2003 р. Звід пам’яток Києва (собор 20 ст.)

Гліб Івакін, Руслан Кухаренко, Ірма Тоцька

267.1.1. Собор св. архістратига Михаїла, 12–20 ст. (археол., архіт., мист.).

За православною традицією розташований у центрі головного монастирського подвір’я. Збудований 1108–13 великим київським князем Святополком Ізяславичем у «місті Ізяслава-Святополка». Являв собою однобанний тринавний шестистовпний храм з яскраво виявленим нартексом. Розміри первісного ядра – 28,8 × 18,86 м. У північній частині нартекса кручені сходи вели на П-подібні у плані хори.

Апсиди прикрашені двоступінчастими нішами між вузькими напівколонками.

Інші фасади мали горизонтальні пояси декоративних ніш та меандровий фриз, закомари – по три двоступінчасті ніші.

Підбанник також завершувався поясом невеличких ніш. Баня була вкрита позолотою. Підлога складалася з шиферних плит, частина яких була інкрустована мозаїкою, та керамічних різнокольорових полив’яних плиток різного розміру.

Через короткий час, вірогідно до поч. 1120-х рр., до основного ядра зроблено прибудови. Біля південно-західного наріжжя зведено однобанний триапсидний чотиристовпний храм-«хрещальню» (у плані бл. 10,8 × 8,6 м). Біля західного та північного порталів собору добудовано невеликі притвори (6,8 × 4,7 м). Північний мав усередині квадратні (0,8 × 0,8 м) стовпчики з плінфи, зовнішні та внутрішні пілястри. Ці прибудови, зроблені після завершення зовнішнього оздоблення фасадів головного ядра, закрили декоративні ніші та фрескове тинькування фасадів. Техніка мурування фундаментів і стін, асортимент плінфи, деякі технічні прийоми – такі самі, як і в первісному ядрі собору (розібрані на поч. 18 ст. під час будівництва нових нав собору).

У південній частині нартекса стояли два стовпчики (0,8 × 0,8 м) з плінфи, вірогідно від давньоруського саркофага. Рештки ще одного давньоруського саркофага з плінфи виявлено у південній наві перед входом до апсиди.

Після перебудов на поч. 1740-х рр. собор набув рис архітектури доби українського бароко. Певні добудови та реконструкції відбулися в 19 ст. Розвідку пам’ятки здійснили Ф. Мовчанівський (1934), В. Харламов (1992–95); археологічні розкопки проводив Г. Івакін (1996–99).

Собор зруйновано 14 серпня 1937.

Підряд з руйнації собору виконала одеська контора експедиції підводних робіт особливого призначення. В різних місцях споруди було закладено бл. 2500 зарядів амоналу. 14 серпня о дев’ятій годині вечора храм було висаджено в повітря. Після вибуху вся будівля осіла всередину, сусідні будинки не постраждали. Понад 20 тис. тонн руїн було вивезено як сміття.

Відбудову собору здійснено згідно з розпорядженням Президента України від 27 січня 1996 та голови Київської міської держадміністрації від 12 червня 1996. У травні 1998 в присутності Президента України Л. Кучми, голови Київської міської державної адміністрації О. Омельченка, членів уряду, святійшого Патріарха Філарета, духівництва, депутатів Верховної Ради України та представників громадськості на місці стародавньої хрещальні на відзнаку початку робіт у фундамент хрещальні собору було закладено капсулу з посланням-зверненням до прийдешніх поколінь.

Архітектурно-реставраційну частину проекту відбудови храму на замовлення Управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища м. Києва Київської міської держадміністрації розробили архітектори Ю. Лосицький (керівник), Г. Донець, Є. Захарченко, О. Мірошниченко, конструктивну частину – Л. Козачинський (головний інженер), інженери Ю. Кантур, М. Найко. Будівельні роботи здійснювалися корпорацією «Укрреставрація» з 21 листопада 1998 до 21 грудня 1999. Собор відновлено у вигляді реставраційної копії, що відтворює його у формах українського бароко 18 ст. В інтер’єрі за допомогою відповідної стилістики монументальних розписів виділено давньоруське ядро. Площа відбудованого собору – 802,0 кв. м, висота – 39,0 м, висота центрального хреста – 4,2 м, кількість бань – сім.

