Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

Духовні корені

Історично-культурний розвиток карпатського регіону тісно пов’язаний з процесом заселення, етнічним складом населення і його віросповіданням. Майже ніхто з дослідників дерев’яної сакральної архітектури в області Східної Словаччини не відкидає факт, що тут йдеться насамперед про східнослов’янські, або ж східнохристиянські, культурні прояви. Підтверджують це зокрема наукові студії реномованих словацьких, чеських, польських, українських і інших спеціалістів, які в рамках типологічного визначення або в іншому контексті вважають деревляні храми (церкви, костьолики) східними (східного обряду), східно-візантійськими, православними, греко-котолицькими, карпаторуськими, лемківськими, “русинськими”, русько-українськими, українськими і под.

[Див.: Vydra, J.: Ľudová architektúra na Slovensku. Bratislava 1958. Mencl, V.: Lidová architektúra v Československu. Praha 1980. Brykowski, R.: Lemkowska drewniana architektúra cerkiewna w Polsce, na Slowacji i Rusi Zakarpackiej. Wroclaw-Warszawa-Krakow-Gdaiisk-Lódž 1986. Reinfiiss, R.: Lemkowie /opis etnograficzny/. Krakow 1936. Sičynskyj, V.: Drevené stavby v Karpatské oblasti. Praha 1940. Ковачовичова-Пушкарьова, Б. -Пушкар, І.: Дерев’яні церкви східного обряду на Словаччині – Drevené kostoly východného rítu na Slovensku. Науковий збірник Музею української культури в Свиднику, 5. Пряшів 1971. Zaloziecky, W.: Gotische und barocke Holzkirchen in der Karpatenländern. Wien 1926. Грабарь, Й.: История русского искусства. Москва 1911-1914, том 2. Драган, М.: Українські дерев’яні церкви. Львів 1937. Zapletal, F.: Drevené chrámy jihokarpatských Rusínu. Zb. Podkarpatská Rus. Praha 1923, c. 117-121. Логвин, Г: Украинские Карпаты. Москва 1973. Федака, IT.: Дерев’яні церкви Закарпаття. Народний календар. Братислава – Пряшів – Ужгород 1990, с. 51-56. Слободян, Б.: Сакральна архітектура українців Пряшів-щини. Вісник. Львів 1994, с. 3-13. Антонович, Д.: Українська культура. Мюнхен 1988. Іванусів, О.: Церква в руїні – Видання Св. Софії – релігійного товариства українців-католиків Канади. St. Catharines 1987. Мушинка, M.: Матеріяльна культура. Лемківщина. Земля-Люди-Історія-Культура. Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто 1988, с. 231-236. Гвозда, І. та кол.: Дерев’яна архітектура Українських Карпат. Нью-Йорк 1978. Czajkowski, J.: Lemkowie w histórii i kulturze Karpát. Czesc druga. Sánok 1994. B даних публікаціях наводиться дальша численна література]

Уявна термінологічна розбіжність типологічного визначення зумовлена, до значної міри, тим, що і саме населення цього, важко випробовуваного, краю називається по-різному: русини, руснаки, рутени, карпатські русини, карпатороси, угророси, малороси, русини-українці, українці. І таке багатство історичних пойменувань тої самої етнічної групи населення із спільною історією, культурою і мовою, або ж діалектом, було і, на жаль, ще й нині є предметом різних спекуляцій про національну приналежність і характер культури цього люду.

Однак, з історії відомо, що вже в 6 – 7 століттях до карпатської області проникали східні слов’яни, які переселяються сюди з областей Дністра, Пруту і Чорного моря, зокрема під натиском набігів диких кочових племен [Niederle, L.: Rukovéť slovanských starožitnosti. Praha 1953, c. 93. Муравев, А. Б. – Самаркин, В. В.; Истори-ческая география зпохи феодализма (Западная Европа й Россия в У-XVIII вв.). Москва 1973. Мельник, В. М. – Шишкина, Е. В.: Ранняя зтническая история южньїх славян. Запорожье 1978, с. 32. Гошко, Ю. І. – Поріцький, А. Я.: Поїздка на Пряшівщину. Народна творчість та етнографія. Київ 1962, 2 1962, с. 90]. І хоч питання інтенсивності і територіального розширення східнослов’янського культурного впливу в старших історичних періодах в області теперішньої Східної Словаччини донині зістає спірним, незаперечним лишається те, що вже з давніх-давен на території сучасного західноукраїнського етніка проживали люди південнозахідної групи східних слов’ян. Від V століття вони називалися венедами, антами і склавами, пізніше – русами (росами), русинами, руськими людьми. Від половини IX століття термін “руський” (“руська віра”, “руська церква”) зазнав загального поширення, хоч в області Галичини, Закарпатської України і Північної Буковини ці племена були відомі також під назвами хорвати і білі хорвати [Марченко, М. І.: Історія української культури. Київ 1951, с. 8-15. Бача, Ю. – Ковач, А. – Штець, М.: Чому, коли і як. Пряшів 1967, с. 8. Мельник, В. М. -Шишкина, Е. В., ц. т., с. 59-67].

