2017 р. Звід пам’яток України

Іван Негреба, Надія Подоляка

Розташований у південно-східній частині Сумської обл. На північному сході Великописарівський р-н межує з Бєлгородською обл. Російської Федерації, на півдні – з Богодухівським р-ном Харківської обл. Площа району – 830,1 кв. км.

Центр району – селище міського типу Велика Писарівка з населенням 5,399 осіб (станом на 2015). Розташоване на р. Ворскла (ліва притока Дніпра) на південний схід від обласного центру, на відстані 90 км. До району входять дві селищні та 14 сільських рад, що об’єднують 41 населений пункт. Великописарівській селищній раді підпорядковане село Радянське. Населення району 16,666 тис. чоловік [Негреба І. С. Краю мій, надворсклянський: Історико-краєзнавчий нарис про Великописарівщину / І. С. Негреба, С. І. Курило. – Суми, 2003. – С. 10; Сумщина від давнини до сьогодення. – Суми, 2000. – С. 140 – 141.].

З найдавніших часів територію району заселяли племена різних археологічних культур. Виникненню стаціонарних населених пунктів перешкоджала постійна загроза з боку кочівників: печенігів, половців, татар. Певний час землі цього краю входили до складу держави Річ Посполита. Укріплені міста Великописарівщини почали формуватися лише з 17 ст. Тоді форпостом Московської держави був «город Вольный» (нині с. Вільне), навкруги якого утворився Вільнівський повіт з селами Козацька Слободка (Стрілецька Пушкарка), Солдатське, Станичне, Їздецьке.

З 1765 по 1780 Велика Писарівка входила до Харківської провінції СлобідськоУкраїнської губернії; з 1780 по 1796 – до Богодухівського повіту Харківського намісництва; з 1797 по 1834 – Богодухівського повіту Слобідсько-Української (з 1835 – Харківської) губернії. З другої половини 19 ст. селище стало центром волості.

З 7 листопада 1917 Великописарівщина була у складі Української Народної Республіки, що входила до Російської Федерації, з 15 по 28 листопада 1918 – у складі незалежної Української Народної Республіки, до якої належала Харківська губернія. У 1923 засновано Великописарівський район Богодухівської округи Харківської губернії (з 1925 – Харківської округи). З 1932 Велика Писарівка – районний центр Харківської, з 1939 – Сумської обл. З 1959 Велика Писарівка стала селищем міського типу. У березні 1962 селище перестало бути районним центром у зв’язку з ліквідацією району і приєднанням його до Охтирського р-ну. Така ситуація тривала до грудня 1966, коли район знову був відновлений, і Велика Писарівка стала районним центром.

Заселення району почалося в епоху неоліту. Поселення ямково-гребінчастої культури відкрите поблизу с. Пожня. На цьому етапі існували невеликі за площею недовготривалі поселення. Масове залюднення краю почалося в епоху бронзи, коли носії зрубної археологічної культури, яку вчені ототожнюють з аріями, почали освоювати землі по берегах річок Ворскла, Ворсклиця, Пожня. Відкрито багато поселень, на яких присутні матеріали зрубної культури – Велика Писарівка, Добрянське, Їздецьке, Катанське, Сидорова Яруга.

В епоху раннього залізного віку територію сучасного району заселили іраномовні племена скіфів, регіональним центром яких стало Більське городище. У 6 – 3 ст. до н. е. кількість поселень збільшилася. Скіфські поселення виявлені поблизу сіл Березівка, Пожня, Попівка, Солдатське [Там само. – С. 10, 50.].

До епохи бронзи та раннього залізного віку можна віднести і виникнення великих курганів та курганних могильників, розташованих на високих берегах річок та вододілах.

На рубежі тисячоліть на території краю мешкало змішане населення: германці, слов’яни та залишки скіфського населення, яке представлене тут трьома культурами: пізньозарубинецькою, черняхівською та київською.

Одноманітність у розташуванні та топографії поселень вказує на схожість ведення господарства, землеробського в основі. Поселення цих культур виявлені поблизу Великої Писарівки, Іванівки, Солдатського. Поступово кількість їх зменшилася.