Застосування сучасних технічних засобів і матеріалів має забезпечити довговічність споруди. З огляду на незадовільний стан і необхідність збереження решток фундаментів і стін 12–18 ст., що власне і являють собою стародавню пам’ятку, влаштовано ін’єкційні палеві фундаменти (глиб. 15,0 м), з’єднані зверху залізобетонною плитою, в якій передбачені спеціальні отвори для огляду музеєфікованих фрагментів давньої споруди. Наземні стіни й склепіння вимуровано з червоної цегли, виготовленої Мукачівським заводом будівельної кераміки, тиньковано. Фігурну цеглу вироблено на київському заводі «Керамперліт», полив’яні розетки й зірки – фірмою «Гончарі».

Декоративні деталі ліплення, металеві двері зроблено у цехах корпорації «Укрреставрація», там же складено позолочені мідні бані на металевому каркасі. Цоколь і плити навколо стін виконано з сірого граніту.

В об’ємі відновленого храму відбилися головні етапи його будівельної історії: давньоруське шестистовпне хрещатобанне ядро з нартексом і трьома гранчастими апсидами (1108–13), північний Варваринський приділ (1688–90, перебудований у 1710-х рр.), південний Катерининський приділ (1720-і рр.), контрфорси-аркбутани й два західні ризаліти (1740–50-і рр.). Розташовані між аркбутанами низенькі «палатки та ризниці» і склади вугілля, а також вхідні тамбури 19 ст. не відбудовувалися.

Масив храму майже симетричний відносно осі схід–захід, має центричну пірамідальну композицію, утворену сімома верхами: найвищим – центральним (до 1937 зберігався з 12 ст.), чотирма наріжними – над бічними навами давньоруського ядра (з’явились у 18 ст.) і двома бічними – над Варваринським і Катерининським приділами (поч. 18 ст.). Верхи складаються з восьмигранних у плані підбанників з арковими віконними прорізами та позолочених барокових бань з ковнірами.

Центральна увінчана ліхтариком з іконами, на яких зображено 12 апостолів, Ісуса Христа, Богоматір та Іоанна Хрестителя, з цибулястою маківкою і хрестом (раніше центральну баню прикрашав двоглавий орел, який не відтворили), інші – цибулястими маківками з хрестами без ліхтариків.

Етапність у формуванні абрису храму помітна в архітектурі фасадів. У давньо-руській частині відтворено видовжені вікна з арковими перемичками й лопатки, у нижній частині апсид влаштовано зондажі з імітацією давнього мурування. У межах Варваринського і Катерининського приділів відновлено обрамлення прямокутних вікон і аркових дверних отворів поч. 18 ст., на контрфорсах і західному фасаді – рустування нижніх площин стін, великі здвоєні напівколони коринфського ордера, ліплений декор рослинного характеру кін. 17– поч. 18 ст.

Відтворені за старими фотографіями із застосуванням комп’ютерної техніки побудови діагонального зображення, три західні фронтони мають вибагливі абриси, сформовані волютами, шпилями, рипідами.

На головному фронтоні встановлено точну копію горельєфа архістратига Михаїла – унікального витвору доби бароко серед. 18 ст. Оригінал був врятований у 1950-х рр. від здачі на брухт мистецтвознавцем П. Жолтовським і переданий ним на зберігання в Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові (тепер Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАНУ), 14 січня 1999 було урочисто передано мером Львова В. Куйбідою київському міському голові О. Омельченку в присутності Президента України Л. Кучми.

Скульптура виготовлена з листової міді й покрита сусальним золотом. Розміри: вис. 2,08 м, найбільша ширина – 1,56 м, товщина – 0,17 м; вага – 69 кг. Архістратига Михаїла зображено крилатим воїном на повний зріст в урочистій фронтальній поставі, з мечем у правій руці та щитом у лівій. Оригінал експонується в Музеї історії Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Стіни собору пофарбовано в інтенсивний синій колір, на якому вирізняються білі рельєфні деталі й орнаменти, позолочено капітелі колон, що перегукуються із золотими банями.

