Завод дубових екстрактів

Валерія Ієвлева

Розмір зображення: 628:877 піксел

Генеральний план:

1. Головний виробничий корпус, тепер – ділянка виготовлення колодок та експериментальна фабрика.

2. Бондарна майстерня.

3. Котельня (паровична).

4. Рубальне відділення, тепер – складські приміщення та майстерні.

5. Складське приміщення, тепер – клуб.

6. Хімічна лабораторія, тепер – адміністративно-лабораторний корпус.

536. Французького акціонерного товариства дубових екстрактів в Росії завод, 1899 – 1901 (архіт., іст.).

Пров. Куренівський, 17, на розі з вул. Ливарною. За цією адресою містилося й саме товариство.

Один з небагатьох значних історичних промислових об’єктів Куренівки, корпуси якого й тепер використовуються як виробничі. Завод розташований на території найбільшої сучасної промислово-виробничої зони Києва – Подільсько-Куренівської, формування якої було розпочате у кін. 19 ст. й остаточно визначене в радянський час на основі генерального плану Києва 1937 – 39.

Офіційна дата відкриття заводу – 8 липня 1901. Тоді було закінчено будівництво виробничих корпусів, і підприємство зареєстрували у Франції як концесійне підприємство Французького акціонерного товариства дубових екстрактів у Росії. Для керівництва його діяльністю було створено відповідальне агентство у складі французьких громадян Р. Комбре й Е. Фішера, які вважаються фундаторами цього унікального, підприємства в Києві. Правління Товариства, головою якого був П. Терр’є, містилося в Парижі (вул. Прованс, 56).

Землі під забудову заводу було взято в довгострокову оренду в приватних власників та в міста терміном на 36 років із загальною виплатою суми – 126 тис. крб. За договором, укладеним між містом і товариством, останнє не мало права передавати міські землі іншим приватним особам в оренду.

Для зведення корпусів підприємства й влаштування під’їзних (рейкових) шляхів до Дніпра було орендовано в І. Вереса та Я. Рубана 9 дес. 1032 кв. сажні землі, що їм належала. Північно-західною межею садиби підприємства була межа нової запроектованої ділянки київської залізниці, що мала з’єднувати центральну сортувальну станцію з гаванню. Автора архітектурного проекту заводу не встановлено. Не збереглися креслення фасадів та планів більшості корпусів; ймовірно, їх разом з іншими матеріалами архіву підприємства було вивезено до Франції 1915, коли завод змінив свого власника.

За генеральним планом заводу 1910, його виробничі корпуси являли собою окремі споруди, які мали бути розміщені один від одного на певній відстані, передбаченій нормативами, що пояснюється обов’язковими на той час протипожежними заходами для підприємств, на яких використовувалися вогненебезпечні матеріали (в даному випадку – деревина дуба). Зблокованими були лише три корпуси: котельня, або паровична (спеціалізувалася на виробництві пари для випарювання деревини дуба), машинне та рубальне відділення. Майже всі виробничі корпуси існують дотепер. Не збереглися контора з житловим приміщенням, лазарет, магазин з продажу екстракту.

1906 Київська міська дума продала Товариству дубових екстрактів майже половину всіх орендованих ним раніше міських земель. У той час на заводі працювало 133 особи (126 робітників, два фабриканти, фельдшер, два машиністи, табельник і помічник табельника), 1913 – 85 робітників. На 1900-і рр. припадає найбільший підйом виробництва: вироблялося бл. 10 тис. пудів екстракту на місяць, 2 тис. т на рік. До 1-ї світової війни підприємство було добре устатковане, двигуни працювали від власних парових котлів (1906 їх було п’ять, 1910 встановлено ще один).

Завод мав для перевезення вантажів власну вузькоколійну залізницю («конку»), що перетинала по мосту р. Почайна і мала вихід до Дніпра в районі урочища Наталка. Рейки конки ліквідовано напередодні 1-ї світової війни у зв’язку з будівництвом нової Сирецько-Петрівської залізничної ділянки в системі Київського залізничного вузла.

З того часу вантажне обслуговування заводу дубових екстрактів перейшло на гужове.

Під час війни істотно зменшився обсяг виробництва, завод перебував на межі банкрутства. На прохання його робітників Київська міська дума не закрила збанкрутіле підприємство, а передала його в підпорядкування Всеросійському земському союзу. З 1915 завод працював на потреби діючої армії. Ймовірно, тоді з’явилася його нова назва – «ЗавДуб». 1918 завод перетворено на державне підприємство, підпорядковане Міністерству продовольства Української Держави, 1919 – виробничому об’єднанню «Укрголовшкіра» при Укрраднаргоспі.

