1967 р. Історія українського мистецтва
Оригінальну і своєрідну групу становлять розписи вівтарної частини Воздвиженської церкви в Дрогобичі, збудованої перед 1636 роком [Тут будуть розглянуті розписи лише у вівтарі, виконані під час будівництва церкви, бо розписи у нефі, виконані в 1661 році, та розписи на хорах, зроблені у 1715 році, стилістично належать до другої епохи і розглядатимуться у III томі «Історії українського мистецтва»].
Іконографія розписів вівтаря, які добре було видно з головного приміщення споруди через виріз-арку, пов’язана не з так званим євхаристичним циклом, всіх тонкощів культово-обрядової символіки якого не розуміли прості люди, а з богородичним циклом, з «Молінням», з ідеєю заступництва, яке було більш зрозумілим і близьким народові. Саме такий підбір сюжетів, напевно, був продиктований замовцями – дрогобицькими міщанами, які мешкали «за брамою», на передмісті.
Уже в самій декоративній системі розписів ясно виявляється народний підхід. Окремі сюжети мають чітке архітектонічне розташування, вони розміщені в арках, медальйонах або в прямокутних площинах, обведених рамкою-смугою, і об’єднуються в суцільну декоративну композицію за допомогою щедро розсипаних соковитих орнаментів. Подібну закоханість в орнаменти ми відзначали, розглядаючи фрески Любліна, Лаврова і Хотина. Але у Воздвиженській церкві в Дрогобичі орнаменти в основі своїх мотивів мають не стилізовані візантійські аканти, бігунці тощо, а квіти місцевої флори – волошки, ромен, барвінок. Разом з тим в них помітно перетлумачені елементи орнаментів стилю Відродження.
Варте уваги тонке відчуття специфіки інтер’єру і масштабу розписів – що вище розташовані на стіні зображення, то вони менші. Цим досягалось створення ілюзійного враження більшої висоти приміщення. Цій самій меті підпорядковано і колорит розписів. В нижніх регістрах він насичений, темний, у вищих – світліший.
Постать матері-заступниці – ідейний центр дрогобицьких розписів. Вона ніби «диригує» всіма святими, і сонмом ангелів з архангелами, і серафимами з херувимами. Коли розглядаєш розписи, мимоволі виникає аналогія з літературними творами тієї епохи. Саме в ті часи особливої популярності набувають апокрифічні легенди про богородицю. Поширене в народі «Слово пресвятої богородиц! о покой всього миру» ніби послужило темою для композиції розписів. Як і в «Слові», в розписах є багато від народного мистецтва. Це помітно на всьому задумові. Як і в народному мистецтві, де виконавець, керуючись декоративним чуттям, вільно розсипає на площини різні квіти, «вазони» і гілля, так і тут він заповнює площини, вільні від сюжетних композицій. На cipo-блакитному тлі особливо добре вимальовуються червоні та білі квіти й зелене гілля рослинних орнаментів, обведених соковитою лінією і виконаних в тій самій монументальній манері, що й сюжетні зображення.
Майстер розписів Воздвиженської церкви, ймовірно, пройшов добру професійну школу. Від потелицьких майстрів його відрізняє своєрідна, більш монументальна стилістична манера. В простому і разом з тим могутньому ритмі розгортає він наймонументальнішу композицію храму – «Моління».
З великим малярським темпераментом зображено крупні обличчя з волоокими очима і опуклими лобами. Форму обличчя й волосся художник малює не за допомогою дрібної штриховки м’яким пензлем, як потелицькі майстри, а твердим широченним пензлем. Так само стримано й скупо написано одяг, лише складки, немов широкі борозни, проорюють великі площини риз, фелоней, плащів. Блакитне тло, біле хрещате, синє, червоне, коричневе або зелене квітчасте вбрання постатей у «Молінні» створюють особливо величну й урочисту колористичну симфонію.
Характерно, що фігури, які підходять з обох боків до Христа, намальовані в «Молінні» не в профіль, а анфас або в три чверті і їх очі спрямовані на глядача. Цим майстер прагне наблизити свої зображення до людей, він наче простягає між ними нитку духовного єднання.
Незважаючи на особливість монументальної манери, в якій виконано дрогобицькі воздвиженські розписи, в них, як і в потелицькому живопису, яскраво помітний зв’язок з гравюрою та книжковою мініатюрою того часу. Найбільше відчувається це в орнаментах.
У нас немає відомостей, хто був автором воздвиженських розписів, але на зв’язок їх з певним колом мистецьких творів слід вказати. За стилем і характером, навіть «почерком» і дрібними деталями ці розписи найближчі до гравюр Георгія – майстра першої половини XVII століття, діяльність якого пов’язана з Львовом.
В гравюрах Георгія до Євангелія 1636 року, виданого у Львові в друкарні М. Сльозки, багато персонажів з такими самими крупними рисами обличчя, а форми орнаменту монументальні. Ще більша стилістична подібність розписів з гравюрою київського «Анфологіону» 1619 року, на якій зображено пророка Єлисея, роботи, можливо, того майстра, що створив архангела Михаїла в київському «Літургіоні» 1629 року і підписувався ініціалами «Г. Г.» або просто «Г.». Відповідь на питання, чи Георгій, «Г. Г.» і «Г.» – одна і та сама особа, може дати подальша дослідницька робота.
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1967 р., т. 2, с. 200 – 203.