Яскраві акценти являють ікони над порталами – у західних фронтонах, на фронтонах контрфорсів та у ліхтарику центральної бані.

В інтер’єрі відновлено систему склепінчастих перекриттів, яка складається з центральної півсферичної та бічних зімкнених бань, встановлених на світлових підбанниках, коробових і хрещатих склепіннях у проміжних компартиментах.

На момент руйнування Михайлівського собору в ньому збереглися фрагменти мозаїк і фресок 12 ст. (загальною пл. бл. 70 кв. м), а також рештки олійного стінопису 19 ст., частина якого, очевидно, являла собою перемальовані композиції 18 ст. Перед руйнацією мозаїки та фрески були зняті і перенесені на нову основу (керував реставраційними роботами В. Фролов).

Вони збереглися в Національному заповіднику «Софія Київська» (мозаїки: «Євхаристія», зображення святих Фаддея, Стефана, окремі фрагменти п’яти фігур святих, орнаменти; фрески: постаті архангела Гавриїла та Діви Марії з композиції «Благовіщення», пророка Захарії, кілька фрагментів фігур невідомих святих і орнаменти). У Санкт-Петербурзі в Ермітажі знаходяться фрагменти фрескових орнаментів, у Російському музеї – фрагмент постаті пророка Самуїла. В Москві в Третьяковській галереї – мозаїка «Димитрій Солунський», фрески – «Св. Микола», фрагмент постаті святого, орнамент.

Усі мозаїки та фрески, що збереглися, містилися у вівтарній частині храму.

Решта приміщень була розписана олійними фарбами, розписи загинули разом із собором. Мозаїки та фрески, що залишилися, стали джерелом для розуміння іконографічної програми, системи давніх розписів, їхнього стилю, колориту та образної виразності.

В історію світової культури Михайлівський Золотоверхий собор увійшов як пам’ятка мистецтва 12 ст. У відновленому храмі центральна тринавна частина розписана наближено до зразків візантійського і києворуського мистецтва 12 ст., бічні приділи – до стилістики українського бароко 18 ст. Концепція відтворення стінопису собору грунтується на ідеї суцільного оформлення стародавньої (центральної) частини мозаїками і фресковим стінописом у стилі давньоруських і візантійських майстрів 12 ст. за чіткою канонічною схемою розміщення композицій – сюжетів Святого Письма.

Автори проекту – Р. Кухаренко, Ю. Лосицький, І. Могитич, І. Тоцька (науковий керівник), Л. Тоцький. Бічні приділи розмальовано за проектом інституту «Укрзахідпроектреставрація» у стилістиці українського бароко 18 ст. (Варваринський – більш ранньої доби, Катерининський – пізнішої). Автори проекту – І. Могитич (керівник), Л. Ошуркевич, Н. Сліпченко. Відправною точкою для відтворення композицій слугували малюнки шведського художника К.-П. Мазера серед. 19 ст., який зафіксував у них розписи та іконостаси приділів. Вони виконані за бароковою традицією поліхромним живописом з яскравими фарбами.

Оригінали 12 ст. залишено в музеї, в Михайлівському соборі – їхні копії-реконструкції. Таким чином, до складу розписів центральної частини відтвореного собору входять як копії автентичних мозаїк і фресок 12 ст., так і нові композиції, розроблені на основі вивчення оригіналів і залучення численних аналогій з мистецтва Візантії і Київської Русі. Як і в давнину, в живописному декорі поєднано мозаїки й розпис. Мозаїки, відповідно до оригіналу, виконано зі смальти, фрески – у новітній техніці «кейм» (мінеральні фарби на силікатній основі, стійкі до атмосферних впливів, дій мікроорганізмів та механічних пошкоджень).

