1968 р. По Україні
Г. Н. Логвин
Розмір зображення: 671:800 піксел
Вознесенська церква на Вигнанці в Чорткові. 1738 р. Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 305.
На відміну від Успенської, скромної і непоказної, але такої «домашньої» церкви, Вознесенський храм на Вигнанці відзначається піднесеністю. Це один з найзначніших здобутків народної архітектури України. Збудований у 1738 р., він відображає той етап в історії українського дерев’яного будівництва, коли воно дістало творчий імпульс визвольних ідей і досягло вершини. Народні теслі, оволодівши засобами технічної майстерності й мистецькими законами, могли тоді розв’язувати складні проблеми як організації внутрішнього простору, так і композиції мас.
Церква в Чорткові, по суті, належить до того ж типу центричних храмів, що й церква Параскеви в Буську. Але як вони різняться між собою. І в першій, і в другій середнє приміщення у плані має вигляд великого восьмигранника, що значно перевищує розмірами бабинець і вівтар. У розумінні простору в них обох виявилося застосування архітектурно-мистецьких принципів центричних кам’яних споруд-ротонд. Та цим, власне, й обмежується схожість храму, про який зараз йдеться, як з ротондами, так і з церквою в Буську. В усьому ж іншому він є самобутнім утвором надзвичайно талановитого майстра. Монументальних форм середня баня тут енергійно піднімається вгору у високих формах основного зрубу та розвинутих трьох заломах. У зовнішніх масах вона так само рішуче домінує сильно підкресленими гранями та численними горизонтальними членуваннями. Завдяки тонко знайденим відношенням ширини зрубів і перетину бань до їх вертикальних розмірів створюється враження значно більшого приміщення, ніж воно є насправді як у плані, так і по висоті. Середня баня викликає порівняння з богатирем у кольчузі, а бічні – з молодими зброєносцями; їх об’ємів майстер не акцентує, не виявляє. Вони значно менших розмірів, мають тільки по два заломи, не виявлені зовні, а сховані під спільним дахом, який м’яко облягає форми зрубів так, що вони ледь проглядаються крізь гонтову обшивку. Широке опасання, мов розвіяні поли свити, огортає споруду, прив’язує до землі. Але в інтер’єрі бані розділені аркою-вирізом на всю ширину бабинця, тому кожна з них має свої чітко окреслені функції. Двох-ярусна арка, у верхній частині якої містилися хори, має гарний фігурний симетричний виріз.
Подільські майстри були винахідливіші не тільки у вирішенні простору чи форм храму, а і в оздобах. У нас вище йшлось про оригінальний іконостас у Скориках, але й для інших, які збереглись або про які ми маємо відомості, характерні свіжість у композиціях і вибагливість форм та мотивів різьби. Оскільки основним, що вимагалось від іконостасів у XVIII ст., була урочистість, значно збільшується їх висота; отже, щоб зберегти пропорціональне співвідношення всіх частин, іконостаси мали бути значно ширші. Але усталені розміри бані, що визначалися середньою довжиною колод (6 – 8 метрів), не давали змоги цього досягти. Наші сницарі вийшли із складного становища з честю: вони почали робити іконостаси зламаними в плані. Завдяки цьому стало можливим витримати співвідношення ширини і висоти і створювати надзвичайно вдалі композиції. На зламаних площинах, карнизах, різьблених колонках, на позолоті ікон то мерехтить, то яскраво спалахує світло, під яким оживають химерні золоті квіти чи обличчя, зображені на іконах. Ми не знаємо, який був іконостас у Чорткові, але іконостаси в Городку або в Старому Дашеві на Поділлі є яскравою ілюстрацією до сказаного.
Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 304 – 307.