Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

Огляд історії і дослідження пам’ятки

Особливості походження й формування дитинця стародавнього Києва вже понад півтора століття привертають увагу дослідників [під „дитинцем” автор розуміє центральне ядро укріпленої території Старокиївської гори в межах „міста Володимира”, що формувалось ансамблем Десятинної церкви, площі Бабиного торжка, великокнязівських палаців та хоромів бояр, де була зосереджена політична й адміністративна влада в початковий період державності Київської Русі]. Серед них були М. Берлинський, М. Максимович, С. Голубєв, Б. Рибаков, М. Каргер, М. Тихомиров, М. Воронін. Археологічні дослідження Старокиївської гори і дитинця на ній пов’язані з іменами В. Хвойки, Д. Милєєва, М. Каргера, Л. Голубєвої, Г. Корзухіної, Ф. Мовчанівського, В. Гончарова, В. Богусевича, П. Тол очка, Я. Боровського, С. Кілієвич, В. Харламова та багатьох інших. Нагромаджений значний археологічний матеріал систематизовано й розглянуто у виданій 1982 року монографії С. Кілієвич [Килиевич С.Р. Детинец Киева IX – первой половины XIII веков: По материалам археологических исследований. – К., 1982. Див. також: Тихонович О.М., Ткаченко М.М. Древній „Київ-град”: Спроба відтворення плану Верхнього Києва ХІ-ХП століття // Архітектурні пам’ятники. – К., 1950. – С.7 – 17; Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. – К.: 1972. – С. 120; Кілієвич С. Р. Археологічна карта Київського дитинця // Археологічні дослідження стародавнього Києва. – К., 1976]. На основі аналізу й картографування археологічних знахідок, зіставлення їх з архівними й літописними джерелами в цій праці простежено історичні етапи формування Київського дитинця – поступове переростання невеликого городища з рештками оборонних споруд, зведених ще за часів князя Кия (кін. V-VI ст.), у добре укріплений і розбудований політичний та адміністративний центр столиці Київської Русі (IX-XIII ст.). Дослідниця визначила територію Київського дитинця з великокнязівською забудовою і Десятинною церквою в межах „міста Володимира” й описала його поетапну забудову. С. Кілієвич також склала археологічну карту дитинця, на якій позначено зроблені на його території археологічні знахідки й виявлені рештки підмурків історичних будівель.

З використанням матеріалів археологічних досліджень було підготовано й 1972 року видано карту-реконструкцію Києва Х-ХШ століть [Зорін О., Кутовий О., Розенберг В. Київ Х-ХІІІ століття: Карта-реконструкція. – К., 1972] і створено в 1977 році діораму-макет „Стародавній Київ” [автори – О.Казанський, Д.Мазюкевич, наукове керівництво Б. Рибакова та Ю. Асеева] (експонований у Національному музеї історії України). Це дало змогу скласти загальне уявлення про особливості забудови стародавнього Києва.

Нині важливо продовжити дослідження Київського дитинця, зокрема археологічні (потребу цього наголошувала свого часу ще С. Кілієвич), здіснити заходи щодо забезпечення схоронності унікальних археологічних пам’яток у цій заповідній, без перебільшення – святій частині Києва. Адже Київський дитинець – одне з найвизначніших місць нашої прадавньої історії, першоосереддя християнського цивілізаційного поступу Русі-України.

Хрещення Русі великим князем Володимиром і входження її таким чином до християнської Ойкумени вивели Київську державу на новий цивілізаційний рівень, долучили до річища тисячолітнього розвитку європейської культури, що сприяло її швидкому соціально-економічному, політичному й духовно-культурному піднесенню.

За часів утвердження християнства Володимир Святославич доклав багато зусиль для розширення великокнязівської забудови на Старокиївський горі, формуючи великий „град” Верхнє місто, яке згодом в історичних джерелах дістало назву „міста Володимира”. Тут постала дерев’яна церква св. Василія. Як оповідає про це літописець,

„повелі [Володимир] рубити цєрькви и поставляти по містом, идеже стояше кумиры; и постави цєрковь святаго Василья на холмі, идежє стояша кумири Перунъ и прочий” [„Повелів [Володимир] будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли. І поставив церкву святого Василія на горі, де стояли ідоли – Перун і інші” (Повість врем’яних літ: Літопис (за Іпатським списком) / Переклад, післяслово та коментарі В.В. Яременка. – К., 1990. – С. 184/185)].

Та найвеличнішим храмом Києва кінця X століття стала церква Пресвятої Богородиці Десятинна – перший монументальний мурований християнський храм Київської Русі, споруджений у центральній частині „міста Володимира”. У „Повісті минулих літ” (Іпатський список) зазначається:

„В літо 6499 [991]. Посем же Володимиру живущю в законі крєстьяньском, и помысли создати камєную церковь святыя богородица, и прославъ приведе мдстеры оть Грек” [„В літо 6499 [991]. Після цього жив Володимир у вірі християнській. І задумав збудувати кам’яну церкву святої Богородиці, і послав привести грецьких майстрів” (Там само. – С. 188/189)]. Оскільки до запровадження християнства практики сталого мурованого будівництва на Русі майже не існувало, князь запросив з Константинополя майстрів будівельників і живописців. У своїй роботі вони керувалися візантійськими архітектурними традиціями, використовуючи техніку будівництва з плінфи на вапняно-цем’янковому розчині й утілюючи притаманну середньовізантійській добі просторову та композиційну структуру хрестово-банного храму. Вона щонайбільше відповідала сакральній сутності церкви Христової й потребам богослужіння і відтоді усталилася як канонічна для давньоруського церковного зодчества. Саме з Десятинної церкви починається родовід монументального києво-руського храмобудування.

Побудова Десятинної церкви стала значною духовно-культурною подією в Києві й усій Русі. Своїм урочисто-святковим виглядом храм справляв на сучасників, учорашніх язичників, велике враження. Його архітектура являла собою образ-символ нового християнського Світу, в якому тепер належало жити всій хрещеній Русі. Десятинна церква становила домінанту ансамблевої забудови дитинця „міста Володимира”, де поряд містилися князівські палаци, будинки-хороми бояр тощо. Зі створенням парадного великокнязівського ансамблю дитинця „міста Володимира” завершувалось і будівництво фортечних укріплень з кам’яними в’їзними вежами [Килиевич С.Р. Детинец Киева IX – первой половины XIII веков. – С. 57].

Освячена 996 року Десятинна церква була найвизначнішим осередком утвердження християнства й поширення його на всій території Київської Русі. Складна обсягово-просторова структура відповідала її функціям великокняжого й одночасно загальноміського та катедрального храму [Вагнер Г.К. Искусство мыслить в камне: (Опыт функциональной типологии памятников древнерусской архитектуры). – Москва, 1990. – С. 34; Він же. Канон и стиль в древнерусском искусстве. – Москва, 1987. -С. 287]. Оздоблення інтер’єру становили фрески, мозаїки, різьблені мармурові й шиферні плити тощо [Тоцька І.Ф. Десятинна церква і Софія Київська: Історично-мистецькі паралелі // Пам’ятки України. – 2001. – ч. 4. – С.80 – 83].

З огляду на додаткові світські функції церква мала прибудови-палати, де, зокрема, містилася резиденція Володимира й провадились державні церемонії. Тут зберігались державно-правові акти, перші хронікальні записи, богослужбові книги. Саме тут виник перший осередок давньоруського літописання [Толочко П. Десятинна церква – центр давньоруської духовності // Церква Богородиці Десятинна в Києві: До 1000-ліття освячення. – К., 1996. – С. 12]. У процесі подальших добудов значно збільшилась західно-північна частина храму, лівий і правий приділи. Згідно з літописними відомостями, 1039 року храм переосвячено – потребу цього дослідники пояснюють великими перебудовними роботами, виконаними на той час [Івакін Г. Літописні повідомлення про Десятинну церкву// Церква Богородиці… – С. 11].

Десятинна церква мала незаперечний духовний авторитет. Під її склепінням зберігалися мощі святого Климента та його учня Фіва, що їх перевіз до Києва Володимир Святославич після свого хрещення в Корсуні (очевидно тому один з вівтарів церкви мав присвяту св. Климентові). Згодом у храмі сформувався князівський пантеон – тут було поховано Володимирову дружину Анну й самого хрестителя Русі, князів Ізяслава й Ростислава, перепоховано останки княгині Ольги, Ярополка та Олега. Особливої святості церкві надавало те, що її було зведено на місці загибелі, ще за поганських часів, християн-мучеників Федора та Йоана [Толочко П. Десятинна церква – центр давньоруської духовності. – С. 13].

Після зведення за Ярослава Мудрого в 1037 році Софійського собору Десятинна церква втратила функції катедрального храму. У період князівських усобиць принаймні двічі вона зазнавала пограбувань і, можливо, пошкоджень інтер’єрів: під час здобуття Києва 8 березня 1171 року [тобто 1169 р.] сином Андрія Боголюбського Мстиславом і 2 січня 1203 року – Рюриком Ростиславичем [Івакін Г. Зазнач. праця. – С.11]. Але нищівних руйнувань вона зазнала 1240 року від ударів зовнішнього ворога – Батиєвого війська. Під уламками зруйнованих стін загинули останні оборонці Києва. Таким чином, проіснувавши близько двох з половиною століть, перша київська монументальна церква обернулася в руїни, які поступово розбирали довколишні мешканці для господарчих потреб.