Мозаїки прикрашають головну баню, східну апсиду і внутрішню поверхню східної підпружної арки. Відповідно до системи церковного малярства, яка склалася у Візантії ще в 2-й пол. 9 ст. і проіснувала практично без змін до 13 ст., в зеніті бані розміщується напівпостать Христа Пантократора, його оточують вісім архангелів і ангелів на повний зріст. У простінках центрального підбанника – дванадцять апостолів, на парусах у медальйонах – євангелісти. В консі апсиди – Богоматір Оранта (згідно з описом Павла Алеппського серед. 17 ст., який бачив цей давній мозаїчний образ ще неушкодженим). Під Орантою – «Євхаристія» (копія мозаїки 12 ст., що збереглася). На стінах віми цю сцену продовжують вісім зображень апостолів (реконструйовані на основі фрагментів оригінальних мозаїк 12 ст.).

У нижньому регістрі розписів апсиди – композиція «Святительський чин» – отці Церкви, серед яких представники п’яти патріархій (Єрусалимської, Антіохійської, Александрійської, Константинопольської, Римської), яка мала підкреслити вселенський характер християнської церкви. На внутрішній поверхні східної підбанної арки – зображення святих, серед яких копії мозаїк «Димитрій Солунський», «Архідиякон Стефан». На склепінні віми – композиція «Етимасія»: Престол Уготований з величними постатями архангелів обабіч.

Усі мозаїчні зображення виконані на золотому тлі. Їм притаманні кольорова насиченість, чіткість форм, урочистість і ошатність. Композиції обрамлено соковитими мозаїчними орнаментами.

В сюжеті «Етимасія» вжито незвичний художній прийом: у золоте тло поступово вливається насичений синій колір, що створює враження зоряного неба. Спираючись на традиції візантійського і києворуського мистецтва, художники створили самостійні художні образи (автор мозаїк – Л. Тоцький, виконавці – Л. Заруцький, І. Кириченко, І. Тоцька та ін.).

Решта розписів собору здійснена в техніці «кейм», яка певною мірою імітує стародавні фрески. Розпис поєднується з мозаїкою вже в головному вівтарі: технікою «кейм» виконано постаті отців Церкви на стінах віми (продовження мозаїчних зображень), на внутрішніх поверхнях Тріумфальної арки (під мозаїчними зображеннями Димитрія Солунського та архідиякона Стефана) тощо. Цей принцип запозичено з Софійського собору в Києві, де мозаїка і фреска також співіснують у головному вівтарі, на площинах, які не сприймаються з центру храму.

Західні площини стовпів Тріумфальної арки в Михайлівському соборі (на відміну від Софії Київської) прикрашали не мозаїки, а фресковий розпис.

Тепер тут розміщено копії фресок 12 ст.: у верхньому регістрі – сцена «Благовіщення» (ліворуч – архангел Гавриїл, праворуч – Діва Марія); під ними – пророки Захарія (ліворуч) та Самуїл. Первісно під постаттю пророка Захарії був зображений св. Микола, якого виявили лише тоді, коли розібрали іконостас (нижній ярус високого іконостаса 18 ст., пониженого під час реставрації в кін. 19 ст.). У відтвореному соборі розмістити цей образ на первісному місці було неможливо, оскільки його знов перекривав іконостас.

Тому копію фрески «Св. Микола» подали на внутрішній поверхні стовпа.

Розпис дияконника (південного вівтаря) присвячено архістратигу Михаїлу та діянням архангелів (художники О. Володимирова, В. Пасивенко, В. Прядка). У консі – монументальна напівпостать архангела Михаїла, нижче, на стінах вівтаря, розташовані регістрами композиції «Чудо поверження Сатаниїла», «Чудо в Хонах», «Боротьба архангела з Іаковом», «Три отроки у пащі вогненній», явлення архангела Гедеону, Ісусу Навіну, Валааму; постаті праотців, пророків.

Розпис жертовника (північного вівтаря) присвячено Богоматері (художники Л. і Т. Дмитренки). Розташування композицій відповідає принципу декору дияконника: у консі – велична напівпостать Богоматері «Знамення», нижче – сцени «Різдво Діви Марії», «Введення до храму», «Благовіщення біля колодязя», «Благовіщення з прялкою», «Зустріч Марії та Єлизавети», постаті пророків, святих. На підпружних арках у медальйонах – образи 40 севастійських мучеників, на західних підбанних стовпах – святих воїнів.

