1999 р. Земельні володіння Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві та його околицях…

Тетяна Люта

1999 р. Земельні володіння Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві та його околицях (XV – XVII ст.)

Огляд джерел

Перша задокументована згадка про Михайлівський монастир за литовських часів – це текст грамоти великого князя Олександра від 27 липня 1496 року [Акты Западной России (далі – АЗР). – Санкт-Петербург, 1846. – Т. 1. – № 141; Закревский Н. Описание Киева. – Москва, 1868. – С. 509] на ім’я київського воєводи кн. Дмитра Путятича про пожалування цієї обителі Гришку Григоровичу Поповичу, можливо, з роду Поповичів-Свириничів [Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 149]. З тексту грамоти випливає, що за якийсь час перед тим монастирем розпорядився сам Путятич, надавши його у володіння „старцу простому” Іванові Смолянину. Заперечуючи права воєводи щодо такого розпорядження, великий князь засвідчував право подання цього монастиря за верховною владою:

„[…] пытали есмо о томъ наместника Полоцкого пана Юрья Пацевича: есть ли бы тотъ монастиръ былъ наше поданъе? И панъ Юрій то передъ нами повідил, ижъ издавна есть тотъ монастиръ наше поданъе […]” [АЗР. – T. 1. – № 141].

Князь скасував надання Путятича, наказавши Поповичеві: „[…] а онъ маетъ тымъ бардзей въ закон постричися […]”. Така практика надань „церковних хлібів” світським особам добре висвітлена в історичній літературі [Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1994. – T. V. – С. 480 – 482]. Той самий князь Олександр Казимирович 24 березня 1499 року [Інше датування – 1502 рік (Голованский Е. Киево-Златоверхо-Михайловский первоклассный монастирь и его скит Феофания. – К., 1878. – С. 87)] надав монастиреві острів Кораблище:

„Лугъ Кораблища на низъ Дніпра, при самом же Дніпрі, зь сіножатми и зъ гаемъ дубовымъ и озерами, именно: Чакуломъ, Веленскимъ, Верховиною, Подлузкимъ, Лебединомъ, Хрехатымъ, Подпольнымъ, Ситниковатымъ зъ річкою Зубачемъ, Иржавцемъ” [Закревский Н. Зазнач. праця. – С. 509; Голованский Е. Зазнач. праця. – С.87].

Ця місцевість лежала на південній околиці Києва навпроти села Козина.

Проте численні татарські наскоки й загальний занепад спустошили й сам монастир, і його маєтки. 15 березня 1523 року король Сигізмунд надав право відновлення монастиря ігуменові Макарію [Закревский Н. Зазнач, праця – С. 511], а водночас поновлювалося володіння монастиря маєтностями: „И земли къ тому манастиру маетъ держати по давному, какъ передъ тимъ бывало, по самый валъ и по Лядскіи ворота и по Евсійкову долину, по старую дорогу, по Михайловскій узвозъ”. У цьому ж документі знову застерігалося особливе право надання цього монастиря – „бо мы беремъ то на насъ, Господаря”.

Як цитував опис Михайлівського монастиря XVIII сторіччя М.Закревський [там само], його маєтності в самому місті мали такі межі:

„Почавши отъ калитки или форты у валу подземной у конца монастыра полунощномъ противко церкви Рождественской Подольской, поподъ монастыремъ къ дорозі подъ киминтаремъ церкви Покровы въ Лядскіе ворота лежащой, и сквозі ворота подъ самый валъ; оттоль по Евсейкову долину, которой вершина ажъ у конці винограда ньші государевого по старую дорогу, оттоль по Михайловскій узвозъ”.

1522 року король Сигізмунд потвердив право на поле за Валом Пробитим, куплене раніше в Андрія Богдановича:

„Почавши отъ самого вала Пробитого Кудрявцемъ, долиною у верхъ до кладовища; а за кладовища Жидовскіи до вершины Кудравца […] подлі копцовъ, черезъ дорогу въ Лыбедь […] Лыбедью на низъ мимо бродъ Кощіевский до долины Софійской […]”

Оригінали зазначених привілеїв не дійшли до нас, проте тексти цих документів легко реконструюються за привілеєм короля Сигізмунда-Августа від 4 червня 1570 року [Грамоты Великого княжества Литовского. – К., 1868. – С.24 -32; Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – Отд. 3 – С.35 – 44]. Він містить потвердження чотирнадцяти надань Михайлівському монастиреві, з яких десять – місцевих. Серед цитованих документів – відомий привілей Сигізмунда-Августа 1543 року, що стосується зокрема історії зберігання монастирського архіву й крадіжки вищезгаданих привілеїв „ніякимсь Подоприсвітом”, якому князь Андрій Коширський надав був Михайлівський монастир. Документ свідчить про розшуки оригінального надання в „схований церковном” та про дальше потвердження прав монастиря на ці володіння королем у зв’язку з втратою документа.