У 6 – 7 ст. територію району заселили слов’яни – носії пеньківської культури. Поселення цієї культури досліджені поблизу с. Солдатське. У 8 ст. на цій території мешкали племена літописних сіверян, що залишили після себе поблизу сіл Солдатське, Іванівка поселення з матеріалами волинцевської культури.

Відкритих поселень осілого землеробського населення періоду 9 – 15 ст. на території району поки що не виявлено.

Про присутність тут у 16 ст. окремих ватаг, що займалися промислом селітри, вказують майдани – залишки курганних насипів зі значною кількістю селітри.

На поч. 17 ст. на межі сучасних Сумської та Полтавської областей проходив кордон між Московським царством та Річчю Посполитою. Південно-західним форпостом Московської держави був «город Вольный». У 1-й пол. – сер. 17 ст. стосунки між двома державами врегульовувалися кількома мирними договорами, що змінювали та уточнювали кордони. Та певна частина земель на прикордонні залишалася практично незаселеною. Територією Середньої Ворскли довгий час проходили шляхи татар, які йшли на Московське царство. З метою посилення Бєлгородської засічної смуги у 1640 були побудовані укріплення городка Вільного [Филарет (Гумилевский Д. Г.) Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М., 1857. – Отд. III. – С. 189 – 196.]. За зведеним описом 1682 в «городе Вольном» розташовувався гарнізон, до якого входили «166 городовой службы детей боярских, 202 солдата та 20 рейтар» [Харламов В. О. Невідомі сторінки виникнення українських міст у XVII ст. / В. О. Харламов // Історія Русі-України (історико-археологічний збірник). – К., 1998. – С. 310 – 311.].

У 2004 проведено дослідження залишків городища в урочищі «Вольний Курган» [Берест Ю. М. Багатошарове городище на горі Ахтир / Ю. М. Берест // Середньовічні старожитності Південної Русі-України. Третя Міжнародна студентська наукова археологічна конференція. – Чернігів, 2004. – С. 5 – 7.]. Городище розташоване на східній околиці села Вільне ліворуч траси Суми – Велика Писарівка. Займає мисоподібний виступ правого корінного берега р. Ворскла. Має прямокутну форму, орієнтоване за сторонами світу, по периметру укріплене валом та ровом. Найпотужніші укріплення з північного (напільного) боку. Практично по центру майданчика городища – курганоподібний насип, що, можливо, є залишками башти. У південній та східній частині мису виявлені дві ями лійкоподібної форми, що можуть бути залишками колодязів. З городища походять дрібні фрагменти димленого посуду 17 ст.

Дане городище можна ототожнити з «городком Вольным» (Вольный Курган), що був заснований 1640 воєводою Г.Бокіним та входив до Бєлгородської засічної смуги [Харламов В. О. Невідомі сторінки виникнення українських міст у XVII ст. / В. О. Харламов // Історія Русі-України (історико-археологічний збірник). – К., 1998. – С. 310.].

Місто Вільне згадується і у Щоденнику шляху російських послів – стольника Василя Тяпкіна та дяка Микити Зотова, які у 1680 – 81 через Суми, Краснопілля та Вільне здійснили подорож до Криму [Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства / Д. И. Багалей. – М., 1887. – Т. 1. – С. 285.].

Першопоселенці оселялися з сім’ями на околицях Вільного і засновували там свої слободки. Збереглися назви найстаріших сіл району: Козацька Слободка (Стрілецька Пушкарка), Солдатське, Станичне, Їздецьке. Московський уряд, звичайно, повинен був слідкувати за станом своїх фортець. Догляд проводився не тільки воєводою, а й кращими людьми, які знали місто. На відбудову Вільнівського острогу у 1649 до воєводи Арсеньєва були послані з Бєлгорода військові люди. Це свідчить про те, що на острог виділялися значні кошти [Сапухин П. У истоков истории нашего района / П. Сапухин // Красное знамя. – 1968. – 5 октября. – С. 3.]. Існує документ 1654 (опис догляду знову побудованих воєводою Новосельцевим фортець у Вільнівському повіті), у якому вказано скільки зроблено нової засіки, стіни, бійниць, надолбів та тарасів [Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства / Д. И. Багалей. – М., 1887. – Т. 1. – С. 28 – 30.].

