2011 р. Звід пам’яток Києва

Євгенія Пламеницька, Людмила Рилкова, Лариса Федорова

489.1.9. Будинок митрополита 1727 – 1867, в якому проживали відомі церковні та державні діячі, містились управління Лаврського музею культів та побуту і Всеукраїнського музейного містечка, відділ станкового малярства музею, працювали і проживали відомі діячі науки і культури (архіт., іст.).

Корпус № 2. Замикає з півдня соборну площу, східним торцем межує з церквою Благовіщення Пресвятій Богородиці (корпус № 86).

Настоятельські покої – келії архімандрита (архімандрію введено 1159), що стояли на цьому місці, позначено на плані 1638 та описано Павлом (Алеппським) у 1650-х рр. як великий розкішний будинок, що мав терасу з видом на Дніпро і сад поряд. На плані Києва полковника І. Ушакова 1695 зображений як двоповерхова будівля на високих підклітях. 1718 келії згоріли.

Зведений 1727 як одноповерховий, трикамерний корпус. 1731 добудовано другий поверх і тамбур на головному, північному, фасаді. В 1752 – 61 на відстані 3,0 м від стіни південного фасаду споруджено другий двоповерховий будинок з двома ризалітами з боку саду.

1776 прибудований до західного фасаду дерев’яний флігель перебудовано на дерев’яну церкву в ім’я Благовіщення Пресвятій Богородиці. 1809 на її місці споруджено цегляну церкву в ім’я Серапіона, архієпископа Новгородського, переосвячену 1827 в ім’я святителя Михаїла – першого митрополита Київського. 1823 здійснено повну перебудову середньої й південної стін на всю їх висоту, обидві споруди, північну і південну, об’єднано під спільним бляшаним дахом.

1861 – 63 за проектом арх. П. Спарро між двома південними ризалітами влаштовано двоповерхову галерею на цегляних стовпах. 1867 одноповерховий об’єм Свято-Михайлівської церкви добудовано другим поверхом бібліотечної зали. Одночасно уздовж усього західного фасаду прибудовано двоповерховий об’єм зі сходами. 1905 східний фасад перекрила прилегла до нього новозбудована церква Благовіщення Пресвятій Богородиці. У спорудженні й реконструкції будинку в різні роки брали участь архітектори І. Владимиров, Є. Єрмаков, А. Меленський, П. Спарро, Л. Станзані. За описом 1920, парадний вхід було обладнано металевим піддашком на кронштейнах.

На першому поверсі містилося дев’ять кімнат, три передпокої, чотири комори та дві комірчини. В передпокої був вхід до церкви Благовіщення Пресвятій Богородиці. На другому поверсі головного фасаду та з тильного фасаду на першому та другому поверхах було влаштовано балкони, під нижнім з них – вхід у підвальне приміщення. На другий поверх вели мармурові чотиримаршові сходи на 30 сходинок. Тут містилися приймальня митрополита, кабінети (старий і новий), молитовня, бібліотека, покої, зала, вітальня, їдальня, гардеробна, буфетна, кімната келейника; з тилу – допоміжні приміщення. Підлога на другому поверсі – з дубового паркету. Кабінет митрополита було обставлено меблевим гарнітуром поч. 19 ст. з червоного дерева, вітальню – гарнітуром 18 ст. з карельської берези (втрачено). У приміщеннях налічувалося 132 ікони, дві картини, 14 портретів настоятелів Лаври та митрополитів Київських і Галицьких.

1847 майстром кам’яних та тинькувальних справ І. Субботіним проведено капітальний ремонт з переробкою стель.

Того ж року майстер Ф. Фокін розписав покої на другому поверсі. 1900 – 02 під час ремонту дерев’яні парадні сходи та підвіконня замінено на нові, виготовлені з подільського мармуру (не збереглися). Художник В. Фартусов зробив сюжетний та орнаментальний розпис стін і стелі парадних сходів (втрачений). Дах будівлі був пошкоджений внаслідок вибуху в соборі Успіння Пресвятої Богородиці 3 листопада 1941; під час окупації 1942 – 43 значних руйнувань будинку завдала німецька контора з розбирання споруд та вилучення металевих і будівельних матеріалів на території Лаври (понад 47 відсотків втрат від загального об’єму). 1960 – 63 проведено реставрацію за проектом арх. Є. Пламеницької: відновлено конструктивні елементи будинку, втрачений декор фасадів, максимально розкрито складну будівельну історію пам’ятки.

Здавна при будинку існував сад. За описом Павла (Алеппського), вхід до нього було влаштовано через високу арку. У саду росли абрикосові, шовковичні дерева, горіх, виноград, агрус тощо.

Двоповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, побілений, у плані прямокутний, з ризалітами на північному та південному фасадах й одноповерховою прибудовою – на західному, вкритий високим вальмовим дахом з бляшаною покрівлею. Різночасовість побудови північного і південного об’ємів підкреслено заскленим розривом між ними. У планувальній структурі споруди простежуються народні традиції трикамерного житлового будинку. Планування давнішого північного об’єму – трикамерне, південного – п’ятикамерне. Перекриття першого поверху – коробові склепіння з розпалубками, другого – пласкі по балках.

Сходи у ризаліті тримаршові.