1920 у зв’язку із загальною реорганізацією шкіряної промисловості два куренівські підприємства – Завод дубових екстрактів і Шостий шкірзавод (колишній шкіряний завод Кобців) – відбудовувалися комплексно. Проблеми реконструкції цих виробництв у той час були в центрі уваги радянських і партійних органів. Заводом дубових екстрактів особисто опікувався голова ВУЦВК Г. Петровський, який неодноразово відвідував підприємство. 1922 – 23 здійснено капітальний ремонт корпусів. 1922, згідно з постановою Київського губвиконкому Київському державному заводу дубових екстрактів присвоєно ім’я Г. Петровського. 1929 завод об’єднали з Шостим шкірзаводом в єдиний комбінат ім. М. Фрунзе. На поч. 1920-х рр. на заводі працювало бл. 300 робітників.

У 1930-і рр. проведено реорганізацію Заводу дубових екстрактів, що полягала у створенні на його території нового підприємства – колодочної фабрики, яку розмістили в приміщенні бондарного цеху. Із закриттям бондарного цеху припинилося виготовлення тари для транспортування екстракту, замість цього на новій фабриці почали випускати дерев’яні колодки для взуття.

В 1930-і рр. виготовляли 30 тис. пар колодок на рік.

1939 стала до ладу нова картонажна фабрика, інженерна мережа якої також існувала за рахунок заводу дубових екстрактів. Таким чином, на його базі функціонувало три пов’язаних між собою виробництва, які були технологічними ланками, що обслуговували розміщену неподалік Четверту взуттєву фабрику, – одне з перших побудованих у цьому районі підприємств.

На початку Великої Вітчизняної війни унікальне обладнання заводу евакуйовано в Сталінград, де воно було втрачене. Виробничі корпуси зазнали пошкоджень внаслідок бомбардування розміщених неподалік залізничних шляхів.

1943 – 49 відновлено основні виробничі корпуси, встановлено новітнє обладнання: дифузори, що працювали під тиском, випарювальні апарати, вакуумні ротаційні насоси, рубальні станки та ін. До 1949 з трьох підприємств працювали тільки картонажна фабрика на привозній сировині та фабрика з виготовлення дерев’яних колодок для взуття.

У жовтні 1957 три самостійні підприємства були об’єднані в Екстрактно-лісопереробний комбінат, який 1966 дістав назву – Київський комбінат синтетичних взуттєвих деталей та матеріалів. Дубовий екстракт виробляли до 1971, потім комбінат повністю перепрофільовано, тут почали випускати полімерні вироби для взуттєвої промисловості. На поч. 1970-х рр. створено виробниче об’єднання «Укрдетальфурнітура», до складу якого входили підприємства, що працювали, в основному, для потреб легкої та шкіряної промисловості України. Комбінат тривалий час був головним підприємством цього об’єднання. 1975 на базі комбінату створено нове технологічне виробництво, яке дістало назву – Комбінат взуттєвих деталей «Полімер». Підприємство було знову реконструйовано, його територію збільшено до 11,5 га.

Тоді ж побудовано ряд корпусів, зокрема, заводоуправління, адміністративнопобутовий, цех з виготовлення колодок та підборів, механічний та ін.

Після Великої Вітчизняної війни при заводі було організовано науково-дослідний підрозділ, для якого збудували новий лабораторний корпус. Цей підрозділ згодом виділився в окрему організацію – Інститут шкіряно-взуттєвої промисловості. У кін. 1960-х – на поч. 1970-х рр. надбудовано корпус інституту.

До комплексу колишнього Заводу дубових екстрактів належать: головний виробничий корпус, тепер – ділянка виготовлення колодок та експериментальна фабрика (1); бондарна майстерня (2); котельня (паровична) (3); рубальне відділення, тепер – складські приміщення та майстерні (4); складське приміщення, тепер – клуб, споруду майже повністю перебудовано в 1950-х рр.; ймовірно, було використано тільки підвальне приміщення, на якому зведено клуб (5); хімічна лабораторія, тепер – адміністративно-лабораторний корпус (6). Усі будівлі заводу споруджено за єдиним задумом у цегляному стилі, з мінімумом декоративних елементів.