У західному компартименті південної нави, навпроти дияконника розміщено велику композицію «Старозаповітна Трійця» (художники Григорови), у відповідному приміщенні північної нави, навпроти жертовника – композиція «Жертвоприношення Авраама» (художники Гончарі).

На стінах західної частини центральної нави та трансепта зображено сцени євангельського циклу. На південній торцевій стіні трансепта – «Різдво Христове» (художники Е. Ревенко, Л. Стебловська), на північній – «Успіння Пресвятої Богородиці» (художники Г. Нечипоренко, Л. Сотник).

За годинниковою стрілкою розташовані сцени «Втеча до Єгипту», «Воскресіння Лазаря» (худ. П. Гончар), «Вхід до Єрусалима» (худ. О. Мельник), «Моління про чашу» (худ. М. Стороженко).

Західний бік центральної нави (навпроти головного вівтаря) займають монументальні композиції «Відсилання апостолів на проповідь» (нижній регістр) і «Розп’яття» (вгорі; худ. М. Малишко).

Хори розписано сюжетами з євангельського циклу: «Преображення Господнє», «Тайна вечеря» (худ. П. Гончар), «Жони-мироносиці біля Гробу Господнього» (худ. В. Косенко), «Увірування апостола Фоми» (худ. М. Стороженко), «Зішестя до пекла», «Зішестя Святого Духа на апостолів» (худ.

О. Мельник), «Вознесіння Христове» (керівник – худ. О. Бородай). Серед розписів – зображення мучеників, пророків, стовпників.

У нартексі собору написано багатофігурну композицію «Страшний суд» (керівник – худ. О. Бородай). Серед розписів багато орнаментів. Вони підкреслюють архітектурні форми храму, збігають по вузьких поверхнях хрещатих стовпів, обрамлюють арки, надають інтер’єру особливої ошатності (автор – Л. Тоцький).

Програма розписів відтвореного Михайлівського собору, побудована за класичною системою візантійського храмового декору, відбиває певні історичні реалії часу зведення храму, які знаходять деякі відлуння в сьогоденні.

Це – відображені у літописних текстах теми ангельського покровительства Русі (у розписах собору – численні зображення архангелів, ангелів, серафимів, діяння святих Кирила і Мефодія, апостола Андроника), канонізація перших руських святих (образи святих Бориса і Гліба, Феодосія Печерського та ін.).

Весь живопис у техніці «кейм», як і давні фрески, виконаний на блакитному тлі, що об’єднує в єдине ціле композиції, намальовані різними художниками з власними мистецькими почерками й баченням образів. Завдяки чіткій іконографічній системі декору автори програми досягли цілісності інтер’єра, органічного зв’язку стінопису з архітектурними формами храму.

Над оздобленням собору працювали також художники Л. Вітковський, Я. Волненко-Небесна, П. Зикунов, В. Козик, Т. Недошовенко, М. Погрібний, О. Титова та ін.

Найдавніші відомості про стінопис вівтаря Варваринського приділу дають роботи, виконані Й. Білецьким за програмою, складеною Іринеєм Фальковським у 1816–18. Розпис поновлювався кілька разів протягом 19 ст. Систему розпису приділу реконструйовано на підставі історичних джерел, малюнків К.-П. Мазера серед. 19 ст. та окремих фотографій інтер’єра часів руйнації собору. Вона включає євангельські сцени, сцени страстей Христових, сцени з житія св. Варвари, «Собор архангела Михаїла» та ін. Біля входу – «Покрова Пресвятої Богородиці» з портретними зображеннями гетьманів України П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоропадського, настоятелів Михайлівської обителі Іова Борецького, Феодосія Софоновича та ін.

Автори програми розписів Варваринського та Катерининського приділів – Ю. Лосицький, І. Могитич, Л. Ошуркевич, Н. Сліпченко, І. Сьомочкін. Художники – Л. Дмитренко, В. Пасивенко, В. Прядка та ін. (вівтар св. Варвари), С. Баяндін, Ю. Гузенко та ін. (вівтар св. Катерини).

