Частина 5: Нова громада
Першим пунктом нашої мандрівки у цій частині стане пам’ятник Яну Собеському на Targ Drewny. До 1945 р. стояв у Львові. Після того як місто стало радянським, його перенесли на Балтійське узбережжя. Тож, перенесення цього пам’ятника є своєрідним символом народження нового польського Гданська.
Пам’ятник Яну Собеському на Targ Drewny в Гданську. Фото за Вікіпедія
Із закінченням війни Гданськ повністю змінив своє етнічне обличчя. Залишки німецького населення були звідси виселені, а вже з літа 1945 р. сюди почали прибувати перші польські переселенці. Помор’ю та Гданську також судилося стати новою домівкою примусового переселення українців в рамках акції «Вісла» у 1947 р. Символом цього є пам’ятний хрест на Лостовицькому цвинтарі в Гданську (кватера №70, 54.339734, 18.589362), який символізує втрати українського народу під час Голодомору 1932-33 рр. та акції «Вісла» 1947 р. Під цим меморіальним хрестом знаходиться земля і прах з цвинтарів, місць виселення і масових поховань, так з Польщі як і з України.
Загалом в планах акції «Вісла» Гданське воєводство як місце для депортації українців передбачене не було. Однак в процесі її проведення було прийнято рішення на направлення сюди низки транспортів з українцями. Вони мали бути поселені в тих повітах, які до Другої світової війни були німецькими (західні повіти колишньої провінції Східна Пруссія: Ельблонзький, Мальборзький, Штумський, Квідзінський та місто Ельблонг і Лемборзький повіт з колишньої німецької провінції Помор’я), або входили до колишнього Вільного міста Гданська (Гданський повіт з виділеними містами Гданськ і Сопот). Зважаючи на те, що це були приморські повіти, тут виразно відступили від прийнятого в рамках всієї депортаційної акції обмеження на переселення не ближче 30 км від морського кордону держави, скорочуючи цю відстань до 3-х км. Людей, які були перевезені до Гданського воєводства керували до розподільчого пункту в Щетинку і Ольштині а звідси до місць призначення. Переселенців приймали повітові відділи Державної репатріаційної служби в Квідзині, Штумі, Гданську, Ельблонгу, Прущу-Гданському і Лемборку. Депортація тривала до 31 липня 1947 р. До цього часу до Гданського воєводства було переселено 3929 осіб. В липні 1947 р. до Гданська прибуло ще 919 українців. Серед переселенців були також лемки. Хоча поляки в передвоєнний період в політичних цілях вважали їх окремою етнічною групою, це не вберегло їх від депортації.
Згідно вказівці згори, які наказували українців розселювати по знищених господарствах, сподіваючись, що українці їх швидко відбудують. При цьому відсоток українців в кожному населеному пункті не мав перевищувати 10% (не в усіх місцевостях вдалося утримати дану пропорцію). Такі заходи мали пришвидшити процес етнічної асиміляції. Цій меті слугувало також направлення українських дітей в польські школи. В Гданському воєводстві, тільки в Стращеві (Straszewo) створено українську школу. Українці також не могли користуватися релігійними відправами в візантійсько-українському обряді, так як ще 1946 р. греко-католицька церква була заборонена.
В описуваний період самі українці не проявляли політичної чи культурної активності. Їх поглинули побутові проблеми і непевність майбутнього. Починати нове життя довелося буквально з порожнього місця. Адже українці опинилися на Помор’ї, Вармії та Мазурах майже на рік пізніше за польських переселенців. В самих поляків виникали проблеми з пограбованими німецькими господарствами, сільськогосподарським інвентарем тощо. Що вже казати про українців, які опинилися тут пізніше.
