Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш
ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Марина Виноградова, Євген Тиманович, Лариса Федорова

496.10. Прибутковий будинок Микільського військового монастиря 1913 – 14, в якому містилося Військове міністерство Української Держави (архіт., іст.).

Вул. Січневого повстання, 11. На червоній лінії забудови вулиці, між пров. Аскольдовим та пл. Слави. Споруджений на місці лівого прясла монастирської огорожі поряд з надбрамною дзвіницею 1750-х рр. (1934 розібрана, 1982 на її фундаментах зведено готель «Салют»).

Автор проекту – арх. Є. Єрмаков, підрядчик – купець 2-ї гільдії Ф. Альошин. За первісним задумом, триповерховий будинок в ході робіт надбудовано ще одним поверхом та обладнано трьома ліфтами («підйомними машинами»). Був підключений до електромережі, водогону і каналізації, прокладеної 1911 – 14 на терені монастиря.

На прибудинковій ділянці споруджено цегляні льодовні, два великі дров’яники, 15 невеликих сараїв з льохами, пральню, двірницьку й туалети (споруди не збереглися). Ще до завершення будівництва 1914 будинок здано в користування військовому відомству для розташування Київського другого піхотного училища за умови, що в ньому не будуть розквартировані військові частини. У зв’язку з цим переплановано приміщення підвального та другого поверхів. Зокрема, у підвалі передбачалося розміщення гімнастичної і фехтувальної зал, бібліотеки з читальнею, харчового блоку (їдальні, буфетної, кухні, посудомийні), класу зброї, цейхгаузу, складів тощо. За угодою було заборонено влаштування стаєнь та утримування коней. 1922 будинок націоналізовано й пристосовано під комунальне житло й установи.

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, трисекційний. Перекриття пласкі. Дах вальмовий під бляшаною покрівлею.

Фасади вирішено у модернізованих формах неоренесансу. Декор цегляний і ліплений. Асиметрична композиція видовженого 37-осьового чолового фасаду грунтується на виразному розчленуванні його площини на шести- і семиосьові прясла триосьовими розкріповками з отворами парадних входів.

Осі входів підкреслено вертикальними смугами засклення сходових кліток й акцентовано вгорі фронтонами параболічного абрису з круглими люкарнами. Прясла завершено рельєфним аркадним фризом з вертикальними випусками-лізенами та глухим парапетом на стовпчиках. Основний горизонтальний елемент композиції – багатопрофільний гурт з подвійним рядом зубців над рустованим першим поверхом, що переходить в архівольти порталів парадних входів, фланкованих модерністичними похилими пілонами. Велике значення в архітектурному вирішенні фасаду мають різні за формою і пропорціями віконні прорізи: на першому поверсі й у розкріповках – аркові (з півциркульними та параболічними перемичками), у межах прясел – прямокутні (одно-, дво- і тристулкові).

Аркові вікна оздоблено архівольтами, прямокутні – клинчастими перемичками, на третьому поверсі – півциркульними сандриками. Мереживо цегляного мурування доповнено ліпленими вставками з мотивом листя аканта: в порталах входів, у підвіконнях, горизонтальних смужках між вікнами другого й четвертого поверхів, у тимпанах сандриків на третьому поверсі. Декоративне оздоблення включало також металеві візерунчасті грати чотирьох вертикальних рядів балконів і піддашки над входами (втрачені). Подібно до чолового оформлено північний торцевий фасад. Дворовий фасад розчленовано міжповерховими спрощеними гуртами. Відкритий для огляду південний глухий торець розкреслено на прямокутні й аркові площинні елементи.

Будинок – єдина споруда колишнього Микільського військового монастиря, що збереглася, характерний зразок прибуткової житлової забудови міста поч. 20 ст.

У травні – грудні 1918 в будинку містилося Військове міністерство Української Держави. До 15 листопада його очолював Рогоза Олександр Францович (1858 – 1919) – військовий, державний діяч. Походив із старовинного українського шляхетного роду. Генерал від інфантерії російської армії, під час 1-ї світової війни командував 23-м армійським корпусом, 14-ю і 4-ю арміями (до лютого 1918) на Західному і Румунському фронтах. В українській армії – з травня 1918, запрошений гетьманом П. Скоропадським на посаду військового міністра, підвищений до рангу генерал-бунчужного.

Проводив велику роботу зі створення регулярної армії, залучив на командні посади знаних фахівців військової справи – О. Галкіна, С. Дельвіга, З. Натієва, М. Омеляновича-Павленка, М. Юнакова та інших, реорганізував Генеральний штаб, який здійснював військове будівництво: формувалися Сердюцька дивізія (червень), Окремий загін січових стрільців (серпень), вісім армійських корпусів, відновлювалось українське козацтво, створювались Академія Генштабу, військові навчальні заклади, зокрема дві Київські, Одеська і Чугуївська спільні юнацькі школи, Єлисаветградська кінна, Одеська гарматна та Київська інженерна юнацька школи, відновлювалися кадетські корпуси. Розроблялися статути військової повинності, програми шкіл. У вересні обраний членом Верховної колегії, яка у випадку відсутності або смерті гетьмана мала керувати державою (складалася з трьох осіб). Одночасно очолював Морське міністерство (приймальня містилася на вул. Банковій, 10). Після повалення гетьманату виїхав до Одеси, розстріляний у квітні 1919 червоноармійцями.

У листопаді – грудні посаду військового міністра обіймав генерал-хорунжий Д. Шуцький.

Товаришами (заступниками) військового міністра служили у 1918 відомі військові діячі.

З 15 травня – Лігнау Олександр Георгійович (1875 – 1923) – військовий діяч, учасник 1-ї світової війни, генерал-майор російської армії, брав участь в її українізації, 1917 – отаман 11-ї піхотної дивізії Української армії. Генерал-хорунжий. На посаді товариша міністра здійснював заходи з формування українських військових частин, підвищення їхньої боєздатності, впровадження української мови, організації у військових частинах курсів українознавства. З 27 жовтня 1918 – командир 7-го армійського корпусу в Харкові, знятий з посади після антигетьманського повстання, вступив до армії генерала А. Денікіна. 1920 емігрував у Болгарію, де і помер.

У травні – грудні – Корнієнко Юрій Антонович (1875 – ?) – військовий, учасник 1-ї світової війни. Після проголошення УНР – в українській армії. Генерал-хорунжий. На посаді товариша військового міністра відповідав за інтендантські служби і постачання військ.

До складу міністерства входили: канцелярія (начальник – генерал-хорунжий М. Ковалевський), адміністративна управа (генерал-хорунжий О. Ревишин), законодавча управа (військовий юрист, полковник В. Буйницький), загальна управа, інформаційне бюро.

Література:

ДАКО, ф. Р-432, оп. 2, спр. 984; ЦДІАУК, ф. 131, оп. 32, спр. 264, 275 – 277, 284; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. – Львів, 1995; Полный Справочник-Указатель Правительственных мест и лиц Украинской Державы. – К., 1918; Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918). – К.; Філадельфія, 1995; Тинченко Я. Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. – К., 1995. – Ч. 1 (Біографічно-довідкова).

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1440 – 1441.