Вирішений у формах бароко. Фасади північного об’єму розчленовано лопатками з декоративними фільонками прямокутної, круглої та овальної форм, що розкріповують профільований міжповерховий карниз і цоколь; на другому поверсі у міжвіконних простінках і на південному фасаді – гладенькі лопатки. Двоповерховий ризаліт північного фасаду завершено бароковим фронтоном. Віконні прорізи – у прямокутних нішах. Пластичне рішення фасадів з численними світлотіньовими ефектами збагачують півциркульні та трикутні ніші з профільованими обрамленнями над вікнами і вхідним отвором у північному ризаліті.

Будинок – характерна для доби українського бароко споруда в архітектурному ансамблі головної площі Лаври.

У будинку проживали настоятелі Києво-Печерської лаври, відомі церковні діячі.

До пожежі 1718 та у 1727 – 29 – Іоанникій (світське ім’я – Сенютович Йосип; ? – 1729). Вихованець Києво-Могилянської академії, по закінченні якої прийняв чернечий постриг у Братському Богоявленському монастирі, архідиякон, ієромонах, намісник Софійського монастиря. 1713 – 15 – ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. 1715 обраний архімандритом Києво-Печерської лаври у присутності митрополита Йоасафа (Кроковського), ігумена київського Пустинно-Миколаївського монастиря Христофора (Чарнуцького), настоятеля Лаври Варлаама (Голенковського) і гетьмана І. Скоропадського. Висвячений на архімандрита у московському Успенському соборі 24 липня того ж року. Під час настоятельства в Лаврі підтримував Києво-Могилянську академію, залучав її випускників до служби в монастирі, опікувався справами друкарні, відбудовою погорілих у 1718 споруд, зокрема друкарні, собору Успіння Пресвятої Богородиці (освячений у серпні 1729).

Незважаючи на указ російського царя Петра І від 5 жовтня 1720, яким лаврську друкарню позбавили свободи друку, 1724 було видано «Тріодь цвітну», але Святійший Синод виявив мовні розбіжності з текстом московського оригіналу, за що архімандрита Іоанникія було оштрафовано, а наклад книги наказано виправити. Помер у Києві.

1730 – 36 – Роман (Копа; 1677 – 1736). Прийняв чернечий постриг у Лаврі (1700), ієродиякон (з 1701), ієромонах (з 1716). Висвячений на архімандрита Києво-Печерської лаври 12 червня 1730 єпископом Нижньогородським Питиримом у московській церкві Всіх Святих Ізмайлівського палацу в присутності імператриці Анни Іоаннівни.

Незадовго до смерті прийняв постриг у схиму. За нього 1731 у монастирі почато будівництво Великої лаврської дзвіниці, 1732 відлито великий дзвін для неї вагою 1 тис. пудів під назвою «Успенський».

1737 – 40 – Іларіон (Негребецький; 1692 – 1740) – вихованець Києво-Могилянської академії, після закінчення якої прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі (1720), ієродиякон (з 1721), ієромонах (з 1722), друкар Лаврської друкарні (1722 – 34), одночасно викладав в академії курс риторики (1722 – 23) і богослов’я (1733 – 35).

Був членом Духовного собору Лаври, з 1835 – ігуменом приписаного до Києво-Печерської лаври зміївського Свято-Преображенського монастиря (тепер Харківська обл.). Обраний архімандритом Лаври у присутності архієпископа Київського Рафаїла (Заборовського), висвячений 8 травня 1737 у санкт-петербурзькому Петропавловському соборі єпископом Нижньогородським Питиримом. Приділяв значну увагу благоустрою монастиря, облаштуванню друкарні, залучав до служби в Лаврі випускників Києво-Могилянської академії. 1738 її студенти присвятили архімандриту академічні тези. Помер у Києві. Заповів власне майно на допомогу нужденним, монастирям, церквам і богадільням.

1740 – 48 – Тимофій [світське ім’я – Щербацький (Щербак) Тихін Іванович; 1698 – 1767] – випускник Києво-Могилянської академії (1727). Того ж року прийняв чернечий постриг, ієромонах (з 1728) і писар Київського кафедрального правління (1728 – 37), помічник архієпископа Рафаїла (Заборовського) у справах управління єпархією. 1737 призначений ігуменом лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, згодом того ж року – настоятелем Видубицького Свято-Михайлівського монастиря в Києві.

Архімандрит Києво-Печерської лаври з 1740. За нього було завершено будівництво Великої лаврської дзвіниці (1745), укріплено лаврські пагорби над печерами. Опікувався видавничою і просвітницькою діяльністю монастиря, зокрема запрошував до нього вихованців Києво-Могилянської академії, яким доручав написання книжок і підготовку їх до друку. 1744 приймав у своїх покоях російську імператрицю Єлизавету Петрівну. 10 березня 1748 висвячений на митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії, жив у Софійському монастирі в Києві, з 1757 – митрополит Московський і Севський, з 1764 – митрополит Московський і Калузький. Помер у Москві.

