Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

Частина 4: У вирі Другої cвітової війни

«Гарматні сальви, що залунали в неділю 1 вересня 1939 р. збудили нас о год. 5-й рано. Колега Мащак і я переглянулися здивованим поглядом. Це стріляв заякорений у пристані німецький корабель у сторону польських укріплень на півострові Гель. Німці і ми вийшли на вулицю і почули голоси – війна, війна»

Інженер Євген Гринишин

Пролог

Нашу подорож в цій частині розпочнемо в одному з найбільш символічних місць у Гданську – Вестерплатте. Це колишній острів в гирлі Вісли, який внаслідок зміни її русла перетворився на косу при вході до Гданського порту. 1 вересня 1941 р. німецький броненосець «Шлейзвіг-Гольштейн», відкрив вогонь не по Хелю, як це описав студент Гринишин, а по польських транзитним складам розташованим на Вестерплатте. Так у Гданську починалася Друга світова війна. Польські склади завдяки чудовій підготовці гарнізону оборонялися 7 днів.

Тут ми не будемо детально оповідати про оборону складів, це було детально описано у статті (Вестерплатте продовжує оборонятися). Зупинимося лише на одній цікавій подробиці. Якщо проаналізувати список оборонців Вестерплатте, знаходимо чимало імен, що можуть свідчити про українське походження солдат: хорунжий Едуард Шевчук (Edward Szewczuk), дата народження 18.02.1892, кошари; стрілець Віктор Черешко (Wiktor Ciereszko), 02.02.1916, вартівня №1, стрілець Олександр Чайко (Aleksander Czajko), 16.03.1916, вартівня №1; легіонер Олександр Круцько (Aleksander Krućko) 1916, вартівня №2; стрілець Віктор Білоус (Wiktor Białous), 30.01.1916, позиція «Пором»/вартівня №1/ кошари; капрал Міхал Плевако (Michał Plewako (Plewak), позиція точно не відома, 15.01.1910; старший стрілець Олексій Ковалик (Aleksy Kowalik), 23.07.1915, позиція №1 протитанкової гармати; стрілець Антон Федорчук (Antoni Fiedorczuk), 13.07.1916, позиція «Лазенки»; стрілець Владислав Хринович (Григорович, Władysław Hrynowicz (Hryhorowicz?), позиція «Колії»; 31.05.1917; стрілець Михайло Сечко (Michał Sieczko), 03.05.1916, місце служби не встановлено; стрілець Олександр Лавринович (Aleksander Ławrynowicz), 1915? доля не відома. Хоча вважається, що для оборони складів обирали солдат виключно польського походження, вищенаведені імена цю інформацію радше не підтверджують.

На позиції протитанкової гармати, Вестерплатте, 1939 р. Реконструкція

Постріли німецького броненосця змінили все в Гданську. У перші години вибуху Другої світової війни німці розпочали завзяту розправу з поляками в Гданську. Місцем масових страт став Пясницький ліс біля Вейхерова. Згодом утоврено концентраційний табір «Штуттгоф» поблизу Гданська на косі Вісляної затоки біля місцевості Штутово. Першими в’язнями цього табору стали колишні сусіди гданських німців – поляки та кашуби. Згодом, тут утримували низку представників інших народів, з-поміж іншими і українців. В «Штуттгофі» опинився, зокрема, Микола Ковальський – колишній голова Українського центрального комітету, працював контролером у кооперативі «Сполем». Після поразки Варшавського повстання був арештований і вивезений разом з дружиною у табір «Штуттгоф» біля Ґданська, де й помер (Шагала, 2008).

KL Stutthof brama smierci 2.jpg
Німецький концентраційний табір «Штуттгоф»

Німецький концентраційний табір «Штуттгоф» і його філії на мапі Помор’я

Гданськ було урочисто приєднано до Рейху. Хоча місто, не відчувало безпосередніх наслідків бойових дій аж до перших бомбардувань, проте його життя значно змінилося. Хоча Гданськ за нацистів було розширено з включенням Пруща-Гданського, тим не менше більшість цивільних планів розвитку міста було поставлено на паузу. Війна не виявилася ані легкою ані швидкою, отже уся німецька промисловість мобілізувалася на потреби фронту. Гданськ був перетворений нацистами на своєрідну метрополію німецького сходу становив для Рейху значення як потужний центр кораблебудування. Тут також діяла фабрика ремонту залізничного складу на Пшерубці. Промисловість потребувала інженерів, тож українцям поруч з німцями було дозволено і далі вчитися на Гданській політехніці, що продовжило існування української громади у місті. Промисловість також потребувала працівників. Це зумовило появу в Гданську значно більшого числа українців – від військовополонених польської та радянської армій до примусових працівників, зловлених на теренах окупованої України. Вони стали мешканцями великих баракових містечок, що стали характерною ознакою краєвиду Гданська того часу. Врешті 1945 р. українці прийшли сюди в мундирах червоноармійців щоб взяти участь в останній драмі загибелі німецького Данцига та повільного народження нового польського Гданська. В цій частині познайомимся з українськими аспектами міста часів Другої світової війни.