На додачу до побутових проблем українці зустрічалися з незичливим або навіть ворожим відношенням з боку переселенців-поляків. Адже багато поляків переселилися сюди з Волині та Галичини, де під час Другої світової війни між обома народами точився кривавий конфлікт. Наступна наша зупинка буде пов’язана з цими подіями. Це пам’ятний знак Волинській різанині на вул. Stolarska. Приналежність етнічних українських земель Західної України (чи частини «Кресув Всходніх», як їх називають поляки), провальна політика «Санаційної» Другої Речи Посполитої по відношенню до українців, а також польський терор у відповідь на провокаційну німецьку політику, стали претекстом для розгортання кривавої боротьби загонів УПА та місцевого українського селянства не тільки з польським підпіллям, але взагалі з будь-якими проявами польської присутності на спірних землях. Апогеєм цього стали масовані антипольські акції УПА проведені влітку 1943 року, в яких загинули тисячі польських цивільних осіб. Наразі дана подія активно експлуатується для розпалювання ворожнечі між поляками та українцями.
Пам’ятник пам’яті жертв Волинської різанини, 1943 р. на вул. Stolarska. Фото автора.
Як свідчить напис, даний пам’ятник поставлено зусиллями середовища ветеранів 27-ї Волинської дивізії АК. А ще в Гданську ми можемо відшукати вулицю 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової вул. Dywizji Wołyńskiej (над долиною р. Оруні). Це пам’ять про те як поляки зробили останню спробу залишити за собою Волинь. Створення 27-ї Волинської дивізії було складовою акції «Буря», під час якої Армія Крайова намагалася створити свої власні військові частини, очистити території від німців та зустріти радянські війська як господар на своїй території. Ці наївні плани коштували життя багатьом підпільникам захопленим потім радянськими органами безпеки. Не обійшлося і без нового конфлікту з українцями.
Монумент присвячений жертвам протистояння на «Кресах Всходніх» знайдемо і в меморіальному куточку кладовища по вул. Gelguda.
Депортовані українці звичайно не могли розраховувати на жодну допомогу з боку влади. Після переселення вони були під постійним наглядом з боку служби безпеки. Бувало, що функціонери безпеки розселялися по домах українців, або сюди підселювали родини міліціонерів. Окрім того україні часто знаходилися під слідством, а час від часу відбувалися арешти під претекстом співпраці з ОУН чи УПА. Депортованим також було заборонено збиратися, та навіть заслоняти на ніч вікна.
Взаємне негативне відношення поляків до українців спочатку приводило до соціальної ізоляції. На незичливість з польського боку українці відповідали тим самим. На новому не знаному місці депортовані почувалися непевноі думали лише про повернення на рідні землі. Потяг до того був спочатку такий сильний, що значна частина українців на початку не ремонтувала дворів та не прикладалася до господарства. Відчуваючи себе чужими, українці утримували контакти переважно один з одним. Це викликало консолідацію та взаємодопомогу. Депортовані намагалися культивувати власні національні традиції. Це поглиблювало українсько-польський антагонізм. Ситуація почала змінюватися лише тоді, коли українці зрозуміли що вони залишаться тут назавжди і коли контроль і репресії по відношенню до них почали зменшуватися.
В післявоєнному Гданську осіли і деякі представники передвоєнної громади. 1957 р. повідомлялося про присутність у сучасному Тримісті ще близько 11 осіб пов’язаних з передвоєнною організацією українських студентів Данцигської політехніки «Основа» (див. Попередню частину). На Вітомінському цвинтарі в Гдині вул. Witomińska 76 наявні поховання вояків УНР: Атанасій Криворотько (1903–1988, 13 сектор, 12 ряд, 6 могила ) та Тома Ґарнат (1899–1972).
1956 р. після приходу до влади В. Гомулки депортовані українці отримали можливість жити в містах. Тож молодь виїжджала сюди спочатку на навчання а згодом тут осідала. Так в Гданську найбільшою групою українців вкотре стали студенти політехніки. Загалом у Тримісті українці працювали на Гданській верфі (32 особи), у торгівлі (15), водопровідно-каналізаційному господарстві (10), освіті (7), споживчих закладах (6), міській та воєводській адміністрації (5), Польських океанічних лініях (3) а також в прокуратурі (1). Була також не оцінена кількісно група лікарів та 46 студентів. Коли умови життя депортованих українців перестали відрізнятися від умов життя поляків пришвидшилася їх асиміляція.