В X столітті роздріблені східнослов’янські племена об’єднуються в спільному державному утворенні – Київській Русі. Може й тому плем’я хорватів останній раз згадується в 992 році [Мельник, В. М. – Шишкина, Е. В., ц. т., с. 62]. В результаті появи нової держави починає формуватися східнослов’янська етнічна група, з якої пізніше розвинулися три самостійні народи: московський (російський), український (малоруський) і білоруський.

Багато даних про “руське” (малоруське, українське) заселення знаходимо і в рівнинних південних округах Східної Словаччини та суміжних північних областях Угорщини. Вони збереглися зокрема в назвах сіл Русков, Великий і Малий Русков, Руська, Гонцруська та ін., які виникли найпізніше в 11 – 12 століттях [Haraksim, L K sociálnym a kultúrnym dejinám Ukrajincov na Slovensku do roku 1867, Bratislava 1961, s 14]. Хоч питання західного кордону Київської Русі не можна однозначно встановити, виразні сліди східно-слов’янської культури не викликають сумніву і залишаються тривалою вартістю та невід’ємною складовою частиною культури Словаччини. Археологічні дослідження і письмові історичні джерела свідчать, що усі сьогоднішні українські (руські, малоруські, “русинські”) етнічні області колись знаходилися під сильним культурним впливом народів Близького Сходу, від 8 століття до Христа – під безпосереднім впливом греків, численні колонії яких знаходилися на Криму і вздовж північного узбережжя Чорного моря, від гирла Дунаю по гирло ріки Кубань. Греки утримували з територією сучасної України жваві торговельні зв’ язки, при чім їх високорозвинута культура мала величезний вплив на місцеве населення. Вже в III столітті тут виникають церковні організації на чолі з єпископом. Тобто, і східнослов’янські племена, котрі споконвіку заселяють нинішню Україну, підпадають під цей культурний вплив. А якраз виникнення згаданої Київської Русі лише зміцнює контакти із Сходом. Військові експедиції, дипломатичні відносини і, зокрема, торговельні зв’язки України і Візантії створюють сприятливі умови для поширення християнства серед наших предків [Біднов, В Українська церква 36 Антонович, Д Українська культура Мюнхен 1988, c 210 – 214].

Стародавні народні традиції документують сліди цієї релігії в Києві вже в IX столітті [Семчишин, M Тисяча років української культури Київ 1993, c 35]. Можна з певністю твердити, що вже в першій половині X століття в Києві існувала церква св. пророка Іллі [Грушевський, M Історія України Київ 1992, c 47]. Величезне значення для поширення християнства мали болгарські походи князя Святослава (957-972). За його панування щораз частіше порушувалося питання про перехід держави на християнську віру. Суперечки і ворожнеча прихильників християнства та шанувальників старих народних звичаїв поступово починають загострюватися, тому князь Володимир Великий (980-1015), усвідомлюючи собі насамперед значення міцної церковної організації для утвердження держави, з рішучістю став на бік християнства. В 988 році він разом з родиною прийняв хрещення і тим створив умови для євангелізації цілої своєї країни [Іванусів, О., ц. т., с. 11. Субтельний, О.: Україна. Історія. Київ 1992, с. 41-47]. Богослужіння, виконуванні на слов’янській мові на основі перекладів св. Кирила і Мефодія, сприймалися в Русі з повною важністю і порозумінням. Поганство в тому часі було лише слабо розвинуте, не мало сильно сформованої системи. Поганські звичаї несли скоріше родинний, ніж суспільний характер. А тому не могли конкурувати християнству з його сильно розвинутою ідеологією і організаційною структурою. Але вирішальну роль тут зіграла підтримка держави. З Київських літописів дізнаємося, що князь Володимир після прийняття християнства “повели рубити церкви”. І вони будувалися всюди та у великій мірі. Вже на початку XI століття в самому Києві було, за місцевими літописами, 600-700 церков [Sičynskyj.V Drevené stavby, s. 28]. Це були переважно дерев’яні храми, про що свідчить й інформація, що в 1124 році біля 600 церков в цьому місті згоріло [Біднов, В , ц т, c 212].