1748 – 51 – Йосиф (Оранський; ? – 1751) – вихованець Києво-Могилянської академії (1720-і рр.), в якій 1730 – 31 викладав риторику. Прийняв чернечий постриг у Софійському монастирі в Києві (1731), викладав у Московській слов’яно-греко-латинській академії (1731 – 33), архімандрит слуцького Свято-Троїцького монастиря (1733 – 44) – церковно-адміністративного центру Білорусі та Західної України, служив у Варшаві при російському послі (1744 – 48). Указом російської цариці Єлизавети Петрівни від 15 березня 1748 призначений архімандритом Києво-Печерської лаври без традиційного обрання братією монастиря. Особливо опікувався облаштуванням собору Успіння Пресвятої Богородиці, про що було зроблено пам’ятний напис на царських вратах храму. Помер у Лаврі.

1752 – 61 – Лука (Білоусович; 1706 – 61). Походив з української козацької родини з м. Гадяч, чернечий постриг прийняв 1733 в Києво-Печерській лаврі від архімандрита Романа (Копи). Обраний архімандритом Лаври у присутності митрополита Київського і Галицького Тимофія (Щербацького) і представників гетьманської адміністрації – генерального бунчужного Д. Оболонського і бунчукового товариша Ю. Дарагана, хіротонізований 21 червня 1852 архієпископом Санкт-Петербурзьким та Шліссельбурзьким Сильвестром (Кулябкою) у присутності імператриці Єлизавети Петрівни в придворній петергофській Петропавловській церкві.

На посаді архімандрита надавав значну допомогу Києво-Могилянській академії, зокрема, 1760 передав лаврську ділянку в приході церкви св. Миколи Набережного для будівництва нової бурси академії. За нього Лавра одержала нові покрівельні матеріали для собору Успіння Пресвятої Богородиці, Трапезної палати і друкарні. Помер у Києві.

1762 – 86 – Зосима [світське ім’я – Валькевич (Валкевич) Захарій Степанович; 1719 – 93]. З роду української козацької старшини, батько був бунчуковим товаришем. Ймовірно, навчався у Києво-Могилянській академії, 1745 прийняв чернечий постриг від архімандрита Києво-Печерської лаври Тимофія (Щербацького), був блюстителем Ближніх печер і членом Духовного собору Лаври. Обраний її архімандритом у вересні 1761 у присутності митрополита Київського і Галицького Арсенія (Могилянського) і представників гетьманської адміністрації – київського полковника Ю. Дарагана і бунчукового товариша В. Туманського, затверджений царським указом Петра ІІІ у лютому 1762, хіротонізований 21 травня 1762 у Санкт-Петербурзі. Час настоятельства владики Зосими був позначений посиленням утисків російського уряду на лаврське видавництво щодо мовних і правописних особливостей видань, вимогами друкувати книжки тільки за московськими аналогами.

1769 зробив спробу видати «Буквар» українською мовою, але Святійший Синод заборонив тиражувати надісланий йому примірник. 1767 видано «Каноник» з місяцесловом, в якому вміщено імена 118 преподобних Печерських, які 1762 за указом Святійшого Синоду були включені для загального вшанування. 1775 було одержано дозвіл зазначити у виданнях також імена першого митрополита Київського Михаїла та ще кількох Печерських святих.

У цей час друкарня видавала і навчальну літературу. Заручився підтримкою видавничої справи Лаври з боку відомого українського письменника Г. Полетики, який жив у Санкт-Петербурзі.

За архімандрита Зосими коштом пожертвувальників було позолочено бані собору Успіння Пресвятої Богородиці і Великої лаврської дзвіниці; в Успенському соборі було обкладено сріблом з позолотою престол, жертовник і раку великого князя Володимира, а також раки преподобного Антонія у Ближніх печерах і преподобного Феодосія в Дальніх печерах, вкрито мідними позолоченими листами зі срібними накладками престол у соборному вівтарі архістратига Михаїла; покрито бляхою більшу частину братських келій, друкарню, лікарню, Свято-Микільську лікарняну і Свято-Троїцьку церкви, бані останньої позолочено, в Свято-Микільській церкві встановлено новий іконостас; позолочено бані церкви Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах і встановлено в ній новий іконостас, чотири помісні ікони, і царські врата обкладено срібними ризами з частковою позолотою, престол – мідними позолоченими деками зі срібними накладками; позолочено бані церкви Різдва Пресвятої Богородиці та її дзвіниці на Дальніх печерах, зроблено срібні з позолотою царські врата храму, престол обкладено мідними позолоченими деками зі срібними накладками; відновлено церкву Зачаття св. Анни на Дальніх печерах, її верхню баню позолочено, у храмі встановлено новий іконостас.

Зосима (Валькевич) був останнім обраним і ставропігіальним архімандритом Лаври. У квітні 1786 царським указом монастир був позбавлений незалежного статусу і підпорядкований митрополиту Київському і Галицькому, який з того часу іменувався священноархімандритом Києво-Печерської лаври.

Владику Зосиму звільнили на спочинок і направили ігуменом у Голосіївську пустинь монастиря з правами ставропігії (статус ліквідовано після його смерті), де він й помер. Похований за заповітом посеред дороги поблизу південного фасаду церкви Успіння Пресвятої Богородиці, навпроти входу у Трапезну палату з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських (могила не збереглася).

З 29 серпня до 12 вересня 1744 у будинку проживала Єлизавета Петрівна (1709 – 61) – російська імператриця (з 1741), яка подорожувала Україною.