Але асимілювалися не всі. І визначна заслуга в цьому належить греко-католицькій церкві. Треба відзначити, що польська влада намагалася забезпечити перехід греко-католиків на православ’я. Як ми вказували православна парафія функціонувала в Гданську і за німців. 1945 р. її діяльність перервав кінець німецького Данцига. Того ж року, з прибуттям переселенців з земель Західної України та Білорусі, відновилися православні богослужіння, які спочатку в по-євангельській церкві в Сопоті, імовірно по вул. Tadeusza Kościuszki 51. Офіційне заснування парафії, покровителем якої став святий Миколай Чудотворець, відбулося в червні 1946 р. 1946 р. вона була перенесена з Сопота до району Вжещ у Гданську, до будівлі на вулиці Sienkiewicza. 1954 р. православним була передана каплиця при колишньому крематорії по вул. Traugutta 45, яка була адаптована до потреб православного богослужіння як церква св. Миколая.
У православній церкві Польщі служби відбуваються в польській мові, що сприяло швидкій асиміляції православних українців. Проте не всі православні українці полонізувалися. Наприклад православним холмщаком був Павло Кремінський – один з чолових діячів УСКТ в Гданську. Павла Кремінського навіть відспівали у церкві св. Миколая і поховали на Лостовицькому цвинтарі Гданська на православній кватері (в межах поля 70), ряд 1, поховання 11. Другий приклад вчитель з Підляшшя Володимир Романчук, що став секретарем гданської воєводської ланки УСКТ.
Православна церква св. Миколая у Гданську. Фото з Вікіпедія
Проте українці греко-католики не хотіли йти до польської православної церкви. Пам’ять про початки відновлення греко-католицької структури у Гданську та на Помор’ї зберігає невеликий костел св. Якуба, що біля римо-католицької архікатедри в Гданську – Оливі.
Костел св. Якуба у Гданську-Оливі. Фото автора
З ним пов’язано діяльність подвижника греко-католицької церкви отця Василя Гриника, який після акції «Вісла» виконував обов’язки настоятеля на території Гданського воєводства та самому Гданську. 1957 р. йому вдалося створити перший душпастирський пункт в Гданську. о. Мітрат Василь Гриник, проживав у Циганці (суч. Желіхово). Тут і в різних інших місцевостях на Помор’ї, куди було переселено українців в цей час він не формально відправляв служби в візантійському обряді. о. Гриник старався інформувати Ватикан про важку ситуацію греко-католиків в Польщі. 20.05.1954 р. о. Василь Гриник в Гданську був заарештований воєводською безпекою. Він був перевезений до Варшави до Мокотовської в’язниці. Тут він опинився в окремій групі з десяти арештованих учасників провокаційної мережі «Зенона» (зрадника з СБ УПА, який працював на комуністів), на яку слідчі звернули особливу увагу.
Процес священика розпочався 15.10.1955 р. в воєводському суді в Варшаві. Під час розгляду справи як о. Василь та інші особи заперечували висунуті проти них звинувачення. Не погоджувалися з інтерпретацією, що інформація, яку вони передавали до Ватикану була для повалення влади, стверджуючи що це були лише звіти щодо становища в якому опинилася греко-католицька церква в Польщі. Остаточно о. Гриник 28.11.1955 р. був засуджений на 6 років позбавлення волі (на 2 роки менше ніж пропонував прокурор), а також позбавлення громадянських прав на 3 роки. Після процесу він ще місяць перебував у в’язниці в Варшаві, 29.01.1956 р. був перевезений до центральної в’язниці у Вронках (див. Познань для українця). 27.04.1956 р. була оголошена амністія, яка стосувалася і о. Гриника. 25.05.1956 р. Воєводський суд в Варшаві зменшив вирок до 3 років в’язниці та втрати громадянських прав на один рік та шість місяців, проте вже 17.07.1956 р. цей же самий суд постановив звільнити священика на умові однорічного випробувального періоду. Остаточно о. Гриник був звільнений 20.07.1956 р.
Костел св. Варфоломія. Фото автора.
1956 р. о. Василь повернувся до Гданська. У місті у костелі св. Варфоломія 19.05 і 26.05.1957 р. Гриник відслужив тут перші візантійські літургії. Але дійшло до певного непорозуміння з єзуїтами, що володіли цим храмом до 1990 р. Тож далі служби відбувалися у костелі Св. Якуба), де до 1968 р. В. Гриник служив парохом греко-католицької громади по сумісництву з парафією в Циганці (Желіхово).
