Частина 1. Замальовки з давнини

У самого Варязького моря

Цікавою є топографія Гданська. Його стара частина, як київський Поділ, лежить в заплаві Вісли, а з заходу над містом височіють пагорби краю Кашубської височини – такі подібні до літописних Київських гір. Тутешній ландшафт зберігає на собі сліди катастрофічних подій минулого – послідовних зледенінь плейстоцену. Численними є післяльодовикові пагорби. Піщане морське узбережжя подекуди обривається високими кліфами. На схід від міста від Пруща-Гданського до Ельблонга розкинувся естуарій пра-Вісли, наразі представлений низиною Жуляв та реліктовим озером Дружно. В давнину цю територію займала мілководна затока Балтійського моря на кшталт сучасного Дністровського лиману в Україні.

Холодні води Балтики розбиваються на піщаних пляжах. Тутешня прибережна смуга заросла специфічною рослинністю яка виявляє велику близькість за аналогічною з нашого Чорноморського узбережжя. Тільки миколайчики приморські (Eryngium maritimum) тут вже рідкісні та зникаючі. А от колосняк чорноморський (Leymus arenarius) ще поки що звичайна рослина. Цікаво, що миколайчики приморські вперше взято під охорону ще на початку ХХ ст в Пруссії.

Миколайчики приморські на балтійському узбережжі зникають у зв’язку зі збором на сувеніри та надмірною експлуатацією узбереж під пляжі

Як показали археоботанічні дослідження, ще в VII ст. н.е. в численних рукавах Вісли зростала знайома нам з Дніпра водна та прибережно-водна рослинність. А в Мотлаві і досі можна побачити знайомі нам з літнього відпочинку на Дніпрі глечики жовті (Nuphar lutea). На просторі від Дніпра до Вісли вони також мають дуже давню дольодовикову прописку. Цікавою є історія поширення в Гданську реліктової водної папороті сальвінії плаваючої (Salvinia natans), яка є індикатором клімату минулих століть. В VII-VIII ст. спостерігалася експансія цього виду в долині Нижньої Вісли. Наразі сальвінія широко поширена в водоймах київської заплави.

Реліктова водна папороть сальвінія плаваюча – індикатор клімату

Гданськ називають містом бурштину. І то не випадково, адже Балтійське, чи як його називали русини – Варязьке море, викидає на прибережний пісок цей найбільший скарб півночі. Понад 40 млн. років тому тутешні береги вкривали вологі ліси еоцену з великою кількістю голонасінних рослин. Вони захищаючись від хвороб та комах виділи смоли, подібно до того як зараз смолу виділяють такі хвойні дерева як сосна чи ялина. Давня смола скам'яніла, перетворюючись на дорогоцінний бурштин, який річки виносили в Балтійське море. Прогулятися бурштиновим лісом можна в музеї біологічного факультету Гданського університету, . Тут також можна познайомитися з давніми комахами, які навіки законсервовані в бурштині.

А от найбільшу колекцію бурштину можна оглянути в музею бурштину в Гданську, який розташований тепер в історичній будівлі Великого млину,

Музей бурштину. Великий млин

Тут навіть наявний макет славетної бурштинової кімнати. Цікаво, що найбільша експонована тут брила бурштину важить 4 кг і походить з України. Тут також експонується подарунок майстрів з Помор’я для Сталіна. На світі існує біля сотні видів бурштину, найстаріший з яких має 230 мільйонів років. Балтійському ж бурштину близько 40 млн. років.

Наразі в Україні поширене варварське добування бурштину, зради чого знищуються будь-які природні угіддя. При цьому знайдений бурштин безоглядно залишає Україну.

Саме з бурштином пов'язані перші сторінки історії Гданська. Адже за ним – електроном – потягнулися на північ торгівці з цивілізацій Давнього світу.

Як свідчить археологія, потреба в балтійському бурштині існувала вже в епоху бронзи. В цей час з ареалу егейсько-адріатичної цивілізації до узбережжя Балтики через Моравію і Карпати протягнулися перші торгові шляхи. Пізніше посередниками для ласих на бурштин римлян стали факторії в районі тодішнього берега моря – районі сучасного Пруща-Гданського. Наразі в цьому невеликому містечку на південь від Гданська

Визначним народом, який проживав на території сучасного Гданська і який варто згадати у зв’язку з Україною були готи. Первісно готи найімовірніше походили з Скандинавії. У середині І ст. германські племена готів рушили на південь – зі Скандинавії на континент, висадившись у районі гирла Вісли. Їх прибуття ототожнюють із виникненням Вельбарської археологічної культури.

Припускають, що далі готи мігрували з півдня Балтики до Чорного моря та Дунаю, досягнули кордонів Римської Імперії та утворили одне з перших державних утворень на території сучасної України. Проте наразі питання походження готів є дискусійним і залишається відкритим. Безперечним є той факт, що готи з’явилися в дунайському регіоні та на північно-західному узбережжі Чорного моря вже на початку III ст. Цю територію вони називали Ойум. Готське державне утворення впало в VI ст. під ударами войовничих гунів. Найдовше готи протрималися в Криму, який вони захопили в 258 р. «Готських дів» згадує навіть автор «Слова о полку Ігоревім», а так звані «Готські ігри» зображені на фресці Софії Київської.

Кримські готи протягом багатьох століть зберігали свою мову. Тож у XVI ст. фламандцю Бусбеку при зустрічі з кримським греком, який знав готську мову в Константинополі вдалося записати близько 70 слів. Лише в XVIII ст. кримські готи остаточно розчиняються у місцевому населенні. На території України готи прийняли участь у формуванні черняхівської культури (надзвичайно поширеної на теренах України), яка належала до різних етнічних груп. Апелювання до давньої готської батьківщини привело до спроб німців виправдали своє володіння не тільки Помор’ям, але й Україною, зокрема Кримом. Це також призвело до популістського перейменування збудованої поляками Гдині на Готтенхафен (Готську гавань) та ідеї перетворення окупованого нацистами Криму на німецьку колонію під назвою «Готенланд».

Після переселення готів в Гданському (або Східному) Помор’ї з'явилися слов'яни та вікінги. Сучасному українцю важко повірити, що там де зараз знаходиться респектабельна Німеччина (землі між Лабою та Одрою) колись мешкали численні слов’янські племена (). Слов’янські землі простягалися аж до Пруссії, де слов’ян змінювали балти. Давньоруський літопис вказував, що:

«Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на захід — до землі Англійської і до Волоської» та «Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами».

В той же час поморян консолідувала необхідність протистояння всезростаючій німецькій та датській експансії.

Давня Русь та Помор’я мають спільну рису формування. Їх державність формувалася під потужним впливом досвідчених вояків, мореплавців, купців та ремісників з півночі – вікінгів, які організовували в зручних місцях балтійського узбережжя свої торгові поселення – емпорії, населені мішаною скандинавсько-слов’янсько-балтською спільнотою.

В нових умовах портові функції в гирлі Вісли з кінця VIII ст. н.е. до початку ХІ ст. спочатку прийняла на себе емпорія Трусо розташована на тодішньому балтсько-слов’янському прикордонні. В. Лосинський припускав що біля 880 р. був активований новий торгівельний шлях – Бузький. Це ініціювало прямий торгівельний зв’язок від району сучасного Києва через Прип’ять, Буг та Віслу з Балтійським узбережжям.

Початки ж портового Гданська, як і Києва, досі вивчені археологами недостатньо. Припускають, що найдавнішим портом на Гданській затоці був Пуцьк, який функціонував у VIII ст. Вказується також, що у Гданської затоки на суч. Оксивському плато могло жити одне з поморських слов’янських племен, яке після загадкового зникнення Трусо, зайняло його місце. При цьому головним торговим осередком став Пуцьк. Роль вікінгів в виникненні цього порту чомусь взагалі не обговорюється. Порт в Пуцьку перестав функціонувати за різними припущеннями або з-за виникнення впоперек Гданської затоки т.з. Мартинячої мілини, або з-за військової експансії держави Пястів.

Що ж стосується Гданська як городища, то його початки пов'язують з городищем, яке знаходилося на місці сучасної . Воно було одним з сторожових пунктів, які охороняли Пуцьк та племінний центр від зовнішніх атак. Вважається, що старе городище на Градовій горі згодом перетворилося на спостережний пункт. В Гданську ж до ХХ ст. зберіглася легенда, що саме звідси походить усе місто. Наразі на цій горі встановлено великий хрест на честь початку нового тисячоліття.