На XVII століття більшість давньоруських храмів тогочасного Києва були цілковито знищені або дуже поруйновані. Заціліли тільки Софія Київська й Михайлівський монастир. На той час від Десятинної церкви збереглися лише фундаменти й величні руїни стін її південно-західної частини. Поруч стояла невелика дерев’яна церква Миколи Десятинного, що належала уніатам [Асеев Ю. Дослідження архітектури Десятинної церкви // Церква Богородиці… – С. 29].

Усвідомлюючи велике значення для українського суспільства Десятинної церкви як православної святині, митрополит Петро Могила 1636 року наказав розкрити її фундаменти. Це було зроблено, уніатську дерев’яну церкву розібрано, а в південно-західній частині фундаментів збудовано, з використанням решток стін стародавнього храму, невелику кам’яну православну церкву. 1654 року, вже після смерті митрополита, її освячено. Роботи щодо відродження Десятинної церкви в розпал тогочасної релігійно-політичної боротьби мали на меті підкреслити давність києворуського християнства, його східне, візантійське походження.

Перші систематичні археологічні дослідження залишків Десятинної церкви припадають на 1820-1830-ті роки. З ініціативи митрополита Є. Болховітінова їх виконав археолог-аматор К. Лохвицький. Він склав перший план підмурків зруйнованого храму. Але його кресленик не дав правдивого уявлення про розпланування Десятинної церкви. Як писав М. Каргер,

„важко собі уявити щось менш схоже на справжній план давніх фундаментів Десятинної церкви, ніж цей план Лохвицького […] План Десятинної церкви 1824 р. не дає ані найменшого уявлення навіть про тип споруди” [Каргер М.К. Древний Киев. – Москва: Ленинград, 1961. – Т.2. – С. 15].

На основі цього плану київський архітект А. Меленський виконав проект відбудови Десятинної церкви. Втім план К. Лохвицького, як і проект А. Меленського, не затвердила Академія мистецтв у Петербурзі. Молодий архітект, випускник Академії М. Єфимов одержав завдання провести додаткові дослідження фундаментів і скласти новий план. Виконавши ці роботи, він у 1826 році розробив проект відбудови церкви, але і цей проект не дістав підтримки. Тоді за розпорядженням царя Миколи І опрацювання нового проекту було доручено відомому архітектові В.Стасову. У 1828 – 1842 роках за його проектом збудовано в псевдовізантійсько-руському стилі нову Десятинну церкву. Новобуд зайняв лише 2/3 площі підмурків стародавнього храму, а решту вцілілих його частин було зруйновано [Асеев Ю. Зазнач. праця. – С. 29. Див. також: Ананьева Т. Десятинна церква: коло витоків археологічних досліджень (1820-1830 pp.) // Церква Богородиці… – С. 15]. Стасовську церкву розібрано як споруду невисокої мистецької вартості в 1935 році на підготовчому етапі до планованої „соціалістичної реконструкції” Києва [Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. – Нью-Йорк; Київ, 1991. – С. 22].

На початку XX століття нові археологічні дослідження Старокиївської гори провели В. Хвойка (1907-1908 pp.), а також Д.Милєєв і С.Вельмін (1908 -1914 pp.), частково фінансовані київськими меценатами Б. Ханенком і М. Терещенком і підтримані відомими вченими Н.Кондаковим та Б. Фармаковським. Д.Милєєв і С.Вельмін на основі наукової методики скрупульозно дослідили незабудовані В.Стасовим рештки фундаментів вівтарної частини Десятинної церкви й зробили археологічні розвідки-розкриття залишків підмурків великокнязівських палаців як складових частин ансамблю Київського дитинця [Грибанова Н. „Втрачене” джерело про археологічні дослідження 1908-1914 pp. // Церква Богородиці… – С.24, 25].

Грунтовні дослідження продовжили в 1938-1939 і 1947 роках археологи під керівництвом М. Каргера. Як відзначав цей дослідник,

„ретельне спостереження й щонайточніша графічна фіксація найнезначніших слідів давньої будівлі дали змогу відновити повністю план церкви, хоча від більшої частини кам’яного муровання її фундаментів не збереглося нічого. Найбільш уцілілою частиною фундаментів Десятинної церкви є південна й західна стіни. Майже все муровання південної стіни є фундаментом, що зберігся на різну висоту” [Каргер М.К. Археологические исследования древнего Киева: Отчеты и материалы (1938-1947 гг.). – К., 1950. – С. 64, 74-77].

На основі поглиблених археологічних досліджень М.Каргер виконав структурну реконструкцію й визначив розмірність фундаментів Десятинної церкви.

Останніми десятиліттями в межах дитинця „міста Володимира” плідно працює експедиція Інституту археології НАН України. Цінні колекції археологічних знахідок, пов’язаних з Десятинною церквою, нині зберігаються в Національному музеї історії України, Національному заповіднику „Софія Київська”, Державному Ермітажі в Санкт-Петербурзі та деяких інших музейних сховищах.