Отець-митрат Василь Гриник був настоятелем греко-католицької парафії в Гданську. Фото з мережі.
З середини 1950-тих рр. о. Гриник був головним ініціатором відродження парафій східного обряду в ПНР. З 1967 р. і до смерті о. Гриник був генеральним вікарієм примаса Польщі до справ греко-католиків і залишається в історії як чолова постать української греко-католицької церкви. Станом на 1970-ті рр. богослужіння в Ґданську (в костелі св. Якуба) збирали 20-50 людей, переважно старшого віку.
Наступна наша зупинка – будівля Управління безпеки в Гданську по вул. Okopowa 9. У 1954-56 рр. проблема «східних» національних меншин повністю належала до компетенції контррозвідки, тобто V групи II відділу Воєводського управління громадської безпеки у Ґданську, діяльність якої на місцевому рівні підтримували працівники районних відділів та делегатур громадської безпеки.
УБ розпрацьовувало десятиособову групу молодої української інтелігенції Триміста – студентів місцевих вишів (пізніше частина з них була членами УСКТ): Олену Вальковську (Helenę Walkowską), Павла Кремінського (Pawła Krzemińskiego), Андрія Ментуха (Andrzeja Mentucha – відкинув пропозицію співпраці з безпекою), Михайла Козака (Michała Kozaka), Федора Бабія (Teodora Babija), Дарію Козьоринську (Darię Kozioryńską), Катерину Равлик (Katarzynę Rawlik), Марію Проць (Marię Proć), Василя Більчука (Bazylego Bilczuka) та Барбару Завротюк (Barbarę Zawrotiuk).
Після створення УСКТ комуністичні спецслужби ретельно пильнували цю єдину легальну організацію українців Польщі (насамперед його провід), а також редакцію тижневика «Наше слово», яку вважали потенційним центром українського націоналізму. Вражаючою є виняткова увага до дрібниць: деякі заходи узгоджувались на дуже високому, ледь не на міністерському, рівні.
Домівка воєводського правління УСКТ в Гданську, вул. Długi Targ 8/10 (Kamienica Brandes'ów). Фото з Вікіпедія
Далі відвідаємо вул. Długi Targ. Тут відшукаємо будинок, адреса якого була відома кожному свідомому українцю того часу. 1956 р. у Варшаві утворено першу в радянській Польщі українську громадську організацію – Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ). У вересні-жовтні 1956 р. вдалося створити п'ять повітових управ УСКТ, яким підпорядковувалося загалом 12 теренових гуртків-кіл (дані за червень 1957 р.), з яких 6 у Новодворському повіті, 4 в Ельблонзькому, 1 у Лемборку і 1 у Квідзині. Однак найбільшу життєздатність продемонстрував міський гурток в Гданську, який 1965 р. налічував до 100 членів, переважно молодих людей.
Для кола УСКТ в Гданську надзвичайно гострим було питання домівки, яку доводилося постійно змінювати. Ще в першій половині 1957 р. зібрання українського активу відбувалися переважно у приватних помешканнях. Запрошення на них розповсюджували українські студенти Гданської політехніки. Нарешті, після тривалих зусиль, у червні цього року, рішенням президіуму воєводської народової ради, воєводському правлінню УТСК (а відтак і міському гуртку) було надано безоплатно на невизначений термін приміщення в офісі проектів воєводських закладів збіжжя (Biurо Projektów Wojewódzkich Zakładów Zbożowych) за адресою вул. Długi Targ 8/10 (Kamienica Brandes'ów). Це була світлиця для культурних цілей і менша кімната для секретаріату. Через дев'ять років (жовтень 1966 р.) виник ризик втрати цього приміщення. З ініціативою розірвати договір оренди виступив місцевий відділ президії народової міської ради у Ґданську. Домівку планували використати для розширення туристичної інфраструктури в місті. Це викликало негативну реакцію української громади, представники якої, посилаючись на аналогічні події в Ополі та Зеленій Гурі, припускали, що це є елементом підготовки до ліквідації УТСК і, таким чином, прискорення повної асиміляції українців у Польщі. Домівку вдалося зберегти.