Двічі відвідала Києво-Могилянську академію, студенти якої підготували з нагоди її перебування театральні видовища, вертепи, хоровий спів, диспути, привітальні промови. Ознайомилася зі шкільною драмою «Благоутробіє Марка Аврелія Антонія, кесаря римського», поставленою професором академії, письменником Михайлом (Козачинським). Він написав панегірик, надрукований слов’янською, латинською і польською мовами, який піднесено імператриці. Була присутньою на шкільному диспуті в її честь під керівництвом ректора академії Сильвестра (Кулябки).

Пожертвувала на потреби академії 1 тис. крб. На оздоблення собору Успіння Пресвятої Богородиці та церковне облачення подарувала 10 тис. крб. (ще в 1741 пожертвувала Лаврі 5 тис. крб.), митрополиту Тимофію (Щербацькому) – 3 тис. крб. Виступила замовницею будівництва Андріївської церкви в Києві, була присутня на освяченні місця спорудження храму митрополитом Рафаїлом (Заборовським). На фасаді церкви вміщено царський вензель у картуші; на честь імператриці над го-ловним входом до будинку настоятеля було встановлено зображення двоголового орла (знято у перші післяреволюційні роки).

Разом з імператрицею тут мешкала велика княгиня Катерина Олексіївна (справж. прізвище та ім’я – Ангальт-Цербстська Софія-Фредеріка-Августа; 1729 – 96) – наречена великого князя Петра Федоровича (імператор Петро ІІІ), майбутня російська імператриця Катерина ІІ (з 1762).

1792 – 95 в будинку жив і помер ос танній католикос Імеретинський й Абхазький Максиме ІІ (з роду князів Абашидзе). Прибув у Києво-Печерську лавру в листопаді 1792 з Астрахані, куди переїхав після незгоди з царем Іраклієм ІІ, який 1783 уклав угоду з Росією. Згідно з договором, встановлювався її протекторат над Східною Грузією для захисту від турків, персів та інших народів, що утискали Грузію в цей період. Помер після тяжкої хвороби 30 травня 1795. За письмовим заповітом Максиме ІІ був похований на відстані семи аршинів від південної стіни собору Успіння Пресвятої Богородиці поряд з могилою останнього настоятеля Лаври в сані архімандрита Зосими (Валькевича). Пізніше на соборі встановили мідну позолочену табличку з меморіальним написом (поховання не збереглося).

У 18 ст. на прощу в Києво-Печерський монастир приїздили і по кілька місяців жили тут й інші першоієрархи грузинської православної церкви.

У 18 ст. в будинку бували митрополити Київські, Галицькі і всієї Малої Росії Рафаїл (Заборовський), Тимофій (Щербацький), Арсеній (Могилянський) і Гавриїл (Кременецький), які постійно проживали у Софійському монастирі в Києві. З підпорядкуванням 1786 Лаври митрополитові Київському і Галицькому, який одночасно був священноархімандритом Києво-Печерської лаври, тут тимчасово перебували Самуїл (Миславський), Ієрофей (Малицький), Гавриїл (Банулеско-Бодоні), Серапіон (Логиновський; Александровський) і Євгеній (Болховітінов).

1838 – 1919 будинок настоятеля був резиденцією митрополитів Київських і Галицьких, священноархімандритів Києво-Печерської лаври, тому він дістав назву будинок митрополита. Тут проживали:

1838 – 57 – Філарет (світське ім’я – Амфітеатров Феодор Георгійович; 1779 – 1857) – митрополит Київський і Галицький (з 18 квітня 1837), священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Святійшого Синоду (1836 – 42), духовний письменник, проповідник. 1841 таємно прийняв схиму з ім’ям Феодосій у церкві Зачаття св. Анни на Дальніх печерах. Розробив для монастиря регламент духовного життя.

За нього було розширено друкарню, збудовано нові оборонні мури, готель і лікарню для прочан, збільшено ризницю, для всіх святих мощей виготовлено кипарисові раки, відроджено Голосіївську пустинь, на що владика пожертвував чимало власних коштів. Пустинь стала літньою резиденцією митрополита. Брав участь у справах зі спорудження Володимирського собору, поновлення собору Святої Софії.

1839 відкрив власним коштом у будинку митрополита на території колишнього Софійського монастиря духовне училище для дітей-сиріт, приділяв увагу вдосконаленню навчального процесу в духовних семінарії та академії, надавав допомогу нужденним учням і студентам. Подарував семінарії власну бібліотеку. Був віце-президентом Київського опікунства над в’язницями (з 1838), членом Київського товариства допомоги нужденним (з 1840), почесним членом опікунства над дитячими притулками. Відзначився як проповідник, опублікував низку богословських праць.

Був похований у церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах. 1994 мощі владики Філарета перенесено у Дальні печери – в церкву преподобного Феодосія Печерського (див. ст. 489.4.11.7.1).

1856 владику відвідав у цьому будинку великий князь Михайло Миколайович, у жовтні 1857 – російський імператор Олександр ІІ з дружиною Марією Олександрівною.

1858 – 60 – Ісидор (світське ім’я – Никольський Яків Сергійович; 1799 – 1892) – митрополит Київський і Галицький, священноархімандрит Києво-Печерської лаври, духовний письменник. За нього проводилися відновлювальні роботи у Трапезній палаті з церквою в ім’я преподобних Антонія та Феодосія Печерських, в лікарні, перебудовано ряд інших лаврських споруд.

