2011 р. Знахідки археологів повертають Дніпропетровськ до норми
Вадим Рижков
30 Гру 2011
Родовід Дніпропетровська – одного з найбільших міст України – викликає бурхливі дискусії. Досі його заснування пов’язували з різними указами цариці Катерини. Якщо столітній ювілей Дніпропетровська відзначали 1887 року, то його двохсотліття – 1976-го. На довершення – нинішні власті Дніпропетровська перенесли День міста з травня на вересень, остаточно заплутавши городян. Плутанина стала настільки очевидною, що надає привід для жартів.
Вочевидь, що своє авторитетне слово мають сказати історики, але й їм важко винести остаточний вердикт. Лише останніми роками завдяки подвижницькій роботі археологів Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара питання про історичне коріння Дніпропетровська почало знаходити наукову доказову базу. Матеріал для цього надають розкопки Новобогородицької фортеці на східній околиці Дніпропетровська – пам’ятки, значення якої ще належить оцінити. Керує археологічною експедицією доктор історичних наук, професор Ірина Федорівна Ковальова – відомий учений, талановитий педагог, авторка сотень наукових публікацій і чудових мемуарів.
За загальним визнанням випускників ДНУ, їхня дорога в професію історика починалася з блискучих лекцій і семінарів Ірини Федорівни. Сьогодні професорка Ковальова очолює науково-дослідну лабораторію археології Подніпров’я. Її заслуги у сфері освіти і науки відзначено численними нагородами, зокрема орденом княгині Ольги III ступеня і званням «Почесний професор ДНУ».
- Ірино Федорівно, чому увагу археологів привернула Новобогородицька фортеця?
- Причина – важкі 1990-ті роки, коли не стало бюджетних коштів для проведення студентської практики. І тому нам необхідно було знайти об’єкт, розташований близько до міста, де ми могли б не розбивати табір, не організовувати харчування, а студенти могли б приїхати й виїхати на маршрутці. Із цією метою я попросила мого колегу Володимира Миколайовича Шалобудова уважно оглянути ділянку в Самарському районі Дніпропетровська.
Про те, що там є фортеця, я знала з архівних матеріалів. Виявилось, що майданчик не забудований і межує просто з селищем Шевченка. Місцеві жителі навіть не здогадувалися, що поряд є археологічний об’єкт, і були дуже здивовані. З’ясувалося, що на поверхні прекрасно збереглися укріплення – значні земляні вали, залишки редутів. Досить чітко виявляється внутрішнє планування і ворота, що вказують напрямки доріг.
Фортеця стояла на мисі, який з одного боку омивається Самарою, а з іншого – невеликою річкою Кримкою. Вся ця місцевість здалася дуже перспективною для розкопок. Першим, до речі, звернув увагу на Новобогородицьку фортецю відомий історик Д. Яворницький.
- Що вдалося знайти вашій експедиції?
- Навіть при поверховому огляді були виявлені фрагменти кераміки і виробу з металу. 2001 року на території фортеці проводилася студентська практика, й ми отримали підтвердження, що є культурний шар, який належить до XVII – XVIII століття. Через рік почала працювати наша експедиція. Спочатку ми збиралися визначити розміри Новобогородицької фортеці й з’ясувати, що їй передувало. Це те, що ми називаємо стратиграфією – послідовністю нашарування культурних шарів.
Вже 2002 року були отримані цікаві знахідки. Ближче до берега Самари ми виявили землянку періоду будівництва Новобогородицької фортеці. Із писемних джерел відомо, що будівництво велося в 1686 – 1687 роках. Окрім землянки, знайшли кілька господарських ям, що доводило розвинене життя у фортеці було. Тоді ж у південно-західній частині мису ми виявили залишки шарів більш раннього, ніж козацька епоха, періоду.
Загальний вигляд Богородицького міста наприкінці XVII ст. Малюнок-реконструкція Ірини Ковальової.
Мис, де розташована фортеця, домінує на місцевості. За висновком геологів, навіть у період танення льодовика він не затоплювався і завжди був придатний для проживання. Завдяки цьому ми дістали можливість відстежити його історію від кам’яної епохи – мезоліту і неоліту – на дюнах, які було утворено річкою в міру її відходу в сучасне русло. Надалі ми виявили пам’ятки бронзового століття, яке представлене не лише поселеннями, а й похованнями, характерними для нашого степового краю.
Вдалося також віднайти дуже рідкісний об’єкт – металургійний центр, що належить до Черняхівської культури III – IV століть н.е. Це – горни, в яких «варили» залізо. Прекрасно збереглися їхні частини, залишки збагаченої руди, злитки сиродутного заліза – криця. Ділянка виділена кам’яною огорожею і мала легкі споруди. Металургійні комплекси цього періоду в Україні – дуже рідке явище. У одній лінії ми налічили шість горнів. Останній із них виявили у вириві берега, вочевидь, усе інше «з’їла» річка. Ще один горн зіпсували місцеві жителі, але це проза нашої роботи.
