Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2010 р. Тульчин. Прикордонний Версаль

Вадим Войтик

Дата: 04.08.2010

Тульчинський палац Потоцького часто називають Подільським Версалем. Поляки воліють іменувати його Версалем Прикордонним – колись це був край могутньої Речі Посполитої.

До Версаля, як справедливо зазначив дехто з моїх читачів, маєтку все ж далеко. І тим не менше, помпезний комплекс і його господарі дійсно претендували на перші ролі в європейській політиці.

Вперше про Тульчин (тоді його називали на угорський манер Нестервар) згадується в 1607-му. Багато хто вважає, що назва – від турків, які якийсь час володіли цією частиною Поділля. Турчин – тульчин. В час польського панування магнатами Калиновськими будується фортечне укріплення, напевне дерев’яне. Його не без задоволення штурмуватимуть козацькі війська в 1648-му.

На початку XVIII століття чималі подільські маєтки прибирають до рук Потоцькі. Господар Тульчина київський і волинський воєвода Францішек Салезій Потоцький жив переважно в Червонограді й новими придбаннями майже не цікавився.

На відміну від свого сина, самозваного графа Станіслава Щенсного Потоцького, котрий якраз мав щодо Тульчина амбітні плани. Помістя мало стати не просто розкішним, воно має бути одним з кращих у Європі. І вже точно – не гіршим за польські палаци його численних недругів.

Справа в тому, що Фелікс, як його частіше іменували в Росії, бажав стати польським правителем. Значну частину свого життя магнат присвятив політичним інтригам, наслідком чого слав другий поділ Польщі. Потоцький очолював яскраво проросійську партію – в підтримці могутньої східної імперії бачив він шлях до влади.

На місті старого панського маєтку з парком «Хороше» Потоцький вирішує будувати грандіозний бароковий палац. Проте за наполягань запрошеного французького архітектора Жозефа Лакруа замість старомодного бароко обирається класична стилістика.

В 1775-85 роках будується комплекс споруд: палац з бічними флігелями (розміром з сам палац), поєднані півкруглими галереями, театр, манеж, турецька лазня, оранжерея. Інтер’єри палацу були оформлені в сюжетами на античні теми.

Позаду стараннями ірландського ландшафтного архітектора Діонізія МакКлера, який чимало потрудився для польської шляхти, замість старого парку закладається новий. З альтанками, скульптурами, містками над каналами, що поєднували ставки з річкою Тульчинкою.

Після першого короткого шлюбу й трагічної загибелі молодої (кажуть, що без отрути не обійшлося), у другому його дружиною стає графиня Жозефіна Мнішек. Та господинею в Тульчині побуде вона не довго. Ні чималі статки дружини, ні одинадцять спільних дітей не завадять появі нової пасії.

Пасія ця матиме не лише романтичну місію. Гречка гречанка Софія Главані, вона ж Челічі, вона ж Вітте, вона ж Потоцька пройшла важкий трудовий шлях від рабині, куртизанки і майорші до віп-коханки і спецагента князя Потьомкіна та мало не самої Катерини II. В усякому випадку Потьомкін не стидався хвалитися, що та Софія «робила величезні послуги Росії, вільно входячи в будуари англійських лордів та французьких королів».

Фелікс Потоцький саме як вагався, чи бува не долучитись до сумнівного проекту Конфедерації. Так називалось об’єднання проти нової польської конституції, яка мала замінити анархічну систему влади на монолітну (така собі українська антиреформа-2004). Не без допомоги Софії Потоцький підтримує й очолює ту конфедерацію, яка стає навіть не п’ятою – першою проросійською колоною.

Видаються декларації та універсали, створюються альтернативні суди, дезорієнтується армія. Причому якийсь час центром усіх цих «двіженій» є Тульчин. Вже скоро підтримуваний Росією проект втрачає актуальність, а Польща замість повернення до старих порядків розчиняється в складі трьох імперій. Місія виконана!

…Якщо за Жозефіни в Тульчині панували майже королівські порядки, то за Софії палац перетворився за п’ятизірковий готель. Численні гості у режимі «все включено» жили, пили, їли, гуляли, катались верхи й приймали вже своїх гостей. Розгульний стиль життя перейняли собі й діти Станіслава і Софії – у цьому шлюбі Потоцький нажив ще восьмеро нащадків (щоправда, троє з них померли у дитинстві).

На той час граф (будемо так його називати й далі) «забив» на свої королівські амбіції. Вигнанець, інтриган і зрадник, чиє опудало символічно стратили за вироком кримінального суду повністю віддався своїй головній пристрасті – Софії.

Після смерті Жозефіни Потоцький в церкві під Тульчином офіційно бере він свій третій шлюб. Цікаво, що нову дружину Феліксу доводиться буквально викуповувати за величезні гроші. (Пишуть про два мільйони чогось. І от шо цікаво: відки ці суми стають відомими? Ну невже продавець чи покупець патякали про свою угоду на всі боки?)

Для коханої Софії з усією властивою йому енергією, не шкодуючи грошей він продовжує облаштування Тульчина. Та в неї вже нова забавка – Умань. Там на честь Софії знову за величезні гроші Потоцьким створюється унікальний парк Софіївка.

