2011 р. Звід пам’яток Києва

Тетяна Трегубова

489.1. Верхня територія Лаври, 11 – 20 ст. (археол., архіт., іст., містобуд.). У найвищій північній частині території Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, на майже рівному плато з прилеглими до нього південно-східними схилами.

Відіграє провідну роль у комплексі монастиря. За «Києво-Печерським патериком», виникла на княжому полі, наданому князем Святославом Ярославичем для будівництва «великої церкви Печерська». Згадується як «новий» монастир на відміну від первісного старого («ветхого») монастиря на Дальніх печерах. Топографічне розташування зумовило поширену в минулому столітті назву – верхня територія Лаври.

Першою мурованою спорудою Печерського монастиря був собор Успіння Пресвятої Богородиці, заснований за ігумена Феодосія за участю князя Святослава Ярославича 1073, освячений 1089 у присутності митрополита Київського Іоанна ІІ і князя Всеволода Ярославича. За ігуменства Іоанна (1088 – 1103) біля собору зведено малу церкву в ім’я св. Іоанна Предтечі (хрещальню), через яку на «латі восходять». Територія «нового» монастиря була оточена дерев’яними стінами. Під 1073 – 78 літопис повідомляє, що «ігумен і братія заклали церкву велику, і монастир обгородили стовп’ям, і келій поставили багато».

З опису про набіг половців 1096 можна уявити особливості тогочасного розпланування території: вирубавши монастирські ворота, нападники кинулися по келіях, пограбували та підпалили «храм Святої владичиці Богородиці», на хорах якого сховалася частина ченців, а решта повтікала задвірками (ймовірно, тильною хвірткою або воротами). Тобто, вже тоді були головні й тильні ворота та келії на шляху до собору. 1106 – 08 коштом князя-ченця Святослава Давидовича (Миколи Святоші) змуровано Свято-Троїцьку надбрамну церкву, на північ від якої засновано лікарняний монастир для хворих та немічних ченців. 1108 «кончаша трапезницю Печерського монастиря при Феоктисті ігумені», муровані залишки якої досліджено у південно-західній частині площі (див. ст. 1.55).

За часів митрополита [архімандрита! – М. Ж. 21.08.2020 р.] Василія (1182 – 97), замість попередньої дерев’яної огорожі (стовп’я), територію обнесено мурованою стіною. За повідомленням Інокентія (Гізеля) («Київський синопсис»), відстань між стінами дорівнювала двом стрільбищам (двом льотам стріли) – 300 м, що відповідає сучасним межам верхньої території Лаври. Літопис згадує про існування «била на дворі», яким скликали до молитви, а також поварні, келії «економової та Полікарпової» тощо. 1230 стався землетрус, що значно пошкодив церкву Успіння Пресвятої Богородиці та трапезну.

Під час монголо-татарської навали 1240 «…нечестиві варвари овнами і таранами стіни кам’яні монастирські столкли і до підмурків розтрощили… і саму небоподібну церкву Богородиці Печерську опоганили, всі прикраси пограбували…, а верх… церкви до вікон з наказу проклятого Ботия розваляли».

Значної шкоди завдали набіги кримчаків на чолі з ханами Едигеєм (1416) і Менглі-Гіреєм (1482). Незважаючи на руйнування, монастир залишався визначним духовним і культурним осередком, в якому постійно велися будівельні й відновлювальні роботи.

Під 1462 згадується нова дерев’яна церква св. Миколи на подвір’ї Свято-Троїцького лікарняного монастиря.

1470 коштом київського удільного князя Самсона [Симеона або Семена! – М. Ж. 21.02.2020 р.] Олельковича відбудовано собор Лаври, що був почесним місцем для поховання членів правлячої верхівки. У 16 ст. до його реставрації були причетні князі Острозькі. Після Берестейської церковної унії (1596) на терені Лаври створено освітянські установи, спрямовані на боротьбу з католицизмом та уніатами.

За архімандрита Єлисея (Плетенецького) зведено першу у Києві дерев’яну будівлю друкарні (1615). 1631 архімандрит Петро (Могила) заснував у лікарняному монастирі «гімназіум» на зразок європейських навчальних закладів (1632 приєднаний до братської школи на Подолі). Обраний 1632 митрополитом Київським і Галицьким Петро (Могила) приділяв велику увагу розбудові Києво-Печерської лаври, яка стала його резиденцією.

Найраніше зображення загального вигляду верхньої території Лаври міститься на плані-додатку до «Тератургіми» Афанасія (Кальнофойського) (1638). Комплекс монастирських, переважно дерев’яних, споруд займав заокруглену в плані територію, розміри і розпланування якої майже тотожні сучасним. Її оточували рублені стіни з вертикально встановлених колод, вкритих тесаним піддашком. У стінах було дві брами, що згадувались у давньоруський час: головна зі Свято-Троїцькою надбрамною церквою з боку Печерського містечка та нижня, під косогором, у вигляді дерев’яної хвіртки, пов’язаної з дорогою до печер і монастирських городів (розташовувалася на місці східної брами, 1898). Муровані Успіння Пресвятої Богородиці, св. Іоанна Предтечі та Святої Трійці храми 11 – 12 ст. зберегли первісну просторову структуру з однією сферичною банею. Зміни, що відбулися, полягали в заміні позакомарного покриття на складчасте, вальмове, в появі каплиць-приділів навколо собору та дерев’яної дзвіниці лікарняного монастиря біля північного фасаду надбрамної церкви.

Основою планування внутрішньої верхньої території Лаври були периметрально забудована соборна площа з вулицями-дорогами, що вели до брами.

В тилах одно-, двоповерхових дерев’яних келій містилися подвір’я лікарняного монастиря з будинком лікарні, келіями і коморами, а також сади і городи з поодинокими будиночками.

Шлях від головної брами, що розширювався в бік соборної площі, фланкували ряди одноповерхових келій «благочестивих отців і братій».

Перед південним фасадом собору стояла «трапезна велика» з теплою церквою в ім’я святих апостолів Петра і Павла, залу якої перекривав складчастий дах з чотирма уступчастими щипцями, церкву – намет. Поряд із трапезною розташовувалися кухні братські й архімандрита. Південно-західний кут площі займали келії для слуг архімандрита, «покої настоятельські» у вигляді ускладненої споруди з двома шоломоподібними церковними банями, до якої прилягала монастирська аптека.

