2003 р. Звід пам’яток Києва

Людмила Рилкова

488. Свято-Троїцький (Іонівський) монастир, 2-а пол. 19 – поч. 20 ст. (архіт., іст., мист.).

Вул. Тимірязєвська, 1. В історичній місцевості Звіринець, на території Національного ботанічного саду ім. М. Гришка НАН України. Розташований на пагорбі з пересіченою за рельєфом місцевістю.

Свято-Троїцький чоловічий монастир заснований з ініціативи ієромонаха Видубицького монастиря о. Іони, який на поч. 1860-х рр. оселився на цій території. Сприяла розбудові монастиря його духовна дочка – дружина Київського військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора І. Васильчикова – К. Васильчикова, відома у Києві добродійниця, яка клопоталася про відкриття обителі та надала їй значну матеріальну підтримку. Дозвіл на створення Києво-Свято-Троїцького монастиря було дано 6 квітня 1866, 18 квітня о. Іону призначено його будівничим, у серпні 1872 – ігуменом.

Після його смерті кілька років обитель іменувалася – «Монастир Святої Живоначальної Трійці, заснований архімандритом Іоною в Києві», пізніше повернено первісну назву.

Територія монастиря вздовж стародавнього Видубицького шляху сформувалася в основному протягом 1860–90-х рр. за рахунок майже 15 подарованих або викуплених земельних ділянок. Початкові роботи з облаштування майбутнього монастиря розпочалися з січня 1865 на північно-східному схилі пагорба, коли княгині К. Васильчиковій було дозволено влаштувати домову однопрестольну церкву в ім’я Святої Живоначальної Трійці у невеликому дерев’яному двоповерховому будинку.

Розташовувався на території двох садибних ділянок, які княгиня придбала на своє ім’я разом з будівлями 25 вересня 1864. Одночасно о. Іоні доручався нагляд за церквою і відправлення в ній служб. Храм освятив 4 травня 1865 настоятель Видубицького монастиря архімандрит Веніамін (Базилевич). Іконостас з червоного кипариса виготовили у Санкт-Петербурзі, ікони написав тульський худ. В. Чумаков (не збереглися). 7 липня 1867 К. Васильчикова оформила дарчу монастирю на ці дві земельні ділянки площею 1180 кв. сажнів.

1909 церкву обкладено цеглою, покрито бляхою. Внаслідок вибуху артилерійських складів на Звіринці 6 червня 1918 церква була напівзруйнована, згодом відремонтована. На поч. 1930-х рр. споруда належала Києво-Троїцькій релігійній громаді, в ній мешкало 30 ченців колишнього монастиря. За постановою президії Київської міськради від 25 липня 1933 приміщення передано трудовій школі № 81 (розібране під час облаштування Ботанічного саду).

Поряд містилася перша дерев’яна дзвіниця, побудована 1867 (не збереглася).

Центром монастирського комплексу стала цегляна соборна церква, про закінчення будівництва якої о. Іона сповістив у листопаді 1871. В 1897–1900 її було значно розширено за рахунок доброчинця, який зажадав лишитися невідомим. 1902 у двох церквах налічувалося 614 ікон.

1905 арх. Є. Єрмаков розробив проект нового храму в ім’я Святої Живоначальної Трійці поза територією монастиря (не здійснено).

1893 на захід від собору споруджено нову дзвіницю з дубових брусів, ошальовану всередині і ззовні дошками, що мала у плані форму рівнораменного хреста (не збереглася). На дзвіниці було розміщено дзвони загальною вагою понад 862 пуди та металеве клепало – понад 22 пуди. По центральній осі 1896 встановлено великий дзвін вагою понад 1150 пудів, відлитий коштом доброчинців на московському заводі К. Самгіна. Монастир намагався спорудити найвищу у країні дзвіницю, проект якої розробив 1892 арх. В. Ніколаєв (затверджений 16 серпня 1899).

Проте, вже 21 вересня 1901 схвалено спрощений варіант дзвіниці, за яким у 1903–04 споруджено фундамент, стіни з брамою та нижнє склепіння. Одночасно (1903) укріплено підпірною стіною схили пагорба. За скрутних економічних обставин дзвіниця не була добудована. 1930–34 її розібрано разом з муром, цеглу використано для будівництва комплексу Сільськогосподарського академічного містечка в Голосієві.

З південно-західного боку Свято-Троїцької церкви розташовувався невеликий одноповерховий дерев’яний будинок, споруджений 1884. У ньому жив і помер преп. Іона. До закриття монастиря дві келії зберігалися як меморіальні.

Вибуховою хвилею 1918 споруду напівзруйновано, пізніше відремонтовано. Будинок знесено у 1940–50-х рр.