Загалом, мережа оборонних городищ порту в Пуцьку розлягалася смугою на захід від Гданської затоки від Жарновецького озера до Отоміна, де закінчувалася племінна територія, і далі поверталася на схід до затоки.

На території сучасного Гданська у додержавний період розміщувалися окремі слов’янські городища та поселення. Одним з них є городище VIII-X ст. в Сопоті. Воно являє собою один з найстаріших та найцінніших пам’ятників цієї частини потрійного міста. Популярно воно називається Замковою горою чи Пательнею і розташовується . Перші пошукові дослідження на городищі провів в 1885 р. видатний діяч свого часу, природоохоронець, палеоботанік і археолог Гуго Конвенц (про нього ми детально розповімо в 2 частині наших прогулянок). Багаторічні розкопки розкрили життя укріпленого городища поморських слов’ян. Тут було знайдено залишки валів, палісаду, брами, окремих хат, численні пам’ятки матеріальної культури. На реконструйованому городищі організовано скансен, де окрім всього іншого можна відчути яким був перший Київ на Старокиївський горі ще у Х ст.

За даними археологічних досліджень в VІІ ст. в центрі сучасного Гданська на підвищеннях в заплаві Вісли існувало також не укріплене рибацьке селище.

Гданськ – метрополія Східного Помор’я

В X ст. Польща, як і Русь, експансувала на прилеглі землі підпорядковуючи собі сусідні слов’янські племена. Вважається, що полянський князь Мешко I приєднав до держави Пястів частину Помор’я з Гданськом, Щецином та Колобжегом. Проте, чи є якісь підтвердження цьому? Гданськ Х ст. то одна суцільна загадка. Загадку породжує перше повідомлення про Гданськ як «urbum Gyddanyzc» у «Житії св. Войцеха», складеному Jan Kanapariusz на межі X i XI ст. Згідно цьому джерелу коло 997 р. Святий Войцех нібито навіть охрестив низку гданьчан. Проте археологічних слідів поселення (urbum – міста!) цього часу не виявлено.

Натомість перше відоме городище між двома рукавами Мотлави, що впадала тут до Вісли, займало сучасний район вулиць .

Згідно розкопкам 2005 р. і даним дендрохронології залишків валів цього гданського городища, стало зрозуміло що воно виникло не за Мешка І, а ні за Болеслава Хороброго, а лише в середині ХІ ст. Як вважає польський археолог А. Буко, Гданськ постав як новий торгівельний центр на Балтиці для важливої міжнародної торгівлі та імовірно для нейтралізації розташованого неподалік «датського» Трусо (кінець якого припадає на середину ХІ ст.). Якщо не розглядати скандинавську гіпотезу (про яку пізніше) то місто мало виникнути не раніше 1047 р. (за Казимира Відбудовника) і не пізніше 1060 р. (за Болеслава ІІ Сміливого).

Ще в XI ст. підгороддя як і град було також оточено укріпленнями. В результаті цього все місто зайняло площу близько 2,25 га. Тут розташувалося біля 250 будинків, в яких мешкало близько тисячі мешканців. Поселення було резиденцію польського намісника, а головною його складовою був порт.

Окремо необхідно зупинитися на варязькому сліді в історії виникнення Гданська. Цікаво, що конструкція скринь укріплень гданського граду на думку археолога Анджея Зберського аналогічна таким з скандинавських укріплень в Усті над Нотецю чи Бірці (Стокгольмі). Окрім того в найдавніших культурних шарах XI ст. з Гданська трапляються численні матеріали, які мають скандинавське походження, як наприклад латунне окуття ажурне «готландського типу», оздоблена дерев’яна ложка з сплетеним орнаментом в стилі Борре (відомого з острова Волін та Швеції), оливкового кольору тасьма з тканини візантійського походження, багато-орнаментовані гребні, дерев’яна підвіска в формі молота Тора, яка дуже подібна до бурштинового молотка Тора з острова Волін, датованого VIII ст. Про перебування вікінгів в гирлі Вісли свідчить також скарб арабських монет знайдений в місцевості Стегна на схід від Гданська. У самому Гданську знайдені монети, які вибиті задовго до його виникнення як міста. Як і у випадку Русі і Києва, подібна ситуація породжує норманську гіпотезу початків міста. Гданськ цілком могли заснувати датчани чи шведи в період незалежності Помор’я від молодої держави Пястів.

«Запрошення варягів», картина В. Васнецова

Достатньо згадати, що за активної ролі скандинавів в ранньому середньовіччі вздовж південного узбережжя Балтики виникли такі емпорії як Хедеби, Волін, Колобжег та Трусо. На переломі X і XІ ст. останнє було знищено. Імовірно, його місце зайняв Гданськ.

В будь-якому разі при зведенні Гданська напевне не обійшлося без участі скандинавських будівельників, а в подальшому купців та ремісників. Такий висновок можна зробити не тільки на підставі подібності гданських укріплень до скандинавських та численних артефактів, але і з аналізу соціально-політичної ситуації, яка склалася на території сучасної Польщі в той час. В 1038-1039 рр. тут тривала політична криза, яка супроводжувалася бунтом боярства, вигнанням з краю князя Казимира та народне повстання з метою відновлення язичництва. Кризу посилив напад на чеського короля Бретислава І. Країна була зруйнована, а ремісників бракувало до такого ступеня, що Болеслав Сміливий навіть атакував Чехію (невдало) з метою повернення ремісників, яких увів в полон Бретислав.

Одночасно з укріпленими градом та підгороддям на острові посеред гирла Мотлави виникали й інші осередки оселення. Вони локалізувалися за західним рукавом гирла Мотлави на краю заплави (в районі так званого Домініканському плато – район суч. костелу св. Миколая). Найімовірніше це були рибацькі поселення. Точні межі первинного оселення не відомі. Первинні вогнища, що виникли на найбільш підвищених ділянках заплави Вісли, поступово розширювалися на прилеглі території. В міру відкладання культурного шару колишні ділянки заплави займали надзаплавне положення і ставали придатними для поселення. Тобто відбувалися процеси аналогічні формуванню давньо-київського Подолу (Див. ).

Центр вищезазначеного оселення знаходився на перехресті доріг . Тут під час археологічних досліджень відкрито рештки поселення з XI i XIII ст. з напівземлянками, а також цвинтар середини X ст. – 1813 р. Аналогічні виявленим житла були розповсюджені в тогочасних слов’янських землях. Натомість на південний-схід звідси, в районі сучасної ратуші Головного міста, біля важливого торгівельного шляху до Пруссії та Вісляної коси, ще раніше функціонувала переправа на р. Мотлаві (відібрані тут проби дерева походять з 908–932 рр.).

Свідченням функціонування торгівельних зав'язків Балтії з Руссю в 20–40-х рр. ХІ століття є виявлення в шарах Подолу цього часу бурштину. Зокрема в заповненні шару цього часу в розкопі по виявлено підрізаний бурштин балтійського походження і виготовлений з нього хрестик.

Назва Гданськ слов’янського походження – її утворено за допомогою праслов’янського суфіксу ськ- від не збереженої назви тутешньої річки (найімовірніше Мотлави – її сучасна назва походить з прусської мови, яка принесена з околиць Пpуща-Гданського в другій половині XIII ст.), яка зараз би звучала Гданья. Спосіб створення назви міста від назви річки був в слов’янських мовах широко розповсюджений (наприклад Пуцьк від Путниці, Міньск від Меньї, Пінськ від Піни i багато інших). Якщо йдеться про назву Гданья, слово гьд- означала вологий, підмоклий (наприклад Гдині, Гацька gъdьska, Гдиня і т.і.), в той час як набір суфіксів -Vnьja є типовий на Помор’ї для назв річок і струмків (Гдиня, Радуня, Оруня).

В 1069, за панування Болеслава Сміливого Помор’я вийшло з під влади Пястів. Повернути його пробував молодший брат і наступник Болеслава – Владислав Герман. В результаті походу 1090 р. зайняв Східне Помор’я „аж по море”, тобто разом з Гданськом. Проте залишені ним намісники не змогли втриматися тут, через що 1091 р. князь наказав всі гради на Помор'ї спалити. Теоретично в цей час міг бути спалене також гданський град біля гирла Мотлави. Проте це що наразі не підтверджено археологічно. Пізніше проблему належності Гданська до польської держави вирішив син Владислава Германа – Болеслав Кривоустий. В 1119 р. він знову зайняв східне Помор’я з Гданськом. Коло 1125 р. городище в Гданську було під контролем пястовського намісника (Собєслав І чи його невідомий попередник). Так звана Влоцлавська булла 1148 р підтвердила приналежність «castrum Kdanzc» до влоцлавського єпископства. Єпископу належала десятина від мита, яке збиралося в гданському граді з кораблів, які входили до порту. В середині XII ст. назва Гданськ стала постійно-вживаною.