Церква поступово ставала не тільки місцем богослужінь, а й визначним осередком культурно-суспільного і господарського життя. Коло неї відбувалися народні віче з метою вирішування актуальних проблем, організувалися торги і ярмарки, виникали школи і лічниці. Інколи при церквах були монастирі, які виконували і культурно-просвітянську місію, виховували священиків і мали важливе значення для релігійного і суспільного життя людей. Заслугою християнства доходить до небувалого розвитку писемництва, малярства і сакральної архітектури.

Фундаментальне значення для укорінення і поширення християнської віри на території нинішньої Північно-Східної Словаччини мала місіонерська активність двох солунських братів, слов’янських апостолів св. Кирила і Мефодія, які діяли в цьому краї в 862-863 роках в рамках своєї місії на Великій Моравії. Серед вірників побутує легенда, що ще св. Мефодій встановив для русинів перше єпископство [Vološm, А ц т]. Тоді, правдоподібно, починається й побудова перших християнських храмів східного обряду в карпатській області. На жаль, дерев’яні церкви з цього періоду нам не збереглися.

Десяте століття минало під знаком поступової стабілізації ранньофеодальної угорської держави, до залежності якої підпала й територія теперішньої Закарпатської області України і Словаччини. Тобто, і в духовній сфері бачимо поступову орієнтацію на західне християнство. Але це взагалі не означає, що східна літургійна і духовна форма християнства раптово і без сліду зникла з території, котра перед тим потрапила під вплив візантійської місії. Якраз навпаки, і виникаюча угорська держава утримувала жваві контакти із Сходом, зокрема Київською Руссю, і то як у формі політичних і родинних зв’ язків між царюючими родами, так і в духовній сфері. Доказом цього на Словаччині є, наприклад, написаний кирилицею надгробний напис болгарського князя Пресіяна з ротунди у Михалівцях (1060-1061), або цілий ряд східних монастирів з XI століття в сучасній Угорщині. Ба навіть з території Моравії і Чехії маємо багато інтересних свідчень про побутування східного слов’янського обряду [Vasil, C.: Osudy cyrilometodského dedičstva po smrti svätého Metoda, Gréckokatolícky kalendár 1996 (vydal Byzant s. r. o., Michalovce), s. 46-47].

Після розділення християнства в 1054 році території теперішньої Східної Словаччини і Західної України ще довго знаходилися під гегемонією екуменічного патріарха в Константинополі. Конфесійна приналежність донині є головною характерною ознакою русинів-українців Східної Словаччини, якою вони відрізняються від словаків і поляків римо-католицького віросповідання. Як східні християни, при богослужіннях вони використовують церковнослов’янську мову (не латиницю), дотримуються літургії св. Іоанна Златоустого (347-497), на причащання вживають хліб і вино, дотримуються старого юліанського календаря, в результаті чого, наприклад, народження Христа (Різдво) святкують 7 січня, тобто, на два тижні пізніше, як це становить григорінський календар. Зрозуміло, що в декотрих звичаях і ритуалах русинів-українців знаходимо й західні впливи.

Після розпаду Київської Русі в другій половині XII століття на самостійні дрібні князівства і після нападу та великого спустошення цієї території татарами (1240) починається інтенсивніше заселення північно-західних Карпат, враховуючи територію Північно-Східної Словаччини, східними слов’ янами, про що збереглося багато письмових пам’яток [Haraksim, L. K sociálnym a kultúrnym dejinám , s 14-17]. Відносно сильна колонізаційна хвиля з області українського Поділля захопила Закарпаття в половині ХІУ століття заслугою князя Федора Корятовича, який з виразною підтримкою угорського короля Карла Роберта сприяв посиленню релігійного життя. Крім іншого, збудував багато православних храмів і наказав обновити монастир на Чернечій горі коло Мукачева, архімандрит якого в рамках єпископства в Перемишлі був одночасно главою церкви русинів на Закарпатті [Vološin, A Rozvoj krestanstva v Podkarpatskej Rusi, Zb Podkarpatská Rus, Praha 1923, s 99-102]. Вже в кінці XVI століття політика Угорського королівства, подібно як і Польсько-Литовського князівства, дедалі виразніше прямує до того, щоб православні русини поступово пристосувалися до римо-католицької державної церкви. В результаті цього в період 1596-1646 років (Брест-Литовська унія, Ужгородська унія) сформувалася так зв. уніатська церква, тобто, східна християнська церква, підпорядкована папі римському. У зв’язку з тим дійшло до становлення самостійного єпископства і на Закарпатті. Але вже перший єпископ Мукачівський Василь Тарасович (1633-1646) дістався до незгод з ужгородським князем Юрієм Ракоці, котрий був протестантом, а тому й православних хотів перевести на свою віру [Гойдич, Ш.: История церкви. Пряшів 1934]. Наступником єпископа Тарасовича став Петро Партеній Ростошинський (1646-1670), монах чину св. Василія Великого. Якраз він 24 квітня 1646 року скликав 63 духовних представників ужгородської області, які за присутності ягерського єпископа Якушіца погоджувалися з унією за умов, що: 1) вони можуть зберегти греко-слов’янський обряд; 2) духовенство буде обирати єпископа, якого підтвердить папський престол; 3) руське духовенство буде користуватися тими самими правами, що й духовенство обряду латинського. Пізніше і Мукачівська єпархія (єпископство) була підпорядкована ягерському римо-католицькому архиєпископству [Vološin, A.: Rozvoj… ц.т. Згідно з наведеним автором мукачівське єпископство тоді простягалося на території 13 комітатів, в рамках якого було 823 чисто русько-українських поселень і 499 змішаних. Воно мало 858 парафій і 690 священиків. Єпископ Михайло Ольшавський (1738-1742), Емануїл Ольшавський (1743-1767) та Іван Брадач (1767-1772), своїми заявами до королеви Марії Терези домоглися, нарешті, усамостійнення мукачівського єпископства. Великі заслуги в розвитку релігійного І культурного життя належать єпископу Андрію Бачинському (1772-1808)].

Отже, від половини XVII століття предки східнослов’ янських русинів-українців були розділені на православних і уніатів (православних католиків). В 1772 році так зв. уніати перейменувалися на греко-католиків. В декотрих країнах (США, Канада) ця група вірників називається ще візантійськими католиками, українськими католиками і под.

Треко-католицька церква є східною, а одночасно і західною. Є носителькою заповіту св. Кирила і Мефодія, і оцю спадкоємність утримує від IX століття, її традиція, оригінальність і загальний характер – східні, візантійські, але її відносини і приналежність – західні, римські. Вона живе у східній моделі, подібній православ^ю, а одночасно є об’єднана з Римом. Вона – біполярна, і все ж таки у неї власна східна ідентичність” [Töth, J. Gréckokatolícka cirkev a jej evanjelizačné poslanie v našom regióne Gréckokatolícky kalendár -1996 /Byzant – Michalovce/, c 52-56].

Хоч в релігійних обрядах православних і греко-католиків не існують суттєві різниці, таке розділення спричинило між ними постійні незгоди, ба навіть ворожнечу і часті конфлікти. Ситуація загострювалася зокрема внаслідок втручання пануючих структур, які поперемінне підтримували або придушували одних чи других. І це мало за наслідок оживлення, або стагнування побудови храмів в русько-українських населених пунктах на Словаччині. Зокрема в переломних, так зв. революційних, періодах доходило до побудови храмів тої церкви, котра отримувала від держави більші привілеї. В кінцевому результаті така ситуація призводила до ослаблення обох церков, як і християнства взагалі.

В наш час і в багатьох невеликих русько-українських селах на Східній Словаччині існують як греко-католицькі, так і православні храми. В згоді з церковною юрисдикцією Греко-католицьке єпископство в Пряшеві вже від свого заснування в 1818 році є підпорядковане Ватикану [Згідно з буллою папи Піуса 7 в 1818 p. від мукачівського єпископа було відокремлене І усамостійнене пряшівське єпископство. Першим пряшівським єпископом був Григорій Таркович (1816-1841); за ним слідували Йосиф Гаганець (1842-1875), Миколай Тот (1876-1882), Іоанн Валий (1882-1911), Штефан Новак (1913-1919) Миколай Руснак (1919-1922), Дюнисій Няряді (1922-1923), Павло Гойдич (1926-1951), наразі цю функцію виконує Монс Іоанн Гірка]. Пряшівська православна єпархія від 1951 року є складовою частиною Чехо-Словацької автокефальної православної церкви. Після розділення Чеської і Словацької Федеративної Республіки в 1993 році вона й надалі підпорядкована православному митрополитові в Празі [Православна церква на Закарпатті спочатку підлягала цариградському патріархові. Пізніше перейшла під юрисдикцію православного митрополита в Києві. Наслідком церковної унії закарпатські православні русини-українці на довший час приєдналися до Молдавської православної церкви. В 1931 р. сформувалася Карпаторуська православна мукачівсько-пряшівська єпархія, яка була підпорядкована Сербській православній церкві, а від 1946 р. – патріархові Московському і всея Русі (детальніше див.: История православной християн-ской церкви. Прага 1950). В сучасному Пряшівську православну єпархію очолює архієпископ Николай (Коцвар)].