Помер Станіслав Щенсний Потоцький в Тульчині, у віці 53-х років, в 1805-му. Кажуть, що не витримав зради Софії з його ж сином (а її пасинком) Юрієм. Тіло магната мали поховати у збудованому його коштом домініканському костелі.

Проте храм ще добудовували, труну виставили у цвинтарній капличці. На ранок з покійника щезли як коштовні нагороди з парадного мундиру, так і сам мундир. Це, до речі, на спростування історії, що саме в цьому соборі вінчались Фелікс і Софія.

Будову костелу почали в 1786-му. На цьому ж місці ще за Адама Калиновського в 1636-му було засновано домініканський монастир, спалений козаками. Багато хто вважає, що новий храм в чомусь подібний до римського собору святого Петра.

Добудований в 1817-му монастир прослужив католикам недовго. Після польського повстання його конфіскував уряд і передав православним. Пишуть, що тіло все ж похованого тут Потоцького було таємно перезаховано в іншому місцевому костелі, святого Станіслава Костки. Його фото в мене нема. Натомість є фото костелу Розарія діви Марії (початок XX століття).

Коштом Потоцького була в 1789-му збудована і православна церква Успіння. Кам’яну дзвіницю прибудували замість дерев’яної вже в XIX столітті.

Перед домініканським костелом – кінна фігура генералісимуса Олександра Суворова. Після жорстокого придушення польського повстання Костюшка і штурму Праги полководця призначили командувачем 80-тисячної армії, розташованої в Брацлавській, Вознесенській та Катеринославській губерніях. Штаб цієї армії був у Тульчині.

Суворов не був надто бажаним гостем, але Потоцькі вимушені були з ним миритись. Кажуть, що господарі чимало страждали від уїдливого стилю спілкування фельдмаршала – той мистецькі виконував роль блазня. Натомість сам Суворов почував себе тут пречудово і написав свою працю «Мистецтво перемагати».

Відтоді війська постійно квартируватимуть в Тульчині. Після війни 1812-го року тут служили офіцери, поєднані в таємну організацію «Союз благоденства». Пізніше тульчинські майбутні декабристі перейменувалися на Південне товариство. Тульчинську управу очолював Павло Пестель, автор проекту російської конституції, страчений після постання 1825-го.

В Тульчині з Пестелем зустрічається Олександр Пушкін. Поет кілька разів буває на Поділлі. Є твердження, що тут він мало сам не вступив до Південного товариства, але щось там не склалося. (Про Тульчин і Пестеля є згадка в напівміфічній десятій главі «Євгенія Онегіна».) А може революційним завадили амурні справи: Пушкін ніби був закоханий в одну чи одразу в обидвох доньок Потоцького й Софії.

Якийсь час після смерті чоловіка Софія сама ґаздувла в Тульчині, але в 1820-му її з палацу викинув власний син, Мечислав Потоцький. Скандал, який дійшов аж до імператора Олександра I, якось вдалося залагодити. За два роки Софія померла. Ну а молодий Потоцький полинув у вир розваг, перебуваючи переважно за кордоном, а іноді – навіть у російському засланні чи буцегарні.

Тульчинський маєток потихеньку занепадав. Після чергового скандалу, вже за Олександра II Мечислав Потоцький виїжджає до Франції. Частину майна з Тульчина, зокрема і багату бібліотеку вивозить з собою. Спустілим маєтком керує якась комісія, й докеровується до остаточного розорення. Пишуть, що навіть цінний архів Потоцьких було продано комусь на макулатуру.

Тим не менше, саме містечко в другій половині XIX століття не було аж таким задрипаним. Діяло майже два десятки промислових підприємств, купа шинків і винних лавок, п’ять церков, дві синагоги. Чималу єврейську громаду міста, як і всюди на Поділлі було майже повністю знищено під час Другої світової.

Здобутки радянської влади, як і незалежної України в промисловому і культурному плані перераховувати не буду. Нагадаю лише про багатьом знайому молокопродукцію торгової марки «Тульчинка» і «Тульчинм’ясо».

Храмам, на відміну від промисловості щастило менше. Церкву Різдва Христового в 1928-му «на прохання трудящих» закриють – тут буде розміщено театр, а потім дитячу спортивну школу. Повернуть віруючим (православним) – в 1991-му.

Палацу пощастить ще менше. Парк порубають комсомольці, приміщення переважно перебудують, численні вікна – замурують (дійсно, навіщо стільки вікон?), античні інтер’єри замалюють. Згодом військову частину звідси заберуть, будівлі передадуть училищу культури.

Перше рішення про реконструкцію було ухвалене ще в 1975-му. З тих пір роботи то застигали, то знову відновлювались. Востаннє, якщо я не помиляюсь, кошти виділялись в кінці 2008-го. Як ви бачите, дещо зроблено. Тоді ж розібрали ліву галерею (сподіваюсь, аби потім відновити). Про реконструкцію парку, десять гектарів якого або поросли бур’янами, або використовуються під городи мова навіть не заходила.