Троїцька вул.

Віктор Комаров, Тетяна Скибицька

Троїцька вулиця 18 ст. (іст., архіт., містобуд.). З 1926 носила ім’я радянського політичного діяча Ф.Дзержинського (1877 – 1926). 2008 відновлено історичну назву. Одна з найстаріших вулиць міста. Розташувалась на північний схід від Сумської фортеці на неукріпленому посаді (військовій слободі), що з часом отримав назву Нове Місто.

Простягнулася з півдня на північ від вул. Героїв Сталінграду до вул. Привокзальної.

Поодинока хаотична забудова в цьому районі простежується вже на першому фіксаційному плані Сум, складеному капітаном геодезії О. Закудіним 1768.

На плані 1786 вулиця Троїцька подана досить розпливчасто. Трасована вона була тільки згідно з новим планом Сум, розробленим після двох великих пожеж у місті 1839 та 1840 харківським губернським землеміром С.Дмитрієвим і конфірмованим Миколою I 1845. Інтенсивна її забудова відбулася у 19 – на поч. 20 ст.

Свою назву вулиця отримала від провідної архітектурної домінанти Нового Міста – Троїцького собору, побудованого коштом цукрозаводчика-мецената П.Харитоненка (№ 32, 1901 – 14, неокласицизм). У собора було дві попередниці – церкви в ім’я св. Трійці. Перша з них – дерев’яна – відома за актом 1730 зі школою та богадільнею (шпиталем), а друга – цегляна – була споруджена 1827 поміщиком с. Лука Сумського повіту П.Линтварьовим за духовним заповітом його рідного дядька М. Лаврентьєва.

Функціональні особливості вулиціі, що склалися у цей період, пов’язані переважно з просвітницько-духовною діяльністю. Зона учбових закладів сформувалась на початку вулиці (у 90-ті рр. 18 ст. тут знаходилося перше Сумське міське училище). На цій же вулиці були Чотирикласне міське училище (№ 1), ансамбль Олександрівської чоловічої гімназії (№ 3 – 5), Друга жіноча гімназія у будинку лютеранської громади (№ 7), дитячий притулок ім. Н.Харитоненко з жіночим училищем (№ 28), а також Духовне училище (№ 48). Культові домінанти – Троїцький собор (№ 32), костел (№ 6) та Лютеранська кирха.

До Другої світової війни вулицю відкривав бетонний міст через р. Сумку, побудований 1910 за проектом московського інженера Тайфеля коштом П.Харитоненка. Обабіч він був прикрашений гранітними обелісками. Міст орієнтований на головну контору П.Харитоненка та пов’язаний із нею візуально і стилістично. За роки експлуатації міст зазнавав перебудов і втратив свій первісний вигляд. У 2012 його було реставровано відповідно до архівних фото та фрагментів креслень.

До кін. 18 ст. відносяться свідоцтва про найстарішу на цій вулиці садибу Богдановичів, що до нас не дійшла (ділянка № 1 за свідченням відомого краєзнавця П.Сапухіна).

Богданович Іван – сумський городничий, письменник і поет, його брат – Іполит Богданович – відомий поет катерининського часу, автор славнозвісної тоді поеми «Душенька» (1778).

Нині частину колишньої садиби Богдановичів займає невеликий сквер, у який в 1970-ті рр. з заснованої тоді площі Леніна (Незалежності) був перенесений пам’ятник уродженцю Сумщини, двічі Герою Радянського Союзу, уславленому льотчику С.Супруну (1907 – 41; скульптор Я.Ражба, 1947).

Вигляд старої Троїцької вулиці, що частково дійшов до наших днів, багато в чому зумовлений будівельною діяльністю І. та П.Харитоненків, а також їх високооплачуваних службовців. У межиріччі Псла і Сумки, на нинішній ділянці № 4, знаходилась сумська садиба «цукрових королів». Вона складалась з головної контори, панського будинку та господарських споруд, побудованих Харитоненком-старшим у 1880-х рр. У 1912 -13 П.Харитоненко зробив капітальний ремонт і добудову старого батьківського будинку (еклектика) з тим, щоб забезпечити родині максимум можливого на той час комфорту.

Головна контора (неокласицизм), де концентрувалося управління розгалуженими володіннями цієї родини в Харківській, Чернігівській, Полтавській і Курській губерніях, була тоді надбудована другим поверхом. Нині будівля належить обласному відділенню Національного банку України і перебуває в стані реставрації.

По сусідству з садибою Харитоненків римо-католицькою громадою Сум у 1900 було отримано дозвіл на будівництво костелу (№ 6, 1911, еклектика). Після 1917 служби у храмі проходили з перервами до 1932. Вони відновилися в період німецько-фашистської окупації, коли всі храми Сум були відкриті. Після війни костел знову був закритий. Відродження сумської римо-католицької громади та храму розпочалося у 1991.

На вулиці Троїцькій знаходилося декілька навчально-виховних закладів і дитяча лікарня, повністю або частково побудовані та утримувані коштом Харитоненків. У нинішньому будинку облспоживспілки (№ 1, 1905, неоренесанс) до 1917 діяло 4-класне міське чоловіче училище, реорганізоване у 1912 у вище початкове. Навчались тут діти ремісників, дрібних службовців та торговців протягом шести років, оскільки курс першого та другого класів тривав упродовж чотирьох років. Почесним куратором училища був П. Харитоненко.