Східний бік площі, на відміну від інших, формували окремі одноповерхові будівлі друкарні та пекарні з коморами. Через дорогу до нижньої хвіртки, на пагорбі (вірогідно, на місці корпусу № 30), стояв двоповерховий будинок для гостей з вежоподібною прибудовою, поряд з ним – невелика одноповерхова «бібліотека церковних книг, руських і слов’янських» (обидва будинки пізніше не відновлювалися).

У центрі площі біля собору підносилися дві дерев’яні дзвіниці (час побудови не встановлено): висока двоярусна каркасно-зрубної конструкції (вірогідно, постала на фундаментах трапезної 12 ст.) та низенька каркасна зі дзвоном «Балик» біля південно-східного наріжжя храму.

В цілому архітектурне середовище верхньої території Лаври 1-ї пол. 17 ст. визначали традиції народного дерев’яного будівництва з певними рисами готики, які проявлялися в стрімких наметових та двосхилих дахах, застосуванні трикутних і уступчастих щипцівфронтонів. З метою зміцнення православної віри митрополит Петро (Могила) здійснював перебудову багатьох київських храмів, серед них – собор Успіння Пресвятої Богородиці. Йому надали вигляду величного багатоверхого храму, характерного для часу найвищого розквіту Київської Русі. Зміни, що відбулися, відображено на гравюрах лаврського друку, малюнку голландського художника А. ван Вестерфельда (1651), в описі Павла (Алеппського) (1654). Наступне розширення і художнє переоздоблення у 1677 – 1709 перетворило собор на симетричну за масою дев’ятиверху споруду з ренесансно-бароковими банями з ліхтариками та маківками, вінцевими фронтонами й аттиками. Стилістичні зміни торкнулися також Свято-Троїцької церкви над Святою брамою й архітектури нових споруд.

За архімандрита Інокентія (Гізеля) (1656 – 83) замість двох попередніх дзвіниць на західному боці соборної площі зведено високу чотириярусну, також дерев’яну дзвіницю під шоломоподібною двозаломною банею з арковими галереями на ярусах (зображена на гравюрі до «Акафистів» 1677, на плані Києва 1695). Подібною галерейкою завершувався зруб нижньої монастирської брами, перебудованої з хвіртки на двоярусну вежу (план Києва 1695). Між 1684 – 94 на місці дерев’яної трапезної на південному боці площі зведено муровану Трапезну палату з церквою в ім’я святих апостолів Петра і Павла, до якої прилягав об’єм кухонних приміщень.

Бл. 1700 на попередніх місцях змуровано лікарняну церкву св. Миколи й одноповерхову трикамерну будівлю друкарні. Фрагменти мурування 16 – 17 ст. досліджено також в об’ємах інших споруд – будинку намісника (корпус № 1), келій соборних старців (корпус № 4), хлібні та проскурні (частини корпусів № 8, 12).

У кін. 17 – на поч. 18 ст. вагомий вплив на архітектурний розвиток мав оборонний фактор. Включення Печерського монастиря до складу створеної під орудою гетьмана І. Самойловича земляної фортеці (1679) викликало потребу посилити захист найважливіших споруд.

1696 – 1701 коштом гетьмана І. Мазепи перед дерев’яною стіною Лаври споруджено цегляний, полігональний у плані оборонний мур з п’ятьма вежами: Іоанна Кущника, Онуфріївською (Палатною), Південною (Годинниковою), Північною («Малярною»), північно-західною наріжною (не збереглася). У мур включено дві давні брами: головну Святу під Свято-Троїцькою надбрамною церквою, нижню (Печерну, або південну), яку пересунуто на південно-західне наріжжя, та новостворену північну, або Економічну з п’ятибанною церквою Всіх Святих над нею – видатною пам’яткою архітектури в стилі українського бароко. До в’їзної (північної) брами з боку соборної площі прокладено нову (економічну) вулицю, на східному боці якої побудовано «кам’яні келії з економською» (північна частина корпусу № 7). Монументальні мури з вежами істотно змінили образ верхньої території Лаври, перетворивши її на надійне укріплення, що розглядалось як цитадель під час закладин російським царем Петром І бастіонної земляної Києво-Печерської фортеці (1706).

В ніч з 22 на 23 квітня 1718 жахлива пожежа спустошила верхню монастирську територію. 1720 починається відбудова пошкоджених споруд і зведення низки нових. З архівних документів відомо, що трапезна, кухня, друкарня, пекарня з проскурнею, «старі кам’яні келії з економською», «огради і церква на ограді і лікарні» тільки «поправлялися». Тобто, Свято-Троїцька надбрамна церква, церква Всіх Святих над Економічною брамою, оборонний мур з вежами, лікарняна церква св. Миколи, Трапезна з кухнею, поварня з проскурнею (тепер у складі Ковнірівського корпусу № 12), північна частина Економічного (корпусу № 7) не зазнали грунтовних пошкоджень.

Відбудова, що велася на попередній планувальній основі, припала на час найвищого розквіту українського бароко з властивою для нього пластичністю архітектурних форм, вишуканістю й багатством ліпленого і живописного декору. Характерною рисою стають ордерні членування, спочатку спрощені, на основі площинних пілястрів і розвинених розкріпованих карнизів, згодом – із повних ордерних форм, застосованих, зокрема, у Великій лаврській дзвіниці. Позолочені грушоподібні бані зі стрункими ліхтариками і маківками, високі дахи з заломами та щитоподібними фронтонами над житловими й ужитковими будівлями надали архітектурному середовищу нового художнього звучання.

Свій внесок у розвиток архітектури зробили як приїжджі, так і місцеві будівничі.

1722 – 29 за надісланим на прохання Лаври проектом російського арх. Ф. Васильєва під керівництвом майстра І. Каландіна відбудовано собор Успіння Пресвятої Богородиці. Всі прибудови навколо його стародавнього ядра об’єднано у двоярусний об’єм, розчленований на фасадах карнизами та пілястрами. Споруду увінчали сім двоярусних грушоподібних бань та фігурні фронтони, які ще з більшою пишнотою реконструйовано 1767 – 69 лаврським майстром С. Ковніром і майстром Ю. Бєлінським.