Багато уваги приділяв розвитку друкарні. Перекладав російською мовою Біблію, усі книги якої було видано 1860 – 77. З 1860 – митрополит Новгородський і Санкт-Петербурзький. 1878 виступив ініціатором створення і дав власні гроші на розбудову в Києві комплексу споруд Свято-Введенської релігійної жіночої громади, що здійснила М. Єгорова (див. ст. 296.6).

1860 – 75 – Арсеній (світське ім’я – Москвін Феодор Павлович; 1796 – 1876) – митрополит Київський і Галицький (з 1 липня 1860), священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Святійшого Синоду. Багато уваги приділяв розвитку освіти в єпархії. 4 листопада 1860 запровадив посаду спостерігача церковно-парафіяльних шкіл у повітах.

Відкрив у Київській консисторії особливий училищний відділ. У перший рік його управління в єпархії було засновано понад 1 тис. нових шкіл. Митрополит вишукував кошти для матеріальної підтримки їх, пожертвував багато книжок. У кін. 1861 – на поч. 1862 запровадив вибори благочинних, яких раніше призначала єпархіальна влада, що було першою спробою введення виборного начала в середовище духівництва.

Заснував в усіх округах єпархії благочинні бібліотеки з метою підвищення освітнього рівня духівництва. Фундатор єпархіального жіночого училища в Києві, відкритого 1861 у Кловському палаці на Печерську, який він повернув Києво-Печерській лаврі. 1867 ввів єпархіальну добавку на утримання семінарій і училищ, збільшив оклади в Київській духовній академії, внаслідок чого вона з 1869 вже не потребувала грошової допомоги від Лаври, а вивільнені кошти владика Арсеній призначив на підтримку нижчих духовних училищ Київської єпархії й утримання початкової елементарної і малярської школи, що перебувала у віданні Лаври.

1869 пожертвував по 1 тис. крб. Київській духовній семінарії та Подільському і Софійському духовним училищам для утримання на відсоток від наданих коштів нужденних вихованців. Клопотався про перенесення семінарії на зручніше місце, яке сам пожертвував для неї. Подарував Київській духовній академії капітал у 18,2 тис. крб., на відсотки з цієї суми заснував 1863 одну стипендію, інші кошти призначалися на підтримку науково-богословської літературної діяльності, видання книжок. Не раз виділяв академії грошову допомогу, 1869 брав участь у підготовці її 50-річного ювілею, на що пожертвував 2 тис. крб.

Особливу увагу приділяв лаврській друкарні, її переобладнанню новітнім устаткуванням. За нього було надруковано понад 4 млн. книжок, збільшено кількість власних видань друкарні, відкрито стереотипний і гальванопластичний заклади, ксилографію, фотографію, хромолітографію. 1872 друкарня була нагороджена медаллю Політехнічної виставки за ікони, надруковані хромолітографічним способом.

1861 дав згоду на внесення труни з тілом Т. Шевченка до церкви Різдва Христового в Києві під час його перевезення до Канева.

Відзначився як проповідник, опублікував низку богословських праць. Постійним місцеперебуванням владики був Софійський митрополичий будинок. Помер під час перебування у службових справах у Санкт-Петербурзі. Похований у церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах (див. ст. 489.2.31).

1876 – 82 – Філофей (світське ім’я – Успенський Тимофій Григорович; 1808 – 82) – митрополит Київський і Галицький (з 5 травня 1876), священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Святійшого Синоду. Уславився широкою доброчинністю, допомагаючи різним товариствам, установам, духовним навчальним закладам. Вів аскетичний спосіб життя. Автор численних проповідей, які друкував у «Киевских епархиальных ведомостях».

Похований в церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах (див. ст. 489.2.31.5).

1891 – 1900 – Іоанникій (світське ім’я – Руднєв Іван Максимович, 1826 – 1900) – митрополит Київський і Галицький, священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Святійшого Синоду. Почесний член Київської духовної академії (з 1882), її головний начальник, попечитель і доброчинець.

Встановив в академії власним коштом дві стипендії – свого імені та імені імператора Миколи ІІ. Влаштовував будинки для вдів та сиріт духівництва, пожертвував на розвиток єпархіального заводу церковних свічок 50 тис. крб.

Уславився як проповідник. Публікував свої твори переважно у щотижневику Київської духовної академії «Воскресное чтение». 1899 усі їх видруковано окремим виданням. Похований у церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах (див. ст. 489.2.31).

1901 – 02 – Феогност (світське ім’я – Лебедєв Георгій Іванович; 1829 – 1903) – митрополит Київський і Галицький (з серпня 1900, приїхав у Київ у травні 1901), священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Святійшого Синоду (з 1895). Вів суворе аскетичне життя. За нього здійснено відновлювальні роботи в соборі Успіння Пресвятої Богородиці, відремонтовано будинок митрополита. Опікувався духовними навчальними закладами. Начальник і почесний член Київської духовної академії, якій надавав значну матеріальну допомогу. В листопаді 1902 поїхав у Санкт-Петербург на засідання Святійшого Синоду, де й помер. Похований у церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах (див. ст. 489.2.31.4).