12 січня 1560 року київський воєвода князь Костянтин Острозький надав Києво-Михайлівському монастиреві [Акты Южной и Западной России. – Санкт-Петербург, 1868. – Т. 1. – С. 151; Сборник материалов… – Отд. 3. – С. 32 – 33], ігуменові Симеону, острів Обрубний з озерами Петриковим, Плоським, Жерелом Тисяцьким із сіножатями за Дніпром. Цей документ був другим наданням, перше з яких князь здійснив на володіння островом Михайлівщиною з озерами та сіножаттю, навпроти Подолу на Чорториї [Закревский Н. Зазнач. праця. – С.513].

З грудня 1561 року Михайлівський монастир придбав у київського міщанина Семена Гринкевича та його дружини селище Гливайкоє (Гливаха) за тридцять кіп грошей литовських „для богомолія своего и родителей своихъ вечыстого” [там само]. Опріч цих документів на київську зону маєтностей, у привілеї короля наводилися тексти кількох надань початку XVI сторіччя, що стосувалися маєтків на Поліссі й під Чорнобилем зокрема.

Маєтки монастиря навколо Києва 1563 року обмежував той самий ігумен Симеон. В „обводі” їх, крім згаданих місцевостей, фігурували ще „гора Дівич-Ориновская и земля, наданая отъ княгини Ирины и млинъ тамъ же при… Лыбеди… Тутъ же річка Маричанка, источникъ Лукарецъ”. Оригінал надання Дівич-Гори, за свідченнями михайлівського синодика, втрачений у XV чи XVI сторіччі, проте акт надання, на погляд М.Максимовича та М.Закревсього, міг бути зроблений не раніш як у XV сторіччі. На Орининську землю та Дівич-Гору 1572 року [Санкт-Петербурзьке відділення Інституту історії Росії (далі – СПВІІР). – Ф. Київська казенна палата (далі – ККП). – Спр.24; АЗР. – Т. 3. – С.163; Архив Юго-Западной России. – К., 1907. – ч. 8. – Т. 4. – С. 6] князь К.Острозький надав потвердження, яке 1574 року закріпив остаточно за монастирем, оскільки за кілька років перед тим її „кгвалтовне отнялъ” київський земянин Максим Панькович [Закревский Н. Зазнач, праця. – С. 514].

4 червня 1569 року монастир отримав „потвержене земель и кгрунтовъ”, яке було записане до книг Литовської метрики [Російський державний архів давніх актів (далі – РДАДА). – Ф.389. Литовська метрика. – Оп. 1. – Кн. 191. -Арк. 34 – 49 зв.], 1578 року цю процедуру повторили [Там само. – Кн. 195. – Арк. 68 – 72].

Характер загального переліку володінь має й привілей Стефана Баторія від 25 липня 1578 року. Текст саме цього документа свідчить про намагання тодішнього ігумена монастиря Сергія Трилевича забезпечити обитель законними правами. В документі король засвідчував права монастиря на село Борщівку, „[…] отъ великого князя Михайла Святополка, церкви создателя, наданною и всегда по том наданій владомою” [СПВІІР. – Ф. ККП. – Спр. 26; АЗР. – Т. 3. – № 70; Сборник материалов… – Отд. 3. – С. 46 – 47]. Тут уперше серед документів архіву монастиря дано опис меж цього володіння на той час: „Почавши отъ самой Лыбеди, броду Кощіевского, дорогою до Тіснихъ улицъ […] до груши Владимеровой старою дорогою къ лозамъ Жилянсъким въ ліво; отъ лозъ на курган Жилянскій […] къ Борщовці річці […] на низъ около селища Борщовки Михайловской черезъ гребелку […] на старое путище […] къ Тіснимъ паки улицамъ”.

Невдовзі перед 1582 роком відбувався судовий процес за право володіння монастиря озером Петриковим [РДАДА. – Ф.386. – Оп. 1. – Кн. 196. – № 51. – Арк. 107 – 108 зв.].

