2010 р. Святиня в стилі «хай-тек»

Вікторія Кобиляцька

Дата: 28.08.2010

У Каневі завершився комплекс реставраційних робіт Музею Тараса Шевченка. Там повністю переобладнано інтер’єр за ескізними розробками архітекторки Лариси Скорик, відреставровано фасад музею, а також виконані роботи з благоустрою території. Загальна вартість реконструкції складає понад 96 мільйонів гривень. Утім, громадськість сприйняла оновлений музей доволі неоднозначно.

Воно й не дивно – розписи видатного архітектора Василя Кричевського приховані під гіпсокартоном, скульптури, які стояли в музеї, запаковані в поліетиленові пакети й заховані за новою експозицією, зате є сенсорні екрани, з яких можна дізнатися, якою будівля була раніше, телевізори й навіть «небо», що проектується на стелю музею. Якщо влягтися на гранітні плити, то можна дивитися на інтерактивні хмари й читати на них вірші Кобзаря.

А ще в музеї є багато портретів Шевченка в кожусі та смушевій шапці, що цілковито суперечить концепції, яку зараз пропагує влада: мовляв, якщо Шевченко, то молодий франт, а якщо музей поета, то в стилі «хай-тек»…

Олесь Санін, режисер:

Усе дуже сучасно, дуже класно. Було мало часу, і зробити все інакше було, напевно, дуже тяжко. Але в мене враження від музею, як від сторінки в Гуглі чи Вікіпедії. Набираєш – «Тарас Шевченко». І з’являється портрет, ілюстрації, роботи… Інтерактивна експозиція. Зараз відбувся переїзд – той музей, який тут був, він десь переїхав. Десь по хатах, за стінами лишилися якісь експонати.

Я почув фантастичну фразу від архітектора Лариси Скорик, яка сказала, що Кричевський, який будував цей музей, був невільний, і це робилося на замовлення радянської влади, тому він не міг зробити те, що хотів. І мріяв, що колись прийде людина, яка захоче переробити це все. Я не вважаю, що архітектор піраміди Хеопса міряв про те, що колись прийде якась людина і все переробить. Але це дуже типове мислення архітектора – мислення змін.

Гадаю, що в Скорик було величезне бажання змінити радянське, яке вона не любить, і має за що не любити. І вона дуже якісно впоралася із цим завданням. Вона все радянське в цьому музеї прибрала. Його немає. Я чув враження працівниць, які тут сорок років працювали. Вони намолювали це місце. І зараз говорять, що нічого немає, нічого не лишилося. Будь-який музей має своє унікальне обличчя.

Я переконаний, що архітектор Лариса Скорик намагалася його створити, але в мене поки-що враження, що завтра в цьому музеї можна повністю змінити експозицію. Прекрасні стіни, прекрасне освітлення, дуже хороша підлога. За ніч тут можна змінити експозицію і присвятити її іншій людині… Тут ще є запах фарби, а я не люблю новий запах у музеях. Навіть у музеях сучасного мистецтва, таких, як Метрополітен, – там є запах історії.

Тут поки що запаху історії немає. Декілька годин минуло, як пан Президент сказав, що відкрита нова експозиція, і тут радше відчувається запах державних чиновників… Але я сподіваюся, що тут все таки з’явиться цей пил часу. І надіюся, що Тарас зазирне сюди й подивиться на цю експозицію. Може, вночі…

Олександра Солопченко, заступниця генерального директора Будинку-музею Тараса Шевченка:

Багато що в експозиції мені імпонує. Використання символіки, зокрема. Так, наприклад, в центрі музею знаходиться камінь із черкаського родовища. Це наріжний камінь, вкритий китайкою. Він символізує Шевченка, який є наріжним каменем нашої національної будови, за словами Івана Дзюби. Музей повинен викликати у відвідувачів зацікавлення до постаті Шевченка, вплинути на почуття, допомогти прийти до поета.

Але, як на мене, мінімалізм є невиправданим. Розповідати про Шевченка за допомогою двох-трьох експонатів, нехай навіть і дуже цінних, – дуже важко. Тут не представлена доба Шевченка, прижиттєві видання, творчість його сучасників, практично неможливо буде показати, як формувався його літературний талант. Також мало картин Шевченка, хоча ми знаємо, що його малярська спадщина значно перевищує поетичну.

Щодо відродження образу Шевченка – «молодого франта», то в експозиції цього немає. Я вважаю, що не в цьому полягає заслуга Шевченка. Усі колись були молодими, і Тарас Шевченко був молодим. Йому хотілося бути вільною людиною, хотілося пізнати всіх отих спокус життя. І він, віддаючи належне моді, вдягався по-сучасному, мав такі костюми неселянського типу. З часом, зі зрілістю, такі вподобання пройшли. Він залишався людиною модерною, але його «франтовитість» – не та риса, за яку цінують Шевченка, і на якій потрібно акцентувати увагу.

Ганна Герман, заступниця голови Адміністрації Президента України:

Реконструкція музею в Каневі – це перша майже завершена обіцянка Президента, яку він дав на могилі Тараса Шевченка. Роботи ще триватимуть. Буде приведено до порядку схили, парк, готель, переданий меморіалу. Ми також багато зробимо для того, щоб Росія передала зі своїх запасників автентичні речі, що належали Шевченку, які будуть збагачувати цей меморіал.

Взагалі, експозиція музею дуже бідна, немає оригінальних речей, але багато їх є по світу. Я вважаю, що є щось у Казахстані, ми будемо про це говорити з казахськими колегами. Знаю, що Медведєв і Янукович говорили про спільне святкування 200-річчя з дня народження Шевченка й підготовку до цієї дати… Цей музей – одна із перших спроб говорити про Шевченка як про людину модерну, про людину, яка любила Шопена, а не тільки українські народні пісні.