1903 – 15 – Флавіан (світське ім’я – Городецький Микола Миколайович; 1840 – 1915) – митрополит Київський і Галицький (з 1 лютого 1903), священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Святійшого Синоду (з 1898). 1902 заснував у Києві місіонерський комітет, перетворений 1908 на єпархіальну місіонерську раду, її голова. Жертвував гроші на утримання місіонерського персоналу. Посилив нагляд за діяльністю духівництва у парафіях. Забезпечив церковно-парафіяльні школи утриманням за рахунок щорічних фіксованих відрахувань від прибутків церков єпархії. За дорученням Святійшого Синоду влітку 1908 керував 4-м Всеросійським місіонерським з’їздом у Києві (почесний голова); влітку 1909 правив урочисте богослужіння в присутності російського імператора Миколи ІІ в Полтаві з нагоди святкування 200-річчя Полтавської битви. В лютому 1910 у Києві відбулися урочистості на честь 25-річчя архіпастирського служіння владики.

Знав кілька мов, у т. ч. китайську. Коли очолював Пекінську православну місію, зібрав колекцію китайських художньо-декоративних творів, яка зберігалася у митрополичому будинку.

Склав альбом портретів усіх архієреїв синодального періоду (у 4 томах), які заповів бібліотеці Святійшого Синоду.

За владики Флавіана здійснено останні значні перебудови у Києво-Печерській лаврі: споруджено митрополичу церкву в ім’я Благовіщення Пресвятій Богородиці (корпус № 86), власним коштом – будинок для своєї бібліотеки (корпус № 5), яку заповів монастирю і залишив капітал для її поповнення; готельний корпус (№ 19), лікарню (корпус № 111), аптеку (корпус № 24); малий храм св. Серафима Саровського в Китаївській пустині тощо. Помер у цьому будинку. Похований у церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах (див. ст. 489.2.31.6).

1915 – 18 (з перервами) – Володимир (світське ім’я – Богоявленський Василь Никифорович; 1848 – 1918) – митрополит Київський і Галицький (з листопада 1915), священноархімандрит Києво-Печерської лаври, духовний письменник і проповідник. Заснував Богоявленське братство при Київській духовній академії для нужденних студентів. 1917 виступав проти автокефалії української православної церкви.

Увечері 25 січня (6 лютого) 1918 виведений невідомими озброєними нападниками з будинку через Економічну браму за межі монастиря. Загиблого владику знайдено вранці 26 січня (7 лютого) біля земляних оборонних валів. 1918 місце загибелі було огороджено, встановлено дерев’яний хрест, замінений через рік на лабрадоритовий (згодом знесений). Був похований у церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах, 1992 мощі священномученика Володимира перенесено до церкви Благовіщення Пресвятій Богородиці на Дальніх печерах (див. ст. 489.4.11.5). За рішенням Помісного собору Російської православної церкви від 18 квітня 1918 встановлено щорічне поминання сповідників і мучеників православних за віру у день 7 лютого.

У червні – грудні 1918 та у вересні – листопаді 1919 – Антоній (світське ім’я – Храповицький Олексій Павлович; 1863 – 1936) – митрополит Київський і Галицький (1918), доктор богослов’я (з 1911). В 1885 закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію і прийняв чернечий постриг. З 1890 – архімандрит, ректор Московської, 1895 – 1900 – Казанської духовних академій. З 1897 – одночасно єпископ Чебоксарський, другий вікарій, в 1899 – перший вікарій Казанської єпархії, єпископ Чистопольський. З 1900 – єпископ Уфимський і Манзелинський; з 1902 – єпископ, з 1906 – архієпископ Волинський і Житомирський, священноархімандрит Свято-Успенської Почаївської лаври; 1914 – 17 – архієпископ Харківський і Охтирський (звільнений з посади Тимчасовим урядом).

Один з найактивніших депутатів Всеросійського помісного собору, один з трьох кандидатів на патріаршество, член патріаршого Святійшого Синоду (1917). З серпня 1917 – архієпископ, з грудня – митрополит Харківський і Охтирський.

У травні 1918 Київськими єпархіальними зборами обраний митрополитом Київським і Галицьким, священноархімандритом Києво-Печерської лаври (затверджений Святійшим Синодом на посаді у червні). Керував єпархією і монастирем у складних політичних та економічних умовах. Виступав за автономну Українську православну церкву під главенством всеросійського патріарха. Брав активну участь у підготовці й проведенні Всеукраїнського церковного собору. Організував при Лаврі училище пастирства.

17 грудня 1918 у цьому будинку був заарештований урядом Директорії УНР єпископ Волинський Євлогій (Георгієвський), 18 грудня – митрополит Антоній. Від них вимагали видачі Б. Кістяківського та ще кількох урядовців Української Держави. Впродовж п’яти місяців їх утримували у василіанському монастирі у м. Бучач, потім звільнили.

8 червня 1919 заарештованих за наказом командування польської армії перевезено у Львів, згодом – у Краків.

На вимогу уряду Франції та інших країн Антанти звільнено з полону у серпні 1919.

7 вересня 1919 митрополит Антоній повернувся в Київ. 17 листопада 1919 виїхав у м. Новочеркаськ (Росія) на засідання Архієрейського собору, через зміну політичної ситуації в Україну не повернувся. З 1920 – на еміграції, з 1921 до кінця життя проживав в Югославії, один з організаторів Вищого російського церковного управління за кордоном, голова Синоду Російської православної церкви за кордоном.

Склав службу святим слов’янським просвітителям Кирилу та Мефодію, службу та акафіст на честь Почаївської ікони Божої Матері, новий текст служби преп. Іову Почаївському, митрополиту Тобольському Павлу (Конюскевичу) і князю Ф. Острозькому. Помер у м. Сремські-Карловці, похований у Белграді (тепер Сербія).

Пізніше будинок займали Рада церковної громади, правління лаврської артілі «Працелюбність».

У 1923 – 26 в будинку містилось управління Лаврського музею культів та побуту, 1926 – 41 – Всеукраїнського державного історико-культурного заповідника «Всеукраїнське музейне містечко»: у кімнатах № 3 – кабінет директора, № 5 – 6 – канцелярія заповідника.

Організатором і першим директором музею з 1 червня 1923 до кінця квітня 1924 був Шміт Федір Іванович (1877 – 1937) – мистецтвознавець, археолог, пам’яткоохоронець, акад. ВУАН (з 1921), голова Софійської комісії, Музейного комітету Музею мистецтв, Археологічного комітету ВУАН, професор архітектурного, директор археологічного інститутів у Києві. Особливу увагу приділяв роботі зі збереження архітектурного комплексу Києво-Печерської лаври та рухомих пам’яток культури монастиря. Науково-методичне керівництво з розбудови музею здійснював Археологічний комітет.

До Лаврського музею культів та побуту було передано матеріали Музею лаврської старовини, створеного 1919 – 20 у ризниці собору Успіння Пресвятої Богородиці, 1922 – 23 перевезено більшу і найціннішу частину колекцій Церковно-археологічного музею Київської духовної академії, речей церковного вжитку Михайлівського Золотоверхого, Флорівського, Братського Богоявленського, Видубицького, Микільського, Миколаївського (Слупського) монастирів, Софійського собору. Домігся передання під музей цього будинку, де зосереджувалися художньо-історичні цінності, на основі яких було створено фонди кількох музейних відділів (секцій), будувалися експозиції.

З 1 травня 1924 Лаврський музей культів та побуту, 1926 – 33 – Всеукраїнський державний культурно-історичний заповідник очолював і працював у цьому будинку Курінний Петро Петрович (1894 – 1972) – історик, археолог, етнограф, мистецтвознавець, один з організаторів Української вільної академії наук у Німеччині (1948), дійсний член Міжнародної вільної академії наук у Парижі (з 1951). У ці роки одночасно завідувач відділу (секції) металу та каменю Лаврського музею, дійсний член і секретар ВУАКу, науковий співробітник кафедри мистецтвознавства, член комісій ВУАН: археографічної, Києва та Правобережжя.

Багато зробив для становлення і розвитку заповідника, комплектування колекцій, ремонту, реставрації та пристосування для музейних потреб споруд Лаври, відселення з них мешканців, вивчення та дослідження рухомих і нерухомих пам’яток, побудови музейних експозицій. У той же час для поліпшення фінансового стану заповідника дозволяв продавати майно монастиря, зокрема й історичні цінності.

У цей період опублікував праці, присвячені пам’яткам трипільської культури, лаврським інтролігаторам 17 – 18 ст., діяльності Всеукраїнського музейного містечка, його реставраційній майстерні та ін. Один з редакторів збірника «Український музей» (1927).

1932 комісія ЦК КП(б)У дійшла висновку, що у Всеукраїнському музейному містечку працює «тепла компанія українських націоналістів» на чолі з П. Курінним, якого на поч. 1933 заарештували разом з іншими співробітниками, у травні того ж року звільнили. Надалі працював в Інституті археології АН УРСР, 1943 емігрував у Німеччину. Мешкав у цьому будинку 1266 в кімнаті № 4, згодом – на вул. Артема, 29 (будинок не зберігся).

Штатним помічником директора, за його відсутності – виконувачем обов’язків, був В. Ляскоронський – завідувач відділу (секції) нумізматики. Працював у корпусі № 26 (див. ст. 489.1.26).

1933 – 37 директором заповідника був Багрій Назарій Олексійович (1895 – 1937). У червні 1937 заарештований, у листопаді розстріляний.

З 1923 в будинку містився відділ (секція) станкового малярства Лаврського музею культів та побуту, в якому 1932 відкрито експозицію для масового відвідування. В ньому було зібрано ікони Києво-Печерського монастиря, у т. ч. чудотворні образи «Успіння Пресвятої Богородиці» та Ігорівської Божої Матері, матеріали Лаврської іконописної майстерні та школи, образотворчі пам’ятки, які поступили з ліквідованого Церковно-археологічного музею Київської духовної академії та багатьох церков і монастирів Києва. У віданні секції були монументальні розписи церкви Спаса на Берестові, Свято-Троїцької надбрамної церкви, собору Успіння Пресвятої Богородиці, Трапезної палати з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських, церков на Ближніх та Дальніх печерах.

У червні 1925 – квітні 1930 відділом завідував Мощенко Костянтин Васильович (1876 – 1944) – художник, архітектор, мистецтвознавець, етнограф.

Здійснив кілька наукових експедицій з метою комплектування музейних зібрань, зокрема у 1926 і 1927 – на Поділля, де було зібрано багато пам’яток з історії народного житлового будівництва, килимарства, писанок. Під час експедиції 1929 на Поділля та Полтавщину ним було придбано понад 500 зразків килимів, виробів з кераміки, різьблення по дереву. Працював над побудовою експозицій і виставок, у т. ч. виставок старовинних ікон, зразків народного мистецтва Поділля. Допомагав формуванню й розміщенню інших відділів музею, багато зусиль доклав до реставрації та консервації музейних пам’яток.

Звільнений з посади зі звинуваченням у «буржуазному націоналізмі». Жив у корпусі № 1 (див. ст. 489.1.10).

З 1930 відділом (фондом) завідував Чорногубов Микола Миколайович (1873 – 1941) – музейний діяч. 1902 – 17 – старший вчений консерватор Третьяковської галереї у Москві, потім до 1930 – хранитель збірок Харитоненків в їхньому маєтку у Наталівці. Складав описи ікон Лаври та тих, що надходили із закритих храмів, живопису, дерев’яного різьблення, частин іконостасів тощо. Загинув у Лаврі під час німецької окупації міста за нез’ясованих обставин.

У 1920 – 30-х рр. у кімнатах № 7 – 8 будинку жили завідувач відділу шитва й тканини М. Рудинський (працював з 1925 у цьому корпусі, з 1926 – у корпусі № 86; див. ст. 489.1.51) і його сестра – вчений консерватор Музею українських діячів науки і мистецтва Є. Рудинська (працювала у корпусі № 24; див. ст. 489.1.3).

У будинку в різний час містилися домоуправління, штаб міліції, Будинок вчених та літераторів, у 1930-х рр. – Центральний історичний музей і експозиція Центрального антирелігійного музею.

Тепер у будинку Національний музей українського народного декоративного мистецтва (з 1963).

Література:

Архів «УкрНДІпроектреставрація», арх. № 412. Отчет о реставрационных работах по памятнику архитектуры ХVIII в. – митрополичьему дому (корпус № 2) в Киево-Печерском государственном историко-культурном заповеднике / Авт. проекта реставрации Е. М. Пламеницкая. – К., 1965; ДАК, ф. 1517, оп. 1, спр. 9; ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 заг., спр. 789; оп. 1 КДС, спр. 725, 731; оп. 1 черн., спр. 331, 391; оп. 2 черн., спр. 75; оп. 3 заг., спр. 766; ф. 1434, оп. 1, спр. 7; Архиепископ Никон (Рклицкий). Митрополит Антоний (Храповицкий) и его время. 1863 – 1936: В 2 кн. – Нижний Новгород, 2003; Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995; Його ж. Описание Киево-Печерской Лавры с присовокуплением разных грамот и выписок… – К., 1847; Высокопреосвященный Феогност, митрополит Киевский и Галицкий. Его кончина и погребение. – К., 1903; Геппенер-Лінка Н. В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929 – 1939 рр. / Публ. С. Білоконя // Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури. – К., 2003. – Вип. 11; Двадцатипятилетие архипастырского служения высокопреосвященнейшего Флавиана, митрополита Киевского и Галицкого. – К., 1910; Києво-Могилянська академія в іменах ХVІІ – ХVІІІ ст.: Енцикл. видання. – К., 2001; Киевские епархиальные ведомости. – 1900. – № 12; Нестуля О. О. Понад усе ставив істину (Ф. І. Шміт) // Репресоване краєзнавство. – К., 1991; Його ж. Служив натхненно і щиро (К. В. Мощенко) // Там само; Памяти в Бозе почившего высокопреосвященнейшего Филофея, митрополита Киевского (29 января 1882). – К., 1882; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К., 1983. – Т. 1; Певницкий В. Ф. Воспоминания о покойном митрополите Киевском и Галицком Арсение. – К., 1877; Пламеницька Є. М. Атрибуція споруди, зображеної на гравюрі 1758 р. // Укр. мистецтвознавство. – К., 1969. – Вип. 3; Її ж. Реконструкція митрополичого будинку в Києво-Печерській Лаврі (1927) // Історія українського мистецтва: У 6 т. – К., 1968. – Т. 3; Последние дни почившего в Бозе высокопресвященнейшего Филарета, митрополита Киевского и Галицкого, с прибавлением некролога, духовного завещания, слова и речей, произнесенных при погребении его. – К., 1858; Преосвященный Ефрем (Кицай). Митрополит Киевский Филарет (Амфитеатров), его жизнь и пастырское служение. – К., 1999; Пятидесятилетний юбилей высокопреосвященнейшего Арсения, митрополита Киевского и Галицкого, Киево-Печерской Успенской лавры священноархимандрита. 6-го августа 1873 года. – К., 1873; Скурат К. Е. История поместных Православных церквей: В 2 т. – М., 1994. – Т. 1; Титов Ф. И. Венок на могилу высокопреосвященного митрополита Владимира. – К., 1918; Його ж. Высокопреосвященный Иоанникий, митрополит Киевский и Галицкий в отношении к Киевской духовной академии (к 7 ноября 1899 года). – К., 1899; Його ж. Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры и других святынь и достопримечательностей города Киева. – К., 1911; Його ж. Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской Лавры и г. Киева. – К., 1910; Христианство: Энцикл. словарь: В 3 т. – М., 1993 – 1995.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1262 – 1267.