У 1678 українськими переселенцями на чолі з отаманом Василем Павловим засноване с. Ямне [Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей / Под. ред. В. П. Семёнова. – СПб., 1903. – Т. 7. – С. 315.]. У 1680 село зазнало нападу кримського хана, 80 чоловік було взято у полон. Після цього ямненці прохали московський уряд дозволити їм торгувати та тримати шинки, будувати по річках млини. Їх прохання було задоволено, хоча землі відмежовані лише у 1686 [Там само.].

Слідом за першими поселенцями нинішнього Великописарівського району, які були послані московським урядом для сторожової служби та захисту західного крила Білгородської лінії, сюди направлено широку хвилю добровільної російської колонізації, переважно з південних областей Московської держави. Так виникають села Пожня, Тарасівка, Крамчанка, Добрянське, Катанське, Лугівка, а також ряд сіл, що межують з Тростянецьким, Краснопільським районами нинішньої Сумської обл. Всі вони входили до складу колишнього Вільнівського повіту, що існував у 18 ст. [Сапухин П. У истоков истории нашего района / П. Сапухин // Красное знамя. – 1968. – 5 октября. – С. 3.] Села Рябина, Яблучне, Добрянське мав у своєму володінні полковник Охтирського полку І.Перехрестов. Село Пожня було володінням майора Дем’янова.

У 1709 землі навколо м. Вільне Петром І були подаровані фельдмаршалу Д.Голіцину. У цьому ж році вихідці з Наддніпрянщини заснували слободу Писарівку.

Походження назви пов’язано з тим, що частина земель слободи віддавалась правителями м. Вільне воєводським писарям [Филарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М., 1857. – Отд. III. – С. 176 – 179.]. Сучасну назву селище отримало пізніше. Вперше Велика Писарівка зустрічається в документах перепису Богодухівської сотні Харківського полку у 1732. Ця назва виникла у зв’язку з тим, що до козацької сотні входила ще одна Писарівка (на р. Мерла), що мала менше населення.

Дмитро Голіцин заснував у селищі мануфактуру по виготовленню суконної пряжі, на якій працювало 108 чол. Фабрика виробляла тканини для «своїх» потреб та місцевого ринку [Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII в. / А. Г. Слюсарский – Х., 1964. – С. 249.]. У Писарівці був також вівчарний завод Голіцина, що у кращі роки нараховував 480 овець, а у 1744 – 433 вівці. Доля заводу невідома. Але вівчарство у зв’язку з великим падіжом скота було малоприбутковим, навіть збитковим промислом [Там само. – С. 229.].

У 1807 Велику Писарівку з усіма землями і населенням (5215 чол.) купив М.Юсупов. Юсупови, які мали величезні статки у 17 губерніях, ніколи у своїй Писарівській садибі не мешкали. Управителем був отаман, підлеглими якого були чотири осавула та чотири сотника.

Реформа 1861 не внесла суттєвих змін у життя та побут колишніх кріпаків, які у більшості своїй були на оброці. При розподілі землі за царським маніфестом володарю земель залишалось 3052 дес., громадськості на умовах викупу – 6455 дес., з яких непридатних – 254 дес. [Сапухин П. Великописаревская старина / П. Сапухин // Красное знамя. – 1969. – 21 января. – С. 4.]

На землях Великописарівщини були розвинуті народні ремесла та промисли. Найбільше поширення мали вовночесання (сел. В. Писарівка), бондарство (сел. В. Писарівка, с. Попівка), ковальство, що було майже у всіх селах. Серед промислів – виготовлення полотна і сукна (сел. В. Писарівка). Гончарство процвітало у селах Станичне, Широкий Берег, Гутинівка, Кобилівка. Ні ремесла, ні промисли до нашого часу не збереглися.

