієрея Голенковського було засновано мурований храм на честь Собора св. Архангелів Михаїла і Гаврила. У 1775 храм почав руйнуватися і його розібрали. У 1776 на його місці коштом бунчукового товариша Холодовича Матвія Івановича та його брата Холодовича Андрія Івановича було закладено новий мурований храм, завершений і освячений у 1781. У 1890 до церкви було здійснено прибудову за проектом академіка архітектури А.Гросса, котрий мешкав у Глухові. Пам’ятка весь час використовувалась за первісним призначенням, але протягом 20 ст. зазнала деяких втрат. Не зважаючи на це, Михайлівська церква у селищі Вороніж і сьогодні є архітектурним шедевром доби пізнього бароко.

На підвищеному березі р. Шостки, у центрі села Гамаліївка, що сьогодні є передмістям Шостки, міститься монастирський комплекс. У 1702 коштом генерального осавула Антона Гамалії тут було споруджено дерев’яну церкву Св. Харлампія. Навколо неї одразу ж виникла Харлампієва пустинка – невеличкий жіночий монастир. У 1713 клопотами гетьманші Насті Скоропадської скит перетворено на повноцінний жіночий монастир. Наступного року на кошти гетьмана Івана Скоропадського почалося муроване будівництво. У монастирі були споруджені й гетьманські будинки, у яких іноді мешкав сам гетьман з родиною. Не завершивши будівництво, у 1772 гетьман помер. Його поховали в склепі Харлампіївської мурованої церкви. Анастасія Скоропадська, котра померла у 1729, похована поруч із чоловіком. У заповіті гетьманша розпорядилась перетворити монастир з жіночого у чоловічий, що й було зроблено у 1733.

У 18 ст. монастир зазнав неодноразових спустошень і руйнувань внаслідок пожеж та адміністративних дій влади. У 1794 після пожежі монастир закрили на 30 років, і лише у 1827 сюди перевели черниць із Кербутівського жіночого монастиря. У 1835 було освячено центральну споруду монастиря – собор Різдва Богородиці. У 1920 монастир закрили і він почав руйнуватися. У 1921 у ньому влаштували кустарну артіль. У 1930 – 50 монастирські будівлі належали місцевому колгоспу, у соборі було влаштовано зерносховище.

Харлампіївська церква використовувалась за призначенням, а в монастирських келіях жили люди. З 1956 Гамаліївський монастир оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення. Незважаючи на руйнування й перебудови, оборонні споруди монастиря непогано збереглися до 1960-х рр. На жаль, у 1962 Сумський облвиконком передав монастир Міністерству внутрішніх справ, яке переобладнало його під місця ув’язнення суворого режиму. Наступного року цей архітектурний ансамбль виключили з державних реєстрів пам’яток. Результатом цього став ще один етап руйнування ансамблю: на сьогодні повністю знищені оборонні мури і башти, собор і Харлампіївську церкву перетворено на промислові цехи. У спотвореній Харлампіївській церкві могильні плити Скоропадських залито бетоном. Корпус келій надбудовано і перетворено на камери для утримання ув’язнених. Від 1987 рештки монастиря знову поставлено під охорону держави як пам’ятку архітектури національного значення.

У селі Ображіївка, в центрі, міститься мурована церква св. Михайла та дзвіниця. Михайлівська дерев’яна церква у с. Ображіївка відома з 1781. У1835 – 1839 на її місці була збудована мурована церква. Дерев’яна дзвіниця збудована, орієнтовно, у 1-й тр. 19 ст. Протягом 20 ст. церква зазнала втрат і перебудов. У наш час Михайлівська церква та дзвіниця є унікальним комплексом церковної архітектури 19 ст.

На відкритій рівнинній місцевості, у с. Пирогівка розташовані церква Покрова Богородиці та дзвіниця. Церква споруджена у 1777 коштом місцевого поміщика М. Холодовського. У 19 ст. збудовано дзвіницю. Покровська церква та дзвіниця в Пирогівці є рідкісними уцілілими на Лівобережжі пам’ятками дерев’яної церковної архітектури 18 та 19 ст.

Станом на 01. 01. 2006 у м. Шостка та Шосткинському районі нараховується 18 пам’яток археології, 18 пам’яток архітектури, 80 пам’яток історії, з них 2 пам’ятки соціальних і національно-визвольних рухів, решта – пам’ятки воєнної історії, які охоплюють період Другої світової війни рр. На жаль, у районі не увічнена пам’ять жертв голодомору та репресій.

У 1963 у районному центрі відкрито Народний краєзнавчий музей, засновником якого став Г. Шугаєв. З 1 січня 1993 заклад отримав статус Державного краєзнавчого музею. З історією і сьогоднішнім днем найстаріших шосткинських підприємств можна познайомитися в заводських музеях: Музеї казенного заводу «Імпульс» та Музеї казенного заводу «Зірка». При ВПУ-19 відкрито народний етнографічний музей.

Шосткинці свято бережуть пам’ять про загиблих у роки Великої Вітчизняної війни. На їх могилах встановлені меморіали, пам’ятники, обеліски. Іменами воїнів-земляків, а також земляків, які залишили свій слід в історії краю, названі вулиці, навчальні заклади.

Пам’ятки соціальних і національно-визвольних рухів, а також пам’ятки історії, що знаходяться на території міста і району, перебувають у належному стані.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 1271 – 1282.