***

Українська громада під час Другої світової війни

Наступним місцем нашої подорожі стане вже знайомий нам з попередньої частини циклу головний корпус Гданської політехніки у Гданську-Вжещу між алеєю Zwycięstwa та вул. R. Tragutta. Ще до початку Другої світової війни поляки вже не могли навчатися тут. Проте ці репресії не зачепили українців з території Польщі, яких німці вважали прихильно налаштованими до себе. Коли німці зайняли Польщу, вони закрили у ній усі високі школи, тож українська молодь змушена була тягнутися на захід. Тож у Гданську число українських студентів подвоюються і знову сягає 50 осіб.

Проте вже не було мови про колишнє романтичне життя. Коли гітлерівці зайняли Гданськ відносини між українцями та німцями різко погіршилися. Свободу рухів українських студентів було обмежено. Влада дозволила українським студентам мати лише одну організацію «Основа», за якою вела нагляд. Таким чином, було ліквідовано українські студентські корпорації. 1940 р. до Гданська докотився конфлікт пов’язаний з розколом ОУН, але старшим студентам вдалося утримати єдність «Основи».

18 вересня 1939 р. з табору в Березі звільнився Дмитро Донцов. Певний час він перебував у Гданську, а потім він виїхав до Берліна.

У кінці 1940 р. в Гданську з’явилося багато українських робітників. Їх було коло 600 і це були колишні вояки польської армії, яких випущено з таборів військовополонених і скеровано до праці на різних підприємствах. Зокрема, проміжний табір для оборонців узбережжя, серед яких теж українці, діяв на Грабовку у Гдині. У самому Гданську діяли також підтабори концентраційного табору «Штуттгоф». Один з них розташовувався у колишніх артилерійських кошарах з вересня по квітень 1940 р. в Новому Порті. Він мав два входи з боку вул. Oliwska та Kasztanowa. Серед в’язнів опинилися і українці, або частина полонізованих подавалася за таких, щоб тримати звільнення з табору.

Після того як сини Рейху масово почали гинути на Східному фронті, робочих рук на Помор’ї та в Пруссії почало настільки бракувати, що майже кожна тутешня німецька родина мала примусових працівників, які знаходилися під наглядом поліції. Це вже потім зігнані з своїх маєтків колишні пани перетворяться на нещасних жертв війни. Під час всього часу функціонування «Штуттгофа» і інших таборів, протестів проти їх не людської діяльності серед німців не виникало. Окремою трагічною сторінкою є так званий Марш смерті – примусова евакуація в'язнів «Штуттгофу» на захід. Цей марш залишив могили вздовж всього Помор'я до Кашуб.

Після початку радянсько-німецької війни того у Гданську з'явилися також табори для радянських військовополонених, зокрема Stalag XX B в забудові VII двору на Оливі. До наших днів збереглися бетонні стовпи для колючого дроту в цьому районі.

Інший табір для радянських військовополонених розташовувався на Старому Холмі, що тоді будувався. Тутешні полонені зводили житлові квартали навколо вул. Worcella.

Українські робітники вписалися до філії «Українського Національного Об’єднання». Вони винайняли домівку та організували хор, що співав літургію під час приїздів о. Петра Вергуна. Далі організовано ветеранське об’єднання та різні курси. Під керівництвам студентів організовано лекції, дискусійні вечори, концерти та різні урочистості. Хоча це забирало в студентів багато часу вони активно його присвячували землякам.

Безпосередньо перед вибухом радянсько-німецької війни ¾ українських студентів в Гданську примусово було завербовано до служби в армії як перекладачів (Подібне було і в Кракові, див. Краків для українця. Частина 5. В кігтях чорного орла, 1939-1945 рр.). Вони вирушили на фронт. Коли війна затягнулася, частина повернулася на навчання, а частина залишилася на фронті або працювала в цивільній адміністрації окупованої України.

Взимку 1941 -1942 рр. відбулася реорганізація студентського життя на трені Німеччини, в складі якої тепер знаходився Гданськ. Замість самостійних українських студентських організацій, що діяли в окремих академічних центрах, створено одну організацію на провідницькому принципі, з правом закладати свої філії в академічних центрах Німеччини та Протекторату (окупованої Чехії). Це була Націоналістична Організація Українських Студентів Великонімеччини (НОУС) з центром в Берліні. В січні 1942 р. гданська «Основа» перестала бути самостійною організацією і підпорядкувалася НОУС. З 1943 р. введено колективну відповідальність усіх членів товариства, а голови «Основи» вже не вибиралися а призначалися німецькими урядниками. В такому стані «Основа» пережила до березня 1945 р., коли зачинилася політехніка, а українські студенти залишили місто. В різних формах «Основа» проіснувала ще коло 20 років на еміграції.

Деякі професори, прихильники партійної ідеології почали неприязно дивитися на українців. 1941 р. професор політичної економії Лємбке публічно на лекції образив українців. На протест «Основи» Лємбке свої слова відкликав. Але залишилася ворожнеча та відносини погіршилися. Комерсів чи спільних вечорів вже не робилося, бо не було з ким. Якщо раніше міська влада та ректорат допомагали українцям, то тепер українці були під наглядом як підозрілий елемент. Коли українські студенти хотіли помагати нашим робітникам чи полоненим то це не сподобалося нацистам і кілька студентів опинилися у в’язниці. Реагуючи на активність українців, німці 1942 р. заборонили українським робітникам належати до Українського Національного Об’єднання. Їм не було потрібне підвищення самосвідомості рабів. Однак, праця з робітниками не припинилася, хоча набрала дещо інших форм.

Промандруємо до будинку, в якому розміщувався готель Kaiserhoff (у спогадах данцигерів «Zoppoter Ratsstuben») на колишній вул. Seestrasse 23 – сучасна вул. Bohaterów Monte Cassino 39

Тут 15 (за іншими даними 17) січня 1943 р. відбулася перша зустріч «Кружка Прихильників Основи». Закінчилися сходини в театрі в Сопоті (червона зала курортного будинку- kurhaus), будівля якого до нашого часу не зберіглася.

З 1942 р. з’явилися примусові працівники з під-радянської України, тоді виникла загроза що щупла студентська спільнота розчиниться в робітничій масі. Взимку 1942-43 р., реагуючи на цю ситуацію, «Основа» згрупувала усіх інтелігентів з вищою освітою у «Кружок Прихильників Основи». Завданням цього гуртка було: 1. Поглиблювати фахові знання студіюючої молоді науковими доповідями, 2. Обмін думок між старшою і молодшою генерацією. 3. Впливати тим способом на формування світогляду молодшої генерації, створити культурну атмосферу і поглиблювати товариське життя. 4. Брати участь у всіх заходах «Основи».

В гданській українській громаді продовжували діяти окремі інтелігенти. Постійним гостем на заходах «Основи» був генерал-полковник Віктор Зілінський, промова якого була залізним пунктом програми. Зимою 1940 р. генерал помер і був похований на цвинтарі у Сопоті. 1942 р. до Гданська переїхав проф. інженер перший ректор Української господарської академії у Подебрадах Іван Шовгенів. Цей фахівець водного господарства отримав завдання опрацювати проект водного шляху Вісли. Шовгенів одразу знайшов контакт з студентством. Астма не давала йому можливість відвідувати зустрічі, тож він запрошував студентів до себе. В його маленькій кімнаті проводилися цікаві розмови про Україну та різні технічні проблеми. Він особисто підшукував лектуру для українських студентів та головував плани діяльності для «Основи». В грудні 1942 р. його іменовано почесним членом «Основи», а вже в квітні 1943 р. він помер. На його похорон (де?) зійшлася уся українська громада Гданська.

У 1943-45 рр. лише коло 20 українських студентів закінчували навчання. У березні 1945 р. з наближенням фронту політехніка в пришвидшеному темпі почала закінчувати навчання, видавати дипломи та евакуюватися на захід. Закриття політехніки знаменувало кінець першої української громади в місті, що проіснувала 24 роки.

Гданські монітори та Київські тролейбуси

Цікаво, що саме в Гданську на «Danziger Werft», були побудовані для польської Пінської військової флотилії річкові монітори типу «Пінськ». Це була серія з 4 моніторів, які були збудовані в 1920-х рр., та згодом захоплені Червоною армією при окупації Західної Білорусі.

