Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Слово на захист Києва

Сергій Кролевець, голова

8 червня 2011 р.

Доказом корумпованості в пам’яткоохоронній сфері є те, який вигляд має наше місто

Повертаєшся, навіть після нетривалої відсутності, й моторошно дивитись на вакханалію забудов в історичному центрі Києва. Ну, а якщо хоча б трошки ознайомитися з реальною «кухнею» видачі дозволів і тими, хто їх роками і десятиліттями видавав? І з тим, як змінювалось (чи не для цього?) пам’яткоохоронне законодавство?

Хто видавав

В Києві є дві інстанції, які визнані такими. Одна діє з 1992 року. Це міське пам’яткоохоронне управління, яке з дня створення очолювалось однією людиною – Русланом Кухаренком – і всі його знали, а установу називали «Управлінням Кухаренка». Друге, загальнодержавного рівня, утворене 2002-го, з початку 2003-го очолює Микола Кучерук. Тепер це Державна служба з питань національної культурної спадщини – Держкультурспадщини. Ці двоє людей і видавали дозволи на всі забудови в Києві, один протягом 18 років, другий – протягом 8. Щоправда, 2010 року Кухаренка несподівано доправили до СІЗО, а Кучерук перейшов на роботу до підлеглої установи.

А як має бути за законом?

З ухваленням «нового» (2000-го року) Закону центральним органом виконавчої влади в сфері охорони пам’яток стало Мінкультури. Колись існував розподіл: Держбуд (тепер Мінрегіонбуд) України опікувався пам’ятками архітектури, а Мінкультури відповідало за пам’ятки історії і культури. Всі 10 років дії нового закону Мінрегіонбуд прагнув повернення владних повноважень щодо пам’яток архітектури. Висував два основні неспростовні аргументи на свою користь – кращий стан Софійського (свого) заповідника, аніж Лаврського (мінкультівського), а також наявність кваліфікованих кадрів архітекторів-містобудівників по всій країні. Мінкультури у відповідь трималось за «вертикаль» і апелювало до широкого міжнародного досвіду, де такого «анахронізму», як Держбуд, взагалі не існує. Зрештою, ці аргументи Міністерства культури і туризму (напевно, були ще якісь, наразі невідомі) виявлялись більш переконливими. А з цього, 2011 року Мінрегіонбуд утратив також усі заповідники свого підпорядкування разом із виплеканою ним Софією Київською та їхнім бюджетним фінансуванням.

До речі, інспектори ЮНЕСКО і Комітету всесвітньої спадщини (КВС) помітили відмінність – і не тільки в тому, в якому стані перебувають Софія та Лавра, а й у ставленні до пам’яток, і, звичайно, цікавились, чом це так і чи не було б «краще» обом заповідникам в Мінрегіонбуді. Логіка експертів зрозуміла – розокремити ухвалення рішень і контроль: не повинна та сама структура і ухвалювати рішення, і виконувати їх, і контролювати їхнє виконання. Адже «конфлікт інтересів» – це добре для пам’яток (нам хоча б у пам’яткоохоронній сфері домогтись розподілу владних повноважень на «законодавчі», «виконавчі» і «судові»!). Це було подано як «вимогу» ЮНЕСКО об’єднати (за одним номером!) обидва заповідники під Мінкультом. Все зроблено з точністю до навпаки! Конфлікт інтересів – це погано для «вертикалі»…

Держкультурспадщини мала би бути частиною Мінкультури, однак, її зареєстрували як самостійну юридичну особу із власною печаткою і, зрозуміло, правом підпису, і стала вона, урядовим органом не передбаченим законом, однак створеним при Міністерстві культури та адміністративно лише йому підлеглим (знову «вертикаль»). Зручно, особливо для Міністерства: впливає на все, але не відповідає ні за що!

Заповідники

Їх в Україні понад 6 десятків, однак за новим (2000-го року) Законом «Про охорону культурної спадщини» вони втратили повноваження органів охорони пам’яток на своїх територіях. Заповідники не відповідають за заповідники. Відтепер вони не суб’єкти правовідносин, а об’єкти.

Ще в 1990-х роках подільський Заповідник «Стародавній Київ» підпорядкували згадуваному панові Руслану Кухаренкові, та його зусиллями той взагалі втратив права юридичної особи, і всі пам’ятки з балансу Заповідника було передано на баланс до… Київського науково-методичного центру, який підпорядковано Управлінню Кухаренка. А було на балансі 68 пам’яток! Ласий шмат. Цікаво, що залишилось? Не виключено, що саме ця бурхлива і «плідна» діяльність міського управління декому не давала спокою. Адже були пам’яткоохоронні відділи і в Мінкультури, і в Держбуді України (звідки, до речі, й Кучерук). Та й при ГоловАПУ, міському архітектурному управлінні, також був пам’яткоохоронний відділ, де був і архів, і амбітні пам’яткоохоронці.