Катерининський приділ розписаний повністю лише на поч. 19 ст. київським маляром І. Квятковським. У програмі розписів приділу, реконструйованій на основі історичних джерел, – апокаліптичні сцени, сцени з житія св. Катерини, євангельські композиції, зокрема «Хрещення», «Нагірна проповідь Христа», вісім композицій «Блаженств», численні постаті святих та херувимів.

Стінопис обох бічних приділів, відновлений за відомостями поч. 19 ст., певною мірою передає стильові особливості живопису кін. 18 – поч. 19 ст., коли на зміну бароко поступово приходить класицизм. У декорі застосовано профільовані клейма, композиції у «дзеркалах», архітектурні елементи в стилі раннього класицизму.

Значне місце в інтер’єрі посідають різьблені з позолотою та багатобарвними іконами іконостаси, відтворені за історичними джерелами, зокрема малюнками К.-П. Мазера (архітектори Р. Кухаренко, Ю. Лосицький, керівник групи різьбярів – В. Урванов). У бічних приділах 18 ст. іконостаси відновлено на повну висоту, в центральній части-ні – лише нижня частина іконостаса 18 ст., залишена після реставраційних робіт 1880-х рр., коли верхні яруси були розібрані з метою відкриття фресок на стовпах Тріумфальної арки та виду на мозаїчну «Євхаристію» у вівтарі. Ікони відтворено у стилі бароко.

Автори зовнішніх розписів собору – художники С. Баяндін, О. Володимирова, В. Григоров, Ю. Гузенко, Л. Дмитренко, В. Пасивенко, В. Прядка та ін., архітектори Р. Кухаренко, Ю. Лосицький.

Монументальні розписи в інтер’єрі Михайлівського Золотоверхого собору, ікони іконостасів, зовнішні розписи на спорудах відповідають історичному принципу оздоблення храмів та монастирських ансамблів. Вони є витворами мистецтва, що значною мірою повертають нас до витоків української культури й стверджують спадкоємність мистецьких традицій.

Михайлівський Золотоверхий собор – головна споруда і домінанта в ансамблі монастиря.

На площинах північного та південно-західного аркбутанів встановлено дві пам’ятні дошки: одна – з переліком учасників відтворення комплексу – архітекторів, реставраторів, будівельників, друга – зі списком жертводавців США на відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Література:

Дегтярьов М. Г., Реутов А. В. Михайлівський Золотоверхий монастир. – К., 1997; Івакін Г. Археологічне вивчення Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1996–98 рр. // Пам’ятки України. – 1999. – № 1; Кілессо С. Якими будуть соборні фасади // Там само; Кот С., Коренюк Д. Михайлівські пам’ятки в російських музеях // Там само; Кравченко О., Скляр С., Стріленко Ю. Хіміко-технологічні дослідження та консервація руїн Михайлівського Золотоверхого собору // Там само; Кухаренко Р. Дорога до храму // Там само; Лазарев В. Н. Византийское и древнерусское искусство: Статьи и материалы. – М., 1978; Його ж. История византийской живописи. – М., 1966; Його ж. Михайловские мозаики. – М., 1966; Сліпченко Н., Сьомочкін І., Ошуркевич Л. Концепція відтворення стінопису та іконостасів Михайлівського Золотоверхого собору у Києві // Вісник Інституту «Укрзахідпроектреставрація» (Львів). – 1999. – № 10; Технологія виконання стінописів Михайлівського монастиря / О. Білецька, Ю. Коренюк, О. Семенов та ін. // Пам’ятки України. – 1999. – № 1; Тоцька І. Програма мальовань інтер’єру Михайлівського собору // Там само; Її ж. Михайлівський Золотоверхий собор і Кирило-Мефодіївські традиції в культурі Київської Русі // Слов’янський зб. – Одеса, 1999. – Вип. VI; Черняков І. Мідний горельєф архангела Михаїла // Пам’ятки України. – 1999. – № 1.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 675 – 679.