Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

Як пересаджували дерева. Новела

Степан Павлище

Вона була на диво спокійна, і коли старий батько врешті згодився сісти на возі, сів на клунках і почав плакати, вона взяла його голову в руки і міцно притулила до грудей:

– Не плачте, тату,

Вози по черзі виповзали за ворота. Першим їхав Семен, її чоловік, другим і третім управляли чужі люди.

– Не плачте, тату.

Старий не міг заспокоїтися. Він уже не упирався, що не поїде, і не лаяв Бога. Він знав, що умре, занім ще вози виїдуть за село, і готував-я до цієї смерті.

– Тихо, тату, тихо. Не плачте.

Не хотіла більше говорити, бо, знала, що коли торкнеться того найболючішого, то не витримає і заридає, а їй плакати не можна. Вона це чула.

– Мамо, а чому дідусь плачуть?

Маленькому Василькові дуже сподобалося, що вони їдуть. Він сидів високо поміж двома мішками з пшеницею і розглядався цікаво довкола.

– Чому дідусь плачуть?

– Тихо, Васильку, тихо.

Михаля Важного вивозили з села, коли він уже мав сімдесят три роки і тому плакав. Ганна, його невістка, тиснула його сиву голову де грудей і говорила: «Не плачте, тату». А малий Василько, його внук, сидів високо на клунках, між двома мішками пшениці, і цікаво крутив головою довкола. Йому дуже сподобалося, що вони їдуть.

Перша підвода зупинилася, і фурмани зіскочили з сидінь. Далі дорога була згори і треба було брати коней за вузди, щоб не розганялися. Першим спускався Семен Важний, славний господар, років п’ятдесяти, за ним дві дальші підводи. Помаленьку і обережно.

– Не плачте, тату.

Підводи вже їхали по рівному, і візники знов повскакували на своє сидіння. Ніхто нічого не говорив, тільки старій плакав на грудях у невістки. Тяжко буває старим деревам, коли їх вирвали з корінням із землі, в якій вони ще молодими виросли.

З загород виходили люди і мовчки дивилися на них. Вони не мали що їм сказати, тільки дивилися і мовчали. Усе село мовчало, бо їхав по дорозі Семен Важний, господар на все село, і віз свою родину на станцію до колії. Коли їх очі зустрічалися, вони опускали голови і розводили руками. Семен Важний перший покидав село і не було йому відради і співчуття не було. Кожен знав, що завтра підводи заїдуть на його подвір’я і мовчки погоджувався з цим. Семен Важний підвівся з сидіння і вклонився громаді:

– Будьте здорові, люде. Най вам бог дасть ліпше ніж мені дав.

– Будьте здорові, Семене і Ганно. Будьте здорові, діду Михалю. Най вас Матір Божа має в своїй опіці. Най вас Бог боронить і заступить.

Люди кланялися, а жінки підносили фартухи до очей.

Ганна тримала на руках голову діда і тулила її до грудей, бо старий ще гірше плакав.

– Будьте здорові.

Люди розходилися по своїх домівках. Сьогодні вони прощалися з Семеном, а завтра з ними попрощається село.

Вози гугоніли вже по містку. Ще кілька хат і почнуться поля, а там недалеко вже до гостинця. Ганна міцно притискала до грудей голову старого і мимоволі шептала тихенько, неначе молитву: «Не плачте,тату». Вона мусіла так, шептати, бо жаль і до її грудей закрався й плакати хотілося сильно. А старий замкнув очі і тільки підкидав сухими плечима і гудів. Минули вже чагарник і ось дорога висаджена липами. Минули вже останню хату. Ганна затиснула губи і сльози покотилися по її щоках.

Коні шарпнули і вози швидше покотилися по рівній дорозі.

– Дивися, Васильку, − не витримала, − дивися, синцю мій маленький, дитинко моя, дивися добре. Отам, назад дивись, де хати. Запам’ятай собі добре ті дерева і ту дорогу. Добре запам’ятай собі, синцю, щобись, як будеш великий, знав, де ти родився і де ся родив твій тато. Дивись, синку, і пам’ятай, щобись, як виростеш, знав дорогу, куда вернутися на свою землю, на свою батьківщину. Дивись добре, синку…

Сльозі бризнули Ганні з очей, і вона не могла сказати слова. Тільки тулила до грудей і цілувала сиву голову діда.

А малий Василько переляканими очима оглядався на дорогу.

Київ, березень 1965 р.

Наводимо за Герасимчук Л. Незнищенні документи доби, 2014 р.