Жителі Вільнівського повіту займалися і бортництвом. З описів, опублікованих М.Оглобліним, відома кількість меду, вилученого з вуликів під час винищення бджолиних сімей, що «впрок» були непридатні. Так у Вільнівському повіті, на пасіках між річками Корови та Пожні, з 56 вуликів видобуто меду 24 п. 4 ф., у Дернівській Вершині з 40 вуликів – 50 п. 20 ф., біля м. Вільного з 21 вулика – 9 п. [Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII в. / А. Г. Слюсарский – Х., 1964. – С. 307.]

Відомо також, що за сприяння уряду українські майстри добували у Вільнівському повіті селітру. Російський уряд закликав українських селітроварів «попельщиків та будників» і надалі займатися цим промислом на Слобожанщині, надавав їм всілякі пільги. Селітроваріння на р. Ворскла на кургані Вільному велося безперервно до поч. 20 ст. [Там само. – С. 269 – 270.]

Важливу роль у соціально-економічному розвитку території відігравали ярмарки. У сер. 19 ст. кількість їх була така: у Попівці – один, Яблучному – три, у Ямному – один [Державний архів Харківської області, ф. 3, оп. 166, спр. 295, Т. III, арк. 412 зв., 414.]. Така кількість ярмарків зумовлена прикордонним становищем земель, близькістю до Росії.

Здавна Велика Писарівка являла собою значний осередок народного кобзарського мистецтва на Слобожанщині. Тут народилися талановиті кобзарі С.Пасюга (1862 – 1933), Г.Кожушко (1879 – 1924), Є.Мовчан (1898 – 1960) [Лавров Ф. Кобзарі: з історії кобзарства України / Ф. Лавров. – К., 1980. – С. 227 – 250.].

Історичною пам’яткою селища є могила українського кобзаря Г.Кожушка. У 1978 у центрі селища відкрито пам’ятник кобзареві Є.Мовчану (скульптор І.Штанів, архітектор В.Заговора).

У пореформений період в селищі Велика Писарівка була відкрита земська початкова школа на 111 учнів. Пізніше Богодухівське повітове земство відкрило в селищі дві початкові школи з роздільним навчанням. Крім того, працювало ще три церковно-парафіяльні школи. На жаль, приміщення не збереглися. У 1892 у с. Яблучне працювало народне училище, у якому навчалося 88 хлопчиків та 13 дівчат. Однокласне трирічне училище на 96 учнів було відкрите у 1883 [Державний архів Харківської області, ф. 304, оп. 1, спр. 246а, арк. 56 зв., 127 – 128.]. Будівлі не збереглися.

Церковно-парафіяльні школи діяли при церквах в усіх селах, що входили до складу Богодухівського повіту (разом з церквами не збереглися). У кін. 19 ст. в селищі Велика Писарівка було відкрито училище, що готувало учителів початкових класів. Деякий час у цьому училищі працював український поет П.Савченко [Сапухін П. А. Поет Павел Савченко под Писаревским небосводом / П. А. Сапухин // Красное знамя. – 1959. – 18 декабря.].

Події революції 1905 – 07 не оминули і територію сучасної Великописарівщини. У листопаді 1905 відбулось повстання у Великій Писарівці. Приводом слугувала відмова станового пристава та повітового земського начальника визнати несправедливість захоплення юсупівським управителем громадських земель. Селяни ще у 1902 подали судовий позов на управителя, але судова тяганина закінчилася присудом на користь поміщиці. Тоді 15 листопада 1905 у Писарівку прибув земський начальник. Під час слідства селяни вимагали звільнити з посади старосту та старшину. Однак їх вимогами знехтували. Сходка перетворилася у мітинг. Повстання тривало кілька днів. За цей час селяни пошкодили телефонний зв’язок, розбили кілька магазинів, розгромили волосну та сільську управу, знищили багато архівних документів і матеріалів, спалили клуні деяких сільських заможних селян. Внаслідок стихійності та неорганізованості повстання писарівської бідноти почало затухати. Багатьох було заарештовано, трьох вбито, 37 чоловік засуджено до різних строків ув’язнення та каторжних робіт [Сорокопуд В. Как жили и боролись за новую жизнь наши прадеды, деды и отцы / В. Сорокопуд, П. Сапухин // Красное знамя. – 1968. – 22 июня. – С. 2.].

