Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Відродили – і забули

Лілія Бондарчук

Дата: 24.12.2008

Михайлівський Золотоверхий собор був першим на Русі, який «одягнув» золочену баню. Нині він – візитна картка Києва. Починаючи з весни, собор святкував своє 900-річчя. «УМ» зустрілася з Владикою Димитрієм (Рудюком), намісником Михайлівського Золотоверхого, і розпитала не тільки про точну дату заснування собору та причини міграції цілющих мощей святої Варвари до Володимирського собору, а й про проблеми, які собор має сьогодні.

Вік монастиря – від 900 до 1020 років

– Перша згадка про Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир (у літописі преподобного Нестора Літописця. – Ред.) датується 1108 роком: липень, число одинадцяте…

– Так. Історія залишила відомості про помпезне відзначення 800-ліття монастиря. До 900-ліття ми готувалися не один рік: усі святкові заходи провели під знаком вшанування внеску чернецтва в духовний, культурний простори України й Русі. Ченці були першими освітянами: літописи, завдяки яким нині маємо змогу вивчати історію, писали монахи. Навіть у скрипторіях Ярослава Мудрого працювали ченці: започатковували книги й у такий спосіб примножували велич і славу Київської Руси-України.

– Чому мощі святої Варвари нині не в Михайлівському?

– Мощі святої Варвари зберігалися в нашому монастирі до 1946 року. Коли Михайлівський вирішили зруйнувати, їх перенесли в Андріївську церкву, а звідти – у Володимирський собор. Там вони – з 1961-го. На сьогодні не всі роботи з відновлення монастиря завершено. Зокрема, з відновлення балдахіна-ківорія (автентичного «помешкання» мощів святої Варвари. – Ред.). Крім того, Михайлівський – власність київської громади, а не Церкви (щоправда, й Володимирський – власність громади, але його ніколи не закривали, навіть за радянських часів). Не тільки ченці Михайлівського, а й Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет певен, що мощі повернуть Михайлівському.

– Монастир розташований на Михайлівській горі. Звідси назва – «Михайлівський»?

– Михайлівська – це, сказати б, третє «відділення» Старокиївської гори в Києві. Перше – Десятинна церква, град Володимира, друге – Софія Київська, град Ярослава. Михайлівська – град князів Ізяслава і Святополка. Вони розбудовували цю гору: Ізяслав (батько) заклав Святодмитрівський монастир (1062), а згодом Святополк (син) на його території – Михайлівський собор (1108).

Маємо й передісторію Михайлівського Золотоверхого: ще до появи Святодмитрівського монастиря перший Київський митрополит Михаїл разом із грецькими монахами на Михайлівській горі заснував Михайлівський монастир (у його складі була Михайлівська кафедра) і збудував дерев’яний храм. Цей переказ зазначений навіть в Устинському літописі, і ми не маємо права його ігнорувати.

– Тобто Михайлівському більше ніж 900 років?

– У випадку Михайлівського Золотоверхого поряд із датою «900» аргументованою є й дата «1020». Літописний переказ дає підстави стверджувати, що монастир було засновано саме в рік Хрещення Русі. Хрестив киян митрополит Михаїл (Володимир, Патріарх Київський і всієї Русі, такого права не мав) і тоді ж заснував перший монастир. Дата Хрещення Русі – це ще й дата заснування чернечого життя на Михайлівській горі.

– У Києві два Михайлівських монастирі, чи не так?

– У вищезгаданому переказі є розповідь про боввана (у язичників – статуя, що зображає Бога), якого тягли Боричевим узвозом, а потім скинули з Михайлівської гори в Дніпро… Деякі кияни, шкодуючи за старою вірою, бігли за ним і кричали: «Видибай, наш господарю, видибай!». Він «видибав» у тому місці, де нині Видубицький Михайлівський монастир. Так, є два монастирі з однаковою назвою, але дні їх заснування не збігаються: престол Михайлівського Золотоверхого – 21 листопада (Собор Небесних Сил, або День Архистратига Михаїла), а Михайлівського Видубицького – 19 вересня (у народі – День Михайлового Чуда).

Чому карельйон Михайлівського не став головними курантами України

– Чому не відзначали десятиріччя з дня освячення дзвіниці Михайлівського Золотоверхого?

– 900-ліття затьмарило всі інші ювілеї. Утім особисто я прагнув, щоб відсвяткували й освячення дзвіниці. Кілька місяців поспіль намагаюся переконати Київську владу в необхідності виділення коштів на ремонт дзвіниці (слід оновити її зовнішній вигляд, покриття). Деякі політики вже закидали мерії, мовляв, соромно, що VIP-персони, які приїжджають до Міністерства закордонних справ (наших сусідів), бачать дзвіницю «у всій красі». Кошторис склали давно, а зрушень у вирішенні питання – ніяких.