24 травня 1602 року монастир отримав потвердження права володіння нивою Введенською, яку відписав обителі київський бурмистер Василь Черевчій (її своєю чергою надав дідові Черевчія Іванові в 1540 році король Сигізмунд). У потвердженні цього надання 1602 року, що цілком може бути, як і попереднє, монастирським фальсифікатом, значиться й право монастиря на „мито погребелъное” на річці Віті, „наданое еще отъ Володимера Мономаха, князя Киевского”. М.Закревський навів витяг з цього документа у своїй праці. Проте і він, незважаючи на свою щиру довіру до церковних джерел і глибоке релігійне православне переконання, все ж таки застерігав: „Киевские ученые 17-го столетия старались относить многое к временам древности без всякого видимого основания” [Закревский Н. Зазнач, праця. – С.516].

Події кінця XVI – початку XVII сторіччя зачепили михайлівські гливацькі володіння. На них 1605 року зазіхали білгородські обивателі, що слід розглядати в контексті тієї активної соціальної боротьби, яка поширювалася в той час на Київщині. Звернувшись до верховної влади про заступництво, монастир отримав листа князя К.Острозького, яким білгородцям заборонялося вступати до грунту Гливацького [СПВІІР. – Ф.КПП. – Спр.31].

15 листопада 1609 року Михайлівський Золотоверхий монастир був юридично підпорядкований уніатській адміністрації [РДАДА. – Ф.386. – Оп.1. – Кн. 205. – №511 – Арк.60 – 60 зв.]. 1612 року це підпорядкування закріплене королівським листом [АЗР. – Т. 4. – № 186. – С. 432; Сборник материалов… – Отд. 3. – С. 56 – 57]. Свідченням повноцінного володіння маєтками цього монастиря уніатською митрополією є судова справа, яку уніатська адміністрація вела з Дідовичами-Трипольськими, що захопили в 1615 – 1617 роках село Дівич-Гору, давнє монастирське володіння [Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі – ЦД1АУК). – Ф.182. Канцелярія київських митрополитів. – Оп. 2. – Спр. 68. – Арк. 1 – 2].

З поверненням монастиря до православної церкви й ігуменством у ньому Йова Борецького сталися позитивні зміни в становищі самого монастиря та його маєтностей. Передусім були поновлені привілеї польських королів [СПВІІР – Ф. ККП. – Спр. 37; РДАДА. – Ф. 386. – Оп. 1. – Кн. 211. – Арк. 27 – 27 зв.]. 1631 року, в рік смерті Й.Борецького, відбувся судовий процес, що його почала братія Золотоверхого монастиря проти Ісаї Копинського, одіозного „промотора” тогочасного православ’я, якого вона звинуватила в самовільній узурпації влади за допомогою козацьких сил:

„[…] затягнувши къ собт. полковника козацкого войска Запорозского Демьяна Гарбуза з козаками кгвалтомъ […] на манастыръ Михайловскій наїхалъ и тамъ же его милость о. Филатія Кезаревича изъ манастира вирукговавши на томъ місті его самъ осЬлъ […]” [АЗР. -Т. 5.- № 22]

І.Копинському братія інкримінувала також крадіжку монастирських документів, які вже вдруге пропадали з монастиря. Овруцька гродська книга, куди була занесена протестація ченців, містила в собі великий перелік вивезеного І.Копинським майна та церковного начиння.

На цей час, як зазначав монастирський опис, обителі належала також ділянка землі -

„пляцъ, лежачій подъ горою и валомъ, вийшовши зъ манастыра калиткою, по лівомъ боці звону Михайловского урочища, прозываемого Чортова Беремища […] Границя того кгрунту: почавши от горы повзъ дорогу, куди ходятъ зъ міста до манастира Михайловского, мимо тотъ дворъ ажъ до саду Кучинского […]” [Закревский Н. Зазнач. праця. – С.523]

І.Копинський з огляду на свідчення про його гвалтовні дії щодо Ф.Кезаревича, а також про зміни його політичних орієнтацій (перехід на московську сторону ченців лівобережних монастирів, куди він перебрався сам) був позбавлений ігуменства П.Могилою двічі – 1631 і 1635 року [Блажейовський Д. Ієрархія Київської церкви. – Львів, 1996. – С. 221 – 222]. Проте всі монастирські володіння після повернення на ігуменство Філатея Кезаревича потвердив у 1643 році король Владислав IV [ЦДІАУК. – Ф.220. Колекція документів Київської археографічної комісії. – Оп. 1. – Спр. 137. – Арк. 1].