Залізничники станції Кириківка брали участь у Жовтневому всеросійському політичному страйку 1905. У листопаді того ж року мешканці Кириківки та навколишніх сіл почали рубати ліс, що належав монастирю. Робітники цукрового заводу підтримали аграрні виступи. У політичному огляді Харківського губернського жандармського правління за 1905 – 07 було відзначено, що у 1905 на Янківському цукровому заводі відбулися політичні страйки.

12 грудня 1905 у Веселівській волості селяни хутора Петрівка та частини села Веселого юрбою (біля 100 чол.) зібралися біля волосного правління та, погрожуючи розправою, висунули свої вимоги волосному старшині Якименку, писарю Гармашу, сільському старості Рибалку про те, щоб вони залишили свої посади. Волость задовольнила прохання бунтівників.

Після лютневої буржуазно-демократичної революції влада залишилась в руках волосної управи, члени якої виконували розпорядження волосного комісара – представника Тимчасового уряду. Головною проблемою залишалось безземелля та малоземелля. У травні 1917 великописарівці створили земельний комітет на чолі з С. Рєзником [История городов и сёл Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 206.].

Радянська влада у Великій Писарівці була встановлена у січні 1918. Проте, ще майже рік влада в усьому районі переходила з рук у руки до різних урядів. І тільки 9 грудня 1919 у районі остаточно було встановлено радянську владу [Державний архів Харківської області, ф. Р-203, оп. 1, спр. 131, арк. 100.]. Про ці події нагадує братська могила борців за радянську владу у Великій Писарівці, на якій 6 серпня 1920 було відкрито пам’ятник, а також могила червоногвардійців, які загинули під час громадської війни (смт. Кириківка) та могила комісара Червоної Армії С.Лапіна (с. Тарасівка) [Там само, спр. 155, арк. 33.].

У 20-ті рр. 20 ст. у Великій Писарівці працювали чоловіче вище навчальне училище на 300 учнів, чоловіче двокласне п’ятирічне училище на 250 учнів, Миколаївське, Покровське, Успенське однокласні трирічні училища по 50 учнів, ремісниче на 60 учнів, школа з ліквідації неграмотності, товариство «Просвіта», клуби працівників освіти та Спілки молоді, сільбуд, три трудшколи, районна бібліотека, 4 хати-читальні, дитсадок.

Ремісниче училище, засноване ще у 1913, готувало підмайстрів, які після п’ятирічного стажу роботи отримували кваліфікацію майстра. Училище мало 4 класи, у яких навчалось 60 чол. та було 2 викладача, 4 майстра та 2 чол. обслуговуючого персоналу. При ньому працювали столярні та слюсарні майстерні [Там само, ф. Р-820, оп. 1, спр. 47, арк. 107 зв., 108, 109 зв.; спр. 151 а, арк. 25 зв., 26; спр. 250, арк. 303 – 318; спр. 311, арк. 70, 70 зв.].

У 1927 у с. Катанському діяло земельне товариство, установа Шурупівського земельного товариства, у Попівці – товариство споживачів, засноване 16 березня 1926, у Солдатському – єдине товариство споживачів. У 1923 у с. Станичному зареєстровано сільгоспартіль «Білі Лози», 10 квітня 1922 засновано Яблочанську трудову землеробну артіль «Червона Зірка», у Ямному – сільгоспартіль ім. Зіновієва (1921) [Там само, ф. Р-3572, оп. 1, спр. 17, арк. 171 зв., спр. 7, арк. 200; ф.Р-845, оп. 3, спр. 178, арк. 259; ф.Р-185, оп. 1, спр. 479, арк. 1 – 19; ф. Р-185, оп. 2, спр. 181, арк. 17, спр. 296, арк. 13, 37; ф. Р-94, оп. 2, спр.69, арк. 14.].

У 1926 у Великій Писарівці працювало два млини з тепловими двигунами, 4 маслобійні, 4 крупорушки і 1 крохмальний завод. Для електрифікації використовувався млин, при якому працював газогенератор [Там само, ф. Р-845, оп. 3, спр. 956, арк. 159.].

