2009 р. Антоніни – селище з жіночим іменем
Jul. 16th, 2009 at 5:57 PM
У цих краях минало моє дитинство – за кілька кілометрів від Антонін (нині Хмельницька обл., Красилівський р-н.), що на річці Ікопоть, живе моя бабуся, до якої я колись щоліта приїжджала на канікули. Я досі переконана, що тільки там день тягнеться до обрію довше, ніж будь-де, що там найгарніше зоряне небо, а нагріте сонцем повітря густе, як мед. Я добре пам’ятаю той смак молока, ті обірвані напівзелені черешні і яблука, смак води з криниці і медові соти, які дідусь приносив прямо з вулика.
То край землі, який (для мене) перебуває поза міською метушнею, вічним поспіхом, роботою “на вчора” та іншими дурницями.
Пригадую, як проїжджаючи через Антоніни, я запитувала батьків про окремі дуже гарні споруди і просилася розглянути їх ближче. Але ми/вони завжди не встигали на якийсь наступний автобус, мали купу речей або були дуже втомлені. Хоча принагідно мама з татом розповідали мені різні байки про Сангушків і Потоцьких, про підірваний маєток, про кінний завод тощо.
Можливість усмак пройтися Антонінами випала недавно – і я, захопивши фотоапарат, нею скористалася. Отже, Антоніни.
Колись село мало назву Голодьки (Голодиківці, Холодки, Холодиківці) і було у власності спершу князів Острозьких, потім Заславських (роки володіння: кін. 16 ст. – 1673), Любомирських (1673 – 1720), Сангушків (1720 – 1851). Останні власники Антонін – Потоцькі (1851 – 1917).
Назва села Антоніни з’явилася завдяки Ігнацію Мальчевському, якому село в довготермінове користування віддала його власниця Барбара Сангушко, вдова князя Павла. Мальчевський був одружений із її сестрою Антоніною. Подружжя оселилося в Голодьках і 1760 року заклали тут дерев’яний палац і розбили парк. Маєток Мальчевський назвав на честь коханої дружини.
Маєток не зберігся, його 1919 року підірвали більшовики. У селі ще живуть люди, які пам’ятають, як він два тижні димів, а село дивилося й боялося підійти. Горіла одна з найкращих у Польщі приватних книгозбірень (близько 20 тис. назв), твори живопису (портрети Острозьких, Потоцьких, а також картини Бацареллі, Ф.Ласло та ін.), архівалії, оранжереї.
В Антонінах був один із найкращих на Волині парк, який мав величезну колекцію екзотичних рослин і набув великої слави. Деякі з цих рослин збереглися досі – зокрема, рідкісні пармські фіалки.
Також тут був каретний і кінний двір на кількасот коней, величезна псярня (якщо не помиляюся, то в приміщенні псярні зараз – сільська рада і відділок міліції:).).
Потоцькі у 2-й пол. 19 ст. розширили маєток, реконструювали його. Було добудовано гараж на 9 автомобілів, електростанцію, збудовано нову монументальну в’їзну браму з шести колон із щитами, на яких зображено герби і Потоцьких, і Сангушків, лікарню.
Відомими Антоніни стали завдяки останньому власникові села – Йозефу Потоцькому, який мав тут літню резиденцію. Саме йому Антоніни завдячують найбільшим і останнім розквітом.
На кінному заводі Й.Потоцького вирощували арабських скакунів для забезпечення командного складу австрійської армії. Влаштовували кінні перегони. Досі збереглися приміщення стаєнь, мурований манеж, приміщення, у якому зберігалась кінська збруя.
Одна з моїх улюблених “Антонінських” історій оповідає про поїздку Йозефа Потоцького на полювання до Судану. Під час сафарі на молодого графа несподівано вискочила левиця. Після того, як левицю вбили, рятуючи життя Й.Потоцькому, з кущів вийшло левеня, яке граф забрав до Антонін, і воно стало там “домашнім улюбленцем”. У пам’ять про ту пригоду в парку з’явилася скульптура левиці з левеням.
Про Антоніни можна ще багато розповідати, вдаючися в деталі споруд, біографії людей, згадучи правдиві історії та побрехеньки.
А ще – туди однозначно варто поїхати. Пройтися парком, оглянути архітектурні споруди, поспілкуватися з людьми. Якщо вдасться – покататися човном по одному з каскаду величезних ставків, на які досі прилітають лебеді.
Ех… я ще колись зловлю в об’єктив той кадр дитинства: ставок, віддеркалення у воді заходу сонця, лілії і лебеді, які сідають на воду.