Проте поморяни не збиралися піддаватися, вони постійно бунтували. В 1217 і 1227 рр. відбулися поморські походи Лешка Білого і знову встановлено зверхність Польщі над Гданським Помор’ям.

До 1227 р. Гданськ і ціле Східне Помор’я перебували під владою польських князів з династії Пястів. В Гданську від їх імені правили князі (на думку інших дослідників – намісники: Самбор І (фундатор монастиря в Оливі в 1186 р., який отримав доходи з гданських шинків і з мита, яке належало до гданського граду, в фундаційному акті вперше згадуються гданські портові пристрої), Мсцівой І (фундатор в 1212 р. кляштору норбертіанок в Жукові, якому було віддано третю частину миту зібраного на гданському граді з сукна) та Святополка.

В 1226 р. напад пруссів на околиці Гданська спричинив знищення Оливського кляштору. Нападники підійшли під гданський град, знищуючи поселення на Домініканському плато і костел святого Миколая. Напад організований Пястами: Владиславом Лясоногим і Конрадом Мазовецьким, зумовив те, що в січні 1227 р. Святополк, який до цього був намісником польських князів, зірвав з пястовською династією і оголосив себе незалежним князем. Тим самим Гданськ як його головна садиба дочекався статусу столиці окремого князівства Східного Помор’я.

Святополк ІІ Великий (народився перед 1195, помер 11 січня 1266 р.) був першим з слов’янських князів Помор’я, якому довелося битися з хрестоносцям

Баумгартен робив припущення що першою жінкою Святополка Великого була Саломея (біля 1220 р.), донька Романа Мстиславича, князя Галицького та його жінки Предслави Рюриківіни. Натомість М.Ф. Котляр чітко вказує, що Данило Романович перебував у союзницьких відносинах з князем Святополком ІІ Поморським, якому руський літописець приписав вбивство Лешка Білого. 1228 р., сподіваючись на союз проти татар, Данило начебто видав за Святополка нього свою сестру Саломею.

Наявна також інформація, що до 1225 р. жінкою (першою?) князя стала Єфросинія (23 серпня 1235), яка не зважаючи на своє ім’я не мала з Руссю нічого спільного і походила з Помор’я.

Правління Святополка – час активного розвитку Гданська. В гданському осередку почала утворюватися колонія купців та моряків з німецьких земель, головним чином з Любека. Їх приваблювала можливість налагодження прибуткової торгівлі на основі ресурсів Польщі і зав'язків з іншими краями, зокрема з Новгородом Великим. Зв’язуючись з Гданськом на завжди, утворили вони швидко німецьке самоврядування, члени якого згадуються в збережених документах з 1224 р. В 1227 р. вони вже виступають під визначенням бюргерів, чи міщан. Наразі припускають, що в Гданську в цей час утворилося перше самоврядування – місто локоване на Любецькому праві. Згідно думці інших науковців, момент локації міста відноситься до часу коло 1263 р. Саме тоді Любек на прохання Святополка прислав до Гданська Любецький Кодекс – збір правових норм, регулярний внутрішній міський устрій, що однозначно підтверджує наявність міської локації в Гданську.

До цього часу не точно не встановлено де розміщувалося перше закладене згідно локаційному привілею місто. Частина дослідників вважає, що місто було локоване на новій території сучасного Головного міста, інші, що йдеться про раніш описане поселення на захід від граду – сучасне Старе місто.

Поміж локованим містом та старим градом простягнулися ремісничі та рибацькі поселення з XIV ст.– т.зв. Осек. Також існувало поселення в районі сучасного Довгого Ринку.

Традиційно з часом діяльності Святополка в Гданську пов’язують виникнення найстарших гданських костелів – св. Миколая та св. Катерини на Старому місті, а також кляштору в Оливі.

Романський костел в Іновроцлаві дозволяє уявити собі як виглядав перший гданський костел св. Миколая

Перший мурований костел святого на честь св. Миколая, був збудований найбільш імовірно 1185 р. (до 1190 р.) і знаходився на місці сучасної торгівельної зали поблизу Plac Dominikanski. Як ми веж зазначали, тут знаходився центр тогочасного торгового поселення та перетин торгівельних шляхів. Наразі фундаменти першого костелу можна оглянути на першому поверсі зазначеної зали. Це була базиліка з однією навою, напівкруглою апсидою, двома вежами при вході та округлим романським порталом. Залишки кладки склепіння у порталу представлені разом з фундаментами в експозиції в торгівельній залі. Храм нагадував романський костел, який зберігся в Іновроцлаві. Поблизу костелу утворилося велике кладовище. Як ми вже зазначали раніше, в жовтні 1226 р. Гданськ був атакований прусами, які знищили кляштори в Оливі та Жукові, значно постраждав і костел святого Миколая. Романський костел втратив вежі, була зруйнована і апсида.

Домініканців запросив з Кракова в 1227 р. князь Святополк, який передав їм костел св. Миколая для створення кляштору. Справу залагоджував св. Яцек Одровонж зі слідами, якого ми зустрічаємося в Сандомирі, Кракові, який начебто перебував на Русі, зокрема в Києві (легенда), а вірогідніше у Львові (Див. ). В пам'ять про нього в Гданську навіть після 1945 р. було названо найвищу вежу міських укріплень – баштою Яцка.

Готична башта Яцка – колись її вінець оточувала дерев’яна бойова галерея

Так було покладено початок домініканському кляштору, від якого походить назва Домініканського кварталу. Князь планував використати домініканців для християнізації прусів, з землями яких межувала його держава. Після нападу прусів 1226 р. костел було ретельно відбудовано. В цей час він набуває форми хрестоподібної базиліки без веж. Поруч з будівлею костелу, на південь від нього, зводяться муровані споруди монастиря, серед яких були трапезна (refektarz) та ще одна мурована споруда призначення якої не з’ясовано. При обстеженні трапезної археологи виявили тут залишки кухні, а в ній великої цегляної печі. Ці підземелля є найдавнішим мурованим об’єктом, який зберігся в Гданську і походить з середини XIII ст. Дослідження даного об’єкту показали, що він походить з часу перед тим, як хрестоносці захопили місто.

Даний об’єкт є надзвичайно цінним зразком пізньо-романської архітектури. Наразі деякі вчені припускають, що залишки аналогічного стилю збереглися в підземеллях костелу домініканців у Львові (). В гданській трапезній застосовано унікальний для Польщі тип склепінь (це дозволяє припускати що не обійшлось без західноєвропейських майстрів). Наявні чотири поля еліптичних склепінь, що спираються на вітрила та центральний стовп на гранітній підставці. Дуже цінно що даний об’єкт зберігся в такому стані, що вдалося відтворити його архітектуру станом на XIII ст. – на час його активного використання. В пізніші часи цей об’єкт було перероблено, а оригінальна вихідна архітектура стала майже непомітною.

Площа трапезної 54 м2, а її ефектне склепіння знаходиться на висоті 3,5 м. Трапезна займала приземний поверх, на 1 м заглиблений до землі. Вона перестала функціонувати імовірно після спалення міста хрестоносцями в 1308 р. Хто знищив забудову костелу того часу, хрестоносці чи оборонці міста (адже споруда знаходилася за міськими укріпленнями та була зручною для накопичення сил для атаки) невідомо.

На місці спаленого кляштору, вже за хрестоносців зводиться новий монументальний готичний комплекс. При цьому готичний костел переноситься на південь від місця двох його попередників, де він і зберігся до нашого часу. Колишня романська трапезна в новому кляшторі під кінець XIV ст. була адаптована як льох під готичною галереєю.

1813 р. російські та прусські гармати знищили забудову кляштору домініканців, в якому французи Наполеона влаштували лазарет. Після цього зберігся лише костел XIV ст. В 1826 р. руїни кляштору було розібрано, а в 1833 р. домініканців вигнано з Гданська. Збережений костел св. Миколая став парафіяльним католицьким храмом.

Домініканський костел у Львові

Відвідуючи собор св. Миколая в Гданську українець: православний чи греко-католик неодмінно знайде щось для себе. Адже тут неодмінно треба поклонитися Одигітрії – образу Божої Матері Переможної, який є чудовим зразком візантійсько-руського мистецтва, який перенесений сюди з костелу домініканців у Львові. В квітні 1945 р. після 111 років перерви домініканці знову повернулися до Гданська та оселилися поблизу свого старого костелу. Вони переселилися сюди зі Львова, з якого після приєднання до СРСР примусово виселяли поляків.

Монахи перевезли середньовічну ікону з собою і по сьогодні вона знаходиться в гданському костелі. Легенда гласить що чудотворна ікона була подарована ордену домініканців в 1260 Констанцією, дружиною галицько-волинського князя Лева – сина засновника Львова. Тож, за легендою вона зберігалася в палаці князя Лева ().

Існує також переказ, що цей образ був створений в Галицько-Волинському князівстві, як копія ікони Смоленської Богородиці. Як показують найновіші наукові дослідження, ікона походить зі спадщини візантійського малярства Венеції, виконана у XIV ст. Найімовірніше вона належить до раннього доробку провідного майстра Венеції середини століття Паоло Венеціано. Створена приблизно в 1340-х р., тому могла потрапити до львівського домініканського монастиря на початках його історії. Як твердили у Львові на початку XVII ст., це копія константинопольської «Одигітрії святого Луки» з оригіналу роботи легендарного родоначальника християнського релігійного малярства. Якби там не було, а ця ікона одна з найстарших в Польщі.

На площі неподалік домініканського храму варто звернути увагу на пам’ятник князю Святополку ІІ Великому, який поставила місцева кашубська спільнота. Цікаво, що в Україні поширено прізвище Кашуба, проте звідки воно походить мало хто здогадується. Кашуби – нащадки поморян невеличкий слов’янський народ, який зберігся на території Східного Помор’я. Кашуби вважають Гданськ своєю столицею та називають його на своїй мові Гдунськ.

Костел св. Катерини в Гданську

Другим найдавнішим костелом Гданська є костел святої Катерини на Старому місті. Його патроном є св. Катерина Олександрійська з Єгипту.

Цей костел був заснований в 1227-1239 рр. і був парафіяльним храмом Старого міста. Його фундаторами також були поморські князі. Початково костел мав однонефний презбітеріум (олтарну частину). Подальша розбудова храму припадає на XIV ст. Для порівняння цікаво довідатися, що в кінці XIІ – на поч. XIІІ ст. на Русі зводяться стрілчасті церкви: близько 1190 р. святого Василя в Овручі, в кінці ХІІ ст. церква (Василя Великого?) на Вознесенському узвозі у Києві, в перші роки XIII ст. П’ятницька церква в Чернігові та ін. В 1555-1945 рр. костел св. Катерини належав протестантам.

П’ятницька церква в Чернігові – своєрідна давньоруська «готика»

Згадуючи про слов’янський Гданськ не можна не згадати про комплекс Олівського кляштору цистерців, закладений 1188 р. Перший кляштор мав 12 монахів, романський ораторіум (сучасний презбітеріум кафедрального собору) та дерев’яні будівлі. Розбудовував кляштор Святополк ІІ. Собор став усипальницею поморських князів, тож тут поховано і самого Святополка ІІ Великого.

Грифон на сучасному гербі Поморського воєводства

Емблемою Поморської землі, до якої належить Гданськ є грифон – напів-лев, напів-орел. Саме ця тварина була символом поморської княжої династії Грифітів, яка правила в Гданську. Наразі грифон є офіційним символом Поморського воєводства та гербом Кашуб. В той же час цей міфічний звір є емблемою одного з українських регіонів – Криму.

Яка історія цього символу, і що поєднує такі віддалені регіони? Найстарший на Помор’ї символ грифона походить з міста Каменя з 1124 р., коли єпископ Отто з Бамбергу (званий апостолом Помор’я) перебував з візитом в цьому княжому місті. Зображення чотирьох грифонів було вміщено на поліхромії дерев’яної миски початку XII ст. знайденій в цьому місті. Грифони розміщені регулярно на полях розділених двома пасами, які перехрещуються на дні посудини. Симетрія смуг, які створюють знак хреста, свідчить про їх романський характер. В той же час грифони з висунутими вперед лапами є типовим елементом для культури вікінгів. Характер цієї пам’ятки свідчить, що вона належала до міської верхівки, яку в той час становив в Камені двір князя Вартислава І. Ця пам’ятка на 100 років старша ніж печатка поморського князя Богуслава ІІ з 1214 р., яку вважають найстаршим зображенням грифона, як герба князівської династії Грифітів. Зображення грифона вживалося в офіційних документах Грифітів як мінімум з 1194 р., як виникає з опису печатки на збереженій копії дарчого акту княгині Анастасії і її синів Казимира ІІ i Богуслава II для маріацького костелу у Колобжегу.

З зображень грифона, розміщених на гербах біля 130 міст та земель в Європі більшість належить до земель поморських слов’ян та ободритів (82 герби). Символом грифона користувався поміж іншими князь любишевський (гданський) Самбор ІІ, що зафіксовано на його печатці з 1229 р., а також литовський рід Ходкевичів, що походить з русинів. Інше скупчення грифонів знайдемо на землях Малопольщі, Куяв і Сілезії (11 гербів). Покраю відомої віслицької плити «плити орнатів» розміщено разом з іншими тваринами розміщено і грифона. Синхронним до «плити орнатів», і на 100 років молодшим за грифонів з празького Вишеграду, є рельєф на вапняку з підземелля колегіати в Віслиці, який представляє двох грифонів, які тримають хрест. У наві сучасного костелу в Віслиці наявний також лицарський герб з зображенням грифона, що належав до роду Грифітів з Малопольщі, яких ще називали Свебодичами – одного з найсильніших польських родів у XII-XIII ст (Див. ). Третє за кількістю зображень грифона місце в Європі знаходиться у Франції – Британії, Лотарингії, Ельзасі (6 гербів). В той же час грифон набагато раніше використовувався в якості символу на Сході. Греки зокрема вважали, що грифони мешкають в землях скіфів, що включали українське Причорномор’я. Саме для того вони оздобляли його зображенням золоті вироби так званого звіриного стилю, які продавали скіфській знаті. Пізніше цей символ активно використовувався в Візантії. А в часи зацікавлення античною та середньовічною історією повернувся до архітектури та геральдики, ставши одним з символів Криму.

Тевтонці

Біда слов’ян та балтів – хрестоносці з’явилися в Східній Європі дякуючи недалекоглядності польського князя Конрада Мазовецького, який планував використати їх проти язичників-прусів, а породив постійну загрозу слов’янським народам Європи внаслідок агресивної німецької держави, яка дошкуляла усім навколо. На битву з їх потужною державою в 1410 р. під Грюнвальд зібралися представники всіх народів Речи-Посполитої, в тому числі й русини з українських земель. На місці переможеного ордену згодом утворилася німецька Пруссія.

Гданськ було підступно захоплено хрестоносцями в 1308 р. Спочатку опанували княжий град, а згодом атакували Старе місто на ярмарок св. Домініка, спалили його та вчинили різанину.

Під владою хрестоносців Гданськ слугував їх економічним інтересам, але одночасно вийшов на місце одного з домінуючих міст Ганзи. Місто активно розвивається. Захопивши Гданськ, хрестоносці звели на місці княжого граду свій замок. При цьому вони не чіпали розташовані поблизу квартали Осека. Старе місто повернуло собі міські права лише в 1377 р. 1342 р. хрестоносці закладають в районі сучасної вул. Długa нове – Головне місто.

Домінуючим елементом Головного міста і й всього історичного центру Гданська є величезний Маріацький костел

Свята Софія в Константинополі

Досі вражає його головний елемент – величезний Маріацький костел. Загалом, культ Матері Божої має в середньовічному Гданську має глибоке коріння. Перший костел св. Марії відомий з ХІІ ст. Існує цікава легенда, яка пов’язує костел св. Марії з візантійськими традиціями. Начебто в планах фундатора великого магістра Людольфа Коніга (який походив з Саксонії) Маріацький костел мав бути збудований за зразком найславнішого собору східної церкви – Константинопольської Софії. Згідно з цією легендою Коніг навіть вислав майстра Ульріха Ріттера (родом з Страсбурга) до Константинополя, аби той детально вивчив цю церкву, щоб звести її копію в Гданську. Але смерть Великого магістра перекреслила ці плани.

