2003 р. Звід пам’яток Києва
Галина Денисенко, Марина Дубик, Людмила Рилкова
327. Пам’ятне місце Дарницького нацистського табору для військовополонених 1941–43 (іст.).
Вул. Академіка Горбунова. На околиці Дарниці, у лісовому масиві на південь від шосе та залізничної станції.
Під час окупації Києва 1941–43 нацисти створили у Києві кілька таборів, в яких утримували десятки тисяч військовополонених та цивільного населення. Табірний режим (порядок) встановлювався на основі інструктивних матеріалів та директив, розроблених керівництвом вермахту. Порядок являв собою продуману систему скорочення (шляхом знищення) населення окупованих територій. Вважалося, що принципи Гаазької (1899) та Женевської (1929) конвенцій на цих територіях неприйнятні. Дарницький табір існував з перших днів окупації Києва до літа 1943, у червні 1943 переведений до Бердичева. За німецькими джерелами мав № 339.
Табір займав площу бл. 1,5 × 1,0 км. Його територія була обнесена огорожею з колючого дроту у три–чотири ряди заввишки 3,5 м та поділена таким самим дротом на окремі сектори. Охорону здійснювали вартові з собаками. За німецькими даними, тут утримували впродовж 1942 від 5,5 до 14,3 тис. військовополонених. 4 жовтня 1941 з табору було звільнено 150 киян – полонених солдатів та цивільних громадян. Серед них були В. Запорожець і Г. Петров, які згодом увійшли до групи комуністичного підпілля Р. Синєгубова.
У таборі регулярно проводилися масові розстріли в’язнів, знущання, за відомостями на грудень 1941; утримуваних годували один раз у два–три дні просяним пійлом. Навесні 1942 гітлерівці спалили кілька бараків, в яких було 3 тис. полонених. У березні 1943, відступаючи з м. Суми, нацисти перевели сюди велику групу військовополонених, з них 1,5 тис. чоловік було розстріляно по дорозі до Києва.
Дарницький табір мав спеціальне відділення на місці зруйнованого авторемонтного заводу, також обнесене колючим дротом. У невеликому, переповненому в’язнями приміщенні був т. зв. лазарет, в якому утримували військових, захоплених у полон пораненими, та хворих. Жоден з них не вийшов живим з цієї «лікарні». У серед. квітня 1942 у цьому відділенні кілька днів утримувався керівник підпільної диверсійно-розвідувальної групи І. Кудря та член групи Г. Дудкін, випадково затримані за 80 км від Києва.
Після визволення Києва від нацистських окупантів Надзвичайна державна комісія з встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у грудні 1943 обстежила територію обох відділень Дарницького табору. Було встановлено місця масових поховань в’язнів. За 320 м від основної території розташовувалося п’ять ям (чотири розміром 12,0 × 6,0 м, одна – 6,0 × 6,0 м) з тілами закатованих та розстріляних полонених командирів і політпрацівників, загалом – бл. 11 тис. осіб. За висновками медекспертизи поховання здійснено у 2-й пол. 1941 – 1-й пол. 1942. Неподалік од відділення табору на території колишнього авторемонтного заводу розміщувався цвинтар з п’ятьма довгими рядами могил (по шість–вісім загиблих у кожній). На території за цвинтарем виявлено багато ям (середній розмір 6,0 × 3,0 м), в яких було 4 тис. закатованих у 1942. В інших місцях знайдено останки ще 17 тис. в’язнів.
Надзвичайна комісія встановила загальну кількість загиблих у Дарницькому таборі – 68 тис. чоловік. Винуватцями злодіянь визнано комендантів гарнізону Дарниці Прицковського і Кваста.
1968 на місці табору споруджено меморіальний комплекс.
Література:
ДАКО, ф. 4, оп. 2, спр. 1, 34; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3676, оп. 4, спр. 118; ф. 4620, оп. 3, спр. 241, 283; Центральний державний архів кінофотофонодокументів України, № 0-11412, 2-40543; Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). – К., 2000; Дубина К. Злодеяния немцев в Киеве. – К., 1945; Його ж. Растерзанный Киев. – К., 1943; Киевщина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945: Сб. документов / Под. ред. П. Т. Тронько. – К., 1963.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 838 – 839.
327.1. Меморіальний комплекс загиблим у Дарницькому нацистському таборі, 1968 (мист.). У сосновому лісі.
Автори – ск. В. Зноба, архітектори О. Малиновський і Ю. Москальцов. Розміри: стела – 8,37 × 4,15 × 0,46 м, вис. пам’ятника – 5,5 м.
Споруджено до 25-річчя визволення Києва.
Ландшафтно-скульптурний комплекс складається з гранітної стели біля входу з написом про те, що в цьому місці 1941–43 у нацистському таборі смерті закатовано 68 тис. воїнів; частини огорожі з колючим дротом, яка відіграє роль документально-історичного свідчення та є виразним емоційним символом, і гранітних плит уздовж брукованої доріжки як знаків поховань. На одному з надгробків напис: «Остання стежка закатованих. Знесилені, голодні, закривавлені, вони йшли цією стежкою на розстріл, несучи в серцях ненависть до ворогів і віру в нашу перемогу». Доріжка приводить до центру меморіалу загиблим радянським військовополоненим – скульптурного пам’ятника з монолітних блоків рожевого граніту, встановленого на невисокому земляному пагорбі посеред великої галявини. Біля підніжжя – пласка гранітна плита-надгробок. Монолітна група солдатів і моряків стоїть на пагорбі.
Постаті немов виростають з кам’яних брил. Композиція експресивно виразна, деталі промовисті (піднята рука, що прикриває стражденне обличчя, пов’язка пораненого, безкозирка моряка та ін.), образи гранично узагальнені.
Застосовано пластичний прийом зіставлення різних фактур каменя – грубої поверхні брил у нижній частині пам’ятника та шорсткості поверхонь постатей. Композиція органічно поєднана з природним оточенням, розрахована на круговий огляд, при якому розкривається різноманітність відтворених образів.
Література:
Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4620, оп. 3, спр. 283; История Киева. – К., 1985. – Т. 3, кн. 1; Монументальное и декоративное искусство в архитектуре Украины. – К., 1975; Пам’ятники Києва: Фотоальбом. – К., 1982; Преступные цели – преступные средства: документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1942–1944 гг.). – М., 1968.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 839.