У 1931 створено Великописарівську машинно-тракторну станцію, що менш ніж через рік мала вже 15 тракторів, а у 1937 їх налічувалося 75. Крім тракторів станція мала молотарки, комбайни, сіялки тощо. Переважна більшість польових робіт в колективних господарствах виконувалася технікою МТС.

У 30-х рр. в районі проводилась колективізація. Вже у 1932 в колгоспи було об’єднано 48,8 відсотків сільських господарств. У більшості це здійснювалось примусово, що викликало протест з боку заможних господарів, а інколи доходило до трагічних сутичок. Пам’ятками того періоду є могила комсомольців (с. Вільне) та могила голови колгоспу І.Воробйова (с. Їздецьке), які загинули під час колективізації сільського господарства.

Трагічним був 1933. Жителька смт Велика Писарівка О.Повстян згадує, що у центрі селища, неподалік від лікарні, була каплиця, куди взимку 1933 звозили на підводах трупи. Потім їх гарбою вивозили на кладовище, де була вирита глибока яма. Саме туди скидали померлих від голоду людей [Повстян О. Не допустіть подібного: Спогад / О. Повстян // Ворскла. – 2003. – 22 листопада. – С. 4.]. Житель с. Добрянське П.Морозов розповів, як по селу ходили бригади з сіл Катанське та Березівка, забирали в людей все до останньої крихти.

Люди на роботу вдягали своє краще вбрання, бо не знали, де їх настигне смерть. Трупи людей звозили на кладовище. У ями закопували по 40 чоловік [Спогади про голодомор 1932 – 1933 рр. // Ворскла. – 2004. – 24 листопада. – С. 3.]. Збереглися протоколи засідань бюро Великописарівського райкому КП(б)У про хлібозаготівлю, організацію штурмових бригад, репресії селян та документи про розповсюдження чуток про опухлих з голоду дітей с. Яблучне [Державний архів Сумської обл., ф. 11 – 80, оп. 1, спр. 22; ф. 11 – 26, оп. 1, спр. 22, арк. 5.]. Великописарівський кобзар Є.Мовчан, переживши ті трагічні дні, створив думу про голодомор. Могил чи інших пам’яток, що стосуються жертв голодомору, не залишилося.

Відсутні також на території району пам’ятки про репресії 1930-х рр., але збереглися свідчення рідних та близьких тих, кого покарала репресивна машина. У шкідництві та навмисному провокуванні загибелі худоби в районі були звинувачені колишній голова райвиконкому Бахтіяров, жителі Великописарівського району Яїчкін, Г.Каплюк, ветфельдшер з Олександрівки Г.Красовський. 24 жовтня 1937 їх засуджено до вищої міри покарання – розстрілу [Бабкова Л. Повернута пам’ять / Л. Бабкова // Ленінська правда. – 1989. – 23 квітня. – С. 4; Список реабилитированных граждан, необоснованно привлеченных к уголовной ответственности несудебными органами 30 – 40-х и начала 50-х годов по Великописаревскомк району // Красное знамя. – 1992. – 4 апреля, 8 апреля. – С. 2.].

У період Другої світової війни війни оборонні бої на території району тривали з 12 по 19 жовтня 1941. У них брали участь 1-а гвардійська, 595-а стрілецькі дивізії, 5-й кавалерійський корпус і оперативна група генерала С.Недвігіна (81-а, 297-а стрілецькі дивізії, 34-а мотострілецька і 129-а танкова бригади, кавалерійська група генерала М. Седельникова). Для організації боротьби з окупантами в тилу ворога на території району були створені підпільні групи в селищі Велика Писарівка, селах Пожня, Попівка, Солдатське, Розсоші та партизанський загін під командуванням П.Гараганенка. На початку березня 1942 нацисти стратили 48 підпільників та партизанів.