1723 – 24 відновлено Трапезну палату з церквою, освяченою на честь Дванадцяти апостолів. За кресленнями арх. А. Меленського (1829) й світлинами, зробленими напередодні знесення храму 1893, це була двоярусна, прямокутна у плані споруда з трикутним бароковим фронтоном на західному фасаді і грушоподібною банею на світловому підбаннику над східним, гранчастим у плані об’ємом церкви.

1730 – 31 в пишні барокові шати вдягнено стародавній Свято-Троїцький храм, до якого домуровано північний притвор зі сходами у приміщення церкви. Мальовничою трипрогінною галереєю на масивних колонах оформлено вхід до церкви Всіх Святих над Економічною брамою. На подвір’ї лікарняного монастиря з’явилися Г-подібні у плані келії (розібрані на поч. 20 ст. під час спорудження корпусу № 24), до церкви св. Миколи лікарняного монастиря прибудовано об’єми дияконника і ризниці.

Відразу після пожежі значну увагу приділено спорудам, пов’язаним із забезпеченням життєдіяльності монастиря.

На поч. 1720-х рр. на старій основі відновлено з цегли келії крилошан та соборних старців (корпуси № 3 і 4), «напівсоборні», або Економічні келії, які продовжено у південному напрямку (корпус № 7), будинок друкарні та пекарню з проскурнею, до яких долучено книжкову крамницю. 1744 – 46 пекарню з проскурнею та книжкову крамницю об’єднано в один корпус (№ 12), який за прізвищем майстра, котрий звів вінцеві фронтони, дістав назву «Ковнірівський». У 2-й пол. 18 ст. над одноповерховими спорудами реконструювали дахи із заміною гонтової покрівлі на бляшану, облаштуванням мансард і горищ, оздоблених щитоподібними фронтонами. У тилу пекарні з проскурнею зведено стару хлібню (корпус № 8). 1772 – 73 за проектом інж. Ш.-П. де Шардона влаштовано другий дерев’яний поверх над друкарнею, її південний фасад укріплено трьома аркбутанами.

Нові муровані споруди репрезентативного призначення зосереджено у південно-західній частині соборної площі. 1727 – 31 на старому місці побудовано двоповерхові келії архімандрита (з 1786 – будинок митрополита, нині корпус № 2), розширений у 1752 – 61 добудовою з півдня паралельного до нього об’єму (об’єднані спільним дахом на поч. 19 ст.). Між східним торцем митрополичого будинку та кухнями Трапезної палати у 18 ст. існувала одноповерхова зала парадної їдальні, в тилах будинку – дерев’яна хрещата церква Благовіщення Пресвятій Богородиці (не збереглася).

Знаменним явищем у формуванні архітектурного комплексу верхньої території і Києво-Печерського монастиря в цілому стало спорудження у 1731 – 45 Великої лаврської дзвіниці – найвищої у свій час дзвіниці в Україні та Росії.

Підготовку до побудови мурованої дзвіниці неподалік від попередньої дерев’яної розпочато ще в кін. 17 ст.

Після пожежі 1718 арх. Ф. Васильєв склав попередній проект, який переробив і втілив у життя відомий в Росії арх. Й.-Г. Шедель, запрошений до Києва митрополитом Рафаїлом (Заборовським). Вирішена у класичному ордері велична чотириярусна споруда досі домінує в панорамі міста. Займаючи на площі наріжне положення, вона сполучена цегляними мурами з сусідніми будинками, зокрема, з колишніми келіями ключників (1731 – 41), пристосованими 1824 під будинок намісника Лаври (корпус № 1).

Ущільнюється забудова внутрішньоквартальних просторів, зайнятих монастирськими садами. Залежно від кількості житлових секцій у складі довгих келій на червоній лінії забудови сади поділялися на окремі прямокутні ділянки на зразок середньовічної міської, т. зв. магдебурзької, забудови. Тильні флігелі на ділянках поступово зливались у суцільні лінійні структури.

Сформований таким чином корпус № 21 разом із паралельними «майстровими» келіями (1727 – 80, корпус № 20) створили внутрішньоквартальний прохід (т. зв. третю лінію) від брамки з боку економічної вулиці до дзвіниці над входом на подвір’я лікарняного монастиря (перебудована).

Між келійним корпусом № 7 та оборонним муром Лаври сформувалось економічне подвір’я, на яке потрапляли брамкою в цегляній огорожі (не збереглася), що прилягала до церкви Всіх Святих. Сади у затиллі корпусу № 7 окреслювали периметральні флігелі (зруйновані під час Великої Вітчизняної війни). Попід оборонними мурами тулилися господарські будівлі, що належали до пекарні та друкарні (пізніше перебудовані). В глибині двору майстром С. Ковніром у 1759 – 61 зведено компактні одноповерхові цегляні келії для полатного та шафаря (корпус № 13).

Південно-західну частину верхньої території Лаври займали затильні садові ділянки корпусу № 3, «ключницький двір», «митрополичі задвірки» з будівлями (не збереглися) та прилеглий до оборонного муру великий, регулярно розпланований митрополичий сад.

Схили незабудованого південно-східного пагорба, де за планом 1638 стояв «високий дім для гостей», було укріплено підпірним муром, відремонтованим після землетрусу 1787 інж. Ш.-П. де Шардоном. Ним же у формі ордерної тріумфальної арки перебудовано нижню (Печерну, або південну) браму, узвіз до якої отримав перше в історії Лаври стале покриття з великих кам’яних плит (1793), вдосконалено стовпоподібний сонячний годинник на соборній площі (стояв у сквері біля дзвіниці, зберігся фундамент).

Відроджений у камені ансамбль верхньої території Лаври у 18 ст. досяг вершини композиційної завершеності та стилістично-художньої єдності завдяки багатству й живописності декоративних засобів бароко.

Будівництво 19 – поч. 20 ст. підпорядковувалося усталеній планувально-просторовій організації. Після секуляризації монастирських маєтностей і введення духовних штатів (1786), що мало наслідком погіршення матеріального становища Лаври, певний час велися ремонтні і реконструктивні роботи, частково пов’язані з надбудовою других поверхів над наявними спорудами (корпуси № 1, 7, 8, 9, 10, 20, 25, 100). З розвитком економічної діяльності, зростанням кількості прочан, запровадженням водогінних, опалювальних і електричних мереж зведено низку нових цегляних споруд торговельного, житлового і господарського призначення, розташованих переважно на внутрішніх подвір’ях. Нова забудова здійснювалась у формах історизму і т. зв. цегляного стилю, наближених до характеру архітектурного середовища.