Даним кораблям які в СРСР позначалися як серія «Житомир» судилося прийти участь в боях радянсько-німецької війни на території України та Білорусі. Це були «Pińsk» – «Житомир», «Horodyszcze» – «Бобруйськ», «Toruń» – «Вінниця» та «Warszawa» – «Вітебськ».

Гданські монітори в Пінську. Фото з мережі

Напередодні літньої кампанії 1920 р. Польська річкова флотилія потребувала нових кораблів спеціальної побудови. Технічна секція Департаменту морських справ розробила проект монітору «В». В грудні 1919 р. почалися перемовини з верф’ю «Danziger Werft» в Гданську (післявоєнна верф №1, яка пізніше була об’єднана з верф’ю №2 в відому Гданську Верф), які закінчилися підписанням 16.01.1920 р. договору на побудову чотирьох моніторів типу «В».

Один з «Гданських» моніторів

Перший монітор, позначений як «S14» мав бути готовий в травні 1920 р., інші (S15, S16 та S17) з інтервалом в один місяць. З-за повільних темпів робіт жоден з моніторів не був закінчений вчасно, що не дозволило їх використати у війні з більшовицькою Росією. Головною причиною цього польські історики називають саботаж з боку комуністично-налаштованих працівників верфі. Окрім того готові монітори мали низку конструктивних вад і вимагали доробки.

З часами німецького панування в сусідній з Гданськом Гдині пов’язано ще одну цікаву історію, зокрема появу на вулицях цього міста київських тролейбусів. Як вони тут опинилися? Як пише О. Анісімов, на момент окупації Києва тролейбусний парк налічував 47 машин. При цьому більша їх частина була у відмінному технічному стані, адже з 1936 по 1940 рр. кияни получили 42 машини марки ЯТБ. 18 з них повністю скомплектованих тролейбуси німці відправили до Кенігсбергу, Гдині та Познані. Туди ж відправили і весь мідний контактний дріт. Використання тролейбусів було вимушеним у зв’язку з браком палива. 18 вересня 1943 р. на вулиці Гдині виїхав перший тролейбус, за маршрутом з-під уряду міста до залізничного вокзалу Гдиня-Хілонія. Окрім німецьких тролейбусів Henschel, використовувалася техніка з окупованих країн, в тому числі ЯТБ-2 з Києва. Під час штурму Гдині радянськими військами в 1945 р. тролейбуси були використані як барикади. Інші машини розібрали на запчастини. В Познані знайомі машини вперше побачив Сергій Ребров, впізнавши їх за бортовими номерами та написами. Він визнав, що плакав тоді як дитина. Цікаво що в сучасній Познані немає тролейбусних ліній, а от у Гдині вони збереглися.

Кінець німецького Данцига

Відвідаємо і цвинтар радянських солдатів на вул. gen. A. Gielguda . Тут поховано тих, хто загинув відбиваючи Гданськ в німців. Район Гданська та Гдині в 1944 та 1945 рр. був укріплений шляхом зведення довгочасних вогневих точок, бункерів, ліній окопів та протитанкових ровів. В середині березня 1945 р. в районі Триміста знаходилося біля 200 тис. німецьких солдат, які мали 1800 гармат та мінометів, біля 600 танків та САУ. Підтримку їм надавали бойові кораблі, в тому числі 3 броненосці, 2 важкі крейсери, 1 крейсер і численні менші судна. Це німецьке угруповання очолював особисто Генріх Гіммлер. Здачею німців було зв’язати якомога більшу кількість радянських військ і забезпечити евакуацію цивільних німців (коло 1 млн. біженців з Східної Пруссії та Гданського Помор’я). При цьому Гітлер вимагав за сприятливих умов нанести фланговий удар радянському угрупованню, яке наступало на Берлін.

Радянський ж план передбачав повну ліквідацію поморського угруповання ще перед штурмом Берліна. Для цього планувалося вбити клин в районі Сопоту, тим самим відділяючи Гдиню від Гданська та Жуляв. 12 березня впало після слабкої оборони Вейхерово. Ще того ж самого дня радянські солдати дійшли до Реди. Після того вони зайняли Білу Річку (суч. північна частина Румії), a 13 березня вийшли на передпілля Румії. Ключову позицію оборони тут становила гора Марковця (Góra Markowca), яку, не дивлячись на великі втрати, взяти не вдалося (вона буде боронитися до 27 березня).

Gora Markowca, Rumia.jpg
Гора Марковця височіє над Кашубською прадолиною в Румії

Важкі бої точилися за сусідні Криваві пагорби. В кінці кінців радянські частини 14 березня вдарили на Хважно-Вілчно (Chwarzno – Wiczlino, Góra Donas). Німці чинили запеклий опір, проте вже 16 березня 49 армія 2-го Білоруського фронту здобула Жуково (Żukowo), a 18 березня 70 армія разом з 3 танковим корпусом здобула ключову позицію на пагорбах поблизу Великого Кацка (Wielkiego Kacka). Після подальших кривавих боїв, 22-го березня радянські війська вийшли на морський берег в районі поміж Сопотом та Орлово. Тим самим німецький гарнізон в Готенхафен (так німці перейменували Гдиню) залишилася відрізана від гданського угруповання. Через три дні цей розрив був розширений завдяки здобуванню Сопота і Оливи. На території Сопоту від тих боїв залишився великий військовий цвинтар по вул. Żieromskiego.

Могила полковника Домбка на військовому цвинтарі в Гдині-Редлово

27 березня німці відступили на Оксивську кемпу. Історія має тенденцію драматично повторюватися. В вересні 1939 р. німці зігнали сюди мужніх оборонців польської Гдині, де ті оборонялися до кінця. Саме тут 1939 р. загинув в бою керівник оборони Гдині полковник Домбек, який походив з етнічних земель України (Любачовщини на Розточчі)і приймав участь в боях з українськими відділами за Любачів. Домбка поховано на військовому цвинтарі радянських солдатів та оборонців Помор’я 1939 р. в Гдині-Редлово по вул. Legionów (поблизу станція швидкісної міської залізниці «Гдиня-Редлово»).

Радянські військові поховання на військовому цвинтарі в Гдині-Редлово

В березні 1945 р. у безвихідному становищі на Оксиві в свою чергу опинилися самі німці. 16-17 березня радянські 2-га ударна i 65-та армії розпочали наступ безпосередньо на Гданськ, просуваючись з боку Пруща-Гданського. Командуючий 2-м Білоруським фронтом К. Рокосовський запропонував німцям капітуляцію, але пропозиція ця була відкинута. Місто оточене двома лініями оборони мало намір оборонятися. Німці не мали ілюзій щодо можливостей виграти цю битву. Йшлося лише про затримку для евакуації цивільних та армії. Проте саме це рішення визначило долю центральної частини Гданська.

19 березня радянські літаки здійснили наліт на центр Гданська скидаючи тисячі запальних бомб. Після повторного нальоту 20 березня місто огорнуло море вогню, історична забудова центру була маже повністю знищена. Місто в цей час бомбардувала також американська авіація.

Німці розуміли стратегічне значення міста і відчайдушно оборонялися на підготованих укріпленнях. Увечері 26 березня з’єднання 2-ї ударної і 65-ї радянських армій зав’язали бої безпосередньо в передмістях Гданська. 27 березня розпочався концентричний штурм, а вже 28 березня радянські війська увійшли до середмістя палаючого Гданська. До 30 березня усе місто та порт були очищені від німецьких військ, за виключенням Вестерплатте, яке було здобуте лише 7 квітня.

Яким був внесок українців в здобуття Гданська? Вистачить ознайомитися з офіційним радянським повідомленням про взяття міста. У боях поміж іншими підрозділами відзначилися частини 2-ї ударної армії – 46-я СД генерал-майора Борщова С.Н., 90-я СД генерал-майора Лященко Н.Г., 372-а СД підполковника Мельникова П.В., 281-я СД полковника Курені П.А., 186-я СД полковника Величко С.С., 37-а гвардійська СД генерал-майора Гребенника К. Є., 96-а важка гаубична бригада полковника Горобця А.Ф., 15-а винищувально-протитанкова артилерійська бригада полковника Василенко С.І., 13-а гвардійська мінометна бригада полковника Кулічука Р.Д., 4-ї повітряної армії – 230-а штурмова авіа-дивізія генерал-майора авіації Гетьмана С.Г. Окрім того у боях за Гданськ приймала участь 136-та стрілецька дивізія, яка раніше билася на плацдармах біля Києва. Втрати радянської армії в боях за Гданськ склали за офіційними даними — 3092 (1206 відомих та 1886 не відомих солдат).

Пам’ятником тих боїв в Гданську лишається танк Т-34, встановлений на постаменті на Alei Zwycięstwa в Гданську-Вжещу. Проте цей танк належить до ранньої модифікації 1941 р., з гарматою Ф-34. В той же час польська І танкова бригада на території потрійного міста йшла до бою в повному складі 65 танків, серед яких усі були більш пізньої модифікації Т-34-85.

Пам’ятник танк Т-34 ранньої модифікації 1941-42 рр., який сконструйовано в Харкові в Україні

Радянські війська в Гданську

Пройдемося по радянському цвинтарю на вул. gen. A. Gielguda. Плити пам’ятника з типовим барельєфом та ряди стандартних п’ятикутних зірок справляють гнітюче враження забутого цвинтаря безіменних солдат імперії, серед яких багато українців. Лише нещодавно тут встановлено кам’яний хрест. В березні 2015 р. з оказії 70-ї річниці визволення Гданська від німців було проведено покладання квітів на цьому кладовищі. І то не українці, а наші польські друзі здогадалися на річницю прикрасити цвинтар не тільки польськими і традиційно російськими, а й синьо-жовтим українськими прапорами. Так, такі прапори мають бути підняті на всіх військових кладовищах, на яких поховані українці-учасники Другої світової війни.

Покладання квітів в річницю визволення Гданська від німців на військовому цвинтарі по вул. gen. Gelguda, 2015 р.

На військовому цвинтарі по вул. gen. Gelguda

Поховання українця Федора Борідька – героя Радянського Союзу на військовому цвинтарі по вул. gen. Gelguda

Наступною нашою зупинкою буде похмура будівля по вул. Kladki 24. Тут розташовувалася в’язниця-катівня НКВД, згодом передана польському УБ (комуністична служба безпеки). В Гданську зокрема був арештований і страчений органами НКВС Осип Думін — сотник УСС і Армії УНР, військовий діяч УВО, письменник.

Разом з визволителями до Гданська на тих німців, що ще лишалися в Гданську прийшли голод, холод, ґвалти та переслідування. Грабування та ґвалтування жінок особливо ніхто не забороняв, адже то були німці – прокляті вороги по відношенню до яких дозволялося усе.

Думін Осип.jpg
Осип Думін – сотник УСС і Армії УНР, військовий діяч УВО, письменник

Жертви НКВД, а потім УБ в Гданську увічнюють меморіальні камені в місці таємного поховання розстріляних в гданській в’язниці в 1946 р. польських партизанів АК: Данки Седзіковни (Інки) та підпоручика Фелікса Сельмановича (Загонщика) на кладовищі по вул. Gelguda.

Пам’ятник жертвам терору НКВД та УБ на кладовищі по вул. Gelguda

Таким був трагічний фінал «завжди німецького», міста яке так вперто йшло до війни, мабуть плануючи її не в себе а десь далеко. Таким був початок польського Гданська, який «повернувся до матері».

Руїни Гданська, 1945 р.

***

Велика війна закінчилася, з мапи зник Данциг. А з моря руїн помалу піднімався новий польський Гданськ. На закінчення нашої подорожі відвідаємо музей Другої світової війни в Гданську, що дає комплексне уявлення про цю війну та її перші дні в Гданську. В ньому знову не зі своєї волі знову з’явилися українці. Про це в наступній частині нашої прогулянки.

Джерела:

Гарнізонний цвинтар у Гданську

Гданськ, 1939 р.

Гданські монітори

Забута флотилія («Zapomniana flotylla») – польський документальний фільм про польську Пінську (річкову) військову флотилію, 2005 р.

Звільнення Кошаліна

Масові розстріли в лісі під Пясницею

Монітор «Житомир»

Перші дні Другої світової війни в Гданську

Підтабори КТ «Штуттгоф» в Гданську

Табори для радянських військовополонених у Гданську Покажчик польсько-німецьких назв у Гданську

Янушайтіс А. Лекція «Гданськ і Росія» (2022 р.)

Ciechanowski K. Hitlerowski obóz w Gdańsku-Nowym Porcie (Zivalgefangenenlager Neufahrwasser) 1-IX-1939-1-IV-1940 // Stutthof zeszyty muzeum 5 – 1984.

Czy to było "wyzwolenie" Gdańska? Jak obchodzić rocznicę marca 1945 roku. Rozmowa z Janem Danilukiem (2020)

Naloty bombowe podczas II Wojny Światowej

Śladami dawnej Rumi #20 – walki o Górę Markowca

Wójtowicz-Podhorski M. Westerplatte 1939. Bitwy i Kampanie 17 – Gdańsk. – 2009 – AJ press. – 661 c.

Також висловлюю подяку гіду по Гданську Є. Червінській.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»

Парнікоза І. Ю.

Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike