1999 р. Звід пам’яток Києва
Олег Кириченко, Лариса Панчишин
Київський водогін, кін. 19 – поч. 20 ст.
(архіт., іст.).
Перша звістка про Київський водогін з’являється у грамоті 1636 р. польського короля Владислава IV, якою дозволялося підвести джерельну воду до домініканського конвенту Св. Миколи та Київської академії на Подолі. У 1668 р. прокладено підземні дерев’яні труби (висвердлені дерев’яні колоди-рури) від джерел, що витікали з-під Андріївської та Замкової гір. Їх виявлено при розкопках 1974 на вулицях Борисоглібській та Покровській. У 1748 – 49 рр. арх. І. Григоровичем-Барським збудований перший локальний міський самопливний водогін. Вода до нього надходила по дерев’яних трубах з джерел, які витікали з-під Замкової гори, до водорозбірних колодязів (басейнів), розташованих поблизу магістрату на Контрактовій пл., у два фонтани Фролівського і до одного фонтана Братського монастирів (не збереглися), а також до фонтана «Феліціал» (пізніша назва – «Самсон і лев»), побудованого І. Григоровичем-Барським у ті самі роки (відновлений 1982 р.). Одне з джерел, яке витікало з-під Замкової гори на території Фролівського монастиря, функціонує і в наш час. Перші спроби подавати воду механічними засобами окремим відомствам належать до серед. 19 ст. Першу спробу буріння артезіанської свердловини зроблено у 1844 – 47 рр. в одній з фортечних веж Києво-Печерської фортеці, але воду в ній не виявили. У 1855 р. побудовано локальний водогін з двома паровими насосами і забором води з Дніпра для арсенальних майстерень (не зберігся; інж. Савін). У 1857 р. на Шулявці побудовано локальний водогін для Кадетського корпусу з забором води із запруди на р. Либідь і подачею її паровими насосами в баки, що розміщувалися на території корпусу (не зберігся).
Розбудова міста, зростання його населення, часті пожежі та збільшення шлункових захворювань викликали необхідність централізованого загальноміського водопостачання. У 1870 р. Міська дума надала концесію інженер-полковнику О. Струве на постачання міста очищеною водою з забором її з Дніпра як для громадського, так і для приватного споживання. Строк концесії складав 50 років, після чого весь водогін переходив у власність Києва. Водночас місту надавалося право викупу водогону через 25 років. Своє право О. Струве передав акціонерному Київському товариству водопостачання, яке у 1870 – 72 рр. звело такі споруди водоприймальні колодязі, куди були опущені всмоктуючі труби (знесені при будівництві Річкового вокзалу у 1957 р.), по яких підводилась вода до насосів, що містилися в нижній машинній станції (Набережне шосе, 8). Звідти вода подавалася на піщані (повільні англійські) фільтри, відводилась трубами, прокладеними в тонелі до верхньої машинної станції (на схилі гори між Володимирським узвозом і Набережним шосе, не збереглася), а потім насосами – у вуличну мережу та водонапірні башти, що були розташовані – одна в Царському саду (тепер Міський сад), друга – Михайлівська – на Володимирській гірці (обидві не збереглися). У 1876 – 77 рр. було побудовано третю водонапірну башту у Купецькому саду (тепер Хрещатий парк). Башта збереглася, але в системі водогону не використовується через пошкодження водяного бака. На час введення водогону в експлуатацію потужність його була 2700 м3 води на добу, довжина водопровідної мережі 24 км. Вода подавалася тільки в центральну частину міста. У 1885 р. весь міський водогін перейшов під опіку Київського товариства водопостачання, між ним і Київським міським громадським управлінням була укладена перша додаткова угода, за якою товариство водопостачання повинно було збудувати новий фільтр у місцевості, що називалася “Палестиною”, на Олександрівському (нині – Володимирському) узвозі і прокласти водогінну магістраль по Великій Васильківській (тепер Червоноармійська) вулиці. У 1895 р. пропускна спроможність діючої водогінної мережі виявилася недостатньою, а фільтри через недосконалість конструкції не забезпечували необхідної очистки дніпровської води. Виникла необхідність брати воду з Дніпра вище міста, в районі о. Чичина. Але товариство водопостачання на це не пішло і почало буріння розвідувальних свердловин на артезіанську воду.
Перші дві артезіанські свердловини пробурено восени 1895 – у грудні 1896 р., які почали подавати воду в мережу міського водогону. Розміщувалися на території садиби нижньої машинної станції на Набережному шосе. У 1898 – 1908 рр., базуючись на пробурених у різних частинах міста артезіанських свердловинах (роботи з буріння виконував проф. О. Вайслав), товариство проводить змішане (дніпровське і артезіанське) водопостачання Києва. У 1899 р. товариство водопостачання звернулося до Міської думи з проханням про виділення земельних ділянок для розташування артезіанських свердловин і будівництва резервуарів з сітчастими відділеннями і насосними станціями в кінцевих пунктах прокладених магістральних мереж.
У 1902 р. були побудовані насосні станції Васильківська (сучасна назва Московська), Бульварна (неподалік від пл. Перемоги) і у 1903 р. – Межигірська. Московська та Бульварна насосні станції після багаторазової заміни на них як насосного, так і електрообладнання працюють і в наш час. У 1976 р. у зв’язку з будівництвом метрополітену Межигірську насосну станцію разом з резервуарами було знесено, а свердловини, що містилися на ділянці насосної станції, затамповано. На 1909 р. в Києві було пробурено 20 артезіанських свердловин вздовж Набережного шосе та в Либідській частині міста. У 1903 р. для водопостачання депо київського залізничного вокзалу на Набережному шосе, 14 побудовано насосну станцію Південно-Західної залізниці з водозабором з Дніпра та прокладено окремий водогін від станції до резервуара в районі залізничного депо (резервуар не зберігся, водогін місцями пошкоджено, насосна станція перебуває в робочому стані).
У систему водогону входили і міські фонтани. У 18 ст. фонтани було споруджено у Царському саду (тепер Міський сад). У 1843 р. Царську (тепер Європейська) площу прикрасив фонтан “Іван” (від імені київського губернатора І. Фундуклея), який мав форму гранітної вази. У 1872 р. його було замінено чавунним фонтаном-чашею (арх. О. Шіле), пізніше на цьому місці розбито клумбу. На рубежі 19 – 20 ст. Київське товариство водопостачання прикрасило місто фонтанами, які й досі мають архітектурно-художню цінність (з них збереглися на вул. О. Гончара, у Міському саду та Маріїнському парку, на пл. І. Франка, у Золотоворітському сквері, поблизу Софійської пл., біля Володимирського ринку). У 1910 р. у Києві було 14 фонтанів.
15 червня 1908 р., в зв’язку з епідемією холери за розпорядженням Міської думи фільтри Київського водогону були запечатані, і місто постачалося тільки артезіанською водою до введення 15 грудня 1939 р. в експлуатацію Дніпровського водогону біля м. Вишгорода. До початку 1-ї світової війни тягнувся позов Київського міського громадського управління до Київського товариства водопостачання про передачу водогону муніципалітету і ліквідацію монополії (Київ був одним з небагатьох міст Росії, де водогін був у приватному володінні). У 1913 р. довжина водопровідних мереж міста складала 175 км і охоплювала водопостачанням 37,9 відсотків усіх міських садиб. Поліпшення мережі водопостачання сприяло певному зменшенню кількості пожеж і зниженню числа шлункових захворювань.
Споруди, що збереглися, одного з перших централізованих водогонів в Україні (раніше водогін було побудовано лише в Одесі – у 1853 р.) являють інтерес як пам’ятки архітектури і гідротехнічного будівництва кін. 19 – поч. 20 ст.
Договоры г. Киева с Киевским обществом водоснабжения. – К., 1903;
Описание Киевского водопровода. Составлено техническим отделом городского общественного Управления. – К., 1910;
О положении водопроводного дела в Киеве. – К., 1909;
Тамм Е. Ф. Работа подмеловых скважин Киевского городского водоснабжения в период 1897- 1927. – К., 1927;
Шулькевич М. М., Дмитренко Т. Д. Киев. – К., 1982.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 450 – 452.