У 1943 район визволявся двічі. У лютому – березні 1943 на території району бойові дії вели 100-а, 340-а, 309-а стрілецькі дивізії 40-ї армії. Переслідуючи розбитого під Харковом противника, радянські війська 18 лютого вступили на територію району, а 13 березня залишили його. У період з 7 по 11 серпня 1943-го 71-а, 147-а, 155-а, 241-а стрілецькі дивізії та 4-й гвардійський Кантемирівський танковий корпус 27-ї армії було визволили район від окупантів [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 2003. – Т. 1. – С. 151 – 152.].

За звершені у боях подвиги 4732 жителя району нагороджені орденами і медалями. І.Баличев, І.Литвинов, В.Митрофанов, М.Мірошник, О.Мусієнко, І.Обухівський, І.Орлов та І.Середа стали Героями Радянського Союзу, а А. Обухівський, Д.Ганцев, В.Шандиба – повними кавалерами ордена Слави. На території району поховані Герої Радянського Союзу І.Баличев, І.Орлов, С.Астраханцев, М.Мірошник, А.Обухівський, В.Левченко [Гріченко І. Т. Подвиг : Документальні нариси про Героїв Радянського Союзу / І. Т. Гріченко, М. М. Головін. – Х., 1975. – С. 40 – 42, 192 – 194, 215 – 217, 221 – 222, 230 – 231, 234 – 236, 278 – 281.].

За роки війни район безповоротно втратив близько п’яти тисяч чоловік. На примусові роботи у Німеччину вивезено 2073 чоловіка. У селищі Велика Писарівка фашисти розстріляли 36 жителів. Частина з них похована у братській могилі на кладовищі. З фронтів війни не повернулися додому 4452 воїна-земляка, з яких 1498 загинули в боях, 2425 пропали безвісти, 428 померли від ран, 101 загинув у полоні. У ході бойових дій 1941 – 43 на території району загинуло понад 2000 воїнів Радянської Армії, 475 – померли у шпиталях.

На території району 42 братських могили. 1612 прізвищ похованих воїнів увічнені на пам’ятних знаках та надгробках. У районі споруджено 22 пам’ятних знака на честь загиблих воїнів-земляків. У с. Пожня встановлений бюст Героя Радянського Союзу Ф.Митрофанова, а у смт Велика Писарівка – пам’ятний знак на честь Героя Радянського Союзу І.Середи. У смт Велика Писарівка встановлено пам’ятний знак на честь 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1995. – Т. 3 – С. 479 – 480.].

У 1950 завершилося відновлення народного господарства Великої Писарівки.

Уродженцями Великої Писарівки є Герої Соціалістичної Праці – комбайнер В.Пирятинський, шахтар І.Кушнарьов, будівельник М.Кравченко, а також член Спілки художників М.Нечвоглод. На території с. Лукашівка поховані Герої Соціалістичної Праці Б.Чмихало (1904 – 71) та В.Горбунова (1925 – 86).

Довгий час у Великій Писарівці жив і працював відомий краєзнавець Сумщини П.Сапухін, шліфували майстерність заслужений лікар України Т.Ковальчук, заслужений працівник культури І.Карпенко.

Уродженцями району є письменники В.Затуливітер (с. Яблучне), А.Стріляний (с. Яблучне), начальник військово-оркестрової служби України В.Деркач (с. Яблучне), екс-голова Національного Банку України В.Стельмах (с. Олександрівка).

У 1958 громадськість селища Велика Писарівка широко відзначила 60-річний ювілей кобзаря Є.Мовчана. На свято Велику Писарівку відвідали письменники України – М.Рильський, О.Ющенко, Д.Косарик, В.Минко, Б.Антоненко-Давидович, П.Ключина, М.Шаповал, фольклорист Ф.Лавров, письменник і кобзар В.Перепилюк, дослідник кобзарської творчості і кобзар М. Мошик, інші працівники мистецтва та культури [Ющенко О. В. В пам’яті моїй / О. В. Ющенко. – К., 1998. – С. 137 – 140.]. У 1959 за успіхи, досягнуті в розвитку народного мистецтва, Президія Верховної Ради УРСР нагородила Є.Мовчана Почесною грамотою. Помер кобзар 21 березня 1968, похований на Берковицькому цвинтарі у Києві.