Прикметно, що будівельні роботи проводили головним чином місцеві дипломовані фахівці. На поч. 19 ст. міський арх. А. Меленський склав фіксаційні креслення споруд Лаври, в 3-й чв. 19 ст. до будівництва залучалися військові інженери Г. Водоп’янов, І. Дзичканець, О. Середа, архітектори В. Сичугов і П. Спарро. Найзначніші об’єкти кін. 19 – поч. 20 ст. зведено за проектами єпархіальних архітекторів В. Ніколаєва та Є. Єрмакова.

Після створення Імператорської археологічної комісії (1859) і появи місцевих історичних товариств встановлено нагляд за збереженням стародавніх храмів, до яких були віднесені собор Успіння Пресвятої Богородиці і Свято-Троїцька надбрамна церква. Натомість Трапезна палата з церквою Дванадцяти апостолів – пам’ятка 17 – 18 ст. – була розібрана і замінена новою спорудою.

У соборі в 1820-і та 1840-і рр. поновлювався внутрішній живопис. Під час реставрації фасадів (1880 – 88) повністю збережено архітектурні форми, що склались у 18 ст. Збитий з тиньком ліплений декор і живопис відновлено за старими взірцями. 1893 – 96 реконструйовано інтер’єр із знищенням багатошарового розпису. Нове художнє оформлення інтер’єра виконано під керівництвом худ. В. Верещагіна й арх. С. Лазарєва-Станіщева за участю інших майстрів (А. Лакова, Г. Попова, О. Щусєва та ін.).

Зі зняттям тиньку і відновленням барокового ліпленого й живописного декору проведено реставрацію фасадів Свято-Троїцької церкви (1881 – 83). На південному фасаді розкрито для огляду архітектурні членування 12 ст., що складаються з лопаток та арок закомар.

Цей перший у Києві зразок наукової реставрації здійснено під керівництвом професорів А. Прахова і П. Лашкарьова. В інтер’єрі було збережено унікальні настінні розписи доби українського бароко.

Докорінним чином змінюється образ церкви св. Миколи Свято-Троїцького лікарняного монастиря: за проектом П. Спарро до її північного фасаду прибудовано двоповерхову лікарню (1841 – 42, корпус № 26), після чого над об’ємом церкви зведено другий поверх (1856 – 61). На монастирському дворі ліворуч від вхідної брами розбудовано книжкову крамницю (корпус № 28), замість одноповерхового флігеля за проектом Є. Єрмакова зведено двоповерховий, Г-подібний у плані будинок аптеки та новокрилошанського корпусу (1902 – 03, № 24). В об’ємі корпусу на місці колишньої дзвіниці влаштовано наскрізний прохід, акцентований чотиригранною вежкою. На північ від корпусу впритул до оборонного муру споруджено столярну майстерню (1904, корпус № 23).

Значні зміни відбулися в забудові південного фронту соборної площі. Не раз ремонтовано двоповерховий будинок митрополита (корпус № 2) та реконструйовано 1861 – 63 за проектом арх. П. Спарро з частковою перебудовою північного і південного фасадів. У часи митрополита Філарета (Амфітеатрова) (1837 – 57) прилеглу до будинку одноповерхову залу парадної їдальні перетворено на теплу церкву св. Михаїла, першого митрополита Київського.

1904 – 05 за проектом арх. Є. Єрмакова на її місці побудовано двоярусну церкву Благовіщення Пресвятій Богородиці в формах необароко (корпус № 86).

Найпоказнішою новою спорудою була двоповерхова Трапезна палата з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Зведена 1893 – 95 замість попередньої за проектом арх. В. Ніколаєва у візантійсько-російському стилі. Широка сферична баня над церквою, що наслідує перекриття храму Святої Софії в Константинополі, відрізняється від характеру інших барокових церковних бань Лаври. Цю невідповідність пом’якшують кілька декоративних цибулястих баньок на глухих ліхтариках, що увінчують споруду.

Художнє оформлення інтер’єра виконано під керівництвом арх. О. Щусєва за участю художників І. Їжакевича, А. Лакова, Г. Попова – авторів розпису в інтер’єрі. В підвалі споруди встановлено опалювальний котел, що обігрівав також Успенський собор і Благовіщенську церкву. Одночасно з побудовою Трапезної реконструйовано та надбудовано другим поверхом корпус трапезної кухні (№ 85), що прилягає до неї впритул із півдня.

1880 – 83 на оглядовому майданчику зі сходу від Трапезної церкви за проектом арх. В. Сичугова зведено двоповерховий цегляний будинок іконописної школи та ключні з глибокими господарськими погребами (корпус № 30).

Нижче нього попід південним оборонним муром сформувалося вузьке господарське подвір’я, яке отримало назву «лазневе» від братської лазні, що була тут у 1887 – 88 (корпус № 34). В глибині подвір’я 1871 – 74 інж. О. Середою споруджено двоповерховий будинок позолотної майстерні та фотографії (корпус № 31). На пожвавленому місці біля нижньої брами Лаври розташовано двоповерхову іконну крамницю (корпус № 35), побудовану 1902 – 03 Є. Єрмаковим замість попередньої одноповерхової будівлі (можливо, сторожки).

На території розташовувалися ще два (розібрані по війні) цегляні корпуси: № 32 (електростанція, 1910-і рр.) і № 33 (служби, 19 ст.).

Зі зростанням попиту на друковану продукцію та через часті пожежі не раз реконструювався старий будинок друкарні (корпус № 9). 1829 зроблено північну і східну прибудови. 1860 – 64 за проектом арх. П. Спарро значно розширено: зі східного боку добудовано т. зв. друге відділення з півкруглим ризалітом, під яким на рівні цоколю облаштовано підпірну терасу, з північного боку приєднано будівлю старої хлібні (корпус № 8). Над усією спорудою зведено другий цегляний поверх. Південний бічний фасад укріплено четвертим аркбутаном за зразком попередніх (кін. 18 ст.).