А які в столиці найпривабливіші місця?

Зрозуміло – історичний центр! Це Печерськ, те, що навколо Лаври; це Верхнє місто – те, що навколо Софії; це Нижнє місто – Поділ. Це і схили Дніпра – від Лаври до Подолу і Софії на Горі. Зрозуміло, що ці місця мають бути найбільш збережені, найбільш захищені. Там і було утворено три київські заповідники, які собою «накрили» практично весь історичний центр: «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник» з музеями колишнього Музейного містечка, з півмільйонними колекціями, що стали музейними ще з дореволюційних часів; «Національний заповідник «Софія Київська» з філіями – Кирилівською і Андріївською церквами, Золотими Воротами і охоронними зонами, більшими за місто Ярослава, – cправжній київський Акрополь; «Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» – майже весь давній Поділ, обскубаний, але збережений попри радянське безгрошів’я.

Охоронні зони

Навколо саме цих трьох історичних центрів Києва і було встановлено охоронні зони відомим 920-м рішенням виконкому Київради ще 1979-го року. З метою захисту об’єктів. А потім, з метою «покращення» захисту, ці зони уточнювались, наносились на нову підоснову, розширювались, знову затверджувались. Розроблялись «режими» охорони і використання. Складались «реєстри» і визначались «категорії». На це вжито бюджетні кошти. Видавались укази Президента, постанови Кабміну, розпорядження КМДА і накази профільних міністерств. Вносились зміни до законів. Верховна Рада проводила громадські слухання… Уп’ятеро разів зросло число членів українського ІКОМОСУ. Тільки в Києво-Печерському заповіднику склад наглядової ради змінювався 7 (!) разів, щоправда, жодного разу так і не зібравшись. Одночасно давались погодження. Життя ж не спинити. І в результаті найбільш цінна і, здавалось би, найбільш захищена історична частина Києва виявилася найбільш ураженою…

Особливості національного законодавства

Нашим законом заборонено лише одне – будувати без дозволу. Дозвіл є – будівництво законне! А дозволи дає виключно орган охорони. І контролює його лише… орган охорони! Таке ось «ноу-хау». Безконтрольна і безконфліктна «лафа». Ну, майже безконфліктна. В самій «вертикалі» конфліктів справді ніколи не було. Завжди було розуміння і підтримка і по вертикалі міністр – Кучерук, і по вертикалі місто – Кухаренко, та і між собою Кухаренко – Кучерук вертикальний зв’язок знайшли. Зрештою, сьогодні вже всім відомо, що таке дозвільна діяльність: без «даху» не обійтися. А по горизонтальних зв’язках базу конфліктів усунуто: заповідники всіх повноважень у цій сфері позбавлені. Єдине, що за ними залишилось (і не в Законі, а в їхніх статутах), – це повна відповідальність за стан збереження «своїх» пам’яток. Усе просто, як в «наперстку»: погоджують одні, відповідають другі, а дурять третіх.

Ті, кого «розводять»…

Почали із забудовників. Бо саме для них (точніше, з розрахунку на їхні гроші) каша й заварювалася. Суворі вимоги законів, грубезні фоліанти документації (і попри це в Кухаренка, як замовника, вся документація на «відтворення» Успенського собору зникла; чомусь «не збереглась» вона йу проектантів і підрядників), «пташина» мова безхребетних «історико-містобудівних висновків», складні етапи пустопорожніх погоджень (а в Кучерука навіть ніколи й не було журналу реєстрації цих погоджень!) та різні інші «брязкальця» і «приспіви» з метою відвернути увагу від маніпуляцій спритних рук. Напевно, більшість лишалась задоволеною, бо ніхто ж не скаржився… І робилось усе це не з метою захисту об’єктів культурної спадщини, а з метою пошуку «інвесторів» на підконтрольні ділянки, на які, окрім них, – нових «спеціально уповноважених органів охорони пам’яток», – ніхто завести не може. Чом миряться з цим забудовники? Їм підходить гра за непрозорими правилами? Адже більшість із них – за бортом процесу. Однак гра триває, отже, «правила» встановлено.

Яка ж ціна питання? Навіть зараз, за «кризовими» цінами, вартість одного метра житла в центрі Києва (Грушевського, 9 чи Івана Мазепи, 3) становить 10 тисяч у.о. Кожен квадратний метр землі під такою будовою в 25 поверхів тисне на чиновника силою у чверть мільйона доларів.