І весь цей час експедиція збирала матеріал козацького часу. Нам неабияк пощастило – знайшли перстень, який ми вважаємо адміністративною печаткою раннього козацького поселення, що існувало ще до будівництва Новобогородицької фортеці. Назва цього поселення – Самарь. Відомо воно із грамоти польського короля Стефана Баторія, яка в XVI столітті була видана низовим козакам на їхнє володіння. Серед цих володінь називалося й «містечко старовинне Самарь з перевозом». Цей перевіз ми теж знайшли – він добре зберігся. Річ у тім, що в цьому місці дуже крутий берег, який перерізувався спуском. Спуск мав гранітний вистіл, що йшов у воду.
Ми звернулися по допомогу до дніпропетровських дайверів, які організували пошукові роботи, причому – в зимовий час, коли вода була світлішою. Виявилось, що вистіл продовжується й під водою. Так сталося тому, що рівень води в Самарі піднявся після будівництва Дніпрогесу. Згори мис теж досліджували – на аерофотозйомці, зробленої з мотодельтаплана, помітні межі між земельними ділянками та садиби, які раніше були на березі. Видно навіть дороги, якими їхали до перевозу.
Адміністративна печатка у вигляді персня, про яку я говорила, має скляну вставку. На ній є гравіювання невеликої фортеці – дві надвратні вежі з флюгерами або коньками на дахах, ворота, а на площі, захищеній частоколом, – будівлі, які схожі на козацькі курені, як їх описує академік Д. Яворницький.
- Чому ви вважаєте, що це адміністративна печатка?
- По-перше, на ній зображено фортецю. По-друге, над фортецею орел – польський герб, що поєднується з грамотою С. Баторія. По-третє, перстень роз’ємний, щоб його могла одягнути будь-яка людина, що обіймає посаду. Найголовніше – ми отримали зачіпку для пошуків шару старішого, ніж шар Новобогородицької фортеці. Підтверджуються поодинокі згадки в історичній літературі про самарських козаків, або військових людей, які проживали на рубежах України й билися з кочівниками.
Крім того, ми знайшли мідні монети, що належать до ще більш раннього періоду. Вони доводять, що перевіз існував і за часів Золотої Орди. Можливо, і поява першого поселення на місці Самарі можна віднести до того періоду. Адже відомо, що золотоординці дуже опікувалися станом доріг, ямською службою і перевезеннями. У Самарі ми також знайшли пізніші монети польського короля Сигізмунда Першого, монети зі Швеції, Бранденбурга, а також численні товарні пломби.
- Вочевидь, це свідчить про те, що там була митниця?
- Абсолютно правильно. Містечко Самарь – це не просто перевіз, тут пролягали торговельні шляхи. Свинцовими пломбами позначали штуки тканини, а головною споживаною тканиною тоді було сукно. І ось на території Самарі ми виявляємо пломби західноєвропейського походження. У нас є пломба Гданська 1524 року, голландська, англійська і декілька пломб Нюрнберга, причому над замком цього німецького міста – напис на івриті. Судячи з усього, пломба належить єврейській торговельній общині.
До цього ж часу належить виявлена нами корчма, що стояла поряд з перевозом. Її розкопки ще не завершено. Ми розкрили лише основне приміщення, але припускаємо, що поряд є погріб-льодовик, адже холодильників тоді не було. Знайшли також гирі для зважування, величезну кількість усіляких пляшок, причому не лише місцевого виробництва. Одна із наших колег торік захистила по старовинному склу Самарі та Новобогородицької фортеці кандидатську дисертацію.
Ще один курйозний факт – у корчмі ми знайшли половину копійки, а другу – на території фортеці. Збіглися вони ідеально. Вочевидь, їхній господар побував у прибережній корчмі, яку пізніше спалили в період будівництва Богородицької фортеці.
- Чому на місці козацької Самарі з’явилася Новобогородицька фортеця?
- Це був опорний пункт царизму на землях козацьких вільностей. Те, що поляки зробили, побудувавши Кодак на правому березі Дніпра, то російський уряд – на лівому. Будівництво почалося за часів «троєцарствія» дітей царя Олексія Михайловича – Петра, Іоанна та Софії. Новобогородицька фортеця повинна була перешкодити ходінню козаків у Лівобережну Україну та на Дон, оскільки верхів’я Самарі підходять до Сіверського Донця. Оскільки Богородицька фортеця вже існувала на півдні Росії, в Україні побудували Новобогородицьку.
Гетьман Мазепа взявся за справу енергійно. На зведення фортеці зігнали селян-лопатників із Лівобережної України. Будівництвом керували іноземні інженери. Матеріали про це є в московських архівах і працях академіка Д. Яворницького. До речі, з писемних джерел відомо, що Мазепа у фортеці мав власну хату. Вона вказана на одному з креслень. Планування фортеці в цілому збереглося. Першими її жителями стали опальні московські стрільці, та пізніше в складі гарнізону переважали вихідці з Лівобережної України – з Полтавського, Миргородського, Прилуцького полків. Навіть серед офіцерів ми бачимо представників козацької старшини.