Первісну західну частину цього фасаду та вісь головного входу акцентовано новозведеними бароковими фронтонами. У підвальному приміщенні встановлено паровий котел і машину, що приводила в рух друкарські і токарні верстати. Одночасно позаду будинку на друкарському подвір’ї за проектом інж. Г. Водоп’янова надбудовано словолитню (корпус № 10) і столярну друкарську майстерню (корпус № 100). Ці прилеглі до оборонного муру цегляні двоповерхові будівлі разом із мальовничою брамкою, що веде у двір, оздоблено в формах романсько-готичної архітектури. Останній ремонт, що надав будинку друкарні наявного вигляду, відбувся у 1880-і рр. Тоді на зверненому до Дніпра східному фасаді1239 встановлено чавунні балконні огорожі художнього литва.

Споруди, що належали до друкарні, зводилися на суміжному економічному подвір’ї. У кін. 19 – на поч. 20 ст. до північно-східного прясла оборонного муру прилучено двоповерхові цегляні корпуси набиральні та коректорської (№ 14, арх. В. Ніколаєв) і палітурні (№ 15, арх. Є. Єрмаков). Окрім того, в 19 ст. побудовано склади (містилися попід північним пряслом оборонного муру) та кілька майстерень (корпуси № 11-а і № 16). Північну («Малярну») вежу перебудовано 1838 – 41 інж. І. Дзичканцем. У південно-західній частині подвір’я, де здавна містилися хлібопекарські заклади, 1913 – 14 за проектом Є. Єрмакова зведено новий триповерховий корпус проскурні та хлібні (№ 11).

Істотно реконструйовано забудову південно-західного кварталу, до складу якого входить Велика лаврська дзвіниця. 1882 підвищено на один поверх будинок намісника Лаври (корпус № 1), що докорінно змінило його вигляд. З півдня до нього прилучено двоповерхову будівлю бібліотеки (корпус № 5), споруджену 1908 – 09 коштом митрополита Флавіана (Городецького) для подарованої монастирю власної книгозбірні. Впритул до оборонного муру, в глибині подвір’я зведено 1902 – 03 двоповерховий корпус півчих митрополичого хору (№ 6). Автором обох Г-подібних у плані будинків був арх. Є. Єрмаков. На терені митрополичого саду 1914 збудовано цегляну оранжерею (корпус № 87).

Зростання потоку богомольців спричинило до облаштування поза мурами Лаври приміщення для їхнього тимчасового перебування. Поряд з Онуфріївською вежею, впритул до оборонної стіни 1882 споруджено дві двоповерхові дерев’яні повітки на цегляних стовпах для розміщення прочан у літній час (не збереглися). Паралельно оборонному муру від його наріжжя до церкви Всіх Святих простягнувся капітальний двоповерховий готель, зведений 1906 – 08 за проектом арх. Є. Єрмакова (корпус № 19). Для зв’язку з нижньою територією в оборонному мурі 17 – 18 ст. пробито східну та в’їзну (північну) брами (корпуси № 94-а, 82-а).

Біля східної брами з виходом на узвіз у 2-й пол. 19 ст. закладено цегляне приміщення для громадського туалету (корпус № 94, перебудований).

Упродовж століття сталися зрушення в благоустрої території. У кін. 18 ст. кам’яне замощення було тільки перед входом у собор Успіння Пресвятої Богородиці та на узвозі до нижньої (Печерної, або південної) брами. На інших ділянках, навіть на соборній площі, пересування відбувалося дерев’яними містками (пішохідними доріжками).

1826 замощено площу довкола собору і дорогу до Економічної брами, 1838 – майданчик перед Свято-Троїцькою надбрамною церквою. В бруківку навколо собору були включені надмогильні плити некрополя, що склався історично. Значну увагу приділено малим архітектурним формам. 1896 на площі поряд із дзвіницею встановлено ажурний металевий ківорій над питним фонтанчиком (арх. В. Ніколаєв).

Крім того, на верхній території облаштовано чотири фонтани, встановлено металеві й цегляні огорожі біля будинків друкарні, іконописної школи та навколо палісадників.

Безперервний майже 900-річний розвиток архітектурного комплексу Лаври, що відбувся на основі спадковості, завершився на поч. 20 ст.

В період революції й зміни влад у Києві комплекс Лаври двічі постраждав від артилерійського обстрілу (1918, 1920). 1919 уряд радянської України прийняв декрети про відокремлення церкви від держави та про планомірне використання церковного майна, що з метою вирішення проблем соціального забезпечення передавалося для утворення богаділень, інвалідних та дитячих будинків тощо. Згідно з іншим декретом (1919), будинки, приміщення мистецько-історичного значення, а саме – старовинні церкви, монастирі та інші культові споруди не підлягали реквізиції і мали охоронятися Народним комісаріатом освіти. Тому Київська губернська комісія з охорони пам’яток мистецтва і старовини (губКОПМИС), до якої входили провідні фахівці, здійснила обстеження й взяла на облік всі художні та історико-археологічні пам’ятки монастиря.

На поч. 1920-х рр. окремі будинки й установи на верхній території Лаври передано Всеукраїнській академії наук – бібліотека, друкарня, музей лаврської старовини, перетворений 1923 на Музей культів та побуту, очолюваний акад. Ф. Шмітом. З фондів музею та з лаврських храмів 1922 владою було конфісковано та передано у фонд допомоги голодуючим багато коштовних речей видатної художньої та історичної цінності.

Крім культурно-освітніх установ, споруди Лаври використовувалися церковною громадою (до 1929) та Інвалідним містечком (1923 – 29). Відомча невизначеність шкодила справі охорони пам’яток. Край цьому мала 1240 покласти постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 29 вересня 1926 «Про визнання колишньої “Києво-Печерської Лаври” історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на всеукраїнське музейне містечко». Для передачі заповіднику будівель і майна монастиря було створено спеціальну комісію, в документах якої зафіксовано незадовільний стан багатьох споруд, що потребували термінового ремонту.