Відповідно до дозволу про організацію Свято-Троїцького монастиря з «странноприїмницьким» будинком, лікарнею і притулком для нужденних дітей та одночасно виданого указу Святійшого Синоду про відкриття при всіх новоутворених монастирях доброчинних або виховних закладів на території монастиря діяли чотири «странноприїмницькі» будинки, в яких житло та їжа прочанам надавалися безкоштовно.

Два з них (дерев’яні) стояли на захід від церкви: одноповерховий, споруджений 1883, та півтораповерховий з кам’яним напівповерхом – 1875. Біля західної межі 1880 зведено дерев’яний одноповерховий, 1889 – двоповерховий (перший ярус цегляний, другий – дерев’яний) будинки. Поряд містилася кухня з трапезною. За винятком корпусу 1875 (не зберігся), всі інші згоріли під час вибуху 1918.

На південному схилі з 1865 діяла лікарня з аптекою для прочан та ченців – дерев’яна з цегляним підвалом (не збереглася). 1912–16 побудовано ще одну лікарню. Тут не тільки лікували бідних і прочан, але й давали довічний притулок і нагляд старим за віком і хворим.

У 1866 на території монастиря було організовано школу-притулок для хлопчиків-сиріт. 1901 її переведено в окремий одноповерховий дерев’яний на цегляному підмурку будинок за північною межею території (не зберігся).

Коштом монастиря у школі-притулку навчалося і мешкало бл. 30 дітей.

Зі сходу, безпосередньо за церквою, стояв півтораповерховий дерев’яний (низ – кам’яний), споруджений 1870 настоятельський корпус. Внаслідок вибуху на звіринецьких складах будівля зазнала істотних пошкоджень: було зруйновано дах, стелю, вікна, двері.

Відремонтований 1918–19 (не зберігся). В його підвальному приміщенні з 1918 містилася канцелярія монастиря, що раніше функціонувала в дерев’яному з кам’яним низом півтораповерховому корпусі, спорудженому 1885. Тут також були приміщення для іконописців та кімнати для гостей (корпус, як і інші будівлі, згорів 1918).

На східному схилі пагорба стояла одна з перших новозбудованих монастирем споруд – братська трапезна. Зведена 1868, зруйнована 1918.

На центральному пагорбі та його схилах розташовувалося більше десяти дерев’яних житлових будинків для братії монастиря, споруджених 1885, 1900, 1909 та в інші роки. Найбільшою цегляною спорудою монастиря до 1918 був братський триповерховий корпус завдовжки понад 60 м, зведений 1899 за проектом арх. В. Ніколаєва.

На нижній північній терасі є місце явлення 1 березня 1861 і 9 березня 1862 ієромонаху Іоні Пресвятої Богородиці з сонмом святих. З 2-ї пол. 19 ст. тут стояв дерев’яний хрест, з 1910 – дерев’яна каплиця (не збереглася). 1999 на цьому місці встановлено лабрадоритовий хрест з вирізьбленим написом.

Неподалік з кін. 1860-х рр. розташовувався монастирський цвинтар (знищений, за винятком кількох могил).

На поч. 20 ст. загальна площа монастиря становила 21 десятину 500 кв. сажнів, загальна кількість споруд, включаючи господарські та допоміжні, – бл. 125. На південно-західній території були розбиті сад і виноградник, розташовувався господарський двір. 1903 садибу обнесли з півночі та заходу кам’яною огорожею (розібрана 1934), зі сходу та півдня – дерев’яною (не збереглася). Огорожа мала чотири брами: Святу – з заходу, дві нижні – з півночі й т. зв. цвинтарну зі сходу, господарську – біля північно-західного рогу огорожі. На розі була невелика башта.

Різночасовість формування території (з частковим використанням приватних споруд на приєднаних ділянках) та складність рельєфу зумовили нерегулярний характер забудови монастиря. Пам’ятними в історії Києва вибухами артснарядів на звіринецьких складах було знищено разом з майном понад 20 монастирських будівель.

1918–19 проведено ремонт уцілілих споруд і перерозподіл приміщень. За описом монастирського комплексу 1919, на його території існували дві церкви, дзвіниця, дев’ять дерев’яних та два цегляні будинки.

Монастир мав бібліотеку, в якій станом на 1902 налічувалося 1665 книжок.

У палітурній майстерні виготовляли книжки, надруковані у друкарнях Києва. Діяли також іконописна і фотомайстерні, свічарня та ряд господарських майстерень.

Завдяки діяльності архімандрита Іони монастир, що діяв за статутом св. Феодора Студита, став одним з найвідоміших у країні. Число його насельників становило: у 1869 – 27, 1876 – 66, 1896 – 127, 1901 – 470, 1905 – 523, 1908 – 602, 1914 – 538, 1916 – 358, станом на 1 січня 1929 – 151, 1944 – 31 особу.

Серед тих, хто зробив значні земельні або грошові внески для розбудови монастиря, були І. Комаров – подарував у 1867 11 тис. крб. на оздоблення церкви та виготовлення дзвону; козак Л. Кальницький – 1869 чотири садиби з будинками загальною площею 5532 кв. сажні; І. Рудаков –1904 садибу з будинками, за що був нагороджений золотою медаллю на станіславській стрічці.