Отже з 1956 р. Гданськ став місцем розташування воєводського правління УСКТ, яке курувало повітові правління – у містах Новий Двур-Ґданський, Квідзин, Штум, Лемборк і Ельблонґ, а також міські та сільські гуртки. УСКТ організовувало культурне життя: навчання молоді українською мовою та діяльність творчих колективів.
1957 р. чисельність української меншини в Ґданську оцінювалася лише в 4000 осіб (тобто 650 родин), а в Тримісті – в 1507. 1962 р. служба безпеки з Ґданська вказала на присутність 4617 українців (тобто 1518 родин), або 4900 осіб цієї національності (1600 родин).8 Три роки по тому повідомлялося про 5000 українців (1600 родин).
Багаторічний голова воєводського правління УСКТ в Гданську Павло Кремінський. Фото з архіву автора
Найактивнішим у культурній сфері було визнано міський гурток УТСК у Ґданську, який міг розраховувати на підтримку групи з кількох десятків молодих студентів. Помітною була робота членів правління Павла Кремінського та Гелени Вальковської. Під їх керівництвом створено секцію декламації та хор, драматичний і танцювальний гуртки, які виступали як у Гданському воєводстві, так і на міжвоєводських оглядах. Щорічна програма заходів включала урочисті церемонії вшанування пам'яті Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки, а також відзначення річниць Жовтневої революції, створення соціалістичної України та відродження Польщі. Лекції з багатьох галузей знань, а також уроки для дорослих для підтримання знань з української мови були використані для просвітницької діяльності. Серед інших заходів Гданської філії УТСК були святкові зустрічі для дітей і людей похилого віку (включно з новорічною ялинкою) та молодіжні танцювальні вечори.
Зберіглася інформація про наступні місця проведення українських заходів, що організовувалися місцевим кола УСКТ у Тримісті:
Староміська ратуша, вул. Korzenna 33-35. 1962 р. тут, в воєводському домі культури, відбувся дводенний семінар щодо національних меншин.
Староміська ратуша. Фото автора
Морський будинок культури в Гданську-Новому Порті, вул. Marynarki Polskiej 15. 1973 р. Кошалінський український театр дав тут постановку «Мати-наймичка» І. Тогобочного. 24.11.1974 р. тут відбувся осінній український концерт, після якого в тутешньому клубі «Motlawa» пройшла вечірня забава. 9.05.1976 р. тут з нагоди 20 річчя УСКТ відбувся концерт гурту «Ославяни». 08.05.1977 р. тут же пройшов концерт хору «Журавлі», після якого відбулася забава з танцями.
Будинок культури Гданської верфі та кінотеатр «Panorama» (вхід був з боку від медичного осередку) знаходився на території верфі в не існуючій на сьогодні будівлі одного з цехів. До нього входили через браму №1 з боку вул. Lisia Grobla. Браму охороняла промислова варта з гвинтівками. Квиток до кінотеатру був перепусткою на територію верфі. Кінотеатр закрили в кінці 1960 – х чи на початку 1970-х рр. Будівлю цеху розібрали в 1970-х рр. Сучасним орієнтиром є місце по брамі №1 Гданської верфі.
У будинку культури Гданської верфі відбулися: 10.05.1970 р. – український концерт організований воєводським УСКТ; 09.05.1971 р. концерт 15-ти річчя УСКТ в Гданську; 07.05.1972 р. – урочистий концерт УСКТ в Гданську; 13.05.1973 р. – урочистий концерт-перегляд самодіяльних гуртків УСКТ північних воєводств.
Будинок сучасної балтійської опери по алеї Zwycięstwa 15. 11.05.1975 р. тут в тогочасній філармонії в Гданську-Вжещу пройшов воєводський огляд творчості УСКТ.