Через пошкодження дренажної і водогінно-каналізаційної системи під загрозою зсуву опинилася південно-східна частина забудови. 1925 – 26 укріплено Південну (Годинникову) вежу, 1938 – 39 побудовано підземну дренажну штольню. Згідно зі структурою заповідника, в ряді відремонтованих будинків було відкрито різні тематичні музеї. В заповіднику розгорнулися наукові дослідження, вивчення й обміри архітектурних пам’яток. Найзначніші з них пов’язані з іменами відомих українських вчених Ф. Ернста, І. Моргілевського, В. Січинського, Д. Щербаківського, В. Щербини.

Тимчасова окупація Києва нацистською Німеччиною в 1941 – 43 згубно відбилася на архітектурному комплексі заповідника та його музейних колекціях. 3 листопада 1941 о другій годині дня висаджено в повітря собор Успіння Пресвятої Богородиці, вибуховою хвилею пошкоджено кілька споруд. Після звільнення міста від окупації вийшла постанова РНК УРСР від 30 травня 1944 «Про відновлення діяльності Державного історико-культурного заповідника “Києво-Печерська Лавра”».

З 1945 організовано розбирання завалів зруйнованих споруд із санацією внутрішніх дворів, розпочато архітектурно-археологічне дослідження залишків собору із залученням провідних фахівців – Ю. Асеєва, В. Богусевича, М. Говденко, Г. Логвина, М. Холостенка та ін. 1946 за розпорядженням Ради Міністрів УРСР створено Республіканський трест з будівництва монументів та реставрації пам’яток архітектури («Будмонумент»), реорганізований 1951 на Республіканські спеціальні науковореставраційні виробничі майстерні при Держбуді УРСР (РСНРВМ), у яких започатковано українську школу реставрації. З майстернями (1980 перетворені на Інститут «Укрпроектреставрація») пов’язані ремонтно-реставраційні роботи у Києво-Печерському заповіднику.

Значний внесок у повоєнне відродження ансамблю Лаври зробили архітектори-реставратори М. Александрова (Говденко), Р. Бикова, О. Годованюк, Л. Граужис, Г. Данилова, М. Дьомін, В. Корнеєва, А. Кулагін, Є. Лопушинська, І. Макушенко, В. Петичинський, Є. Пламеницька, М. Холостенко, І. Шмульсон, художники-реставратори І. Антоненко, В. Баб’юк, О. Домнич, І. Дорофієнко, А. Марампольський, Н. Сліпченко, Г. Честнєйший, М. Ященко та багато інших фахівців, інженерів, конструкторів, мистецтвознавців. Ретельне натурне вивчення пам’яток розкрило багато невідомих сторінок їхньої будівельної історії. В цей період зроблено кілька археологічних відкриттів – виявлено залишки оборонного муру 12 ст. (1951, Ю. Асеєв, В. Богусевич), фундаменти первісної Трапезної 12 ст. (1984, В. Харламов).

У 1950 – 70-і рр. архітектурний комплекс у цілому було приведено до ладу.

Залежно від цінності та збереженості споруд при їхній відбудові застосовувалися різні види робіт: ремонт, консервація, реставрація разом з пізнішими будівельними нашаруваннями (т. зв. фрагментарна реставрація), з поверненням первісного вигляду (т. зв. цілісна). Найбільшого поширення набули ремонт і «фрагментарна» реставрація, яка сприяла збереженню корисної площі в спорудах. Цілісну реставрацію з розбиранням нашарувань 2-ї пол. 19 ст. застосовано на будинку намісника (корпус № 1), у церкві св. Миколи Свято-Троїцького лікарняного монастиря (корпус № 25), будинку митрополита (корпус № 2).

Більшість відремонтованих будівель заповідника у 1950-і рр. було передано орендарям, діяльність яких часом завдавала великих збитків. Так, 1962 сталася аварія на виробництві, розташованому на південно-східному (лазневому) подвір’ї, внаслідок чого розібрано два корпуси 19 ст. (№ 32, 33), деформовано ділянку оборонних мурів 17 – 18 ст. (консерваційно-реставраційні роботи здійснено в 1969 – 73). Деякі заходи з покращення ситуації передбачено урядовою постановою 1962 «Про заповідник “Києво-Печерська лавра”».

На виконання постанови у 1962 – 63 продовжено розбирання руїн собору з метою вивчення, консервації і музеєфікації вцілілих фрагментів пам’ятки. Для цього на основі РСНРВМ утворено спеціальну експедицію (керівники – В. Петичинський, М. Холостенко). Після закінчення робіт залишки собору – приділ Іоанна Богослова, фрагменти мурування стін і пілонів було законсервовано, соборну площу заасфальтовано. Наступне грунтовне архітектурно-археологічне дослідження пам’ятки проведено 1969 – 79 під орудою Інституту археології АН УРСР (керівники – П. Толочко, В. Петропавловський, М. Холостенко). Важливим результатом дослідження була наукова реконструкція первісного вигляду храму (автор – М. Холостенко). По закінченні робіт на його терені передбачалося відкрити лапідарій – своєрідний музей просто неба.

У 1970-і рр. за проектом Головного управління «Київпроект» соборну площу замощено великомірними бетонними плитами, що не узгоджувалося з масштабом навколишньої забудови, полагоджено інженерні мережі. На площі поновлено малі архітектурні форми 19 ст. – ківорій над питним фонтанчиком, металеву огорожу скверу тощо (архітектори В. Безякін, О. Граужис). На межі 1970 – 80-х рр. знову реставровано Велику дзвіницю з перефарбуванням фасадів, проведено значні роботи в інтер’єрі Трапезної палати (корпус № 29) з частковим відновленням розписів (архітектори В. Корнеєва, В. Отченашко, Л. Провозен, група художників на чолі з А. Марампольським).

Незважаючи на успіхи в повоєнному відродженні забудови верхньої території Лаври, стало очевидним, що при відсутності головної змістовної та архітектурної домінанти – собору Успіння Пресвятої Богородиці – ансамбль має незавершений вигляд. Наукові підстави до відновлення пам’ятки у формах українського бароко були наведені у праці КиївНДІТІ (пізніше НДІТІАМ) «Історико-архітектурні обгрунтування перспективного розвитку Державного історико-архітектурного заповідника “Києво-Печерська лавра”» (1979).