На нинішній ділянці № 3 розташовувався ансамбль чоловічої Олександрівської гімназії, до якого входили власне учбовий корпус з домовою Святодухівською церквою (1873, цегляний стиль), пансіон (кін.19 ст., неоготика), флігель (кін. 19 ст., неоготика). Опікунами закладу обиралися найбільші землевласники повіту: М.Кондратьєв (1832 – 87), граф П.Строганов (1824 – 1911; син засновника Строгановського училища у Москві), В.Савич (1821 – 1907), П.Харитоненко (1853 – 1914).

На межі 19 – 20 ст. склався садибний тип забудови Троїцької вулиці з достатньо великими огородженими земельними ділянками, на яких були садки та службові споруди. Більш щільне розташування садиб і порівняно невеликі розміри кварталів були на початковій ділянці траси, до Троїцького собору. Далі квартали значно збільшені та часто зайняті лише однією садибою (наприклад, І.Асмолова з дендропарком, лікарні Св. Зінаїди та духовного училища). У структурі вулиці були також дві площі – Троїцька біля собору та Павлівська, за духовним училищем, що примикала до території рафінадного заводу (на сьогодні забудовані).

1903 у будинку лютеранської громади (№ 7, 1867, еклектика) була відкрита прогімназія, реорганізована 1907 у другу жіночу гімназію. У період німецько-фашистської окупації у будівлі було розміщено табір військовополонених, внаслідок чого вона значно постраждала і була відбудована без збереження первісних архітектурних форм. Зараз тут міститься середня школа № 8.

Нинішній Сумський пологовий будинок № 1 (№ 28, 1888, еклектика) первісно був дитячим притулком імені Н. Харитоненко, дружини Івана Герасимовича, відкритим на її кошти. Вона ж пожертвувала і садибу під забудову. До притулку приймали з семирічного віку дівчаток-сиріт, або з сімей, що втратили годувальника та багатодітних. По смерті благодійниці у 1904, попечителькою притулку стала Віра Андріївна, дружина П.Харитоненка. 1906 вона успішно клопоталася про розширення програми викладання, що призвело до створення жіночого училища при притулку, по закінченні якого вихованки удостоювались звання «початкових вчительок».

Між перпендикулярними Троїцькій вулиці Духовним провулком (вул. Червонозоряна) та Вокзальною (Привокзальна) вулицею містився будинок духовного училища, переведеного в Суми з Охтирки 1888. Будинок з домовою Охтирсько-Богородицькою церквою побудований за проектом Харківського єпархіального архітектора В.Нємкіна (№ 48, 1890, цегляний стиль). Значну суму у його побудову вніс І.Харитоненко, який за свої пожертви по духовному відомству був нагороджений орденом св. Станіслава 1-го ступеня. Училище давало початкову духовну освіту та готувало до вступу у семінарію. Нині будинок використовується обласною лікарнею.

Одним із міських архітектурних ансамблів, що найбільш повно зберігся, є комплекс споруд дитячої лікарні св. Зінаїди (№ 57, 1896, модерн, неоготика). Він складається з чотирьох корпусів, що були побудовані і утримувались П. Харитоненком на виконання заповіту свого батька. Лікарня призначалася для дітей обох статей від дня народження до 12 років, переважно з бідних сімей. Безкоштовним для них було не тільки лікування у стаціонарі, але й прийом у поліклініці. Зараз у головному корпусі колишньої лікарні міститься обласне Управління охорони здоров’я та міський відділ охорони здоров’я.

Еклектичним поєднанням різних стильових рис вирізняються будинки, збудовані на Троїцькій у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. для родин передостаннього (до революції 1917) міського голови В. Золотарьова (№ 8), керуючого головною конторою торгового дому «І.Г.Харитоненко з сином» Ф.Шрейнера (№ 15), директора Павловського рафінадного заводу в Сумах (до пожежі на підприємстві 1907) О.Крінера (№ 33), купця 2-ї гільдії І.Асмолова (пл. Свердлова, 14).

Від колишньої Троїцької (Свердлова) площі вздовж вулиці на північ розташовувався парк, створений на власній садибі І.Асмоловим у кін. 19 ст. Науковці налічують у ньому біля сорока видів дерев і чагарників. У 1970-х рр. він був упорядкований за проектом, розробленим спеціалістами Ботанічного саду Академії наук УРСР. У 2-й пол. 20 ст. тут були побудовані корпуси, у яких нині знаходиться обласний диспансер радіологічного захисту населення та міська дитяча лікарня. Фасад останньої прикрашає крупномасштабна мозаїка, виконана у 1985 (художник В.Ейсмонт).

У радянські часи забудову вулиці доповнено, в основному, типовими житловими будинками, переважно п’ятиповерховими, що суттєво порушило первісний масштаб і цілісність архітектурного середовища. До цінної фонової забудови 1930 – 50 рр. відносяться будинки № 13 і № 37.

Потенціал архітектурного середовища вулиці неоднорідний. Пам’ятки архітектури, значні та традиційні споруди сконцентровані на початку вулиці, до провулку Піонерського. За ним починає домінувати сучасна забудова, в яку «вкраплено» окремі пам’ятки. Не дивлячись на перевагу суспільних споруд, вулицю відрізняє провінційна «ліричність», рідкісна для головних магістралей промислових міст межі 19 – 20 ст. Незворотними є втрати у кін. 70-х рр. 20 ст. стильних металево-цегляних огорож, що не тільки підкреслювали червону лінію вулиці, а й разом з будинками у глибині ділянок становили єдиний архітектурний ансамбль.

1967 Троїцькою вулицею почався регулярний рух тролейбусів.

[Дейнека А. И. Памятники архитектуры Сумщины : путеводитель / А. И. Дейнека. – Х., 1989. – С. 69 – 78.]

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 179 – 181.

Довідка у Вікіпедії: