Частина 3. Неспокійний Данциг
«Час перебування у Данцигу-Лягфурі (Гданську-Вжещу -авт.) мав свій специфічний посмак і спомини про цей час відмінні від усього що було пережите перед тим, або опісля. Навіть весна була насичена таким радісним пробудженням природи, як ніде інде. А літом ми раювали над морем, їздили на Strandt (пляж -авт.), де скиглили меви (мартини – авт.) і жарило сонце».
Інженер Євген Гринишин
«Данциг, це Богом отворене вікно для українців»
Володимир Бачинський
І знову крик мартинів над головою. Ми на вулицях старовинного Гданська, чи як його називали німці – Данцига. Починалося ХХ ст. століття, що віщувало місту найбільші драматичні події. Нагадаємо, що з 1793 р. в рамках Другого розділу Польщі до вже тоді суцільно германізованого Гданська вступають прусські війська. З того часу місто (з короткою перервою) до 1871 р. входило до Пруссії, а потім до 1920 р. до складу Німецької імперії. Протягом так званого вільгельмінського періоду місто внаслідок ліквідації укріплень та приєднання приміських територій (в тому числі на схилах Гданської височини) виросло на 60%. Воно набуло близьких до сучасних рис. Гданськ намагався наздогнати передові центри тогочасної Німеччини. У цей час він став одним з найважливіших центрів військової продукції Німецької імперії, що повним паром перла до війни. На початок ХХ ст. слов’янською мовою тут розмовляли хіба що давні автохтони – кашуби (відсоток яких залишається не відомим) або не численні поляки (до 10% мешканців міста). По результатам Першої світової війни Польща отримала доступ до моря – до району сучасної Гдині протягнувся так званий Поморський коридор. Втім, Гданськ та розташований поблизу Сопот – окреме місто з 1901 р. (пам’ятаєте Сопотське городище з першої частини нашого циклу) згідно Версальського договору 1919 р. вже 1920 р. стали Вільним Містом Гданськ. Вільне місто стало компромісом між позиціями Англії та Франції, що не досягли консенсусу, чи віддати його Польщі чи залишити Німеччині. З чисельністю понад 400 тис. осіб Вільне місто включало територію Сопота, Жулав та навіть Віслянської коси, хоча найбільша кількість людей мешкала саме в Гданську. Вільне місто не було державою, адже його політика регулювалася високим комісаром Ліги Націй та польським Генеральним комісаром, а також Радою порту і водних шляхів. Неформально великий вплив на цей германський по факту анклав здійснювали спочатку Веймарська республіка, а потім Третій Рейх. Те що мало сприяти порозумінню стало ареною протиборства народів, які як могли намагалися підкреслити свої права на місто і регіон. З нашої української точки зору це дуже близьке до історії про Львів. Незважаючи на свою формальну владу, поляки не могли розраховувати на гданський порт, що зумовило з 1921 р. побудову на місці невеликого кашубського села нового міста – сучасного міста Гдині – третього разом з Сопотом та Гданськом складової сучасного Триміста. Так в міжвоєнний час окремі складові сучасного Триміста увійшли до двох різних політичних організмів. Ситуацію змінить Друга світова війна і повоєнні роки. Проте перш ніж це сталося, саме в Гданську яскраво спалахнула зірка геніального вченого – Гуго Конвенца, діяльність якого започаткувала природоохорону на українських землях. Вільне місто стало місцем де почали з’являтися українці: спочатку транзитом на еміграційних шляхах, а згодом в пошуках доступної їм технічної освіти. Це привело формування хронологічно-першої української громади у місті. Ресурси цієї громади виправдовували функціонування тут консульства УНР та створення окремої станиці УВО, потім ОУН. Розташований в одній митній зоні з Польщею Гданськ став тим віконом, а радше шпариною, через якою налагоджено потік націоналістичної літератури на західноукраїнські землі. В умовах підтримки німецької агентури це також дозволило молодим націоналістам пройти вишкіл для майбутньої боротьби за українську державу. Цього разу прогуляємося неспокійним Данцигом – містом романтиків та конспіраторів, пам’ятаючи, що вулиці та пам’ятки якого завгодно міста на землі стають тим ближчими чим більше ми дізнаємося про їх зв’язок з нашою власною історією.
Природоохоронний геній з Гданська
Цього разу подорож розпочнемо в серці старовинного міста і відшукаємо невелику сіру кам’яницю по вул. Mariacka 28. У цьому будинку провела свої дитячі роки людина діяльність якої суттєво вплинула на тогочасну Європу а також Україну. Видатний природоохоронець Гуго Конвенц народився 1855 р. у родині вихідців з Голландії – менонітів (вони рятувалися від релігійних переслідувань в своїй країні переселяючись до інших країн) у місцевості св. Войцех під тогочасним Гданськом (наразі – район міста).
Гуго Конвенц. Фото за Вікіпедія
Менонітів – спеціалістів по меліорації, зокрема, охоче запрошували переселятися в дельту Вісли, яка знаходилася тоді під пануванням Пруссії. Родинний будинок вченого, який носив назву «Червона долоня» (номер 7), імовірно зберігся до цього часу.
Згодом родина Г. Конвенца переїхала до Гданська, де закупила ділянку землі поблизу Мотлави під склад для дерева та вугілля, якими торгувала. Тут і був збудований згадуваний раніше будинок по вул. Mariacka 28. Він зберігся, проте відбудований по війні дещо коротшим.
Кам’яниця під номером 28 по вул. Mariacka. Фото І. Парнікози
Наступним будинком пов’язаним з життям вченого у місті є колишня реальна гімназія при костелі св. Яна, що містилася в комплексі будинків на розі вулиць Św. Ducha i Złotników. Тут зокрема розташовується будинок, в якому гімназія знімала зали для початкової школи. Як згадував вчений після життя в селі, йому було надзвичайно важко адаптуватися до кам’яних джунглів.
Будинки колишньої гімназії святого Яна. Фото І. Парнікози
Вищу освіту Г. Конвенц здобував в Геттінгені та Бреслау (сучасний Вроцлав). Початково Г. Конвенц планував залишитися в Бреслау для підготовки докторської дисертації, проте за вимогами того часу не маючи гуманітарної освіти, він не був прийнятий до докторантури Береславського університету. Тож, 1878 р. вчений повертається до Гданська, де в 1879 р. займає посаду директора природничого музею провінції Західна Пруссія. Директором музею, який розташовувався в гданській Зеленій Брамі, вчений працював до 1906 р. Офіційне відкриття музею відбулося 1880 р. Одразу після вступу на посаду Г. Конвенц розпочинає інвентаризацію зборів музею. Виявивши що колекції не відповідають вимогам збереження історико-культурної спадщини та вивченню природного світу Помор’я, активно включається в їх поповнення. З 1887 р. Г. Конвенц починає активно займатися природоохороною. І тут він зробив фундаментальні речі.
Зелена брама в Гданську – садиба природничого музею провінції Західна Пруссія. Фото за Вікіпедія
Визначальною заслугою Г. Конвенца є перш за все впровадження в природоохоронну практику поняття «пам’ятка природи» (ідея, хоча і не реалізована, належить мандрівнику О. Гумбольту) і широка пропаганда охорони видів флори і фауни та природних утворень. Теорію створення пам’яток природи, особливості забезпечення їх охорони з використанням потенціалу приватних осіб та держави викладено в фундаментальні праці «Загрози пам’ятникам природи та пропозиції по їх збереженню» (1900-1911), яка в перекладі на російську мову видана Київським еколого-культурним центром під назвою «Практика охораны памятников природы».
Окрім того вчений втілив у практику одну з найвагоміших природоохоронних концепцій – концепцію заповідності. Дана концепція передбачає створення територій з режимом невтручання – природних заповідників. В тогочасній Німеччині вона була започаткована створенням невеликих замкнених від людської присутності резерватів (такі собі аналоги суч. заповідних урочищ). Один з них – «Пташине святилище» був розташований на Собішевському острові біля гирла Сміливої Вісли, на озері Пташиний Рай. Після Другої світової війни резерват був відновлено 1959 р. на площі 198 га під назвою «Пташиний Рай».
Схема сучасного резервату «Пташиний Рай», створеного в 1909 р. Гуго Конвенцом, за https://kasai.eu/
Гуго Конвенцу також належить ініціатива охорони Біловезької Пущі, де він заклав сучасну заповідну зону парку та створення перших національних парків в Європі.
Саме Конвенц добився 1906 р. створення в Гданську першого в Європі природоохоронного органу – Державної комісії з охорони пам’яток природи, яку й очолив. 1910 р. її було перенесено до столичного Берліну. У 1919 р. він вносить необхідність охорони природи і ландшафту до Конституції Веймарської Республіки, а два роки потому добивається закону, який бере резервати та природні пам’ятки під правовий захист держави та лісової поліції.
Діяльність вченого справила величезний вплив на вчених інших країн. Він активно співпрацював з відомими природоохоронцями свого часу – поляками В. Шафером та М. Рациборським, вченими з російської імперії І. П. Бородиним та В. І. Талієвим. Безумовно саме в нього вивчав досвід німецької природоохорони автор ідеї абсолютної заповідності та створення природних заповідників Г. О. Кожевніков.
В російській імперії Г. Конвенц був кілька разів. В 1895 р. в Петербурзі в лісовому інституті його приймав І. П. Бородин. В липні 1913 р. Конвенц виступав в Тіфлісі на 13-му з’їзді російських натуралістів та лікарів з доповіддю «Про охорону пам’яток природи загалом та на Кавказі зокрема». І. П. Бородин залишив про Конвенца такі слова:
«Цей вислів (пам’ятки природи – авт.), воскреслий з забуття завдяки професору Конвенцу, зокрема дякуючи фанатичній, можна сказати діяльності останнього, в наш час на устах у багатьох, швидко завоювавши собі велику популярність…Діяльність останнього являє собою повчальний приклад того, яких результатів може досягнути навіть одна людина, якщо вона має велику енергію і фанатично віддана цій ідеї. Можна сказати без перебільшення, що незвичайне пожвавлення зацікавлення до збереження пам’яток природи, яке ми знаходимо останнім часом не тільки в Німеччині, але й в інших західноєвропейських державах викликано, головним чином, невтомною та вмілою пропагандою Конвенца».
Ідеї Г. Конвенца реалізовані в сучасній природоохоронній практиці України також безпосередньо шляхом створення пам’яток природи, а також заповідних урочищ, які складають значний відсоток природно-заповідного фонду України.
Необхідно зазначити, що Г. Конвенц був яскравим прикладом інтелектуалів свого часу, які не бажали обмежувати свою діяльність однією дисципліною, а посідали фантастичний кругозір та ерудицію (детальніше (Гуго Конвенц – піонер охорони природи Європи). В Гданську наявні й інші сліди діяльності вченого (див. Мандрівка слідами Гуго Конвенца).
Перші українські громади у Гданську та Гдині
Далі помандруємо на вул. Wały Jagiellońskie 36 та оглянемо меморіальну дошку на будівлі, де розміщувалося консульство УНР у Гданську. Це поки що єдиний меморіальний знак у сучасному Гданську, який нагадує нам про функціонування хронологічно першої української спільноти в цьому місті. Консульство розміщувалося у будинку Товариства захисту від вогню – сучасній садибі апеляційної прокуратури. Будинок Товариства захисту від вогню будувався для державної страхової установи розрахованої на всю провінцію Західна Пруссія. Після редукції значення Гданська з 1920 р. тут знімали офіси різні інституції та консульства, серед яких опинилося і консульство УНР.
Будівля, в якій у 1920-х рр. знаходилося українське консульство на вул. Wały Jagiellońskie 36. Фото І. Парнікози
Меморіальна дошка на честь українського консульства у Гданську відкрита 2001 р. Фото І. Парнікози
Перша ідея відкриття дипломатичного представництва у Гданську, що виникала з розуміння значення цього вікна на світ виникла ще за Гетьманату Скоропадського, але тоді не була реалізована. Вільне місто Гданськ визнало Незалежність УНР 16 вересня 1920 р., після укладання військово-політичного союзу УНР з Польщею. Генеральне консульство Української Народної Республіки у Вільному місті Гданську започаткувало роботу 16 листопада 1920 р. Консулом став колишній полковник УНР Клим Павлюк.
Консул УНР у вільному місті Гданськ, Клим Павлюк, за (Halagida, 2023)
Хоча консульство офіційно припинило свою діяльність уже кілька місяців після відкриття — 16 червня 1921 р., консул Павлюк однак добився відміни рішення щодо ліквідації установи на умовах подальшого браку винагороди за свою роботу. Консул також намагався виправити своє критичне фінансове становище. Перш за все, він змінив місце проживання, знявши дешевшу квартиру в Сопоті. Початково Павлюк мешкав у середмісті Гданська у будинку Німецького дому (Deutsches Haus) на вул. Holzmarkt (Targ Drzewny) 12-14 (на місці історичного будинку наразі стоїть повоєнна споруда). Він також відмовився від свого попереднього офісу, організувавши новий тимчасовий офіс у Гданську по вул. Holzmarkt (Targ Drzewny) 22 (певно той же будинок Deutsches Haus), де приймав відвідувачів по чотири години на день. Клим Павлюк також заклав у Гданську фірму «Негропонт», а за іншими даними видавництва адресних книжок Globus GmbH, а також 1923 р. Українсько-Гданський банк (Ukrainisch-Danziger Bank) на вул. Langgasse (Długa) 38 – будинок відновлено, у якому був одним з директорів. Цей банк був ліквідований 1926 р.
Особа Клима Павлюка досі викликає багато запитань. Існують обґрунтовані припущення, що він насправді був поляком, який в часи Перших визвольних змагань діяв в інтересах порозуміння УНР з Польщею, а пізніше працював на польську розвідку. Він спостерігав за українською громадою в Гданську та керував її на корисну для Польщі шлях. 7 травня 1921 року. С. Петлюра до голови МЗС УНР Андрія Ніковського:
«Прошу пана міністра видати розпорядження консулу Павлюку в Гданську терміново простежити за вивезенням боєприпасів з Німеччини до Сов[ітської] Росії (я припускаю таку можливість) і заздалегідь надіслати повідомлення про це на адресу».
Як працівники консульства згадуються хорунжий Олексій Демченко, який продовжив виконувати обов'язки реєстратора та експерта з економічних і політичних питань консульства, сотник Михайло Антоненко – референт та експерт з економічних і політичних питань у Латвії та Естонії, а також Володимир Гаврилів, який виконував функції секретаря.
18 березня 1921 р. Ризький мир призвів до зриву дипломатичних стосунків Вільного міста Гданська з УНР. На вимогу Совєтів польський комісар в Гданську звернувся до Вільного міста з вимогою (не відомо наскільки щирим) ліквідувати українське консульство. Ситуацію українського консула К. Павлюка врятувала поведінка німецької влади Гданська, яка тихцем саботувала рішення Варшави. Ще літом чи на початку осені 1921 р. Сенат вільного міста (місцевий уряд) запропонував представникам УНР замість ліквідованого консульства створити у місті Український комітет, на чолі якого став би той самий полковник Павлюк. На основі окремого дозволу урядовців Гданська українська інституція зберігала би право екстериторіальності. Сенат вільного міста Гданська також рекомендував уряду УНР для роботи з Гданськом відкрити нове консульство на терені Східної Пруссії – в Ельблонгу, Мальборку чи Королівці. Відбулися навіть розмови на цю тему з посольством УНР в Берліні, проте нового консульства так і не утворено. Втім Павлюк зміг залишатися в Гданську та здійснювати опіку над українськими студентами політехніки.
В цьому контексті варто зауважити, що українські студенти політехніки згадують консула лише добре, як людину яка надавала їм важливу допомогу на шляху до навчання в політехніці. Саме він сприяв першому українцю Петру Підгайцю стати студентом політехніки. Консул опікувався емігрантами не тільки в Гданську але, імовірно і в недалекій польській Гдині.
На відміну від Кракова (див. Краків для українця) чи Праги (див. Українці в Празі) Гданськ в міжвоєнний період не став одним з значущих осередків української діаспори. Однак він став транзитним пунктом для українців, що емігрували, втікаючи від наслідків жовтневого перевороту в Росії. До пуску порту в сусідній польській Гдині Гданськ був значним центром, з якого відбувалася еміграція до Західної Європи чи за океан.
1923 р. візу на виїзд до Гданська отримав Нестор Махно, який до того проживав під наглядом поліції в польському Торуні. Із травня 1924 по лютий 1925 рр. Н. Махно перебуває у в’язниці (начебто у фортеці), а потім у тюремній лікарні. У Гданську радянські чекісти знову пробують викрасти Махна і вивезти його в радянське посольство у Берліні, але той дивом врятувався. Наприкінці лютого 1925 р. Н. Махно тікає з тюремної лікарні і перебирається до Парижа (детальніше читайте Пригоди Н. Махна в Данцигу).
Деякі українські політичні емігранти залишилися жити у місті. Дані Люблінського відділу Управління Безпеки від 30.07.1953 р. (люб’язно надані П. Подобєдом, БФ «Героїка») дозволили ствердити проживання в Гданську та Сопоті напередодні вибуху Другої світової війни, а також під час окупації (часові рамки чітко не визначені) наступних офіцерів УНР:
Генерал-полковник Віктор Зелінський (народ. 25.12.1864 в Києві), Сопот, вул. Sudbad (Sudbadstrasse, суч. Kordeckiego) 10 – будинок зберігся у дещо перебудованому стані.
Полковник Олександр П(C?)ласюк (народ. 20.08.1881 в Києві), Гданськ, Wieden (імовірно, вулиця Weidengasse, – суч. Łąkowa), 48. Будинок не зберігся – наразі тут великий незабудований простір.
Проживання полковника Зелінського у Сопоті підтверджують і спогади українських студентів політехніки. Він був шанованим гостем студентських зібрань а його промови до молоді були залізним пунктом урочистостей. Полковник працював також над спогадами про 1-шу Синю дивізію УНР, якою він командував під час Перших визвольних змагань. Похований на кладовищі (імовірно євангелітському) в Сопоті. Це кладовище дивом майже повністю зберіглося, тож поховання генерала могло зберегтися до наших днів. Колишні гданські студенти згадують і про інших ветеранів УНР, які мешкали в сучасному Тримісті. Студентська громада намагалася всіляко долучити цих людей до утвореної в місті «Української Громади», яка проіснувала у місті більш-менш активно до 1934 р.
Вирішальним фактором для формування першої української громади стала можливість українських студентів навчатися у Гданській політехніці в Гданську-Вжещу, що стане нашою наступною зупинкою. Головний корпус політехніки між алеєю Zwycięstwa та вул. R. Tragutta вражає своєю витонченою архітектурою і чудовим парком поруч.
Головний корпус Гданської політехніки в Гданську-Вжещу, між aleja Zwycięstwa та вул. R. Traugutta. Фото за Вікіпедія
Поруч з головним корпусом до сьогодні зберігся комплекс історичних корпусів, на південь від головного – корпус хімічного і господарського інститутів, на північ – корпуси лабораторії водної інженерії, електротехнічного інституту, лабораторія машин з характерною вежею та Дім німецьких студентів, про який ще буде мова нижче.
Фото кампусу Гданської політехніки. Фото за (Пропам’ятна, 1979)
Появі українців на студіях в Гданській політехніці сприяли наступні фактори. По перше, по програних українцями змаганнях з поляками польські виші не приймали колишніх учасників боїв з українського боку. По друге, навіть коли під тиском міжнародної спільноти це обмеження було скасовано, національно-свідоме українське студентство оголосило бойкот польських вишів, закликаючи вчитися у створеному українцями у Львові «катакомбному» університеті, що мав політехнічний відділ. Проте мало яка установа у світі шанувала свідоцтво про закінчення такого закладу. По-третє були звичайно проблеми з рівнем освіти. Враховуючи специфіку польсько-українських стосунків на Галичині та за активного втручання чолових українських викладачів зі Львова, німці почали сприяти навчанню на Гданській політехніці українців. Вони визнавали роки навчання в українському виші Львова, а виїзд до Гданська не потребував закордонного паспорту. До того ж не треба було здавати вступних іспитів. Німецька освіта була якісна, хоча за неї треба було платити. І якщо навчання польських студентів підтримувала Польща, то засоби для навчання українці мали знайти самі.
Петро Підгаєць – перший український студент політехніки у Гданську. Фото за (Пропам’ятна.., 1979)
Першим відомим українським студентом Гданської політехніки був киянин Петро Підгаєць, що як ми вказували раніше за допомогою консула К. Павлюка розпочав навчання влітку 1921 р. Дуже цікаві його спогади, про наповнені біженцями з більшовицької росії парки та сквери Гданська. Усі вони намагалися виїхати за океан…
Після оголошень, які дали перші українські студенти політехніки в газеті «Діло» про можливість навчання у Гданську та у зв’язку з неможливістю далі проводити навчання на українській технічній школі у Львові, в Гданську з’явилися численні українські студенти. Утворена тоді перша українська громада у місті існувала з 1922 по 1945 р.
Щоденна збірка – «Stehconvent» у головній залі політехніки. Фото за (Пропам’ятна, 1979)
В Гданську та Сопоті залишилися сліди, пов’язані з навчанням та суспільною діяльністю так званих «данцигерів», як називали себе студенти Гданської політехніки. З самого початку українські студенти, мешкали по приватних хатах, які винаймали собі у мешканців Вжеща. Більшу частину часу вони проводили на кампусі політехніки. В приміщенні головного корпусу школи відбувалася щоденна збірка – «Stehconvent» представників українських корпорацій. Час поза лекціями студенти проводили у креслярських залах. Німці виділили для чужинців креслярські зали №75 для будівельників та №120 – для машинобудівників. У 75-й залі згодом виникла українська читальня.
Українські студенти у креслярській залі №121. Фото за (Пропам’ятна, 1979)
Існує інформація, що на початку 1921 р. у Берліні була заснована «Спілка студентів українців в Німеччині». Згодом її філія виникла і вільному місті Гданську. При Українському науковому інституті (створений у Берліні гетьманом П. Скоропадським в 1922 р.) діяли також Академічна громада та студентська централя Союз українських студентських організацій в Німеччині та Данцигу (з 1923 р.). Першою, з осені 1922 р. українською організацією студентів політехніки була «Основа», вона ж як єдина проіснувала до кінця існування першої української громади у місті. «Основа» була частиною українських студентських організацій, які об’єднували українців з різних країн і була членом Центрального союзу українських студентів.
Загальний вигляд ресторану на Цинглерсгеге станом на початок ХХ ст. Поштова листівка
У вересні 1922 р. інженер Микола Яримович у Вжещу підшукав занедбаний будинок підміського ресторану, який був приналежний до Jeschekenthaller cafe на горі Цинглерсгеге (Zinglershoehe) та винайняв на своє ім’я. Тут у дерев’яній споруді було організовано прихисток для нових студентів, зокрема, місце де можна було ночувати поки вони не знайшли собі квартиру. Півтора роки тут функціонувала їдальня. Це був один окремий будиночок з великою кімнатою і низкою комірчин, на узвишші в стороні від вуличного руху. Наразі на цій горі лишилися деякі споруди колишнього ресторану, проте зафіксований на фото будиночок не зберігся.
Домівка українських студентів у комплексі ресторану на Цинглерсгеге. Фото за (Пропам’ятна, 1979)
Яскравою сторінкою діяльності українських студентів у Гданську були вже згадувані корпорації. Найстаріша і найбільша українська корпорація «Чорноморе» була заснована 1924 р. Слідом за нею того ж року виникають корпорації «Галич» та «Зарево».
Корпорація «Чорноморе» спочатку мала свою домівку в готелі Parkzelle. Він розташовувався неподалік політехніки на вулиці Jäschkentaler Weg (суч. Jaśkowa Dolina). Тут винаймали одну кімнату на сходини та вправи у фехтуванні, а часом зал для урочистостей. В ресторані цього готелю українці обідали. Приблизно 1926 р. «Чорноморе» перебрало першу українську домівку на від «Основи» на Цинглерсгеге. Проте корпорація надавала її за потреби «Основі» чи іншим корпораціям для їх заходів.
За прикладом німецьких студентів українці влаштовували святкові зібрання – комерси, спочатку в своїй домівці у готелі Паркзеле, а потім Wappensaal Дому німецьких студентів (зберігся до нашого часу). Користуватися останнім українські студенти змогли, так як долучилися до допомоги у його побудові. Згодом українські корпорації мали тут навіть свої окремі столи у загальній їдальні.
1935 р. у політехніці стало так мало українських студентів, що було вже не до корпорацій і всі вони знову зібралися в «Основі». В цей час місцем сходин стала українська рисункова зала політехніки. 1937 р. «Основа» винайняла колишній будиночок ресторану біля спортмайданчиків політехніки.
Михайло Букоємський – диригент хору українських студентів «Сурма». Фото за (Пропам’ятна, 1979)
Данцигери створили також хор «Сурма», що проіснував близько 10 років керівником якого був Михайло Букоємський, що подібно до славної капели УНР під керівництвом Кошиця, зачаровував німців красою української пісні. Проби хору проходили в домівці на вищезгаданій Цинглерсгеге. Як свідчать спогади данцигерів, такі концерти відбувалися у різних локаціях Вільного міста. 17 лютого 1923 р. хор виступав червоній залі у будинку Сопотського курорту в рамках благодійного концерту-балу для допомоги українцям емігрантам і студентам, який організував консул К. Павлюк. 1924 р. «Сурма» концертувала у Стрілецькому домі імені Фредерика Вільгельма (наразі від нього лишилися лише фундаменти).
Перед концертом українські студенти виготовили і розклеїли багато плакатів, а також робили походи по Великій липовій алеї (суч. Aleja Zwycięstwa), співаючі українські пісні, що забезпечило успіх. 1928 р. наступний концерт відбувся в головній залі самої політехніки.
Більшість українських студентів були греко-католиками, проте в Гданську не було греко-католицької парафії. Тут ще з XVIII ст. існувала православна каплиця. 29.10.1933 р. було проведено день жалоби і протесту проти політики Советів на Великій Україні. О. Петро Вергун відслужив літургію в костелі на вулиці Łąkowej (Weidengasse) 34a, а проповіді розказав про Голодомор та положення підрадянських українців. Відбулася збірка на голодуючих.
Гданськ під час канікул відвідували ветерани УГА та армії УНР, зокрема генерал М. Омелянович-Павленко та українські депутати польського Сейму та Сенату.
Поляки намагалися перешкоджати в навчанні українським студентам. Генеральний комісаріат Польщі на вул. вулиці Nowe Ogrody 27 через агента добув список українських студентів та висилав їм повістки на військову службу. Агенти (серед яких були і українці), регулярно здавали звіт в садибі Генерального комісаріату.
Студентом Гданської політехніки був Роман Шухевич – майбутній командир УПА. Фото за Вікіпедія
В якості студентів Гданської політехніки опинився в місті Р. Шухевич та сотні інших українців, що належали до лав підпільної Організації українських націоналістів. Зокрема, Роман Шухевич у червні 1925 р. з відзнакою закінчив гімназію і склав вступні іспити до Львівської політехніки, але з політичних причин його не було зараховано. Тоді Роман поступив до Гданської політехніки, де провчився майже рік та належав до студентської корпорації «Галич». 1926 р. батькові Романа за допомогою професора Львівської політехніки Антона Ломніцького вдалося таки перевести Романа до Львова.
Ось що згадує Ю. Шухевич:
«Після Карпатської України я вже не бачив його (батька) до кінця 1939 року. Батько мусив переїхати в Данціг, він там жив, мати туди їздила влітку 1939 року. У цьому ж році розвалилася під ударом Німеччини і Радянського Союзу Польща, Червона армія прийшла сюди, в Галичину, ми з мамою виїхали до Кракова. Там зустрілися з батьком. Два роки з жовтня 1939 до квітня 1941 року батько був з нами постійно, за винятком тих днів, коли він виїжджав».
А. Федина так описував гданське студентство:
«Українське студентство на терені Данціґу добувало собі чимраз краще признання не лише з боку професури та керівництва політехніки, але також з боку урядових кругів. Згодом навіть виріжнювано українське студентство перед усіми іншими чужинецькими студентськими групами. Коли до поляків застосовувано „нумерує клявзус” тобто обмеження в приниманні на політехніку, тоді кожного українця принимано без ніяких труднощів. Данціґська Політехніка була одною з небагатьох високошкільних установ закордоном, яка признавала нашим студентам студії на українському тайному університеті у Львові. Ректори і професори політехніки брали щораз живішу участь в наших студентських імпрезах, а зокрема бували на комерсах наших студентських корпорацій. Нашим потребуючим студентам уділговано вкінці, як єдиній чужонаціональній групі, стипендії з фонду Гумбольдта. Поза німецькими студентами були тільки українці, які мали право являтись на політехніці в студентських барвах. Поляки силою і демонстраціями домагались того самого права, але леґально його ніколи не одержали. Німецький студент в барвах завжди уважав себе вищим від студента чужинця. Він міг чужинця вдарити в лице, плюнути йому в очі і чужинець міг за це внести скаргу до цивільного суду, але ніколи не міг пробувати вирішувати такі справи дорогою почесного студентського суду. Ми добились до того, що українські студентські корпорації „Чорноморе”, „Зарево” і „Галич” стали „б'ючими” корпораціями з повним правом давання і одержання сатисфакції. Згорлжевич, Бачинський і я вели довгі переговори з представниками німецького студентства і добились до того, що всі три згадані українські студентські корпорації були прийняті до т. зв. „Ваффенрінґу”, тобто „збройного звена”, а тим самим вповні були зрівняні з німецькими корпорантами. Від цього моменту кожну бундючну образу українського студента мусів німець змивати власною кров'ю на шаблі. І такі випадки були. Мені невідомо, щоби коли небудь раніше або пізніше на інших високих школах за кордоном українське студентство добуло собі таку сильну позицію».
Отримана у Гданську освіта цінувалася. Ось що загадував Ігор Степанович Попович з приводу свого батька Степана з с. Лозівки Збаразького повіту Тернопільської області:
«Батько мій закінчив політехніку в Ґданську і вислав у всі міста Польщі заяву-просьбу про прийняття на роботу. Дістав він відповідь з вагонобудівного заводу у Варшаві фірми «Лімпоп». Коли поїхав на співбесіду, йому задали одне питання: Чи Ви володієте німецькою технічною мовою?» А він каже: «Володію! Бо я закінчив в Гданську на німецькій мові політехніку». «Тоді вважайте, що Ви прийняті». Таким чином батько з 1928-го року працював інженером-конструктором на вагонобудівному заводі «Лімпоп».
За 24 роки існування першої української громади у місті з 1921 по 1945 р. через політехніку пройшло коло 200 українських студентів. Навчання у Гданську стало реальною можливістю для багатьох політично-активних українців здобути професійну освіту. Що дуже важливо плеяда українських інженерів спочатку на Галичині а потім і в у всьому вільному світі реалізовувала цілу низку господарських та підприємницьких ініціатив. Без перебільшення саме Гданська політехніка мала найбільший внесок в перетворення синів України на високоякісних інженерів, які володіли кількома мовами та добре прислужилися українській національній справі.
В продовження нашої подорожі відвідуємо місце, де знаходився готель «Континенталь» на тодішній вул. Stadtgraben 7, який функціонував по сусідству костелу святої Єлизавети і перехрестя вул. Karmelickiej, Elżbietańskiej i Podwala Grodzkiego. В березні 1933 р. в кімнаті цього польського готелю у Вільному місті Гданську український генерал Павло Шандрук зустрічався з московським агентом – колишнім старшиною УНР Іваном Орлом-Орленком, який намагався переконати його повернутися до Радянської України. Зустріч ця була небезпечною, адже могло дійти до викрадення Шандрука.
Генерал Павло Шандрук – герой українських визвольних змагань 1917-20 рр., вересневої кампанії 1939 р., Голова Українського Національного комітету. Фото за Вікіпедія
П. Шандрук серйозно підготувався до цієї зустрічі, готель було оточено тайними співробітниками польської поліції, кімната де мала відбутися зустріч перед цим була обшукана, а в холі готелю розмістили ще одного агента. З розмови з Орлом-Орленком, яка була записана, стало зрозуміло, що Совіти слідкують за діяльністю чолових представників української еміграції та намагаються за будь-яку ціну їх нейтралізувати. Дана розмова, яка супроводжувалася відмовою П. Шандрука від контактів з Радами, закінчилася без ексцесів.