За наступника Ф.Кезаревича Йосифа Кононовича-Горбацького монастир у 1646 році позивався з київським воєводою Криштофом Тишкевичем, який захопив монастирський маєток село Борщівку, що містилося поряд з володінням Тишкевичів селом Жилянню [Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. – І, 4104. – Арк. 97 зв.]. Цього ж таки року за листом короля Владислава монастир дістав право будувати на своїй території корчму і право шинкувати [СПВІІР. – Ф.ККП. – Спр.48], а монастирські маєтки звільнялися од військових постоїв [Там само. – Спр.49].

З часів Й.Борецького відомо про заснування поруч з Михайлівським жіночого Богословського монастиря, в якому ігуменією була його дружина і куди пізніше, згідно з тестаментом Й.Борецького, мали вступити його донька й небога. Саме земельних прав жіночого Богословського монастиря стосується універсал Б.Хмельницького від 18 серпня 1652 року:

„[…] ижъ мы манастиреви паненскому Михайловскому містечко Ходосовку и селце Креничи подаемъ для подпоры” [АЗР. – Т.5. – №31; Закревский Н. Зазнач. праця. – С.523. Інше датування – 1656 рік: Універсали Богдана Хмельницького 1648 -1657. – К., 1998. – №137. – С.206.]

[Проте в опублікованому тексті універсалу помилково прочитане слово „паненскому” (тобто „жіночому”) як „Іорденскому”. Ця помилка привела упорядників до тлумачення надання сіл Ходосовки і Креничів на Йорданський монастир, який містився в межах Плоської слободи на Подолі й відомий з 1536 року. Крім того, у XVIII столітті тут існували два окремі монастирі – Йорданський і Богословський. Можливо, назва цього останнього, ідентична назві Михайлівського Богословського жіночого монастиря, спричинилася до помилки].

Богдан Хмельницький 1654 року надав Михайлівському монастиреві право на село Вигурівщину, яке було власністю Печерського монастиря. В опису маєтків монастиря зазначалося: „Городище подлі борка, гді замокъ и дворъ былъ князя Семена Олельковича”. Гетьманським універсалом 1655 року ігуменом монастиря був затверджений Феодосій Софонович – йому з правом користування надавався Федяківський млин біля Трипілля, „выдечи тое, же монастир […] зубожалий и капітульї виживеня вмале маетъ […]” Право на цей млин підтвердив 10 жовтня 1659 року гетьман Іван Виговський [Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII ст. – С. 412].

Того ж таки 1659 року жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича за чолобитною Феодосія Софоновича монастир дістав у володіння Бородянку з селами Нова Гребля, Загальці, Красносілля, Мосани, які були в „изменника Выговского” [СПВІІР. – Ф.ККП. – С.56]. Разом з тим ігумен просив потвердження від польської влади прав монастиря на маєтки, що лишилися на Правобережжі. У відповідь Ф.Софонович отримав, зокрема, листа короля Михайла Вишневецького на право користуватися прибутками з монастирських корчем на території Польщі [Там само. – Спр. 62]. Корчемний інтерес монастиря був затверджений грамотою царів Івана й Петра Олексійовичів 1682 року, якою дозволено влаштувати біля монастиря корчми [Там само. – Спр. 64]. 1685 року польський король Ян III підтвердив право монастиря на володіння селами Молочки, Погонне, Лиски, Рудки [Там само. – Спр. 66]. Універсали Юрія Хмельницького та Івана Самойловича лише затверджували наявні в монастиря володіння.

У межах Києва власність монастиря поширилась на два двори: „пляцъ лекгованій отъ Анны, законници Михайловского дівичого монастыра, Лукіяновой Александровичовой, цехмистровой кіевской” (можливо, це був Лук’янівський хутір – згодом міський район) і двір поблизу Флорівського монастиря, наданий „священикомъ флоровскимъ Мануиломъ” (поруч були будинки Петра Луцьковича, Козорецького, Богдана Поповича та ін.).

Універсал гетьмана Івана Мазепи від 25 серпня 1699 року затвердив усі михайлівські володіння з докладним описом шляхів придбання кожного з них [АЗР. – Т. 5. – № 275].

Автор висловлює подяку за виготовлення карт Дмитру Вортманові

Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 92 – 94.