Насправді чиновники з обраними інвесторами і підрядниками «розводять» нас з вами, тих, кому жити в цьому місті.

Ще одна особливість

Спершу 1996-го року при управлінні Кухаренка було утворено нову структуру – «Науково-методичний центр», який очолила пані Олена Сердюк, а потім і при Держкультурспадщини Кучерука було реорганізовано в аналогічну структуру «Інститут пам’яткоохоронних досліджень», куди відразу перейшла керівником пані Сердюк. Те, що при цьому під час ліквідації Заповідника «Стародавній Київ», облили брудом та вигнали з роботи директора й ініціатора створення цього інституту Валерія Дудкіна, відомого археолога і дослідника, – мало хто помітив. Від інституту залишилась сама назва. Завдання цих двох нових структур при органах охорони – сприяти їм, органам охорони, у каруселі погоджень. Порядок видачі «архітектурно-планувального завдання» (АПЗ), «містобудівних вимог», «умов і обмежень», «історико-містобудівного обгрунтування» та інших документів на проектування в історичному центрі Києва змінювався в деталях, але незмінною залишав монополію, що склалась. Потрібно дозвіл від Кучерука – звертайся до «НДІ пам’яткоохоронних досліджень», потрібно від Кухаренка -до «Науково-методичного центру». Тільки там видають наукоподібні документи, без яких дозволів на проектування, отже, й на будівництво ні від Кухаренка, ні від Кучерука не буде. Усі дозволи на всі скандальні забудови в Києві за останні роки видано виключно через цих людей і ці структури…

Забудова в охоронних зонах за дозволами і погодженнями пана Кучерука і пана Кухаренка роками була причиною конфліктів з керівництвом Лаврського і Софійського заповідників. Адже разом із колективами заповідників було усунуто від пам’яткоохоронної роботи сотні фахівців із охорони пам’яток. Як і по всій Україні, ці заповідники формувались, набували унікального наукового досвіду з охорони своїх пам’яток, і краще за них ці пам’ятки ніхто не може знати. Науковців, музейних пам’яткоохоронців просто омертвили, відірвавши від предмета досліджень, результатів їхньої діяльності. На перший погляд, нічого особливого не сталось: замість одних (музейних працівників) опікуватись і ухвалювати рішення будуть другі – спеціально створені та уповноважені органи охорони пам’яток. Насправді ж заміна одних на других виявилась підміною мотивації в ставленні до пам’яток, до результатів своєї праці, внаслідок чого конфлікти пішли по інших, вже горизонтальних, зв’язках: Кучерук – директор. Директори майже всіх Національних заповідників конфліктували з Кучеруком, а для таких директорів, як Г. Крапивка, К. Сушко, М. Сікорський, В. Ткаченко, І. Лиховий, М. Піняк, автор цього матеріалу, сперечання закінчувались просто – звільненням. І за кожним звільненням – ганебна історія брудних інтриг, намовлянь, пліток, залякувань, переслідувань, підробки документів, як з М.Сікорським. Адже потрібно було звільняти підписом міністра. Завжди вигравав чиновник, а програвали Пам’ятки.

До речі, а чи знає екс-президент Віктор Ющенко, що гордість України – славетний музейник Михайло Сікорський звільнений наказом його друга, однопартійця та міністра культури Василя Вовкуна за сфальшованими документами? І ці документи готували Микола Кучерук та його вірна заступниця Марина Громова.

Заповідники створювались там, де найбільш цінні пам’ятки і де пам’яток зосереджено найбільше. Проста і зрозуміла логіка закладена в те, що ми називаємо Заповідником: зберегти, заповідати, як цінність, яку ми вже побачили і усвідомили, найбільш важливі об’єкти, території, комплекси. Зберегти для себе, для людства, для нащадків. Саме для того створюється дирекція закладу, де працюють науковці, реставратори, фахівці, яких заповідник потребує у зв’язку зі своєю специфікою, в тому числі спеціалісти з охорони пам’яток. Відповідальність за все, що діється на заповідній території, несе дирекція, в межах вимог законів і власного статуту. А якщо відповідає, то і ухвалює рішення. Так має бути.