Цікаво, що у цьому готелі власником якого був поляк, розміщувалися також польські інституції в Гданську. У вересні 1939 р. німці якийсь час тримали тут взятих в полон офіцерів з Вестерплатте (Вестерплатте продовжує оборонятися!).
Готель «Континенталь» в Гданську. Архівне фото з мережі
Місце де знаходився готель «Континенталь» на архівній мапі Гданська
Цілком велика українська громада сформувалася також неподалік Гданська у польській Гдині. Варто зауважити, що Гдиня не була столицею польського Поморського воєводства. Ці функції виконував Торунь (див. Українці в Торуні). Проте, після того як тут рушив порт, Гдиня стала потужним центром еміграції за океан, в тому числі українського населення Галичини (Див. Легенди острова Черепахи та Буенос-Айрес для українця). З цієї точки зору цікаво оглянути розташований в порту Музей еміграції. У зв’язку з розбудовою нового міста до Гдині напливали у пошуках праці, головним чином, лояльні до польської влади колишні вояки УНР. Деталі їх діяльності місця з ними пов’язані потребують детальнішого дослідження, проте їх перебування засвідчують, як це часто буває могили, що лишилися на Вітомінському цвинтарі у Гдині вул. Witomińska 76. Тут поховано вояків Армії УНР Атанасія Криворотька (1903–1988) та Тому Ґарната (1899–1972). Могила Атанасія Криворотька знаходиться 13 секторі в 12 ряду, 6 могила.
В переліку адрес збирати державний податок наявні наступні особи: керівник групи у Поморському воєводстві – Адасовський Пінсько, повіт Чабін та керівник Олександр Закревський, пошта Вевюрки, Wąbrzeźno, маєток Трембки.
Разом з українцями змушений був залишити рідний Київ, якому він віддав стільки сил, і перебратися до Польщі і відомий київський архітектор-поляк В. Городецький. Згодом на Помор’ї неподалік сучасного Триміста він проектував розбудову курорту Юрата на Хельській косі, що в міжвоєнний період ефективно конкурувала з німецьким Сопотом.
Київський архітектор В. Городецький проектував курорт в Юраті. Фото за (Малаков, 2013)
УВО-ОУН в Гданську, Гдині та на Помор’ї
Гданськ мав й інше не менш важливе значення для українського визвольного руху. Берлінський центр УВО дуже швидко оцінив можливості, які відкривало виняткове положення Вільного міста. Тут було розміщено надзвичайно важливий осередок спочатку УВО, а потім ОУН, що мав цілу низку функцій. Він забезпечував зв’язок членів організації в Україні з закордоном, їх тимчасовий відпочинок та перекидання друкованих матеріалів організації. Наступним районом наших пошуків стануть Гданські дільниці Вжещ та Оліва. Тут відшукаємо сліди організації українських націоналістів.
Курс на співпрацю з німцями проти Польщі ОУН прийняла ще в 1920-ті рр. 1922 р. за рекомендацією Є. Коновальця керівництво крайового командування УВО прийняв полковник Андрій Мельник. Згідно детективі Головного командування УВО в Берліні він розпочав формування розвідувальної мережі з головними центрами у Львові, Перемишлі та Кракові. 1928 р. в Гданську утворений спільний німецько-український осередок, в якому німці організовували конференції та зустрічі.
УВО в Гданську заклала свою розвідувальну експозитуру під криптонімом «Мімозівка». Людей, до неї постачало українське студентство політехніки. Тут експозитура діяла як студентська корпорація «Зарево». Першим керівником експозитури був сотник Корнило Кізюк. Він на політехніці хімію та керував старшинським вишколом УВО. Проте 1929 р. отримавши диплом інженера, Кізюк повернувся до Галичини.
Перший керівник експозитури ОУН «Мімозівка» у Гданську, К. Кізюк. Фото за (Пропам’ятна, 1979)
Надалі експозитуру очолював Андрій Федина (псевдо «Сак»). Він був не тільки шефом експозитури (відділу) ОУН у Вільному місті Гданську, але й співробітником німецької розвідки (навчався на кораблебудівному відділі Гданської політехніки). З обвинувачуваної справи Варшавського процесу можна довідатися, що станом на 1934 р. Андрій Федина мешкав у Гданську-Вжещу на суч. вул. Hallera 58.
Будинок по суч. вул. Hallera 58, в якому мешкав А. Федина. Фото І. Парнікози
Члени експозитури рекрутувалися з числа найбільш свідомих і активних студентів. Студенти, які погодилися працювати в організації переходили на засади конспірації. Націоналісти або їх прихильники також старалися зайняти ключові позиції у вищезгаданій загально-студентській організації «Основа». Тут доводилося змагатися з українцями, які підтримували ліві ідеї та вірили в радянську пропаганду.
Андрій Федина – керівник експозитури ОУН у Гданську. Фото за Вікіпедія
А. Федина згадує, що у Гданську існувала хімічна лабораторія та арсенал організації. Готувалися також спеціалісти з радіозв’язку. За редакції Федини у Гданську виходив німецькою мовою неперіодичний «Інформаційний Бюлетень» про українські справи для місцевої преси, бібліотек, інститутів і зацікавлених політичних кругів. Українці здобули собі деякі важливі знайомства, зокрема з доктором Реке, депутатом Мартіні, сенатором Фолькманом та низкою інших. Доктор Реке, директор «Східного Інституту» в Гданську (Ostland-Institut, Danzig), видавець журналу «Схід» і депутат до парламенту Вільного міста цікавився українською проблемою на сході і сам почав вивчати українську мову. Навіть президент сенату Гданську (тобто голова міського уряду) доктор Зам, цікавився українською справою, а зокрема українськими студентами на політехніці та їх поступами в науці.
Гданськ був містом, де ОУН мала повну підтримку бюрократії міської влади та німецької розвідки. В 1920-30-х рр. навчання в місті також служило прикриттям для організованого Абвером військового вишколу для українських добровольців. Наступна наша зупинка – стародавнє абатство цистерців в Оліві. В першій частині цього циклу ми вже згадували це творіння Собіславичів. В описуваний час Оліва набула зовсім іншого використання. У монастирському парку проходили військові вишколи для українських націоналістів. Як стверджує П. Федусіо, тільки 1925 р. перший курс пройшли 110 осіб українців з Польщі. 1928 р. такий вишкіл пройшли головні діячі ОУН Р. Шухевич, М. Лебідь та С. Бандера. В 1931-33 рр. організовувалися наступні вишколи. По їх закінченню курсантам надавалося офіцерське звання молодшого лейтенанта.