Жадібність хрестоносців призвела до блокади такого важливого для Польщі та Гданська сплаву зерна Віслою, що було однєю з головних причин наступної тривалої війни. Панування хрестоносців в Гданську скінчилося на Грюнвальдському полі 1410 р. Довідавшись про поразку ордену, гданчани повстали, захопили і знищили замок, від якого залишилося лише рештки фундаментів по вул. Rycerska і монументальний фрагмент підмурків Підзамча у основи камениць по вул. Grodzka.

Місце де Підзамче поєднувалося з міськими укріпленнями наразі маркує . Цікаво, що на цьому місці спочатку була Рибацька вежа підзамча хрестоносців, яка контролювала рибацький порт. Після зруйнування замку, на її фундаментах звели башту міських укріплень Гданська. Тож тепер вона звернена в протилежний бік – в сторону колишнього замку. Ще однією пам'яткою по замку хрестоносців є романські бази колон Гданського Журавля, які є копіями з оригіналів, які зберігаються в Дворі Артура. Гданьчани визнали владу польського короля.

В той час, як на Помор'ї точилася війна коаліції Литви, Польщі, а також німецьких бюргерів з хрестоносцями, українські землі та Київ переживали важкий час татарських набігів. Німецький хроніст з Гданська Каспар Вейнріх так описував події 1489 р. (повторне вторгнення татар на Київщину) у Києві:

«…влітку вийшли татари та турки з жінками та дітьми, трьома метальними машинами і 100 тисячами людей.., сплюндрували місто Київ і вирушили далі».

Наступною нашою метою буде потужна брила пізньоготичного на вул. Sw. Trojcy. Після переходу Гданська під владу Польщі, місто перебувало під опікою польських королів. Були серед них і такі, що мали руську кров. Наприклад син Ягайла та Софії Гольшанської – Казимир IV Ягеллончик, який опікувався будівництвом даного костелу францисканців. Привілей закладання кляштора францисканців надав новообраний папа Римський Мартин V 9 жовтня 1419 р. Для цього в міської ради було отримано ділянку на дільниці Lastadie. В 1422 р. розпочато будову кляштору. В 1422-1431 рр. було збудовано костел Таємної Вечері – презбітеріум сучасного костелу.

Після розгрому хрестоносців в ході тринадцятирічної війни виникла думка перебудувати кляштор, збудувавши ще більший костел. Праці розпочато в 1480 р. Волею Казимира IV Ягеллончика в 1480-1484 рр. біля головного костелу побудовано костел св. Анни з призначенням на польсько-мовні богослужіння. Одночасно в 1481-1514 рр. розбудовано східне крило кляштору. Будову костелу св. Трійці розпочато в 1514 р.

Центр торгівлі і історія сільськогосподарських культур

В XVI ст. Річ Посполита вступила в своє Золоте століття, а Гданськ входив до її складу. Величезні панські фільварки, велика кількість яких була розміщена на родючих землях України виробляли велику кількість сільськогосподарської продукції, яка реалізувалася через Гданськ в багато країн Європи і не тільки. В цей час хроніст О. Гваньїні в «Своїх хроніках української Сарматії» пише:

«При цьому місті є прекрасний порт, який славиться в Короні Польській, Прусській та Поморській землі, вважай по всьому світі, він дуже потрібний багатьом заморським країнам, провінціям королівствам і далеким землям. Адже до нього прибувають кораблі з Англії, Британії, Шотландії, Франції, Іспанії, Швеції, Данії і Норвегії. Також з Литви, Русі, Волині, Поділля і Польщі, судноплавними річками вони привозять до нього товари, насамперед жито, пшеницю, та іншого збіжжя величезну кількість».

Войцех Герсон – Гданськ в XVII столітті / Wojciech Gerson – Gdansk w XVII wieku

Він же вказує:

«Гданськ – головне місто у всій Поморській землі, має в собі три міста, добрі мури, рови, вали, вогнепальну зброю наземну і на стінах. Воно є столицею, головою інших двох – Старого міста і Лоштата (району верфі – авт.); має прекрасні кам’яні склади для збіжжя; потужним муром, де треба, обнесено, сім миль від Мальборка з боку Великої Жулави, все на високих греблях над Віслою веде до довгого, що стоїть на два поверхи передмістя, яке вони звуть довгим селом. У місті є великий кам’яний костел, від поля місток і міцна дерев’яна брама…дещо вище до моря при площі, або гродзиську, де стояв прекрасний замок, у визначений час перекривають води Мотлави великими колодами, так що і найменшим човном не проплисти до міста, хіба що з дозволу сторожі. Недалеко від цього міста Мотлава впадає до Вісли, а потім десь за милю в замочку Лятерні (фортеця Віслоустя – авт.) Вісла впадає в море; а це місце звуть портом».

Станом на початок XVIІ ст. Гданськ був чи не найбільшим містом Речі Посполитої, яке нараховувало 70 тис. мешканців, Варшава тоді мала 30 тис., Краків – 28 тис., а Львів щонайменше 22-23 тис. мешканців. Тогочасний Київ мав 10-11 тис. мешканців, що відповідало таким середнього розміру містам того часу як Торунь, Ельблонг та Люблін. Що забезпечило такий успіх? З цим був пов’язаний феномен міцного зв’язку майже повністю німецькомовного міста з Річчю Посполитою? Причина була у взаємній вигоді: Гданськ багатів на майже монопольній торгівлі продуктами з усієї Речи-Посполитої, в той же час сплав сільськогосподарських продуктів складав основу прибутків шляхетського фільварку. Величезну кількість збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів везли Віслою через Сандомир та Казимир-Дольний вниз по течії до зерносховищ Гданська. Втім, Гданськ був морськими воротами не тільки для Польщі, але й для всіх українських земель. Мало відомо, що окрім суто Віслянського сплаву в той же час існував ще сплав Бугом та Нарвою, який розпочали завдяки пристосуванню річищ цих річок до судноплавства в 30-х рр. XVI ст. У Модлині в місці впадіння Нарви до Вісли дві гілки спливу зустрічалися. У той же час Буг через притоки Прип’яті, а згодом т.зв. Королівський (Дніпро-Бузький) канал через Прип’ять був поєднаний з долиною Дніпра. Внаслідок цього величезна маса сільськогосподарських продуктів з України потрапляла Бугом і Нижньою Віслою до Гданська. Н. Яковенко показала, що пристосування Бугу до судноплавства стало початком великої господарської експансії українських земель на ринках Європи. Для комерційного судноплавства Дніпром використовували спеціальні судна – ком’яги. Київські ком’яги мали свої особливості, які описує М. Груневег в 1584 р.:

«Була причина, що ми так довго затрималися в Києві. Ми виклали там товари і купили дві великі ком’яги, які в Гданську по іншому називають «шмаками». Вони такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками, що дощ не може пошкодити товарів, а люди працюють на палубі, а не на бортах при палубі. Навантаживши товари, 25 жовтня увійшли і ми на судна […]. 26 жовтня ми відпливли».

Судно мало невелику осадку, зважаючи на що його можна було використовувати на мілких річках. Найбільш цікавою характеристикою даного судна була його одноразовість. Після прибуття до порту призначення та вивантаження товару, судно розбирали, а матеріал продавався (наприклад на дрова). Команда судна натомість поверталася додому сухопутною дорогою. Судно обслуговувала зазвичай команда з 9-11 корабельщиків-флісів, а її тоннаж досягав 70 т. Малою різновидністю ком’яги була коза, яка брала 16-20 т. збіжжя і обслуговувалася 4-6 людьми. В XVIII ст. застосовувався спрощений варіант ком’яги – т.зв. галар (galar) становив собою плоскодонну платформу з дещо задраними догори носом та кормою. На кормі було стерно та шкіперська будка. Команда налічувала 6-8 чоловік, з яких один обслуговував стерно, інші – весла. Для транспорту вантажів, як вниз так і вверх за течією використовувалася також шкута (szkuta) – плоскодонне вітрильне судно, без палуби. Шкута могла взяти на борт до 100 т. збіжжя. Для виготовлення використовували дубові та соснові шпангоути обшиті дошками з цих же порід. Ніс корабля був заокруглений доверху. Посередині кріпилася щогла. На кормі корабля знаходилася шкіперська будка. Шкуту обслуговувало 16-20 флісаків по 2 при кожному веслі.