Фортецю було забудовано дуже тісно. Сьогодні від наземного житла залишилися лише підлоги і основи печей, тому що садиби пізніше були розорані під городи. А ось землянки збереглися добре і дають нам багатий матеріал. Зсередини вони обшиті корабельною дошкою. Жити в таких землянках було тепло, а зими тоді були значно холоднішими за нинішні. У першій же з них ми виявили чудову піч, прикрашену кахлями з квітковим і килимовим узором. Схоже, що цей кахель із Полтавщини – з Опішні. Російської кераміки дуже мало. Натомість українських глечиків безліч, і трапляються чудові глиняні сковороди, які називали латками. У кожній з них – вузька трубка, куди вставлявся дерев’яний держак, щоб руку не обпекти.
Чудові також сільниці й вироби зі скла – цукорниці, вази. Є фарфор – саксонський і берлінський. Голландські курильні трубки. І багато пляшок з-під рейнських вин – вочевидь, життя в гарнізоні було небагатим на розваги. В одній із землянок видно, що офіцери займалися стріляниною по пляшках. Жінки у фортеці теж були, але переважно «бранки» – татарські полонянки, судячи зі знайдених прикрас. Не раз ми виявляли дивні поховання безпосередньо в землянках, і лише пізніше стало зрозуміло, що це жертви епідемії чуми.
У нинішньому сезоні ми знайшли чоловіка, з якого його сучасники побоялися зняти чоботи і взяти гаманця, що був наповнений мідними та срібними монетами. Ми теж були стривожені, та медики нас заспокоїли, що загрози зараження через три століття немає. Вміст гаманця поміняв наші уявлення про грошову систему початку XVIII століття. Цікавою знахідкою стала також копія Великої печатки московської митниці. Адже Новобогородицька фортеця була не лише прикордонним форпостом, звідки війська здійснювали походи на Крим, а й важливим торговельним центром.
1711 року за умовами Прутського миру з Туреччиною укріплення Новобогородицької фортеці було зруйновано. Але як населений пункт вона продовжувала існувати, й життя в ній не припинялося. 1776 року фортеця стала форштадтом Катеринослава-1, який почали будувати поряд, – де злиття річок Кильчень і Самара.
- Чи змінюють ці відкриття наші уявлення про історію Дніпропетровська?
- Новобогородицька фортеця – це унікальна пам’ятка. Результати розкопок доводять, що відлік історії Дніпропетровська можна вести з козацької епохи, а не з указів імператриці Катерини Другої. Я розумію, що існує два підходи – за офіційними указами і по реальному існуванню населеного пункту. Але, на мою думку, останній важливіший, ніж паперовий підхід. Адже насправді просліджується історичний ланцюжок: козацьке містечко Самар – Новобогородицька фортеця – місто Катеринослав-1 і Катеринослав-2, він же Дніпропетровськ. Коріння нашого міста йде вглиб століть. Унікальність самого місця розкопок в тому, що це – незабудована територія, де збереглися культурні шари з прадавніх часів.
Якщо взяти інше історичне місце в околицях Дніпропетровська – Старий Кодак, – де ми недавно проводили польові дослідження, то можна сказати, що там вже відбулася неконтрольована забудова. Найчастіше власники земельних ділянок не дозволяють проводити розкопки, й через рік-два тут нічого не залишиться, все знищать. На відміну від Кодака, Новобогородицька фортеця, як археологічний об’єкт – майже в ідеальному стані. Але вона може загинути, якщо хтось вирішить звести там елітне селище, а такі спроби є. Наступає на місце розкопок і місцеве кладовище. Я розумію людей, які хочуть ховати своїх близьких поряд з іншими родичами. Але коштовну пам’ятку археології слід захистити.
Мені неодноразово доводилося виступати з цього приводу, й місцева влада начебто погоджується й навіть допомагає. Проте далі цього справа не йде. Зараз нам доводиться закопувати розкопані об’єкти задля їхнього збереження, інакше незабаром там буде звалище сміття. А можна було б вчинити по-іншому. Фортеця має стати чудовим туристичним об’єктом, який розташован у парковій зоні. Дістатися туди можна як по шосе, так і по воді. Мінімум підготовчих робіт – і можна проводити екскурсії. Історичний туризм процвітає у всьому світі. У Швейцарії, наприклад, люди приїжджають на знамениті пальові поселення – там усе дуже добре організовано.
Є приклади і в Україні – в Харкові запроваджено проживання туристів у черняхівському поселенні. А в Дніпропетровську цим нема кому зайнятися. Колишнє законодавство жорстко вимагало, щоб будь-якому будівництву передували археологічні розкопки з відрахуванням певного відсотка від вартості проекту. Зараз нічого цього немає. Все робимо власним коштом. Інколи допомагають люди, небайдужі до історії рідного краю, але цього явно недостатньо.
Нині навіть Інститут археології НАН України працює в основному за іноземні гранти. Тим часом у результаті розпаювання земель у приватній власності опинилися стародавні кургани й інші археологічні пам’ятки, які простояли тисячі років. Незважаючи ні на що, їх частенько заорюють. Відбувається щось жахливе: ще трохи – й ми втратимо неоціненну спадщину. І це при тому, що величезну кількість проблем нашої історії не вирішено, та й як їх можна вирішити, якщо історичні джерела знищують.