1981 Київським міськвиконкомом і Держбудом України було затверджено програму-завдання на розроблення проекту відновлення собору. Проектування й організацію додаткового дослідження пам’ятки доручено Інституту «Укрпроектреставрація». Головним архітектором проекту відтворення призначено О. Граужиса. Комплекс інженерно-технічних пошуків проведено під загальним керівництвом А. Антонюка, І. Бойка, І. Гордеєва, А. Рожкова. Вивченням стану підмурків займалася 1982 – 86 архітектурно-археологічна експедиція АН УРСР на чолі з В. Харламовим.

Проект, що мав бути реалізований до святкування 1000-річчя прийняття християнства на Русі (1988), отримав негативну оцінку пам’яткоохоронців через пропозицію застосувати буронабивні палі великого діаметра для укріплення фундаментів.

До проблеми відродження собору знову повернулися після проголошення незалежності України. 9 грудня 1995 видано указ Президента України «Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури», 27 січня наступного року – розпорядження «Про першочергові заходи щодо відбудови комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври». Розпорядженням Київської міської державної адміністрації замовником відбудови собору визначено Управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища КМДА, генпідрядником – корпорацію «Укрреставрація», генпроектувальниками – АТ «Київпроект» разом з інститутом «Укрпроектреставрація». До проектних і будівельних робіт залучалася низка субпідрядних організацій. Відтворення пам’ятки здійснено в стислі терміни: 21 листопада 1998 датується початок робіт, 24 серпня 2000 в день Незалежності України відбулося освячення собору.

Згідно з затвердженою концепцією (1998) собор Успіння Пресвятої Богородиці відтворено у формах українського бароко 1-ї чв. 18 ст., тобто у вигляді, який він мав до вибуху 3 листопада 1941. Відповідно до реставраційних вимог всі автентичні залишки споруди було збережено: бутові фундаменти підсилено палями малого діаметра (т. зв. коренеподібними), давні стіни та фрагменти мурування включено до нових конструкцій. Застосовано унікальний метод монтажу готових позолочених бань, виготовлених на спеціальному майданчику.

Храм оснащено сучасними системами теплозабезпечення, вентиляції, кондиціювання повітря, у зв’язку з чим реконструйовано зовнішні та інженерні мережі. Соборну площу наново замощено клінкерною цеглою із включенням гранітних доріжок, що ведуть до брам. У північно-західній частині площі встановлено металеву альтанку над великим фрагментом мурування собору 11 ст. У сквері біля ківорія експонуються фундаменти Трапезної церкви з палатою 12 ст. та численні старовинні надмогильні плити, віднайдені біля собору під час археологічних досліджень, встановлено новий гранітний надгробок над похованням історика, археолога, мистецтвознавця Д. Щербаківського (1877 – 1927).

Відтворення собору Успіння Пресвятої Богородиці гідно завершило півстолітній період відродження з руїн Лаври та її історичної панорами.

Комплекс займає територію пл. 10 га у формі неправильного шестикутника, обмежену оборонними мурами (1698 – 1701, корпус № 92) з чотирма вежами: Іоанна Кущника (1696 – 1701, корпус № 88) на південно-західному наріжжі, Південною (Годинниковою; 1698 – 1701, корпус № 81) на зламі муру, Північною («Малярною»; 1838 – 41, корпус № 17) на північно-східному наріжжі, Онуфріївською (Палатною; 1701, корпус № 83) на східному зламі муру. Головні входи на територію акцентовано: із заходу (з боку вул. Січневого повстання) – Свято-Троїцькою церквою над Святою брамою (12 – 18 ст., корпус № 27), з півночі (з боку пров. Лаврського) – церквою Всіх Святих над Економічною брамою (1696 – 98, 1906, корпус № 82), з півдня – нижньою (Печерною, або південною) брамою, спрямованою до печер (1792 – 95, корпус № 79). Додатковий зв’язок із довкіллям забезпечують також пробита обабіч церкви Всіх Святих в’їзна (північна) брама (1884, корпус № 89-а) та розташована на узвозі східна брама (1898, корпус № 94-а).

Розпланування території, яке склалося еволюційним шляхом, формують центральна соборна площа (бл. 1,5 га) і три радіальні вулиці-дороги від основних 1242 брам. Архітектурними домінантами нерегулярної у плані площі і всього комплексу в цілому є Велика лаврська дзвіниця (1731 – 45, корпус № 81) і собор Успіння Пресвятої Богородиці (11 – 20 ст., корпус № 80), велич яких підкреслює невисока навколишня забудова. Особливості планування і розміщення споруд вочевидь продиктовані композиційними міркуваннями.

Так, перспективу вулиць замикає встановлений посеред площі головний монастирський храм, що сприймається з них у ракурсі. З урахуванням ефекту зворотньої перспективи сплановано парадний прохід від Святої брами, фланкований одноповерховими лінійними корпусами: праворуч – келіями крилошан (1720 – 21, корпус № 3), ліворуч – келіями соборних старців (16 – 18 ст., корпус № 4). Завдяки його розширенню в бік площі, відстань до собору зорово скорочується, а до надбрамної церкви, навпаки, збільшується. З огляду на провідну роль собору у панорамі верхньої території Лаври місце для будівництва дзвіниці обрано на задньому плані із заходу. Дзвіницю сполучено з корпусом № 3 муром із брамою на подвір’я (корпус № 81-а).

Західний фронт забудови соборної площі з Великою лаврською дзвіницею на розі разом з уступчастим у плані південним фронтом, що замикається зі сходу домінантним об’ємом Трапезної палати з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських (1893 – 95, корпус № 29), утворюють своєрідний курдонер. На нього зорієнтовані входи в будинок намісника Києво-Печерської лаври (17 ст., 1745, 1823 – 24, корпус № 1), бібліотеку митрополита Флавіана (1908 – 09, корпус № 5), будинок митрополита (1727 – 1823, корпус № 2), церкву Благовіщення Пресвятій Богородиці (1904 – 05, корпус № 86), кухню Трапезної палати (17 – 18 ст., корпус № 85) та в саму палату.

У сквері біля дзвіниці поряд із водосвятним ківорієм (1897, корпус № 85) експонують фрагменти фундаментів церкви і Трапезної 12 ст. (загальні контури споруди викладено червоним гранітом). У сквері розташована могила Д. Щербаківського (1927) та віднайдені під час археологічних досліджень надмогильні плити. Від почесного некрополя навколо собору збереглося лише кілька пам’яток історії та мистецтва: під північною стіною Трапезної палати – поховання В. Кочубея та І. Іскри (1708, об’єднано спільною огорожею з двома сусідніми могилами 18 ст.) та поховання П. Столипіна (1912), перед центральним входом у собор – надгробки Д. Долгорукова і Н. Долгорукової (обидва 1774).

Г-подібний у плані східний фронт забудови соборної площі утворюють дві споруди: Ковнірівський корпус (17 – 18 ст., № 12) та поставлена на схід від нього будівля друкарні (18 – 19 ст., корпус № 9) з північною прибудовою (2-а пол. 18 – 20 ст., корпус № 8). У сквериках перед спорудами відреставровано два фонтани (кін. 19 – поч. 20 ст.).

Прямолінійний північний фронт забудови площі розділяє економічна вулиця, що ефектно замикається однойменною брамою з церквою Всіх Святих.

На червоній лінії вулиці праворуч розташовано довгий Економічний корпус (18 – 19 ст., № 7), ліворуч – з’єднані прохідною брамою торцеві фасади «майстрових» старокрилошанських келій (1727 – 1780 – 1848, корпус № 20) та келійного корпусу № 21 (18 ст.). У тилу корпусу № 20 зберігся невеликий флігель (18 ст., корпус № 22).

Окрім соборної площі для верхньої території Лаври характерні затишні внутрішні двори і мальовничі куточки.

Найвідомішим є подвір’я давнього Свято-Троїцького лікарняного монастиря, де містяться церква св. Миколи (кін. 17 – 18 ст., корпус № 25), братська лікарня (1841 – 42, 1859 – 61, корпус № 26), велика будівля аптеки і новокрилошанського корпусу (1902 – 03, № 24) з наскрізним проходом на крилошанську вулицю та столярна майстерня (1904, корпус № 23). Брамка головного входу на це подвір’я – між прилеглою до Святої брами книжковою крамницею (18 – 19 ст., корпус № 28) і келіями соборних старців (корпус № 4). Зовні паралельно північно-західному пряслу оборонного муру простягнувся будинок готелю (1906 – 08, корпус № 19). З протилежного – південного боку Свято-Троїцької церкви розташовано корпус півчих митрополичого хору (1902 – 03, № 6), перед чоловим фасадом якого з боку дворика у 1980-і рр. встановлено надгробний пам’ятник князю К. Іпсіланті (1818, перенесений 1935 з розібраної Георгіївської церкви до собору Успіння Пресвятої Богородиці). В озелененому дворику збереглася чаша фонтана (1908), у відокремленому митрополичому саду – будівля оранжереї (1914, корпус № 87).

За Трапезною палатою з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських на підпірній стіні сплановано оглядовий майданчик (18 ст., корпус № 30-а), відмежований від соборної площі фігурною цегляною огорожею (1894, арх. В. Ніколаєв). Посеред майданчика підноситься будинок іконописних школи й майстерні та ключні (1880 – 83, корпус № 30).

Північно-східну частину верхньої території Лаври займає велике економічне подвір’я, посеред якого розташовано келії полатного та шафаря (1759 – 61, корпус № 13), вздовж оборонних мурів – покрівельна майстерня (серед. 19 ст., корпус № 16), палітурня (1903 – 04, корпус № 15), набиральня та коректорська (1897 – 98, корпус № 14); з південного боку – нова проскурня (1913, корпус № 11) та хлібня (2-а пол. 18 ст., 1914, корпус № 8), льодовня (1893, корпус № 11-б). Звідси починається похилий прохід до друкарського дворика з пристінними будинками столярної майстерні (1780, 1862, корпус № 100) та словолитні з брамою на подвір’я (18 – 19 ст., 1885, корпус № 10), яка орієнтована на узвіз до нижньої (Печерної, або південної) брами верхньої території Лаври.

Праворуч від нижньої брами відкривається прохід на вписане між оборонним муром та підпірною стіною оглядового майданчика видовжене у плані нижнє подвір’я (т. зв. лазневе). Біля входу збереглися будівлі книжкової крамниці (1902 – 03, корпус № 35), братської лазні (1887 – 88, корпус № 34), в глибині подвір’я – будинок позолотної, фотографії, іконописних школи й майстерні та ключні (1880 – 83, корпус № 30).

Ансамбль споруд верхньої території Лаври є видатною пам’яткою архітектури і містобудування, археології, історії та мистецтва 11 – 20 ст., який у складі Києво-Печерського монастиря відіграв значну роль в історії українського народу та всього православного світу.

Покладений в основу ансамбля принцип центричної об’ємно-планувальної композиції правив за взірець під час будівництва багатьох монастирів України та Росії.

Тепер територія перебуває у користуванні Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Більшість споруд використовується з культурно-просвітницькою метою – чотирма музеями, Національною історичною бібліотекою України, як виставкові і службові приміщення заповідника, галереї, офісні приміщення пам’яткоохоронних організацій. На економічному подвір’ї розміщена Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв. У соборі Успіння Пресвятої Богородиці і Трапезній палаті з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських правляться служби Українською православною церквою.

Література:

НКПІКЗ (бібліотека). Бессонов С. В. Архитектура Киево-Печерской лавры. – К., 1949 (рукопис); Кілессо С. К. Києво-Печерська лавра. – К., 2003; Корпорація «Укрреставрація»: на межі тисячоліть. – К., 2000; Літопис відродження пам’яток // Пам’ятки України. – 1997. – Ч. 2; Национальный Киево-Печерский историко-культурный заповедник: Путеводитель. – Львов, 2005; Пам’ятки архітектури та містобудування України: Довідник Державного реєстру національно-культурного надбання. – К., 2000; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. – К., 1983. – Т. 1; Петренко М. З. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. – К., 1979; Сіткарьова О. В. Архітектура Києво-Печерської лаври кінця ХVІІІ – ХХ століття. – К., 2001; Її ж. Успенський собор Києво-Печерської лаври. До історії архітектурно-археологічних досліджень та проекту відбудови. – К., 2000; Титов Ф. И. Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры и других святынь и достопримечательностей города Киева. – К., 1911; Храмы Киево-Печерской лавры. – К., 2004.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1234 – 1243.