На поч. 20 ст. земельні володіння монастиря становили понад 6427 тис. десятин, придбаних та подарованих. Він мав кілька хуторів, садиб і дач у Києві, Київській та Полтавській губерніях.

Одна з них – т. зв. дача князя Васильчикова на Сирці (колишні хутори Хмелівщина та Сеньківщина) з садом, городом, озерами, була забудована житловими та господарськими будівлями, 1912–13 на її території спорудили дерев’яну однопрестольну на кам’яному цоколі церкву в ім’я Пресвятої Богородиці Чесного образа «Знамення» з дзвіницею за проектом арх. Є. Єрмакова (зруйновані). Протягом 1920-х рр. тут діяв Знаменський чоловічий скит Свято-Троїцького монастиря, закритий влітку 1933 за рішенням президії Київської міськради.

З монастирем пов’язане життя та діяльність єпископа Іоасафа (у миру – Жевахов Володимир Давидович; 1874–1937) – князь, статський радник, член кількох місіонерських благодійних товариств. З 1911 разом з духівником Свято-Троїцького монастиря ігуменом Валентином (у миру – Федір Іванович Коротенко; бл. 1854–1917) займався створенням скита на Звіринецьких печерах. Після прийняття 26 грудня 1924 чернечого постригу жив при Свято-Троїцькому монастирі. З 6 липня 1927 єпископ Дмитровський. Неодноразово був арештований, 4 грудня 1937 розстріляний. 1990 – реабілітований. 2002 включений православною церквою до сонму новомучеників та сповідників, що постраждали в 20 ст. під час гонінь за віру.

Упродовж 1920-х рр. на землях монастиря на Сирці та Звіринці з числа братії, робітників і прочан утворено сільгоспартілі «Землероб» та «Садовод», які орендували ці землі й споруди.

Послушниці з інших обителей і ті, які працювали на господарському дворі Свято-Троїцького монастиря, у 1920-х рр. організували Преображенський жіночий скит, що розташовувався на території колишньої дачі проф. В. Караваєва (на південь від Свято-Троїцького монастиря; назва місцевості збереглася до кін. 1920-х рр.). У 1941–44 відновився як Свято-Знаменський жіночий скит.

1921 комплекс монастиря віднесено до пам’яток історико-архітектурного та художнього значення. У кін. 1920-х рр. більшість споруд передано Лісовому технікуму, дитячому будинку та трудовій школі. За рішенням президії Київського міськвиконкому від 17 листопада 1929 монастир закрито. Частина насельників монастиря продовжувала перебувати на його території. Восени 1942 обитель відновила діяльність. За рішенням РНК УРСР від 12 травня 1944 монастир знову закрито. Більшість ченців наприкінці того ж року переведено до Києво-Печерської лаври, якій передали і майно монастиря.

З вересня 1935 на Звіринці почалися роботи зі створення Ботанічного саду Інституту ботаніки АН УСРР (тепер Національний ботанічний сад ім. М. Гришка НАНУ), до території якого включили монастирську садибу. Під час перепланування місцевості у кін.

1940–50-х рр. знесено ряд колишніх будівель монастиря, решту пристосовано для потреб наукової установи.

До нашого часу збереглися Свято-Троїцька церква, братські келії, годинникова вежа та бакалійна крамниця, братський корпус і лікарня, майстерні, цегляний корпус (призначення невідоме) і льохи.

1993 на території обителі організовано скит Києво-Печерської лаври. Тепер – Свято-Троїцький (Іонівський) монастир Української православної церкви, якому з 1997 підпорядковано Звіринецькі печери.

Література:

ДАКО, ф. 7-ОДФ, оп. 1, спр. 45, 124; ДАК, ф. Р-1, оп. 1, спр. 5353; ф. Р-339, оп. 4, спр. 426; ДАКО, ф. 862, оп. 1, спр. 18; ЦДІАКУ, ф. 127, оп. 836, спр. 330; оп. 866, спр. 48; оп. 876, спр. 1043; ф. 183, оп. 1, спр. 488, 510, 511; ф. 442, оп. 661, спр. 273; ф. 486, оп. 5, спр. 492, 500; ф. 922, оп. 1, спр. 32; Зодчий. – 1904. – № 35; Ковалинский В. В. Меценаты Киева. – К., 1998; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К., 1983. – Т. 1; Петров Н. И. Киев, его святыни и памятники. – СПб., 1896; Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности…. – К.; СПб., 1900; Строитель Киево-Свято-Троицкого Общежительного монастыря архимандрит Иона (в схиме Петр). – Винница, 1999; Шероцкий К. В. Киев: Путеводитель. – Репринт. изд. 1917. – К., 1994.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 1150 – 1154.