Парадокс: відродили монастир й одразу про нього (як об’єкт, який треба обслуговувати) забули. Управлінню з охорони пам’яток слід перейматися як станом дзвіниці, так і монастиря загалом або ж віддати право опікуватися обителлю нам. Щоправда, Руслан Іванович Кухаренко до нас досі навідується. До речі, як і Інна Пантелеймонівна Дорофієнко (реставратор), яка стурбована тим, що розписи Михайлівського собору донині не закріплені лаком. А вентиляційне обладнання, встановлене в соборі, ще й не починало працювати…

Свого часу ми власними силами оздобили Михайлівський собор цокольним «обличчям», «справили» його колонам бронзові «мундири», поновили фронтон, сформували, власне, фасад собору.

– Дзвіниця Михайлівського – унікальна. Її карельйон (набір дзвонів, музичний інструмент, за допомогою якого можна відтворювати передзвони в православних церквах, а також виконувати різноманітні мелодії) – єдиний в Україні.

– Так, дзвони були й залишаються окрасою богослужінь. Мелодії, які щогодини лунають на дзвіниці, підібрав Георгій Черненко – фаховий музикант, професор Національного університету культури та мистецтв. Мер Києва (1998) Олександр Омельченко навіть намагався оголосити наш карельйон головними курантами України. Шкода, що годинник, який працює в тандемі з карельйоном, потроху «здає»: впродовж усіх цих років «випереджає» фактичний час на три хвилини.

У перші дні роботи годинника у дзвіницю влучила блискавка, пошкодивши проводку й годинниковий механізм, підпорядкований комп’ютерній програмі. Майстри, намагаючись усунути збій, випробували чимало способів – усе марно.

Ми не задоволені гучністю звучання дзвонів: язики налаштовані так, що справжнього удару в дзвони немає. Проектувальники дзвіниці десять років тому пояснили, мовляв, поруч мешкають кияни, працюють установи, поруч – греко-католицький костел, дзвони якого надзвичайно потужні. Ми тоді спробували опиратися, але… Тобто дзвони можна було налаштувати так, що люди чули б їхній переспів і біля Софії Київської, і біля Лаври (принаймні за тихої погоди), а не лише на територіях монастиря і площі.

Нині на дзвіниці – 51 дзвін; восьмитонний – найбільший (утім дзвони Лаври важчі). Домогтися більшої гучності наших дзвонів можна одним-єдиним способом – відчепити їх від карельйону й «керувати» язиками за допомогою мотузок.

Якби ще повернути свої приміщення…

– У Росії проводять фестивалі дзвонарів: цього року відбувся четвертий. В Україні вони непопулярні?

– В Україні їх ніхто не ініціює; мистецтво дзвонарів перебуває в занепаді, тоді як у Росії – розквітає. Крім того, не всі новозбудовані українські храми мають дзвіниці. Правда, торік група небайдужих організувала подібний фестиваль: майстри демонстрували свою вправність на дзвіниці Володимирського собору.

Дзвонарі воліють «спілкуватися» із дзвонами, які мають мотузки (тяжіють до старовинного мистецтва), тому карельйон Михайлівського (до якого, до речі, марно підходити без певної музичної підготовки) їх не приваблює.

– Владико, Ви – намісник монастиря й водночас обіймаєте посаду ректора Київської православної богословської академії. Які, на ваш погляд, стратегічні напрямки розвитку Михайлівського?

– Хотів би бачити Михайлівський Золотоверхий центром духовного, просвітницького, культурного життя. Шкода, що нам не повертають приміщення, які свого часу були збудовані силами монастиря (в одному нині – бюро технічної інвентаризації, в другому – взагалі не відомо що). З 2005-го обіцяють їх звільнити. Мерія повинна нам допомогти: об’єднавши ці будівлі з Михайлівським, вона презентуватиме киянам і гостям завершений архітектурний ансамбль монастиря.

У цих спорудах треба організувати Публічну церковну бібліотеку (якої в Києві досі немає) та Інститут церковної історії. До мене як ректора нині звертаються студенти різних вишів: молоді люди, пишучи роботи, пов’язані з церковними темами, прагнуть працювати із серйозною літературою. Але теперішні наші фонди скромні. Втім, ми дослідили й поновили каталог бібліотеки старого монастиря: її фонди розпорошені (частина – в Національній, решта – в Історичній та інших бібліотеках).

Водночас продовжуємо збагачувати Галерею портретів видатних діячів Української православної церкви. Нині в ній – 102 портрети (розраховуємо зібрати близько 200). «Димитрівську колекцію», як охрестили це зібрання портретів журналісти, можна вивчити, завітавши до нашої Академії.

Святкові дати привернули увагу до Михайлівського Золотоверхого пересічних громадян, позаяк це дати нашої історії. Можливо, згодом про монастир і його потреби згадають і чиновники.

Джерело: “Україна молода”