Наприкінці 1960-х років спостерігається пожвавлення статутної діяльності ґданського кола УТСК. У якості културно-розважальних заходів організовувалися популярні вікторини на українську тематику (наприклад, «Що ви знаєте про Львів?»), переможці яких нагороджувалися книжками. У листопаді 1969 р. відбулися виступи артистів Київської оперети та танцювальна вечірка для понад 130 осіб, а через два місяці – різдвяний вечір (за юліанським календарем), під час якого співали колядки та українські пісні. Кінець 1960-х – початок 70-х рр. відзначилися утворенням в Гданську також активного українського студентського середовища. 1976 р. на 20-річчя УСКТ було вирішено започаткувати УСКТ-аду, елементом якої став молодіжний ярмарок, що став специфічною українською подією для Гданська і проводився з 1977 р. Ярмарок відіграв надзвичайно важливу роль у підтримці українського життя на Помор’ї. Під час його проведення українська молодь представляла свою творчість та мала можливість поспілкуватися.
Місцями проведення ярмарку були різні локації. Це був зокрема дім культури в Оруні Міський будинок культури в Гданську-Оруні, вул. Gościnna 1. 1978 р. тут пройшов 2-й молодіжний ярмарок, зокрема, виступали гурт з Перемишля та ансамбль «Водограй» з Любліна.
Найчастіше місцем проведення ярмарку був Економічний факультет Гданського університету в Сопоті (Wydzial ekonomii Uniwersytetu Gdanskeigo w Sopocie) – тоді Університет економіки транспорту в Сопоті. 24 листопада 1979 р. тут пройшов 3 молодіжний ярмарок. 20.06.1982 р. тут же відбувся концерт з нагоди 1500-річчя Києва. 24.11.1984 р. вперше на 8-му гданському ярмарку виступило кабаре «Горпинка» з Ельблонга. Також виступали «Десна» з Бартошиць, «Черемшина» з Зеленої гори, «Зоря» з Дзежгоня, «Канни» з Гіжицька, камерний ансамбль з Легниці, «Ятрань» з Венгожева, «Лиман» з Гурова-Ілавецького, «Ластівка» з Любліна, «Білі круки» з Гданська. У цій же локації 14.11.1987 р. відбувся 11 молодіжний ярмарок.
7-й молодіжний ярмарок у Гданську 26.11.1983 р. проходив у спортивно-видовищній залі Гданської верфі по вул. Jana z Kolna. Виступали ансамбль «Хвиля» з Гданська, бандуристки з Перемишля, «Черемшина» з Зеленої Гури та ансамбль з Щецина. Це приміщення згоріло 1994 р.
Гданський театр «Wybrzeże», вул. Świętego Ducha 2. 19 травня 1974 р. тут пройшов весняний український концерт.
Біла зала ратуші Головного міста вул. Długa 46: 21.11.1981 р. стала місцем святкування 25 річниці УСКТ на Гданщині. Було запрошено також діячів УСКТ з Ельблонга.
Ратуша Головного міста в Гданську. Фото автора
В Тримісті ми також можемо низку місць пов’язаних з діячами української культури в Польщі.
Невеличкий театр «Miniatura», алея Grunwaldzka 16, замовляв декорації дружині Юрія Новосільського – Софії. Новосільські тоді мешкали у Лодзі і співпрацювали з низкою театрів в Польщі.
З Балтійською оперою в Гданську (Opera Bałtycka w Gdańsku, aleja Zwyciestwa 15) пов'язаний Степан (Стефан) Броніславович Белина-Скупевський (справжнє прізвище Скупевський; псевдоніми — Белин-Скупевський, Belina-Skupiewski, Stefano Bielena; 23 серпня (4 вересня) 1885, Київ – 2 вересня 1962, Гданськ, Польща) український і польський оперний співак (драматичний тенор), вокальний педагог і музичний громадський діяч. У 1928 році він покинув оперну сцену і переїхав до Польщі. Викладав спів у Вищих музичних школах у Варшаві (1938–1939), Лодзі (1945), Катовицях і в Сопоті (з 1953 року – професор). 1953 р. очолив Балтійську оперу в Гданську.