Схожим на шкуту був дубас (dubas) – судно, яке в XVI- XIX ст. також використовували для навігації як вгору так і вниз річкою. Він був менший за шкуту та мав 8 весел та вітрило для того щоб плисти проти течії. Дубас мав плоску корму та загострений ніс. Корабель обслуговувало 8-14 чоловік. Усі вище перелічені судна легко сідали на мілини, і так як були дуже навантажені, важко було їх зняти.

Але які саме сільськогосподарські дари наповнювали гданські зерносховища? Залишки головних видів злаків: вівса, пшениці, жита і ячменю зустрічаються в містах північної Польщі з XIII ст. В цей час були поширені озимі пшениця та жито, а також ярий ячмінь. В приморських містах Колобжегу та Ельблонгу ярі та озимі хлібні культури відгравали велику роль. В XIII-XIV ст. зростала роль озимини. В приморському Гданську в XII-XIV ст. виявлені усі чотири види хлібних культур. Вже в XIV ст. в гданських зерносховищах зберігали головним чином озиме жито (Secale cereale). В наступних століттях спостерігається виразне збільшення частки пшениці (Triticum aestivum) та ячменю (Hordeum vulgare). В XV-XVIII ст. часто фігурує і овес, який використовували для приготування вівсянки. В XIII-XV ст. в північних містах Польщі часто зустрічається ячмінь. В наступних століттях частота його знахідок виразно зменшується. Гречку (Fagopyrum esculentum) знайдено в пробах XIV ст. з Колобжега, а також XVI та перелому XVII-XVIII ст. з Гданська. На переломі XV-XVI ст. в Гданську з’являється також рис (Oryza sativa).

В матеріалах XIII ст. з Колобжегу та Ельблонгу знайдено насіння кропу (Anethum graveolens), селери (Apium graveolens), гірчиці (Brassica nigra) та ріпака (Brassica rapa). В Ельблонгу в матеріалах цього ж часу знайдено рідкісну приправу мускатний горіх (Myristica fragrans). В Гданську в матеріалах XIII ст. знайдені гірчиця, боби (Vicia faba), огірок (Cucumis sativus), горох (Pisum sativum) та чечевиця (Lens culinaris). На зламі XIII-XIV ст. зафіксовано буряки (Beta vulgaris, Колобжег) та цибулю (Allium cepa, XIV ст. Ельблонг). В цей же час в Ельблонгу знайдено плід чорного перцю (Piper nigrum). В Гданську перець з’являється лише на зламі XIV/XV ст. В середньовіччі чорний перець використовувався не тільки як цінна приправа, але й аптекарями як міра ваги, а також як валюта. В XV ст. в Гданську можна зустріти фенхель (Foeniculum vulgare), петрушку (Petroselinum crispum), руту (Ruta glareolens), чабер (Satureja hortensis) та коріандр (Coriandrum sativum), Цікавими приправами, які з’являються на Помор’ї лише в районі XVIII ст., є гвінейський перець (Afromomum melegueta) та пімента лікарська (Pimenta dioica). Це приправи, які загалом рідко фіксуються в Європі. Тим самим періодом датовано насіння солодкого перцю (Capsicum anuum).

В культурному шарі знайдено також фруктові дерева і кущі, зокрема діаспори екзотичних видів. В усіх трьох містах з XIII ст. з’явилися залишки яблука (Malus sp.), груші (Pyrus communis) та вишні (Cerasus vulgaris). В пробах з Колобжега та Ельблонга знайдено черешню (Cerasus avium), сливу (Prunus domestica). З екзотичних фруктів попадаються залишки інжиру (Ficus carica), кісточки винограду (Vitis vinifera) і персиків (Persica vulgaris). Частина з них може походити з місцевих садів. Цікавим видом, присутність якого зафіксовано на переломі XIII-XIV ст. лише в Гданську є айва (Cydonia oblonga). В матеріалах датованих XІV ст. в Гданську знайдено перші насіння червоної порічки (Ribes rubrum). Інші види цього роду – чорна смородина (Ribes nigrum) та аґрус (Ribes uva-crispa) зустрічаються лише з XV ст. В Гданську на зламі XVII-XVIII ст. зафіксовано також білу шовковицю (Morus alba).

Такі давні культури як мак (Papaver somniferum), льон (Linum usitatissimum), коноплі (Cannabis sativa) та хміль (Humulus lupulis) найбільш часто зустрічаються в усіх досліджених містах. При цьому вони споживалися в їжу чи з метою лікування. В Гданську в пробах датованих зламом XIV-XV ст. з’являється цікава лікарська рослина – вербена (Verbena officinalis). У XVIII ст. знайдено гісоп (Hyssopus officinalis), в XVI-XVII ст. культивували фізаліс (Physalis alkekengi), плоди якого споживали та використовували для лікування. З XVII-XVIII ст. походить культура орликів (Aquilegia vulgaris).

З XIII-XIV ст. в усіх містах регулярно трапляються лісові горіхи та ягоди: ліщина (Corylus avellana), суниці (Fragaria vesca), чорниця (Vaccinum myrtillis), малина (Rubus ideaus), ожина (Rubus caesus) і терен (Prunus spinosa). Рідше відмічаються брусниця (Vacciunum vitis-idea), буяхи (Vaccinium uliginosum), журавлина (Oxycoccus palustris), калина (Viburnum opulus), бузина чорна (Sambucus nigra) та горобина (Sorbus aucuparia). У пробах з Колобжега XIII ст. виявлена блекота чорна (Hyposcyamus niger). В середньовічній Німеччині ї вживали для наркозу, а до офіційної медицини ця рослина увійшла 1762 р. Іншою лікарською рослиною знайденою у Колобжегу та Ельблонгу є буквиця лікарська (Betonica officinalis). В середньовіччі її застосовували для лікування хвороб травної і нервової системи. Знахідки решток дуба (Quercus robur) пов’язані з вироблення шкіри. Проте жолуді могли збиратися як корм для домашніх тварин, а інколи їх мололи та додавали до хліба. В культурних шарах з Гданська датованих XIII ст. знайдено насіння півників болотяних (Iris pseudacorus), які в той час широко використовувались як фарбувальна рослина. До групи рослин, які активно застосовувалися в господарстві належать також мохи. Вони застосовувалися для законопачування щілин разом з глиною.

Вже в XIII ст. в портових містах польського узбережжя Балтики на високому рівні розвивалося городництво та садівництво, що дозволяло ввести до вирощування види, які потребують спеціального догляду. Значний перелом в городництві та торгівлі рослинним матеріалом наступив тут, як і в інших частинах Речі Посполитої, в XV ст і був пов’язаний з географічними відкриттями. Нові овочі та приправи, привезені з-за океану були доступні перш за все в портових містах з широкими торговими контактами, таких власне як Гданськ. Звідси вони поширювалися вглиб Європи, зокрема в Україну та Київ. В той же час незалежно від зростаючої частки вживання культивованих рослин, високе значення відігравав збір дикорослих рослин.

Серед гданських купців траплялися і зовсім непересічні особистості. Так, завдяки гданському купцю Мартину Груневегу збереглися надзвичайно цікаві свідчення про Україну, якою цей купець мандрував у кінці XVI ст. Зокрема, він залишив цікаві відомості та спостереження за життям київських міщан, детальні описи різних місцевостей Києва й аматорські малюнки зроблені 1584 р. Ким був Груневег? Мартин народився в м. Гданську 22 квітня 1562 р., одержав типову для вихідця з міського купецького середовища освіту, спочатку навчався у парафіяльній школі, пізніше служив у різних купців i практично оволодівав купецьким ремеслом. Зокрема, у 1579–1582 рр. він працював у варшавського купця Георга Керстнера, 1582–1588 рр. – у львівських вірмен, разом з якими шість разів відвідав Константинополь і один раз Москву. Ставши ченцем домініканського ордена, до 1602 р. залишався у Львові, а після того проживав у Ратиборі (Сілезія), Бохні, Кракові та Плоцьку. Протягом 1601–1606 рр. він писав німецькою мовою свою працю до якої увійшли родинна хроніка і спогади про життєвий шлях автора, насамперед про його численні мандрівки. І ця праця досі слугує одним з найцінніших свідчень про тогочасну Україну і Київ.

