1968 р. По Україні
Г. Н. Логвин
Черніговом після смерті князя Володимира правив його син, Мстислав Тмутараканський, про якого в літопису збереглось оповідання, що в єдиноборстві він переміг косожського велетня Редедю. Між Мстиславом і Ярославом спочатку точилася боротьба за гегемонію на Русі, але в 1026 р. брати помирилися, «розділиша собі землю Руську по Дніпро: і сяде Ярослав в Києві, а Мстислав в Чернігові». Ставши володарем величезного князівства, межі якого сягали Оки, Дону й Азовського моря, Мстислав заходився опоряджувати свою столицю, укріпив її могутніми валами і ровами, вдвоє збільшив площу дитинця, а біля 1036 р. заснував головний храм міста і князівства – Спаський собор. Але в 1036 р. Мстислав «піде на лови, розболівся і умре і положиша його в церкві Святого Спаса, його же бо сам заложи; бе бо в’здано еї при нім височиною, яко на коні стояше досящи». Закінчено його, мабуть, невдовзі по смерті Мстислава.
Спочатку собор мав, як і тепер, п’ять бань, а з півночі – круглу башту зі сходами на хори і з півдня – маленьку церковку-хрещальню. Найбільше впадає в око пірамідальність силуету, бо маси східчасто підіймаються від периферії до центра. Склепіння центрального нефа і трансепта значно вищі від бічних приміщень. Враження монументальності і спокійної урочистості підсилювалось в давнину невеликими каплицями з півдня і півночі. Спокійна величавість масиву храму прекрасно гармоніює з майстерним декором, нішами, півколонками, арочним вінчанням підбанників та мандровим фризом, що членує масив храму по горизонталі. Мотив ритмічного повторення певних елементів або деталей відіграє велику роль у побудові архітектурного образу храму. Ритм маленьких арочок-ніш підхоплює спокійно розмірений ритм кроків арок-закомар, який потім згасає в граціозному ритмі арочного вінчання бань. Своєрідність архітектури храму полягає в суперечливості між центричністю, виявленою піднятими склепіннями центрального нефа та трансепта, пірамідальним розташуванням бань і базилікальністю внутрішнього простору, розкритого в глибину, в напрямі центральної апсиди.
З бабинця через нешироку арку видно центральну освітлену частину храму. Чотири пари хрещатих у плані стовпів поділяють його на три нефи. Але простір центрального нефа в бік трансепта нерозкритий, а відмежований трьома двохярусними арками. Тому в храмі домінує глибинне розкриття інтер’єра, поєднане з висотним, оскільки центральна баня панує над бічними. При русі глядача в храмі перед його очима увесь час міняються плани, світлі й затінені частини. Цим створюється враження мальовничості, що в давнину доповнювалась колористичним багатством стародавніх фресок і, мабуть, мозаїками центральної апсиди.
Зберігся фрагмент фрески з св. Теклею, написаної у фронтальній позі, з обличчям класично правильних пропорцій, з чудовим античним колористичним моделюванням, що дуже гарно виявляє дивний овал обличчя, округле підборіддя, соковиті уста й великі очі.
Вигляд інтер’єра особливо змінився в XVIII ст., коли після пожежі загинули фрески і в 1794 – 1798 рр. було виготовлено новий іконостас; різьбу і столярні роботи для нього виконали ніжинські майстри Сава Волощенко і Степан Білопольський, а живопис – борзенський піп Тимофій Мизко. Змінився і зовнішній вигляд храму. Над північною баштою був надбудований ще один поверх, а замість каплиці поставлена симетрично друга башта з високим шпилем і влаштована нова покрівля на банях.
Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 84 – 85.