На сьогоднішній день район залишається сільськогосподарським. У районі функціонує 24 новостворених сільгосппідприємства, заснованих на засадах приватної власності на землю та майно, у тому числі 7 товариств з обмеженою відповідальністю, 7 приватних підприємств. Діють 42 фермерських господарства. Працюють два промислових підприємства – цукровий завод і завод продовольчих товарів, розвивається мережа малого підприємництва.

Архітектурна спадщина району майже не збереглася. Її корені сягають у 17 ст., часи утворення перших міст Вільнівського повіту.

Відомо, що заселялась та росла Писарівка навкруги поміщицької садиби. До неї радіусом йшли головні вулиці, зі сходу та заходу – найдовші, з півдня та півночі – найкоротші. У плані вони складали собою фігуру витягнутого хреста. А між чотирма нерівними хрестоподібно розміщеними радіусами виникли перехресні дугоподібні вулички, в них урізались вузькі провулки. Поступово забудовувались та заселялись просторі колись площі та вигони. З північного боку садибу замикав канал, проритий у завороті Ворскли кріпаками. Він мав назву Канава та проіснував до початку 20 ст. [Сапухин П. Великописаревская старина / П. Сапухин // Красное знамя. – 1969. – 21 января. – С. 4.]

У 1646 у м. Вільне на кошти місцевих жителів та воєводи кн. Н.Бєлосєльського була побудована церква Знамення Пресвятої Богородиці. У 1660 у Пожні на кошти місцевих жителів, поміщиків та жителів сіл Верхн Пожня, Порозок було побудовано дерев’яну церкву в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці [Филарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М., 1857. – Отд. III. – С. 143 – 147.]. У 1684 у с. Попівка було побудовано дерев’яну церкву в ім’я св. Трійці, яку у 1745 було замінено мурованою, збудованою на кошти Вільнівського монастиря [Державний архів Харківської області, ф. 24, оп. 3, спр. 3, арк. 74 – 75.]. У 1695 у Кириківці було побудовано дерев’яний храм в ім’я Архангела Михайла, що замінено новим, спорудженим у 1786 з лісу, пожертвуваного поміщиком Боярським. У храмі зберігалася чудотворна ікона Каплуновської Божої Матері, при храмі свого часу існувало братство. У 1721 у м. Вільне діяли Миколаївська, Іллінська, Дмитрівська церкви, церква в ім’я святих Косьми та Дем’яна. У 1764 у Вільному було побудовано церкву Успіня Пресвятої Богородиці [Филарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М., 1857. – Отд. III. – С. 62 – 63, 189 – 196.]. Жоден з цих храмів до нашого часу не зберігся.

У Великій Писарівці до сер. 19 ст. було 4 православних церкви. Успенська – побудована у 1819, дерев’яна Мироносицька церква, побудована у 1846. У тому ж 1846 стала до ладу Миколаївська церква, і остання – Покровська – була побудована у 1906. Усі ці пам’ятки архітектури були зруйновані у 30-х рр. минулого століття. Таке ж становище і по селах нинішнього Великописарівського району. На поч. 20 ст. нараховувалось 22 православні церкви. На сьогоднішній день залишилася тільки одна церква у с. Рябина [Щелков К. П. Историческая хронология Харьковской губернии / К. П. Щелков. – Х. 1882. – С. 76; Кодин В. А. Храмы Слобожанщины: формирование архитектурно-художественных и градостроительных традиций. Приложение: православные храмы Харьковской губернии / В. А. Кодин, Е. А. Ерошник. – Х., 1998. – С. 96 – 108.]. На той час у Великій Писарівці, у селах Ямному, Яблучному були зареєстровані общини хлистовців [Харьковский календарь на 1914 г. – Х., 1914. – С. 49.].

У 2-й пол. 18 ст. у Великій Писарівці був заснований притулок для сліпих бандуристів, будівля якого до нашого часу не достояла. Не збереглися і будинки початкових шкіл, що працювали тут на поч. 20 ст.

На сьогодні у районі нараховується 52 археологічні пам’ятки, 65 пам’яток історії, серед яких 59 пам’яток воєнної історії, 25 архітектурних пам’яток (церков) втрачено.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 318 – 324.