Мальовничий парк в Гданську-Оліві – тут у садибі давнього абатства цистерців німці вишколювали українців з ОУН. Фото з Вікіпедія
Щодо Олівських курсів, польські публіцисти (В. Романовський) інколи поширюють нісенітниці, що вони начебто були фінансовані СРСР.
За організацію вищевказаних вишколів для членів ОУН безпосередньо відповідав Андрій Федина. Він же забезпечив ефективне транспортування через Гданськ на територію Польщі коштів, зброї, вибухових матеріалів та революційної літератури. Сам він так описував свою діяльність:
«В наслідок свого специфічного політичного положення Данціґ був в тому часі ближчий Львова, ніж Луцьк чи Варшава. Там перебували члени Організації, яким треба було якийсь час переховуватись, чи відпочити. Там жили короткими періодами члени, які після довгої тюрми потребували спокою і поправлення свого здоров'я, яких треба було відповідно примістити та з огляду на незнання мови ними заопікуватися. Жоден із них не попав в руки поліції, ані в дорозі до Данціґу, ані в повороті до Краю. До Данціґу приїжджали на організаційні зустрічі, і то не один раз, Бандера, Стецько, Янів, Колодзінський, Кордюк і ряд інших членів Крайового Проводу, а з другого боку Сціборський, Сеник, Мартинець і другі. Ні в одному випадку не було у них будь-яких труднощів з приводу зв'язку зі мною, чи іншими, тощо.
Через Данціґ переїжджала щасливо в один і другий бік група бійців на вишкіл у Східніх Прусах, або інша група на вишкіл з хорватськими усташами. В Данціґу відбувся військовий перевишкіл бувших старшин УГА під проводом генералів Курмановича і Капустянського. Ціла підготовча робота, зв'язана з приміщенням, харчуванням, підшуканням місця на вправи і т. п., взагалі з переведенням цього перевишколу, лежала на моїх плечах. Мені невідомий ані один випадок, щоб котрийсь із курсантів був затриманий в дорозі, хоч було там понад 20 осіб.»
Неодноразове перебування Бандери в Гданську підтверджують дані польської поліції. Проте зберіглося не багато деталей. 2 червня 1933 р. Бандера приїхав до Гданська і сів на судно до Свіноуйсьця, звідти потягом приїхав до Берліна на зустріч з полковником Є. Коновальцем і керівництвом ОУН. В Берліні перебував до 6 червня. В цей час він був призначений головою ОУН на землях Західної України. Повертаючись до Львова через Свіноуйсьце та Гданськ, С. Бандера провів кілька днів в Гданську (в Олівському парку) на бойовому тренуванні (стрільба та розвід-діяльність). Дана інформація була відома польській розвідці. Слідству, після затримання по справі Перацького, Бандера оповідав, що їздив до Гданська щоб запросити свого кузина Павла Турила на шлюб своєї сестри. Турило відмовився їхати, бо мав екзамени. Бандера начебто купався в морі і захворів, провівши в Гданську тиждень на лікуванні.
А ось так описує роль Гданська польська обвинувачувальна справа по вбивству Б. Перацького 1934 р.:
«Архів Сеника виказав понад всякий сумнів, що представництво гданське давало схоронище, нераз через довший час, скомпромітованим діячам в Польщі, які ухилялися від виміру справедливости. Між іншим стверджено, що під опікою Федини перебував в Гданську від жовтня 1931 року через цілий 1932 рік Михайло Гнатів, псевдо Залізняк або Оса, пошукуваний гончими листами, організатор замаху на посла Голувку. Роля «Саківки» обіймала всі галузі співпраці закордонного керівництва з «базою». Федина був в сталому контакті з «Краєм» при помочі кур’єрів /дяків/ і наглих стріч, на які сам виїздив тайно до Польщі або на які делегати з «бази» приїздили до Гданська, або через Гданськ – при помочі Федини – до Берліна. В Гданську також «відбувалися періодичні конференції, на які з’їздилися найвидатніші керівники з Ковна, Праги, Відня і Женеви. Там відбувалися наради з «казанцами», то є з групою ковенською, хиба що литовські власті, з огляду осторожности, вимагали на перенесення даного контакту до Берліна. (Гданськ рівнож відіграв ролю, як місце грошових висилок, які скеровувано через кур’єрів або переказами на Земельний Банк / «Пшенічни Квєтнік» / і на Товариства Дністер, оба у Львові, рівночасно як військова експозитура, про що вже була мова вище. Звіддам врешті були перекидані більша кількість револьверів. У Сеника знайдено інструкції, опрацьовані Фединою, відносно способів і місць переходу кордону Вільного Міста Гданська і порозуміння ся з Фединою в Гданську. Одна з тих інструкцій поручає оминати Тчев, де, як твердить, вся гранична сторожа є наставлена на вилапання «розбишак» /то є членів Організації/, і поручає дорогу через Варшаву – Млаву – Дзялдово, й то конечно поїздом особовим, з тим, що треба буде пересісти до потягу який їде окріжною дорогою до Гдині через Лясковіце, Косьцєжине і Картузи, або висісти в Тчевє і перейти пішки кордон Вільного Міста. Як відомо, Лебедь і Гнатківська втікали з Варшави особовим потягом на Млаву, натомість, що до способу проникнення до Гданська дають вияснення заперечне і неясне. Згадана інструкція приписує альтернативну другу трасу, а саме через Краків /де конечно поручав пересідку/ – Познань–Бидгощ–Косьцєжине–Картузи і Гдиня. Як відомо, це є знова траса, якою у відворотному напрямі – Гнатківська повернулася з Гданська до Косова».
В структурі експозитури ОУН у Гданську діяли різні глибше законспіровані групи. Це були двійки агентів: хімічна, вибухових матеріалів та особливих доручень. Підготовані в Гданську вони згодом працювали на теренах Західної України.
Для легшого переведення транспортів української націоналістичної літератури неподалік Гданська у Ґдині була створена ще одна станиця ОУН. Були опрацьовані шляхи транспорту, так що через них перевезено тисячі примірників «Сурми» так, що ні один номер не потрапив до рук польської поліції.
В Гданську полковником Є. Коновальцем також була створена окрема референтура до справ Сполучених Штатів, Канади і Південної Америки.
Експозитура ОУН активно використовувала шпарину в польському кордоні. Але лише протягом кількох років (Федина згадує про п'ять років). Позиції Федини в Гданську суттєво ускладнило 1933 р. затримання поліцією студента політехніки Василя Нича, а згодом його замах на комісара поліції, де він використав отриманий від Федини револьвер.
