2011 р. Чому від нас приховують “історію Києва”?

Інна Лиховид

Дата: 18.05.2011

Відзначати Міжнародний день музеїв, який припадає на сьогодні, 18 травня, в Україні почали ще минулих вихідних. У Києві, Львові, Луганську, Кам’янці-Подільському, Миколаєві, Кіровограді, Сімферополі та інших містах із суботи на неділю пройшла акція «Ніч у музеї». Правда, не так масштабно, як минулі роки. У 2008 році, коли Україна вперше приєдналася до ініціативи європейських колег, щоб у цю ніч більшість музеїв були відкриті для відвідувачів, такі акції пройшли на «ура» і викликали неабиякий інтерес українців.

Цього року до акції долучилися одиниці. До прикладу – у столиці її провели лише два музеї зі ста існуючих (Музей Шевченка й меморіальний будинок-музей ім. Марії Заньковецької – відділ Музею театрального, музичного та кіномистецтва). А все через те, що близько року тому більшість із них лишилися без охорони через борги. Нині ці музеї охороняються сторожами лише вдень, а вночі – сигналізацією. Тож заклади просто неспроможні організувати свою роботу в нічний час.

І це далеко не єдина проблема музеїв. Комусь бракує коштів для поновлення колекцій, комусь погрожують виселенням (згадаймо про музеї, що знаходяться на території Києво-Печерської лаври, у свій час столична влада хотіла забрати приміщення через борги у Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини, який знаходиться у центрі міста), а в когось хочуть відібрати частину території й перетворити на приватний культурно-розважальний центр («День» писав раніше про цю проблему в Національному музеї архітектури та побуту України у Пирогові).

Та якщо ці музеї хоч якось животіють, шукаючи спонсорів та меценатів, проводячи культурні акції, то значно гірші справи з Музеєм історії міста Києва.

Уже вісім років минуло від часу, коли його виселили з Кловського палацу, а нового приміщення так і не знайшли. Тож і виходить, що офіційно музей існує, але реально – ні. Близько 300 тисяч експонатів нині зберігаються у ящиках, що стоять у приміщеннях Українського дому. Працівники займаються суто науковою діяльністю, і, як вони кажуть, доки вони тут працюють, доти музей існує. Як тільки звідси піде останній науковець, музей перетвориться на склад, який із часом розтягнуть можновладці по своїх квартирах. Ось таку перспективу змальовують Музею історії міста Києва його нинішні працівники.

Через рік музею було б 30 років

Починалася історія музею у травні 1982 року, коли у Кловському палаці відбулося його урочисте відкриття. Ця подія присвячувалася 1500-річчю Києва.

«Коли музей відкривався, то було справжнє свято. До святкувань 1500-річчя міста було три великі події – відкриття Музею історії Києва, видання книги «Крізь віки» (живопис та графіка, пов’язана зі старовинним Києвом) і надбудова хреста на башті Золотих воріт, що було вперше за радянських часів, – розповідає письменник, завідувач відділу міського побуту Музею історії міста Києва Віталій Ковалинський.

– У Кловському палаці того дня проводились урочисті збори, на яких були присутні члени уряду, то було свято всього міста. Музей став науковою та дослідною установою. Музейник – це не професія, це стан душі, спосіб життя. Для країни музейні працівники приносять неоціненну користь, оскільки зберігають історію».

Та нині, на жаль, працівникам нічого оберігати. У 2003 році музей примусили перевезти до Українського дому свої експонати, укладені у 1700 дерев’яних ящиків. Так вони і стоять до сьогодні: нерозібрані й нікому не потрібні. А Кловський палац Кабінет Міністрів передав під службові приміщення Верховного Суду.

«Те, що музей вигнали з Кловського палацу, це взагалі злочин, – продовжує Віталій Ковалинський. – По-перше, цим знищили пам’ятку архітектури, бо багато чого було добудовано ззовні, та й усередині змінено зовнішній вигляд до непізнаваності, там такого ніколи не було, особливо розкоші та позолоти, як зараз. За ці роки я жодного разу так і не пройшов мимо палацу, мені досі душа болить наближатися до нього».

Напевно, єдиний позитив у долі Музею історії міста Києва несуть його філії, які працюють самостійно, й деякі – досить успішно: Літературно-меморіальний музей М. О. Булгакова, Музей О. С. Пушкіна, Музей культурної спадщини, а також Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського та Музей Шолом-Алейхема. Але головна установа музею, його основна експозиція, яка була у Кловському палаці, перестала існувати.

За словами пана Ковалинського, філії – то окремі установи, які підпорядковуються музею тільки адміністративно. А ті музейники, що працювали у Кловському палаці, зараз продовжують свої розвідки історії Києва, видають книжки та наукові публікації. І навіть попри складне становище, щороку проводять науково-практичні конференції, на які з’їжджаються працівники інших музеїв. Але ж не це – основне його завдання. Без зворотного зв’язку з відвідувачами, без експонування своїх колекцій він не має подальшої перспективи розвитку, мети, до якої треба йти, і в результаті – випадає із загального ритму життя і повільно занепадає.

Без повітря експонати псуються

З одного боку добре, що фонди музею ніхто не розікрав, і вони хоч якось зберігаються. Але якість такого збереження під великим сумнівом. Як тільки музей переїхав до Українського дому, працівники заявляли, що такі умови для експонатів не підходять. Але на безриб’ї й рак риба, тому ящики склали один на один з думками, що це все тимчасово. Тимчасовість розтяглася на роки. І за цей час працівники не могли повністю перевірити вмісту всіх ящиків, тому визначити, у якому ж стані всі експонати, дуже важко.