У нас же в київському кабінеті сидить чиновник, який дає погодження, нічого не знаючи. Це дуже зручно для тих, хто в такому випадку має справу з одним, ручним, а не з сотнями спеціалістів. Де вони, всі ті спеціалісти зараз? Ці люди перебувають у «внутрішній еміграції»: їхній потенціал знань не працює на справу, їхній досвід знехтуваний, їх усунуто від процесу. Їх скорочують – як у Києво-Печерському заповіднику. І хто? Той самий Микола Кучерук і його заступник у Держкультурспадщини Марина Громова, які дуже швидко перевелись на роботу до Заповідника, влаштувавши рокірування: і став Кучерук заступником у власного ж заступника. А за місяць перед тим видав наказ на скорочення в підлеглій установі, до якої згодом перейшов.

Усе за законом і по «вертикалі»: зверху, від Кучерука і Громової, як керівників, надійшов наказ на скорочення, і знизу Громова і Кучерук, уже як підлеглі, виконують свій же наказ. Ну хто скаже, що в цій схемі щось не так? Тепер цей «тандем» так само вправно, як учора давав погодження на забудову, сьогодні освоює бюджетні кошти на реставрацію пам’яток, які раптом золотим дощем полились на музей. Кошторис Заповідникові (Громовій і Кучеруку) затверджено за поданням тих самих Кучерука і Громової формату Держкультурспадщини. Фінансування також іде по вертикалі.

Філософія ж скорочень проста: сотня науковців – це дві сотні зайвих очей і вух, надлишкових при таких обсягах фінансування. Гроші люблять тишу. Ситуація ускладнюється тим, що заповідники Мінкультури підпорядковано Держкультурспадщини. Замість колективів діє один чиновник, від чийого підпису залежить усе. Переривається зв’язок поколінь. Мине час, і держава буде шукати чужого досвіду, буде задурно витрачати бюджетні кошти, якщо взагалі буде що охороняти.

Так уже було

За Голодомору було винищено цілу генерацію пам’яткоохоронців, музейників і реставраторів. Винищили всіх до ноги, та так, що і пам’яті не залишилось: сучасні реставратори про це навіть не згадують, забули, і свою хронологію ведуть від 1950-х років, післявоєнної відбудови Києва. Сьогодні майже ніхто не скаже хто такі Микола Касперович, Федір Шміт, Микола Біляшівський, Данило Щербаківський, Федір Ернст, Петро Курінний, Павло Потоцький, Микола Макаренко… Всі вони заважали будувати новий, соціалістичний Київ, усіх їх, музейників і пам’яткоохоронців, репресували за політичними мотивами. Як наслідок, 1930-х років Київ утратив пам’яток більше, ніж залишилось. І за наших днів відбувається щось моторошно подібне до не дуже далекого минулого. Вище вже наводились прізвища сучасних музейників, репресованих звільненнями, і до них, напевно, можна додати імена ще кількох директорів заповідників, які сьогодні з останніх сил захищають свої музеї, свої колективи, захищають, як і колись, від влади, якій підпорядковані. Перебувають під тиском погроз звільнення, перевірок «з пристрастієм», переслідуються своїм же керівництвом! Кому вони заважають, який Київ не дають будувати тепер? І ніде ні Міністерство культури і туризму, ні Держкультурспадщини не стали на захист пам’яток, заповідників, їхніх колективів і директорів. Парадокс? Ні, «вертикаль».

І хто мене переконає в тому, що в музейній і пам’яткоохоронній справі щось змінилось з 1930-х років? Хіба що тоді за протести проти руйнування пам’яток засилали, бо було куди, і вже потім розстрілювали, як Миколу Макаренка, захисника Св. Софії і Михайлівського монастиря, а зараз просто звільняють. Хочу нагадати слова до доктора історичних наук Сергія Білоконя, відомого дослідника історії культури. У своїй вступній статті до репринтного перевидання збірника «Український музей», 1927-го року, описуючи стан музейної і пам’яткоохоронної справи тих часів, він зазначив:

«Археолог та історик археологічної науки Михайло Міллер зробив важливе узагальнення: «Під час згаданих вище реорганізацій археологічних установ та музеїв було репресовано також всіх без винятку інспекторів охорони пам’яток історії, культури та мистецтва.[…] Більшовики всіма засобами нищили всі пам’ятки давньої архітектури та культури, бо ці пам’ятки демонстрували молодим поколінням стару високу українську культуру.[…] Отже, ті національні пам’ятки ніби провадили мовчазну пропаганду проти совєтської культури. Треба було зробити так, щоб молоді покоління тих пам’яток вже не бачили і не знали; тому їх нищили. Інспектори ж всіма силами обороняли пам’ятки і тим гальмували соцбудівництво і йшли проти інтересів партії». Потім настала черга самих учених. Тоді прогуркотіла війна.

Після неї, умовно кажучи, соціальну нішу, де діяли й боролись репресовані у 1920-1930-х рр. діячі української культури, посіли інші люди. Ментально інші. У журналі «Комуніст України» один з них писав про Михайла Грушевського і його учнів і послідовників, що, «як відомо, хоч і заявляли не раз публічно про свою лояльність до Радянської влади, але разом з тим прямо або приховано пропагували й поширювали буржуазно-націоналістичні концепції, антирадянська суть яких була викрита в ході широких наукових дискусій, що відбулись на Україні в кінці 20-х – на початку 30-х років.[…] Факти красномовно свідчать про те, що українська історична наука завдяки піклуванню Комуністичної партії зробила значний крок вперед». Автор і більшість читачів ніби не знали, що це був крок у могилу».

Нічого не нагадує? Зараз знову реорганізації, політичні ярлики нелояльності; знову заважають пам’ятки, а ті, хто їх охороняє, – гальмують кап. будівництво. Різниця лише в тому, що тоді пам’ятки нищили, усвідомлюючи їхню важливість, а тепер – усвідомлюючи їхню неважливість і непотрібність. Пам’ятки заважають!..

Громадські організації і громадськість

Ми спостерігаємо виступи громадськості на захист пам’яток і проти забудовників у центрі Києва. Виступають мешканці сусідніх будинків, блогери, новоутворені і, здається, юридично не оформлені об’єднання громадськості. Мовчить лише Український національний комітет ІКОМОС’у (International Council on Monuments and Sites). Тобто та громадська організація, яка має безпосередній стосунок до захисту від руйнації історичного центру забудовами в охоронних зонах Софії і Лаври – об’єктів під охороною ЮНЕСКО. Організація, яка і створювалася з метою збереження історико-культурної спадщини, та ще як філія міжнародної. Жодного виступу, жодного протесту, жодної прес-конференції, жодного звернення на захист пам’яток та проти руйнацій. Тиша. Навіть на внутрішніх засіданнях бюро жодного разу, принаймні за останні 5 років, ці питання не розглядались. Розгадка проста: український ІКОМОС останні п’ять років очолювався державним чиновником – заступником міністра культури і туризму Миколою Яковиною. Якщо громадські організації очолюють чиновники і це у нас вважається нормальним явищем, то що тоді в нашому розумінні корупція? Напевно, всі пам’ятають нещодавній футбольний скандал з утручанням наших чиновників у внутрішні справи Федерації футболу України і заяву Мішеля Платіні з цього приводу? Невже збереження Києва і його святинь, що перебувають в списках ЮНЕСКО, для України важить менше за проведення Євро-2012?

Не об’єкти промислового виробництва, не фінансово-банківські схеми і не новітні технології визначають суть нації і держави. Будь-які технології, об’єкти промисловості та банки купуються і продаються. Об’єкти культурної спадщини – це те, що продукувала нація протягом свого історичного буття, те, що вирізняє націю і що дає їй право побудувати та обстояти свою державу. При знищенні об’єктів культури держава та нація зникнуть, навіть володіючи найкращими технологіями.

Кияни, історичне обличчя Києва понівечено! Моє Місто так спотворено, що відновити втрати вже неможливо! Як це сталось? І хто це зупинить? Наше ставлення до національних пам’яток більше схоже на «класовий підхід до буржуазної культури». Державного бачення проблеми збереження об’єктів культурної спадщини як не було, так і немає. І не буде, бо керують процесом люди, які ці пам’ятки нищили. Вони «зросли» на цьому, дехто сягнув пенсійного віку, але міцно, як воша за кожух, тримаються за виплекану «схему», яку ретельно від усіх приховують. Адже стільки часу і зусиль витрачено на її побудову, стільки вкладено і ще стільки можна отримати! І всім учасникам процесу це вигідно, крім тих, звичайно, хто учасником не є, тобто нас з вами, простих киян, яких дурять, за яких ухвалюють рішення і з думкою яких не рахуються.

Потрібно реформувати сферу охорони пам’яток

І ці реформи доволі прості – позбавити виконавчу владу, невластивих їй, але «солодких» для неї функцій ухвалення рішень. І що активніше до цього буде долучатись громадськість, то краще. І для пам’яток, і для влади. Зробити це, правда, складно. А доручати реформи самій виконавчій владі – це взагалі утопія. Потрібна політична воля. Чи дочекаються її наші пам’ятки? Філософія ж будь-яких реформ однакова: чиновник, за визначенням, має схильність до корупційних дій і тому його, потенційного корупціонера, треба контролювати. А краще за громадськість із незалежною пресою це не зможе зробити ніхто. Тільки громадськість не повинна бути байдужою, а преса – мовчати. От і все.

Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників

День, № 98, середа, 8 червня 2011