Степан Белина-Скупевський. Фото з Вікіпедія
З академією мистецтв в Гданську (вул. Targ Węglowy 6) зв’язав своє життя вищезгадуваний Андрій Ментух (Andrzej Mentuch). Він став її професором. А. Ментух безкоштовно робив сценографії для Фестиваля української культури в Сопоті, виконував декорації, творив портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Він також оформив художньо п'ять «Українських календарів», до яких виконав титульні сторінки і календарі. У календарях розміщено 70 його робіт, серед яких 41 відтворюють портрети українських гетьманів, поетів та письменників.
1970 р. до УСКТ у Гданському воєводстві належало 440 осіб, з них коло 100 були членами Гданського міського кола.
1980-рр. відзначилися утворенням українських рокових груп і започаткуванням у клубі «Żak» вул. 3 Maja 9 «українських ночей», на які приїжджали, зокрема гурти «ВВ» та «Брати Гадюкіни».
Будинок клубу студентів Узбережжя «Żak», в якому у 1980-х відбувалися «українські ночі». Фото з Вікіпедія
У Гданському університеті в цей час почали організовуватися конференції про минуле українсько-польських стосунків.
14.05.1988 р. з нагоди 1000-річчя хрещення Русі у відомому нам з попередніх частин костелі св. Миколая відбувся концерт хору «Журавлі».
Головною подією української спільноти був музичний фестиваль. Започаткований в Варшаві, надалі він проходив у Лісовій опері в Сопоті, вул. Stanisława Moniuszki 12. 9-10 липня 1970 р. тут відбувся концерт Київської оперети «Сорочинський ярмарок» та «Ми з України». На ньому були присутні українці з Ельблонга. 1-2 серпня 1973 р. в літньому театрі в Сопоті – фольклорні конфронтації. Виступали український хор «Журавлі», «Дума» та ансамбль Легницького ліцею. На огляді художніх колективів УСКТ в Лісовій опері в Сопоті 02-03.07.1983 р. перше місце зайняв колектив «Зоря», який діяв при будинку культури в Дезжгоні. 11-13 червня 1985 р. ІХ Центральний перегляд художніх колективів УСКТ. 1987 р. 10-й Центральний огляд колективів УСКТ у Сопоті.
Пам’ятним став Сопотський фестиваль 1989 р. На ньому був присутній перший вибраний на вільних виборах український депутат до сейму Володимир Мокрий. Фестиваль вийшов організаторам з-під контролю. Пролунала критика співробітництва керівництва УСКТ з комуністичною владою. Українці викликали Мокрого щоб він публічно промовив. Тут же вперше в повоєнній Польщі на сцені з’явилися український прапор та гімн. На фестивалі виступила також гданська капела бандуристок «Відгомін».
У січні 1990 р. великими містами прокотилися демонстрації з вимогою незалежності Польщі. У Гданську перед радянським консульством по вул. Batorego 15 пройшли мітинги під гаслом «Київ-Варшава-спільна справа!».
Падіння комуністичного режиму вирівняло українців у польській державі у правах з поляками. Це прискорило невблаганну асиміляцію. Зважаючи на це, серед сучасних мешканців Гданська та колишнього Гданського воєводства дуже багато нащадків депортованих українців, походження яких видають лише прізвища. Але відсапнемо від вражень минулого і проведемо вечір в якійсь затишній гданській кав’ярні з видом на вогні над Мотлавою, і наберемося сил для наступної частини нашої прогулянки (Наступну частину див. тут.)
Джерела:
Історія греко-католицької парафії в Гданську
Кузьмін М. І. Белина-Скупевський Степан Броніславович // Мистецтво України. — Т. 1. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана. — 1995. — С. 175.
Репатріант за-за Буга (Gdański repatriant zza Buga), 2020 р.
Садиба УБ в Гданську, Nowe Ogrody 27
Халагіда Ігор о. Митрат Василь Гриник – перший пробощ парафії в Циганку
Słabig A. Ukraińcy w Województwie Gdańskim w latach 1956–1970 w świetle archiwaliów aparatu bezpieczeństwa PRL // Zapiski Historyczne — Tom LXXVI — 2011, 3 – S. 57-97.
Ukraińcy w Gdańsku po 1945 roku. Hałagida I. Dom Uphagena Gdańsk, 28.10.2020
Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»
Парнікоза І. Ю.
Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike