1967 р. Історія українського мистецтва
Повним контрастом до строгого стилю, досить поширеного в тогочасному українському малярстві, є живописна манера чотирьох ікон з села Ванівки біля Коросна на Лемківщині, виконаних, очевидно, одним високої мистецької культури майстром. Ікони «Різдво Марії», «Моління з чином», «Нерукотворний образ» та «Страшний суд» привертають увагу досконалою завершеністю композиції, легкістю й тонкістю рисунка, музикальною ритмічністю ліній силуетів і кольорових площин, багатством і гармонійністю вишуканих кольорових співвідношень і, нарешті, ліричною м’якістю та поетичністю художніх образів. Живописна манера цього художника порівняно вільна від лінеарного схематизму, наприклад, в опрацюванні драпіровок, і певною мірою близька до люблінських монументальних розписів маляра Андрія (1418 р.). Чимало спільних рис можна знайти і в мініатюрних малюнках Київської псалтирі 1397 року, яким також властиві райдужні кольорові сполучення, видовжені постаті, сповнені грації і руху, поетичність образів. Тут яскраво відчутні мистецькі досягнення Візантійської метрополії епохи Палеологів XIV століття, коли з новою силою ожили традиції елліністичного живопису і на зламі XIV – XV століть своєю могутньою хвилею захопили не тільки художників Балканського півдня, але й півночі – новгородської і ранньої московської шкіл часів Андрія Рубльова.
В «Нерукотворному образі» найбільше збереглося архаїчних прийомів, головним чином у трактуванні обличчя, виконаного в ієратичному плані, немов позбавленого живого людського виразу. Білий рушник з червоними й чорними смужками у стилі народних тканин тримають два поясні ангели в дуже зменшених пропорціях.
Ікона «Моління з чином» з дев’ятьма постатями на одній дошці вважається, як і тилицька, однією з найстаріших ікон цього типу. Тут постаті у молитовних позах, з глибоко похиленими головами крокують у бік Спаса, що велично сидить з розкритим євангелієм на престолі. Світле вохристе тло відтінку слонової кості і зелений позем свіжого теплого тону поділені по вертикалі темно-вишневими смужками, що обрамляють кожну постать окремо. Обличчя – світлої карнації з деякою диференціацією типажу, але без розкриття внутрішнього стану.
Зате на одязі палітра заграла барвами веселки, посилюючи урочистість, поетичну піднесеність образу. Тут і глибокі тони вишнево-коричневого кольору кількох відтінків, і кіноварна червінь у поєднанні з соковитою теплою зеленню, і ясний фіолет рожевого відтінку, і димчасто-блакитний колір, і вохра, і білий з чорним у хрещатих ризах фланкуючих святителів.
Фарба накладена то щільно, гладенько, то нерівним шаром. Завдяки просвічуванню грунту кольори набувають мінливих тонів, що сприяє пластичному моделюванню форм.
Ледве помітні мазки білила де-не-де підкреслюють гру світла, виявляючи форми тіла. Гарно й вільно спадають драпіровки, облягаючи хвилястими легкими складками стрункі постаті.
В композиції «Різдво Марії» невідомий художник досягнув значних творчих вершин. Сюжет суто побутовий подано дуже поетично, урочисто. Композиція підпорядкована стрункому ритмові вертикалей, утворених постатями й архітектурним стафажем. Вона умовно розвивається на площині, немов у кількох (чотирьох і навіть шістьох) неглибоких планах, причому фігури розташовані так, що створюється враження руху по хвилястій лінії, що йде вгору. Ритмічність побудови композиції підкреслюється відповідним розташуванням кольорових площин.
На передньому плані, перегородженому низькою стіною – парапетом, праворуч внизу дві жінки навколішках готують купіль для немовляти, ліворуч, дещо глибше, Анна, сидячи на високому ложі, обіймає якусь жінку. Далі – три стрункі граціозні постаті гарно одягнених молодих жінок, що прийшли з дарами до породіллі, а з високого вікна над входом до будинку визирає Іоаким. Високі, стрункі будинки блідо-зеленого і вохристо-піщаного відтінків, з вузькими чорними прорізами на фасадах та рядами вікон під блакитними й кіноварно-червоними покрівлями закривають і немов ще більше поглиблюють простір.
Дія, по суті, відбувається в інтер’єрі, але зображення скомпоноване так, немов усе діється на подвір’ї. Тут і зелений позем, вкритий чорними билинками декоративних рослин, і фасади будинків з колонами, з’єднані червоною з чорними поперечними смужками драпіровкою, так званий велюм – декоративний традиційний прийом, перейнятий візантійськими майстрами від елліністичного малярства. Тривимірне просторове зображення інтер’єру не було відоме тогочасним художникам України, Росії та Візантії. Вони вирішували його в умовному плані, організуючи простір на зразок театральних куліс та застосовуючи так звану зворотну перспективу, перейняту від еллінізму. Художники ще не були обізнані з питаннями лінійної перспективи, яку в той час науково розробляли в теорії і творчій практиці майстри італійського Відродження і яка в українському живопису з’явилася пізніше.
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1967 р., т. 2, с. 227 – 231.