Ця праця є тим цікавішою, що автор вдається до порівняння баченого. Так, пишучи про історію Києва та його архітектуру, Груневег нерідко вдається до порівняння зі своїм рідним Гданськом. Він навіть зіставляє відстані між вулицями та будівлями у Києві і Гданську. Це природно, оскільки основними читачами мали бути земляки автора. Цілком зрозуміло також, що бачене на Україні оцінюється крізь призму вражень від інших країн. Так, київську Софію автор порівнює з константинопольською. Він висловлює також думку, що засада вільної планувальної структури запозичена киянами від греків, оскільки, мовляв, для українців грецька культура так само приваблива, як для німців італійська (докладніше див. ). Він же залишив описи Львова, зокрема план садиби кляштору домініканців з його найдавнішими частинами, які за припущеннями деяких вчених походять з часів князя Лева Даниловича ().

1628 р. міська громада Києва звернулася до великого канцлера Речи Посполитої Т. Замойського з проханням про зменшення оподаткування товарів, які привозили до Києва з Любліна, Торуня та Гданська. 3 жовтня 1629 р. канцлер звернувся листом до київського земського судді Стефана Аксака з проханням взяти під контроль дану ситуацію, вважаючи недоцільним збільшення оподаткування киян, які мешкали на приграниччі, з чим взагалі погоджувалися і королівські комісари.

Торгові зв’язки Гданська з Україною не припинилися і в подальшому. Так, у XVIII ст. до вже прусського Гданська їздили київські подільські купці. Ось як описує це М. Берлінський:

«Сверх того некоторые ездят во Гданск, Силезию, Лейбциг и другие места Германии, куда отвозят мерлушки, получаемую чрез Москву мягкую рухлядь, чай, китайку, юфть, говяжье сало и воск, а привозят помянутые немецкие товары и фарфор».

Напрямок експорту на Гданськ до кінця ХІХ ст. не дуже поступався такому на Одесу.

Богдан Хмельницький в Гданську: легендарний похід та реальний портрет

Про Богдана Хмельницького, з визвольною війною якого пов’язано остаточний кінець Золотого віку Речи-Посполитої і Гданськом пов’язано одну цікаву легенду. Навіть в серйозній історичній літературі часто можна прочитати, що Хмельницький бував в Гданську, звідки вирушав на перемовини з французами щодо військової допомоги козаків проти іспанців. І вже у жовтні 1644 р. французький посол у Польщі граф де Брежі, двічі зустрічаючись із Б.Хмельницьким у Варшаві, схиляв запорозьких козаків до служби у французькій армії. Згодом, у березні 1645 р. начебто Хмельницький та Іван Сірко їздили у Фонтенбло, неподалік Парижу. А 19 квітня Хмельницький особисто вів переговори з французьким командуванням. Домовились про вербунок на службу 2600 українських козаків (1800 піхотинців і 800 кінних) терміном на два роки. У вересні 1645 р. запорожців було переправлено морем з Гданська (Польща) в Кале (Франція). Тут вони начебто приймали участь в облозі та здобутті фортеці Дюнкерк.

Ретельні дослідження даного питання українським істориком В. Глобуцьким показали, що найімовірніше а даному випадку йдеться про звичайний найм польських, а скоріше навіть німецьких солдатів, які в той час перебували в Польщі. Він зокрема вказує:

«Замість козаків до Франції було відправлено полковника Пшиємського з 2400 польськими і німецькими піхотинцями. Про це знаходимо додаткове свідчення у Альбрехта Радзівілла. В своїх споминах від 7 березня 1646 року він зауважує, що «Пшиємський набирає для походу до Франції 2 тисячі жовнірів».

Отже участь в цій історії козаків є не більше ніж романтичною легендою, яка тим не менш пов’язана і з Гданськом. Хмельницький дійсно міг зустрічатися з де Брежі в Варшаві, проте найм та участь козаків у боях за Дюнкерк жодними джерелами не підтверджується.

Проте Б. Хмельницький таки пов’язаний з Гданськом, і то в спосіб дуже незвичайний. Саме тут виник його єдиний прижиттєвий і написаний з оригіналу портрет Великого гетьмана.

Портрет, а вірніше серію портретів Б. Хмельницького виконав в Гданську місцевий гравер Вільгельм Хондіус, який відомий своїми портретами діячів Речи Посполитої, в 1651 р. А основою для цього портрета напевно був малюнок голландського художника А. ван. Вестерфельда – придворного художника Я. Радзівіла.

Вестерфельд найімовірніше зробив малюнок гетьмана під Германівкою (Київська область), під час перебування Б. Хмельницького в польському таборі по укладенню Білоцерківського миру. Той же В. Хонудіус на замовлення когось з Польщі виконав і сатиричний портрет Хмельницького з кролячими вухами. Загалом вийшло три портрети: один відповідав фікції покірності Хмеля королю, другий – реальності – а третій думці про нього поляків.

Хондіус (Гондіус) такж є гравером відомих мап, на яких зображено територію України: «Найновішої мапи Руссії» голландського купця та картографа Ісаака Масси виданої 1633 р., а також «Генеральної карти України» 1648 р. Гійома Левассера де Боплана.

«Найновіша мапа Руссії» голландського купця та картографа Ісаака Масси, 1633 р.

Генеральна карта України» Гійома Левассера де Бoплана, 1648 р.

В Гданську найімовірніше вибито пам’ятну медаль на честь взяття Києва Радзівілом 1651 р., яку можна оглянути в сучасному музеї Історії Києва. Медаль є витвором золотих справ майстра аугсбурського імператорського двору Себастьяна Дадлера (чи Даттлера), який під час свого перебування в Гданську виготовив низку медалей для Польщі. На медалі знаходимо алегоричне зображення передачі королю приборканого міста. При цьому помітно зображення верхнього і нижнього міста, Золотих воріт Януша Радзівіла з воїнами та короля Яна Казимира, з охоронцями, який приймає місто у володіння. Над ними крилатий геній з кушею (арбалетом) – давнім гербом Києва. Медальєр імовірно також був знайомий з малюнками А. Вестерфельда і міг використати їх при створенні даної медалі.

Зразки гданського золотарства можна знайти також в Холмі. Зокрема слід загадати розкішний antepedium (прикрасу олтаря) – срібний з кафедрального собору в Холмі, виконаний В. Йоде в 1720-50 на честь коронації образу Холмської Богоматері та в пам’ять про битву під Берестечком, а також пару барочних підсвічників з Савіна (Sawina) виконаних в 1690 р. Йоганном Роде II, келих з Депутич (Deputtycz) з 1 половини XVIII підписаний Якубом Гасе (Jakub Hase), келих того ж часу з Свіржа (Swierża), а також стопу сховища для реліквій з Холма – витвір Бенджаміна Берента (Beniamina Berenta I).

Цікаво, що саме через Гданськ вирушив у якості посла польського короля Владислава IV до європейських країн пізніший ватажок союзного Б. Хмельницькому польського селянського повстання Олександр Костка-Напірський.

Ще одна «козацька» легенда Гданська пов’язана з будівлею Великого Арсеналу в районі Вугільного торгу. На західній стіні цієї будівлі варто звернути увагу на так звану скульптуру козака з довгими вусами, представленого з шаблею в римському обладунку. У його ніг лежить щойно відрубана людська голова. Згідно гданській легенді, коли король Стефан Баторій схопив козацького ватажка Івана Підкову, він довго не міг знайти у Львові ката, який підніме руку на цього велетня-козака. Проте як завжди серед українців знайшовся зрадник, який виконав доручення короля. Перед смертю Іван Підкова обізвав Баторія, який боявся що походи козаків призведуть до війни з Туреччиною, слугою султана. Це сподобалося мешканцям Гданська, які не любили цього короля. Тож на згадку і пересторогу зобразили на зведеному в 1602-1605 рр. Арсеналі голову господаря у ніг свого слуги.

Ян Собеський і Гданськ

Справи торгівельного Гданська вирішував талановитий польський король руського походження Ян ІІІ Собеський. Помандруємо на Дров’яну площу до пам’ятника цьому королю. Пам’ятник з’явився тут після 1945 р. і був перенесений із Львова.

Пам’ятник Яну ІІІ Собеському, Дров’яна площа

Ян Собеський Народився в Олеську (тепер селище Буського району Львівської області), в сім’ї магната Якуба Собеського та його другої дружини — представниці спольщеного руського роду Софії Теофіли з Даниловичів. Дитячі роки провів разом зі старшим братом Мареком у Жовкві. Ян Собєський успадкував посаду яворівського старости після смерті батька Якова 1647 р. Надаймо слово біографу Яна III Собєського Збіґнєву Вуйціку:

«Без сумніву, найбільше король любив свої спадкові маєтки в Червоній Русі — Жовкву й Яворів, у них почувався найкраще і там найохочіше перебував. Там також полагоджувалося чимало справ державної ваги».

Ян Собеський – був ласкавим королем для Гданська

Якщо так можна сказати, наступною «столицею» короля Яна був, схоже, найбільше улюблений ним Яворів, який лежав на відстані 48 кілометрів на північ від Львова. Великий королівський замок, розташований там, збудовано з дерева, зате його було пристосовано до оборони від татар, які неодноразово проникали в ці краї. Саме тут Ян Собеський прийняв послів від Гданська та скерувався до Балтики особисто вирішувати суперечки поміж цехами міста. Я. Собеський і до цього ще не будучи королем часто бував в Гданську. Цей же візит був найдовшим з 1677 до середини лютого 1678 р. Король зупинився в Зеленій Брамі. Під час цього візиту за традицією закладеною Казимиром Ягеллончиком, Ян Собеський своїм коштом збудував бароковий собор – т.з. королівську католицьку каплицю біля плебані Маріацького костелу. Таким способом було вирішено суперечку за право користування Маріацьким костелом поміж католиками та протестантами.

Облоги Гданська XVIII ст. і пам’ятник «російським» солдатам

Наступним пунктом нашої подорожі буде узвишшя Гродзіско – верхівка одного з крайових схилів Кашубської височини. Тут ми оглянемо найстаріший з збережених в місті пам’ятників – пам’ятник російських солдат, як загинули при штурмах Данцига по ). Це пам’ятка про ті часи коли німці та росіяни розпочали роздирати Річ Посполиту, намагаючись відкусити від неї Гданськ.

Величний гранітний монумент поставлений у п.п. ХХ ст. (Фундатором був Миколай ІІ, а слідкувало за його будівництвом польське консульство) згідно напису на ньому увічнює російських солдатів, які загинули при штурмах Данцига (німецька назва Гданська) в 1734, 1807 та 1813 р. Чим були ті осади? Російська імперія з часів Північної війни, коли цар Петро І, перебував у Гданську, все більше втручалася в вирішення ситуації з занепадаючою Річчю Посполитою. Зважаючи на що російські війська регулярно з’являлися під стінами Гданська, а в їх складі і російські невільники – українці.

Росія мала своє бачення ситуації в Польщі. В 1734 р. бравурне кидання солдатів на штурм Гродзіска було зумовлено виключно необхідністю посадити саксонського курфюрста на польський трон. Обрання свого маріонеткового короля, як то все нагадує її сучасну політику, а Гданськ дивним чином нагадує сучасний Крим. Облозі протистояли польські війська на чолі з Станіславом Лещинським, шведські та французькі волонтери загальним числом біля 20 тисяч. Російськими військами командував Б. Мініх.

Бурхард Мініх був німцем, якому ще за Петра І було доручено вести інтенсивне будівництво в Петербурзі, Виборзі і Кронштадті. До цього часу Мініх показав себе діяльним, наполегливим і розпорядчим адміністратором з вельми ґрунтовними знаннями в області гідротехніки і військової справи. Саме він керував закінченням робіт на Ладозькому каналі (куди було зігнано масу робітників в тому числі з України), забезпечити безпеку плавання в обхід бурхливого Ладозького озера і мало надзвичайно велике значення для економіки міста.

Не забував він і про Гданськ-Данциг. При ньому покладено було початок регулярному морському сполученню з Європою. З Кронштадта на Любек і Гданськ почали рейси поштові та пасажирські пакетботи з квитком вартістю 3 рублі.

Командуючий російською армією під Гданськом Б. Мініх

Щодо Б. Мініха варто також згадати, що під час російсько-турецької війни 1735–1739 Мініх — головнокомандувач Дніпровською армією, що тривалий час була дислокована на території Гетьманщини і Слобідської України; військовий губернатор Білгорода і Києва. 28 травня 1736 заволодів фортецею Перекоп, 17 червня 1736 — Бахчисараєм, але за браком продовольства і фуражу залишив Крим. 12-13 червня 1737 керував штурмом Очакова. У Ставучанській битві 28 серпня 1739 р. розгромив армію сераскера Вєлі-паші, заволодів Хотином і майже усією Молдовою. Будучи в цей час необмеженим правителем України, Мініх силоміць згонив українських селян і козаків на побудову фортець, земляних укріплень тощо, де вони змушені були працювати «своїм коштом» і зі своїм знаряддям. Масові реквізиції робочої худоби, залучення населення до обозної служби в армії, що здійснювалися за ініціативою Мініха, призвели до руйнування господарства України. За його наказом українські козацькі полки, які перебували в складі російської армії, під час бойових дій виконували здебільшого різні фортифікаційні роботи.

Найбільш відомим його фортифікаціями були так звані «вали Мініха» в Києві на Подолі (по лінії Юрковицького ручаю), які включили до складу Києва передмістя Плоске на Оболоні.

Пруссія в цьому конфлікті об’явила нейтралітет і блокувала військові перевезення між Росією та групою фельдмаршала Мініха. І ось тепер цей німець вів російські війська (разом з запорожцями та гетьманськими козаками) здобувати Гданськ.

Франція відрядила на підтримку Ліщинському та власним волонтерам флот, який намагався блокувати сполучення групи Б. Мініха з Росією Балтійським морем, але важкі облогові мортири все ж були доставлені російській армії з Саксонії каретами під виглядом екіпажів курфюрста вюртембергського. Спроби поляків деблокувати Гданськ не мали успіху. Спочатку було перервано контакт Віслоустя з Гданськом (захоплення Острова – острів на Віслі вище Середмістя).

6 травня 1734 р., отримавши важку артилерію, Мініх кинув солдат імператорської армії на криваві та безрезультатні штурми Гродзиска. Ці штурми коштували російській армії 3000 вбитих. Але хто з владних персон рахувався з тим, що щодня сотні родин втрачали своїх батьків та синів.

Розуміючи безвихідь ситуації, Ліщинський залишив Гданськ, який не маючи сенсу далі боронитися здався. А потім будуть написані ці рядки, від яких віє ідеологією дозрілого російського імперіалізму:

Ах! Гданск, ах! на что ты дерзаешь?

С тем, кто войны ей не наносит.

А потім будуть штурми Гданська 1807 та 1813 рр. тут українці в російських мундирах будуть гинути в боях проти наполеонівських французів, надовго ховаючи надію Польщі на незалежність. Пам’яткою про загиблих є вищезгаданий пам’ятник, а також давня назва .

Оборонці Гданська від російсько-прусських сил мають натомість скромний монумент на .

Цікаво, що в описуваний час в Україні все ще користувалися популярністю гданські ювеліри. Зокрема, в Національному музеї історії України зберігаються ювелірні чарки з гербом Романа Копи – архімандрита Києво-Печерської Лаври, виготовлені в Гданську в 1730-х рр.

На схилах Гродзіска нас застає вечір червоне сонечко повільно втікає за схили Кашубської височини, а місто запалює свої вечірні вогні. Що ж час відпочити і переварити враження щоб бути готовими до наступної подорожі історією ().

Джерела:

От киммерийцев до крымчаков (народы Крыма с древнейших времен до конца XVIII в.) – 2 изд. Перераб. и доп. – Сімферополь: Издательство «Доля», 2004 -288 с.

Смирнов Я.И. Рисунки Кіева 1651 г. по копіям их конца XVIII века, 1908. – Москва.

Buko A. “Tribal” societies and the rise of early medieval trade: archaeological evidence from Polish territories (eighth-tenth centuries) // Post-Roman Towns, Trade and Settlement in Europe and Byzantium – Vol. 1 The Heirs of the Roman West. S. Walter de Gruyter Berlin New York 2007 – 431-450.

Kilarski Jan Gdańsk. Wydawnictwo Polskie “R.Wegner”. – Poznań – 1937 (reprint)

Zespól forteczny Gdańsk-Wiosłujcie. Materiały Ogólnopolskiej konferencji naukowej Towarzystwa Przyjaciół Fortyfikacji zorganizowanej pod auspicjami Generalnego konserwatora Zabytków w ramach Krajowego programu Ministerstwa kultury I sztuki “Ochrona I Konserwacja Architektury obronnej”, Gdańsk, 29-31-maja 1998 r.

Науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н.

Парнікоза І. Ю.