Співробітники музею кажуть, що це неможливо просто фізично. Тому й невідомо, які втрати поніс музей після переїзду й багаторічного життя у коробках. «Якщо є якась нагальна потреба щось знайти, ми це робимо, описи експонатів у нас є, але це величезна робота. Деякі ящики ми відкривали за нагальної необхідності й бачили, що будь-яка річ, що лежить там, не дихає повітрям, і в результаті – псується. Для нас кожен експонат важливий. Тарілка, якій 200 років, чи чашка, медаль, якийсь знак, меблі, яким 150 років, старовинні книжки чи фотографії – усе це цінне», – додає Віталій Ковалинський.

Серед експонатів музею багато археологічних знахідок. Бо свого часу київські археологи передавали усе, що знаходили під час розкопок, на збереження у музей. Як каже Віталій Васильович, до тих черепків страшно доторкнутися, бо вони можуть розсипатися від найменшого доторку. Тому коли музейники відкривають якийсь ящик, щоразу мають певні втрати.

Турбує працівників і те, що вже стільки часу школярі не мають можливості бувати у музеї, й таким чином не отримують додаткового історичного виховання. «Раніше в музей ходили учні, тут проводилися уроки історії. Зараз нічого ж цього немає, – продовжує письменник. – Дітям немає на чому вчитися, бо вчаться ж на історії, а не на вигадках. А музей – це якраз історія, підтверджена документами».

Куди поселити?

Усі ці проблеми зникли б, якби київська влада таки виділила музею інше приміщення. Необов’язково нове, головне – окреме і придатне для збереження експонатів. У перші роки після виселення музею пропонувалося передати недобудований виставковий корпус на Інститутській вулиці, згодом – віддати під музейну експозицію весь Український дім, і навіть була пропозиція повернути йому Кловський палац. Тодішній мер Києва Олександр Омельченко обіцяв, що спеціально для музею добудують виставковий павільйон на вулиці Інститутській. Та як бачимо, жодна з цих обіцянок так і не була виконана.

«З часу виселення музею абсолютно нічого не змінилося, немає ніяких потуг, навіть натяків на те, що влада розуміє, як можна говорити про підготовку до Євро-2012, якщо в місті немає музею його історії. Нам розповідають про все, де будуть вболівальники, де вони житимуть, що робитимуть, а насамперед туристу треба подивитися Музей історії Києва, – запевняє пан Ковалинський.

– Була одна дурниця, інакше не можу назвати таке рішення, яку оприлюднили кілька місяців тому: переселити музей у якийсь занепалий театр десь на околичному масиві. Але це абсурд, який передає «широту мислення» сьогоднішніх керівників культури та влади взагалі. Ми даємо пропозиції, куди нас можна переселити, але ніяких дій з боку влади немає».

Як тільки в Україні змінювалася влада, мінялися і варіанти переселення Музею. Як розповів Віталій Васильович, у 2005 році він один на один говорив з президентом Віктором Ющенком і пропонував віддати під музей приміщення військової комендатури, що знаходиться біля станції метро «Арсенальна». Тоді президент схвалив цю пропозицію й пообіцяв видати відповідну вказівку. Усне розпорядження дійсно було, але знову ж, – його ніхто так і не виконав.

Потім значні надії музейники покладали на Мистецький Арсенал, де їм теж обіцяли виділити приміщення. «Однак ми можемо там існувати як один із відділів, але Музей історії міста Києва повинен бути окремо. Ми не можемо бути розчинені у тому всьому, тим паче, що зараз діяльність Мистецького Арсеналу дещо культурно-розважальна, це не є музей у класичному плані, – пояснює працівник музею. – Якби нам свого часу віддали комендатуру і плац, що біля неї, музей би ожив. Але військової комендатури там уже немає, а будинок комусь продали».

На думку дослідника історії Києва Михайла Кальницького, у місті є кілька історичних пам’яток, які можна було б використовувати як приміщення для музею: будинок на вулиця Ярославів вал, 1 або будинок архітектора Сікорського. В усякому разі зводити нові приміщення не треба, вистачає історичних будівель у центрі міста. Щоб переселитися в одну з них, треба довести у суді, що хтось привів ці будинки до жахливого стану, що їх можна примусово відчужити й передати музею, але цим має займатися київська влада. Та міські чиновники не проявляють ніякого бажання цим займатися.

А кияни тим часом багато що втрачають без музею історії свого міста. «Для дослідників, може, ці втрати не такі очевидні, бо вони все ж таки працюють, хоч і не мають можливості користуватися музейними експонатами. Але ж пересічні кияни не ходять по архівах, вони шукають необхідну інформацію в музеях. Коли був у Києві музей, що показував різноманітні та оригінальні матеріали про життя столиці, звичайно, для багатьох киян це було цікаво та повчально, – вважає Михайло Кальницький.

– А тепер виходить, що вони цього позбавлені. Доводиться шукати або в літературі, або в інших музеях. Величезна робота, яку проробили науковці, виявилася марною, бо результати їхньої праці лежать у коробках, і ними не користуються городяни. Для багатьох киян було б повчально бачити, що ми втрачаємо, коли руйнуються якісь пам’ятки історії чи архітектури. Може, комусь невигідно це показувати, й тому пошуки приміщення для музею затягуються».

Можна висувати безліч припущень, чому й досі безхатченком лишається музей, який мав би стояти на першому місці у списку культурних закладів столиці. Але їхня суть зводиться до одного – збереження історичної пам’яті не актуальне й не важливе ні для минулої влади, яка музей виселяла, ні для нинішньої, яка не береться за вирішення цієї проблеми.

Джерело: “День”