1967 р. Історія українського мистецтва
Вище вже йшла мова про посилений інтерес українського народу в цей період до минулого своєї батьківщини. Це виявилося також і в дбайливій відбудові історичних споруд домонгольських часів. У 1642 – 1644 роках київський митрополит Петро Могила «репарує» храм Спаса на Берестові в Києві. Для оздоблення церкви він запрошує майстрів з Афону. Відомо, що Петро Могила був сином молдавського господаря і виховувався на молдавському мистецтві, яке довго й старанно берегло традиції візантійського малярства. Очевидно, Могила вважав, що розписи візантійського стилю будуть більш доречними в стародавньому храмі.
Спаські фрески становлять певний інтерес. Вони хоч і свідчать, що мистецтво Афону переживало застій, бо панівними рисами в ньому стають дріб’язковість і сухість, невміння виділити головне, втрата широти і монументальності, – все ж їм властива також вишуканість композицій, добре продуманий розподіл фігур, майстерна режисура мізансцен. Поряд з традиційною умовністю поз, канонічністю зображення людини помітні тут і зв’язки з раннім італійським Відродженням, своєрідно асимільованим афонськими майстрами. Це виявилося в більш реалістичному трактуванні побуту, різних аксесуарів, окремих типів. Найбільш показовою з цього боку є фреска «Благовіщення», де на задньому плані намальовано невеликий столик, а на ньому – букет живих квітів у глечику. Квіти написано тонко, свіжо та яскраво.
Чимало цікавих побутових подробиць є і в деяких інших сценах. У «Різдві Христовім» виділяється баба-повитуха. Вона пов’язана хусткою і вдягнена у сорочку з короткими рукавами. Рукою вона пробує воду в купелі для немовляти. В «Поклонінні волхвів» добре написано пастухів у типовому одязі та брилях.
Значний інтерес являє портрет ктитора храму – Петра Могили, який припадає до ніг вседержителя. Ктиторська фреска дуже цікава і за іконографічним змістом. Вона повторює композицію «Моління». Христос сидить на троні, його погляд звернутий в бік Могили, що стоїть перед ним навколішки з молитовно складеними руками. Над ним стоїть богоматір, звернута до Христа, а з протилежного боку замість Іоанна Предтечі написано князя Володимира Великого, фундатора церкви Спаса на Берестові, як вважав Петро Могила.
У Могили широка округла борода, довге, як у священика, і трохи посивіле волосся. Скупими і разом з тим точними та виразними засобами майстер енергійно моделює форму лоба, аристократичного, з горбинкою, носа і великих карих очей. Широко покладеними мазками він досягає майже скульптурної рельєфності об’ємів. Невловиме тонко передає митець не тільки національні прикмети молдавського типу чоловіків, але і його душевний стан та ледве помітний смуток в очах, що буває тільки у людей з хронічною недугою (як відомо, Могила рано помер від тяжкої хвороби).
За глибиною портретної характеристики, забарвленої теплим людським почуттям, та за передачею душевного стану портрет Могили є зовсім несподіваним серед фресок афонських майстрів. Він, крім того, різниться і своїми художніми засобами. Не виключена можливість, що портрет Петра Могили написав хто-небудь з тих «козацьких живописців», які, за висловом Павла Алеппського, «володіють великою вправністю в зображенні людських облич з довершеною схожістю» [Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским, вып. 2. М., 1897, стор. 127 – 128].
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1967 р., т. 2, с. 204 – 207.