Так, ми знаємо Шевченка як людину, яка багато зробила для української народної творчості, ми знаємо, скільки народних пісень співають на слова Шевченка. Але ми забуваємо, що це – елітний поет. І не варто робити з нього старого діда в кожусі та кучмі, вбивати людям у голови такий стереотип. Ми знаємо, що це був франт, представник золотої молоді, в якого закохувалися всі петербурзькі дами. Такого Шевченка треба пропагувати й відкривати для молоді.

Коли мене сьогодні запитали, чи приїде Президент у вишиванці, я сказала, що ні, тому що Шевченко – це не лише вишиванка, це також фрак і метелик. Шевченко був дуже стильним молодим чоловіком, тому давайте дивитися на нього з іншого боку.

Давайте культивувати молодого, модерного, дуже освіченого чоловіка, бо на старого діда в кожусі та кучмі ми вже надивилися. Свідомо пропаганда робила так, щоб ми іншого Шевченка не знали. Тоді як українці – стильна європейська нація, і ми повинні пам’ятати, що Шевченко був першим таким серед нас.

Зінаїда Тарахан-Береза, наукова співробітниця Шевченківського національного заповідника:

Музей був українським. Він отримав ще до реконструкції найвищу оцінку українських та іноземних фахівців. А сьогодні пані Скорик вирішила, що це був периферійний музей. «Кричевський – це не митець і не архітектор», – заявила вона. Я вважаю, що така реставрація – це злочин проти народу.

Підходило дуже багато людей до Тарасової світлиці, і вони так раділи. Говорили, що це єдиний осередок лишився, куди можна зайти, і що добре, що його не торкнулася пані Лариса Скорик. У музеї на підлогу покладено чорний граніт – символ східних деспотій. Замість прекрасного вітражу – щось невиразне й сіре. Є відновлений за проектом Кричевського бар’єр із його орнаментами, вартістю 2,5 млн. гривень. Він лежить у нас у підвальному приміщенні. Натомість поставлений скляний бар’єр на другому поверсі.

Останнє, що лишилося, – це розписи на розетках у вестибулі. Але напередодні відкриття музею їх зарешетували… Хіба це заважало наймодернішій експозиції? Національне оформлення музею повністю знищене. Це величезний удар по українській культурі. Але я налаштована оптимістично. Народ сказав своє слово про цю експозицію і про те, яке злочинство було зроблено в музеї.

Може, це Господь посилає таке випробування нашому народу для того, щоб він нарешті розправив свої плечі й подивився зовсім по-іншому на себе, щоб до нього повернулася людська гідність та національна свідомість. Адже Шевченко все робив для того, щоб ця свідомість була в його народу. Якщо всі, як один, скажуть Президентові й пані Ларисі Скорик, що ні, так не можна чинити з пам’ятками національної культури, адже ми живемо в незалежній Україні, і народ не допустить знищення національного образу Шевченкової модерної оселі.

Лариса Скорик, архітекторка:

Тоді, коли творився цей музей, світ був у розпалі авангарду, і Василь Кричевський оформлював будівлю зовсім не в українському стилі, а в стилі грецьких ремінісценцій, який дуже полюбляв Сталін. У Кричевського завжди були куратори від ЦК і від партії, які казали, що і як має будуватися. Він робив безліч ескізів, але тоді був такий принцип, що музей мусить бути соціалістичний за змістом і національний за формою. Форма, як правило, виявлялася в орнаментаціях, у розмальовках.

Він, бідолаха, робив безліч ескізів, щоб розмалювати цей музей. Які вони всі вимушені й вимучені! Спробував майолікою – відмовився, спробував живописом, потім у гуцульському стилі… Це все була для нього мука. Дуже тяжко тоді було щось зробити. Проте талант Кричевського дозволив побудувати пропорційний, достатньо елегантний музей із великими вікнами.

Ми ж повернули музеєві характер меморіального. Зробили його таким, що відповідає модерній постаті Шевченка. Мені шкода, що поширився стереотип Шевченка в шапці й кожусі. Він насправді був молодим, елегантним, красивим, він був улюбленцем мистецьких салонів. Коли онук Кричевського приїхав до мене й подивився, то він сказав: «Мій дід, мабуть, зробив би так само». Так, реакція на музей різна. Але я не звертаю уваги на всі ці нісенітниці. Я в своєму житі й не такого начулася.

Он Томенко і Яворівський стривожились, викликали «на килим» Міністра культури, який затвердив проект реконструкції. Питають у нього: «Що ж ви там робите, чого ж ви квіточки не відновлюєте?». То він їм сказав, що сім років розкрадалися кошти, а музей був розвалений. Мовляв, ви мали сім років і могли робити все, що хотіли, а тепер ви в’яжете нам руки!

Олександра Теліженко, заслужена художниця України:

Дуже тішить те, що розписи Кричевського, які були всередині, не знищені, вони зашиті. Можна потім взяти й відкрити, реставрувати через якихось років три. При вході була візитка музею. Ви пам’ятаєте, що тут було? Тут був оригінальний вітраж. А тепер загратовано все. І цим все сказано. Зробили такий собі «шлягер». Вихолостили душу, зробили «шлягер», який можна зробити в кожному місті. Не конче було це робити на Тарасовій горі.

Душу сховали в запасники. Експозиції немає. Є такий західний хід, який можна робити будь-де. А Шевченко – це душа. Тоді як тут зробили таку собі пусту картинку. Але ж Шевченка треба знати й шанувати! Мабуть, Ларисі Скорик це ментально недосяжно.

Джерело: “День”