До забудови 1930-х рр. належить двоповерховий адміністративно-виробничий корпус (тепер його орендує СП «Риф-1»).

Деякі споруди зазнали значних змін.

Хімічну лабораторію майже повністю перебудовано; котельня має велику прибудову з північного фасаду; головний виробничий корпус надбудовано третім поверхом та зроблено прибудову з боку північного фасаду; загальний об’єм бондарного відділення збільшено вдвічі за рахунок добудови з північного боку; склад для тари перебудовано під клуб.

Головний виробничий корпус, 1899 – 1901. У глибині виробничої ділянки. Є основним архітектурно-композиційним елементом комплексу заводу і найбільшим з них у його складі. Свого часу був основною технологічною ланкою, де виготовляли екстракт – випарювання його з деревини дуба. За планом 1899, був окремою спорудою, тепер зблокований з корпусом НДІ. Ймовірно, надбудову верхнього поверху здійснено в 1930-х рр., під час реконструкції фабрики, перекриття між першим і другим поверхами – 1973 – 74, після припинення випуску екстракту, коли завод був переобладнаний під полімерне виробництво.

Триповерховий, цегляний, із сучасною прибудовою з боку північного фасаду; первісна будівля – квадратна в плані (160,0 × 160,0 м). За планом 1899, мав єдиний внутрішній об’єм з двома рядами залізобетонних колон, освітлювався двома ярусами вікон (висота до карниза становила бл. 8,0 м). Для додаткового освітлення було влаштовано світловий ліхтар, автентичний дах корпусу зберігся. Дах двосхилий, ймовірно, спочатку мав брандмауери. Тепер внутрішній простір кожного поверху розділено перегородками на окремі приміщення.

Оздоблений у цегляному стилі. Всі фасади вирішено лаконічно, з ритмічним розташуванням вікон та пілястр. Основним елементом декору є профільований пояс між першим та другим ярусами. Аналогічний йому частково збережений карниз, що тепер являє собою декоративний пояс між другим і третім поверхами. Пілястри, як і сухарики поясів, виступають за площину стіни на півцеглини. Вікна – трьох типів, два з них – автентичні. Широкі прорізи розміщено на торцевих фасадах, вузькі – на бічних. Вікна мають лучкові цегляні перемички, декоровані виступними сандриками лучкової форми із замковими каменями. Третій поверх має прямокутні вікна з металевими перемичками. Первісний інтер’єр, невід’ємною складовою якого було дореволюційне обладнання, повністю втрачено.

Тепер корпус використовується як виробничі цехи – експериментальний та колодочний.

Котельня (паровична), 1899 – 1901. Формує другу лінію забудови вздовж пров. Куренівського (перша лінія забудови – корпус НДІ) і є другим за історичним значенням корпусом заводу дубових екстрактів. За первісним проектом, була зблокована з машинним відділенням, яке в свою чергу з’єднувалося з рубальним корпусом.

Цегляна, прямокутна в плані (15,0 × 24,0 м), двосвітна, має прибудову з боку західного (раніше торцевого) фасаду. Внутрішній об’єм суцільний, вис. приміщення – бл. 8,0 м. Дах двосхилий, (ймовірно, мав брандмауери), з висячими відкритими фермами. Вікна розміщено двома ярусами, вгорі – ліхтар денного освітлення. Вікна на західному фасаді закладено під час здійснення прибудови.

Вирішена як всефасадна, оздоблена в цегляному стилі. За своїми архітектурно-просторовими характеристиками подібна до головного виробничого корпусу (винятком є відсутність внутрішніх опор).

Використовується за призначенням.

Підприємство на поч. 20 ст. не мало аналогів в Україні, а надалі протягом тривалого часу сприяло розвиткові шкіряної вітчизняної промисловості.

Має значну історичну цінність.

Тепер колишній завод дубових екстрактів входить до складу ЗАТ «Полімер», яке виготовляє полімерні вироби для взуттєвої промисловості України. На його території міститься також спільне українсько-італійське взуттєве підприємство «Риф-1» і НДІ шкіряної промисловості.

Література:

ДАК, ф. 163, оп. 7, спр. 1728; оп. 43, спр. 8; ЦДІАУК, ф. 274, оп. 4, спр. 254; ф. 514, оп. 1, спр. 1296; ф. 715, оп. 1, спр. 2228; Проект планування Петрівсько-Куренівського району // Соц. Київ. – 1936. – № 1.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1740 – 1742.