2008 р. На єврейському цвинтарі живуть змії

Валентина Тужина

Дата: 12.06.2008

У місті Кременець Тернопільської області можна побачити понад 50 історико-культурних пам’яток, які збереглися до наших днів. Саме місто невелике, у ньому живуть 20 тис. мешканців. Ми з друзями через Інтернет бронюємо номер у місцевому готелі й збираємося в подорож. Потяги прямого сполучення є тільки до Тернополя. Тому купуємо квитки на автобус ”Київ – Івано-Франківськ” до Кременця. Платимо кожен по 86 грн. Зі столиці на екскурсію виїжджаємо в п’ятницю ввечері.

О п’ятій ранку наступного дня на автовокзалі Кременця стоять два таксі з сонними водіями.

– Готель на вулиці Шевченка? – перепитує 58-річний Василь і чухає потилицю. – У нас такої вулиці немає, це ж у Почаєві! Кременець з Почаєвом адміністративно поєднані. У нас телефонні коди й індекси однакові – 03546. Якщо бронюєте номер через Інтернет, то перепитуйте, у Почаєві він чи в Кременці.

У готелі ”Острів” неподалік місцевої автостанції винаймаємо кімнати на двох із усіма зручностями. Платимо по 110 грн за кожну. Адміністратор радить купити карту й самостійно влаштувати екскурсію містом. Ліворуч від готелю помічаємо пагорб, із геометричною точністю всіяний кам’яними брилами, що похилилися. Це єврейський цвинтар, вік якого майже п’ять століть.

– Обережно, на цвинтарі є змії, – гукає місцевий Ілля Собчук, 46 років. – якщо пройдете трохи далі, вийдете на П’ятницький цвинтар.

За словами чоловіка, кам’яним хрестам на П’ятницькому цвинтарі 400-500 років. Вони побіліли від дощів. Тут ховали священнослужителів церкви Параскеви П’ятниці. А 90-х років посеред цвинтаря встановили пам’ятник козакам, які полягли восени 1648-го під час здобуття Кременецького замку. Написи на камінних хрестах годі розібрати.

Спускаємося з пагорбів вниз під гору Черчу пообідати. Інтер’єр тамтешнього ресторану стилізовано під двір із колодязем посередині. У меню національні страви. Червоний борщ із квасолею та домашньою сметаною коштує 8 грн. За гарнір із домашніми ковбасками, приготованими на вогнищі, платимо майже 15 грн. Кухоль пива коштує 7 грн, а склянка червоного вина – 10.

По обіді їдемо маршруткою за 1,5 грн до Кременецького замку. Він розташований при в’їзді в місто, на горі Бона. На схилах гори фотографуємося біля кам’яних веж, що нагадують шахові фігури.

– Ви на екскурсію? – виходить із ”жигулів” 44-річний Михайло. – Вхід до замку для студентів коштує 5 гривень, для дорослих – 10.

Окрім квитків, чоловік пропонує купити магніти з видом міста за 5 грн та книжку з історією пам’яток архітектури Кременця.

Підіймаємося до напівзруйнованої замкової стіни. Вона 8-12 м заввишки, має бійниці й вікна. Роздивляємося два яруси надбрамної вежі зі стрілчастою аркою воріт. У напіврозвалений колодязь кидаємо копійки, щоб повернутися до міста. Коли з-за хмар виходить сонце, видно, як на обрії виблискують золоті бані Почаївської лаври.

Спускаємося з гори до зазначеного в путівнику костелу Святого Станіслава – першого католицького храму міста. Зліва від входу в костел є пам’ятник польському поетові Юліушу Словацькому. Він почесний громадянин міста, бо народився в Кременці. У музей-садибу потрапляємо наступного дня, у неділю. Спускаємося стежкою від костелу вул. Словацького. За 20 грн тут проводять екскурсію українською або польською мовами.

Дорогою проходимо повз Богоявленський монастир, він збудований у формі букви ”Е”, церкву Іова Почаївського та дерев’яну, пофарбовану в блакитний колір Воздвиженську церкву.

– Музей у неділю не працює, – зустрічає нас біля входу в краєзнавчий музей охоронець, – приходьте завтра.

Поспіхом шукаємо польський цвинтар і ботанічний сад – за три години автобус виїжджає до Києва, а ми встигли оглянути лише половину історичних пам’яток. Поїздка в Кременець на два дні обійшлася майже 320 грн кожному.

На найбільшому з підприємств працювало 25 робітників. – 1805 року в Кременці відкрили Волинську гімназію, – розповідає працівник замкового музею Михайло. – Монастирський комплекс тоді називали ”Волинськими Афінами”.

Через гімназію місто 250 років мало славу найавторитетнішого центру освіти й науки на Правобережній Україні. Пізніше навчальний заклад перетворили на ліцей. Тут безплатно навчали 10 років. Платили лише за уроки верхової їзди, танців, музики та малювання. Випускникам присвоювали статус кандидата наук.

1899 року на 16 тис. жителів Кременця припадала 271 крамниця. На найбільшому з підприємств – сірниковій фабриці – працювало 25 робітників.

Джерело: “Газета по-українськи”