Проте до згортання Гданської експозитури призвела підступність німців, які бажаючи заспокоїти поляків (з якими вони досягли тимчасової стабілізації у відносинах) видали польському консулу в Свіноуйсьці головного організатора вбивства Б. Перацького Миколу Лебідя.
Акт обвинувачення Варшавського процесу після вбивства Перацького зберіг низку адрес пов'язаних з перебуванням Лебедя і його помічників в Гданську під час проби втечі після замаху. По його прибуттю до Гданська, 22 червня польською поліцією було з'ясовано, що початково він зупинився у вищезгаданому помешканні Федини на суч. вул. Hallera 58. Слідкуючи за Фединою та його новим товаришем, поліційний агент Будний завважив, що вони обидва стережуться поліції і конспірують контакт. Федина давав новоприбулому вказівки щодо орієнтації у місті. Вийшовши з помешкання Федини, обидва зробили вигляд, що розійшлися осібно, хоча одночасно зайшли на обід до академічного дому (найімовірніше йдеться про Дім німецьких студентів політехніки). З академічного дому знову вийшли окремо, ідучи паралельно у певній віддалі, зійшлися і Федина показав йому дальшу дорогу. Ідучи за його вказівками, Лебідь, за яким цілий час ішов Будний, пішов на суч.
За даними польської поліції Гнатківська мешкала в готелі Дойчер Гоф (Deutscher Hof) в Оливі, aleja Grunwaldzka 505/1).
Колишній Готель Deutscher Hof в Оліві, у якому в червні 1934 р. мешкала Дарія Гнатківська. Фото І. Парнікози
Обоє пішли на залізничну станцію (суч. Гданськ-Вжещ) та сіли до потягу який їхав до Сопоту.
Будний сидів з ними в одному купе і ствердив, що вони між собою говорять українською та що чоловік виявляє втому і апатію. В Сопоті обоє підозрюваних сіли на лавці. Дуже швидко прийшов Федина і повів обох на морський міл. Тут Лебідь попрощався з Фединою і Гнатківською, ввійшов на пароплав «Пройсен», який відпливав до Свиномюнде (суч. Свіноуйсце).
Відомо також, що за сучасною адресою Warynskiego 46 (будинок зберігся) мешкала студентка Гданської політехніки – українка Галина Чайківська, яка допомагала Гнатківській та Лебідю.
Будинок по вул. Warynskiego 46, в якому мешкала Галина Чайківська. Фото І. Парнікози
1934 р. під загрозою видачі полякам А. Федина змушений був залишити Гданськ, уникнувши арешту по справі Перацького. Ось як він згадує про це:
«Робота на терені Данціґу велась і розвивалась кругло п'ять років, а по афері Нича станиця в Данціґу проіснувала тільки один рік. В останньому часі моє мешкання було обставлене днем і ніччю польськими аґентами, польський уряд вимагав моєї офіційної видачі, в цілій польській пресі появились оголошення, щоби доставити мою фотознимку, якої поліція ніде не могла дістати, на мою голову була поставлена нагорода, за мною гнались посіпаки по цілій Европі. Доказом – інциденти в Будапешті і Ковні. Перед залишенням данціґського терену я знищив згл. заховав серед найбільшої небезпеки все, що було важливе для Організації так, що нічого не попало в руки ані данціґської ані польської поліції».
Вже під час перебування в в’язниці С. Бандера (засуджений по справі вбивства Перацького) висловив невдоволення діями свого наступника – Лева Ребета. Конфлікт між Ребетом і прихильниками С. Бандери мав вирішити на спільному зборі в Гданську особисто голова ОУН – Є. Коновалець, проте до Гданська він не доїхав і загинув в Роттердамі від рук більшовицького агента 23 травня 1938 р.
***
Інженер Євген Гринишин по рокам писав:
«Як було приємно загубитися в вузьких, старовинних вуличках середньовічного міста з дбайливо виконаними деталями архітектурних пам’яток. Який різкий контраст до вулиць сучасних міст. По вулицях Данцигу людина ходила свобідно без страху в кожну добу дня і ночі. В такому місті людина мала зв’язок з минувшиною, а не була лише мандрівником викинутим на чужий континент, шукачем загубленої долі».
Але відсапнемо від вражень минулого і проведемо вечір в якійсь затишній гданській кав’ярні, оглядаючи як над Мотлавою збираються темні хмари. 1939 р. над Гданськом збиралися хмари нової війни. Охоплені націонал-соціалізмом німці вірили, що здобудуть не тільки Гданськ але й світове панування. До війни перли і охоплені жагою панування російські більшовики. А українські націоналісти сподівалися, що нова війна принесе Україні омріяну волю. Втім реальність Другої світової війни і її наслідки виявилася зовсім іншими. Але про це в наступній частині нашої прогулянки (Наступну частину див. тут.)
Джерела:
Гарнізонний цвинтар у Гданську
Історія консульства УНР в Гданську
Конвенц Г. Практика охраны памятников природы. Сокращенный перевод с немецкого. Составитель В.Е.Борейко. Серия: «История охраны природы». Вып. 23. –К.: 200- 88 с.
Малаков Д. В. Архітектор Городецький. Архівні розвідки. – К.: Кий. 2013 – 464 с.
Покажчик польсько-німецьких назв у Гданську
Слідами Г. Конвенца в Гданську
Середницький Я. Формування польського збройного підпілля в час українського національного відродження. 1939-42 роки. Тернопіль: Мандрівець, 2020 – 232 с.
Справа студента Гданської політехніки Василя Нича
Fedusio P., Ukraińscy studenci w Wolnym Mieście Gdańsku w latach 1920–1939, [w:] Między Odrą i Dnieprem. Wyznania i narody, t. 2, red. T. Stegner, Gdańsk 2000.
Halagida I. Konsulat Ukraińskiej Republiki Ludowej w Gdańsku (1918–1921)* 2023.
Krótki zarys historyczny Parafii Prawosławnej Św. Mikołaja w Gdańsku (2024)
Kunst- und Kulturgeschichte im Baltikum, Marburg 2019
Narodziny miasta. Miniatury o wilhelmińskim Gdańsku (1890-1914). Jan Daniluk | IKM 2024.06.27
Romanowski W. Bandera terrorysta z Galicji. Warszawa: Demart. – 2012. – 222 s.
Szandruk P. Silą męstwa / Przykład Przemysław Tomanek. – Warszawa-Kraków. – Mireki. – 2014. – 355 s.
Wolne Miasto Paradoksów. Historia Gdańska międzywojennego. Jan Daniluk | 2023.10.16
Також висловлюю подяку гіду по Гданську Є. Червінській.
Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»
Парнікоза І. Ю.
Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike