2017 р. Звід пам’яток України

Віктор Вечерський, Лариса Восьмірова, Артем Серенок

Гамаліївський Харлампіїв монастир, 18 ст. (архіт., іст). Монастирський комплекс міститься на підвищеному березі р. Шостки у с. Гамаліївка, яке сьогодні є передмістям м. Шостки. Село Гамаліївка, як і сам монастир, лежить на лівобережній надзаплавній терасі р. Шостки. Монастир є розпланувальним і композиційним центром цього села.

Історія монастиря пов’язана з діяльністю козацької еліти доби занепаду Гетьманщини після Полтавської катастрофи 1709. Ще у 2-й пол. 17 ст. значний козак Степан Бугай захопив землі на р. Шостці, що є лівою притокою р. Десни. Генеральний осавул Антон Гамалія відкупив у нього це займище, спорудив на річці млина й біля нього осадив слобідку, яку назвав за своїм прізвищем – Гамаліївкою. 1702 коштом А.Гамалії тут споруджено дерев’яну церкву Св. Харлампія. Навколо неї одразу ж виникла Харлампієва пустинка – невеличкий жіночий монастир.

1713 клопотами гетьманші Насті Скоропадської скит перетворено на повноцінний жіночий монастир із відповідними правами та маєтностями. Наступного, 1714, гетьман Іван Скоропадський проголосив себе титарем, тобто покровителем монастиря. На його кошти розпочалося муроване будівництво, якому гетьман надавав великого значення, бо це мав бути його фамільний монастир – одна з ознак гетьманського престижу. Мабуть зовсім не випадково при будівництві цього мурованого ансамблю за зразок правив оборонний тип монастиря – Спасо-Преображенський у сусідньому Новгороді-Сіверському.

Якщо врахувати тодішню (після Полтавської поразки 1709) військово-політичну ситуацію на Північному Лівобережжі, то дуже важко логічно пояснити необхідність спорудження в глибокому запіллі такої потужної мурованої твердині з собором Різдва Богородиці, теплою церква Харлампія, корпусами келій, оборонними мурами з чотирма наріжними глухими і трьома середстінними надбрамними баштами. До того ж, ця твердиня була не чоловічим, а жіночим монастирем. Отже, потужні муровані фортифікації мали не стільки реальне, скільки символічне значення, уособлюючи духовну фортецю.

У монастирі були споруджені й гетьманські будинки, в яких іноді жив з родиною сам І.Скоропадський, а після його смерті – вдова Анастасія Марківна, котра навіть давала тут бали для українського шляхетства. Гетьман помер 1722, не встигши завершити будівництво всіх монастирських споруд. Його поховали в склепі Харлампіївської мурованої церкви, яку на той час уже освятили. У самій церкві була білокам’яна різьблена плита з написом: «Зді опочиваєт тілом раб Божий Иоанн Скоропадский войск запорожских гетман, сей обители фундатор, преставися в Глухові року 1722 місяця іюля третього дня». Анастасія Скоропадська, котра померла 1729, похована поруч із чоловіком. Її могила відмічена такою ж різьбленою плитою.

У заповіті гетьманша розпорядилася перетворити монастир з жіночого на чоловічий, що і виконано в 1733: сюди перевели ченців із Мутинського монастиря, що біля Кролевця.

Першим ігуменом став Герман Конашевич (Кононович). За нього завершено будівництво всіх мурованих споруд, у тому числі й монастирського собору.

У 18 ст. монастир зазнавав неодноразових спустошень і руйнувань унаслідок пожеж та адміністративних дій російської влади. Так, 1738 опівночі загорівся дерев’яний дах однієї з мурованих оборонних веж. Вогонь перекинувся до комори, в якій зберігалося 40 діжок горілки. Горілка була дуже міцна. Вона розтеклася по території і підпалила всі монастирські споруди. Згоріли дахи собору, трапезна, келії. На щастя, не потерпів інтер’єр собору. Після наступної пожежі, 1794, монастир на 30 років закрили, і лише 1827 сюди, у пустку, перевели черниць закритого Кербутівського жіночого монастиря, що був колись на березі р. Сейму недалеко від Батурина. Після 1834 всі монастирські споруди відремонтовано, деякі з них зазнали перебудов, найсуттєвіших – надбрамна башта-дзвіниця.

Собор Різдва Богородиці (архіт.). 1735 наступник Германа Конашевича – архімандрит Микола Ленкевич освятив собор Різдва Богородиці з чотирма бічними вівтарями (приділами): у південному – престол Св.мучениці Варвари, у північному – престол Собору 12 апостолів, на хорах праворуч – престол Сповідника Якова, ліворуч – Св. Миколи. Собор є центральною спорудою ансамблю. Величезна п’ятибанна споруда вражає суворою монументальністю, лапідарними нерозчленованими площинами і повною відсутністю декору.

Собор тринавовий, шестистовпний, триапсидний. Він є реплікою храмів базилікального типу на давньоруській тринавовій хрещато-баневій основі, дуже поширених у монастирському будівництві Мазепиної доби. Прототипом міг бути чернігівський Троїцький або полтавський Хрестоздвиженський собори. Проте цей собор має і унікальні риси: загальна маса споруди не горизонтально-базилікальна, як мало би бути при такому плані, а висотно-центрична. В обсягових формах виявлено підвищені головну наву й трансепт, бані поставлено на їх вісях, що наблизило гамаліївський собор до класичних хрещатих п’ятиверхових церков стилю козацького відродження. На наш погляд, і вибір прототипу, і особливості об’ємно-просторової композиції цього собору були зовсім не випадкові – головна домінанта архітектурного ансамблю мала засвідчити спадкоємність національних традицій.

Собор має гранчасті вівтарні апсиди, з яких бічні на 1/3 нижчі, ніж середня. Середохрестя перекрите великою банею на світловому восьмерику, що спирається на пандативи й підпружні арки.

Рамена трансепта, середня апсида та західний компартимент середньої нави перекриті малими банями на восьмериках, що спираються на зрізані зімкнені склепіння. Інші частини храму перекриті системою хрестових та зімкнутих склепінь. Фасади розчленовані лопатками, головний і бічні входи прикрашені своєрідними порталами. Головний вхід на західному фасаді фланковано масивними пілонами, між якими перекинуто напівциркульну арку.

Відзначаючи заслуги фундаторів монастиря, у соборі було вивішено їхні «парсуни» – малярські портрети на повний зріст. Їх автором був відомий митець 18 ст. Яким Глинський. У 19 ст. портрети були перенесені до настоятельських покоїв, згодом – передані до Глухівського музею. До нашого часу вони не збереглися, відомі в пізніших копіях. У соборі був величний бароковий чотириярусний іконостас, що займав усю ширину храму. Ряди ікон розміщувалися вигадливою ламаною лінією. Цоколь іконостасу прикрашали герби 1310Скоропадських. Над цоколем підносилися різьблені позолочені колонки, обвиті виноградною лозою. Святкове враження від іконостасу підкреслювало інтенсивне темночервоне тло. Серед різьбленого мережива яскраво вирізнялися великі ікони у важких срібних ризах. Гамаліївський іконостас знищено у 1930-х рр.

Головною святинею монастиря була Кербутівська чудотворна Єрусалимська ікона Божої Матері у срібній ризі. Окрім неї, велику шану мала одна з численних копій Чернігівської Іллінської ікони Божої Матері, також у срібній ризі. У соборі були срібні позолочені лампади, подаровані подружжям Скоропадських, – видатні твори української металопластики 18 ст. Богослужбові книги монастиря в основному належали до друків 1-ї пол. 18 ст. – київських, чернігівських, московських.

Оборонні споруди (архіт.). Незважаючи на руйнування і перебудови, оборонні споруди монастиря непогано збереглися до 1960-х рр. Чотирикутну в плані територію (у формі неправильної трапеції розмірами 170 x 180 м) оточував цегляний мур висотою 2,2 м, товщиною 1,3 м. Первісно він покривався двосхилим дахом. На висоті 1,2 м розташовано численні стрільниці. Чотири наріжні башти були восьмигранними, мали на ребрах широкі пілястри.

Посеред південного прясла муру була ще одна восьмигранна башта, а в ній – хвіртка, що правила за господарський вхід. Архітектура башт відзначалася елегантністю: вони мали розвинений профільований цоколь, у завершенні – багатообломні карнизи, розкріповані на пілястрах. Набагато скромніша архітектура наріжної башти, яка була прибудована до двоповерхового настоятельського корпусу і сполучалася з ним склепінчастим переходом.

Вона була значно висунута вперед за лінію оборонних мурів. Усі башти мали бойові камери з бійницями, перекривалися купольними або восьмилотковими зімкнутими склепіннями. Дахи первісно були високими, наметовими, вкривалися гонтом. Після пожежі 1794 їх замінили сферичними покрівлями, вкритими бляхою.

У західному пряслі муру містилася надбрамна башта-дзвіниця. Вона стояла на поздовжній вісі собору й правила за парадний в’їзд до монастиря. Споруджена перед 1735, вона була спрощеною реплікою Святої брами Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря.

Первісно триярусна, вінчалася розвиненим бароковим верхом. Перший ярус – тридільний четверик, оточений широкою аркадою з арковими прорізами стрільчастих обрисів. У четверику був арковий проїзд з кордегардіями обабіч і крученими сходами, що вели на верхні яруси.

Другий ярус – восьмерик. Тут первісно була невеличка церква Вознесіння Господня, та після пожежі 1794 її не поновили. Третій ярус – восьмерик з арковими отворами дзвонів у кожній грані. Ця споруда дуже потерпіла в пожежі 1794, тож 1834 її суттєво перебудовано: аркаду першого ярусу розібрано, четверик другого й восьмерик третього ярусів споруджено заново. Увінчала дзвіницю сферична гранчаста баня з високим шпилем.

На переломі північного муру первісно було влаштовано ще одну чотиригранну надбрамну башту, конструктивне вирішення якої нагадує старовинний «захаб». Вона двоярусна, перший ярус дводільний і має в північному компартименті арковий проїзд, у південному – дві камери кордегардій. Проїзд орієнтовано паралельно лінії мурів, отож брама і шлях до неї потрапляли в зону ближнього прицільного вогню, який можна було вести з бійниць муру та наріжної башти. На другому ярусі башти була бойова камера зі стрільницями. Башта мала двосхилий дах.

Харлампіївська тепла (трапезна) церква з настоятельськи м корпусом (архіт).

До західної частини північного муру впритул прилягає Харлампіївська тепла (трапезна) церква з прибудованим до неї впритул двоповерховим настоятельським корпусом. Церква прямокутна в плані, тридільна, однобанна, зального типу, з гранчастою вівтарною апсидою та прибудованим у 1770-х рр. з півдня великим літнім трапезним залом. Вівтар вінчає сферична баня на світловому восьмерику. Приміщення церкви перекриті зімкнутими склепіннями.

Настоятельський корпус прямокутний у плані, має анфіладну систему розпланування. Уся споруда накрита єдиним вальмовим дахом. Фасади, звернені на парадний монастирський двір, мають суто цивільне трактування й декор, а в північній стіні прорізано численні бійниці. До північно-західного рогу цієї будівлі прилягає одна з наріжних башт.

На південний захід від собору міститься Г-подібний у плані двоповерховий корпус келій. Первісно він був одноповерховим, другий поверх надбудовано у 2-й пол. 20 ст. Корпус має секційне розпланування. Кожна секція п’ятикамерна і складається з сіней, що мають два виходи – на парадний і господарський двори – та чотирикімнатного житлового блоку, що прилягає до сіней з одного боку. Наріжна частина корпусу має складніше розпланування. Фасади розчленовані рустованими лопатками й увінчані розкріпованим карнизом.

Завдяки лаконічності й лапідарній нерозчленованості архітектурних мас монастирський ансамбль справляв враження суворої неприступної фортеці. Є в цьому щось театральне, з часткою архітектурної стилізації. Проте Гамаліївський монастир є найпізнішим на Лівобережжі монастирським ансамблем оборонного типу, останньою ланкою історичної еволюції такого типу комплексів споруд, мистецьким підсумком багатовікової традиції.

У 20-х рр. 20 ст. монастир закрили і він почав потроху руйнуватися. Харлампіївська тепла церква лишалася парафіяльною для села Гамаліївки, а в монастирських келіях жили люди. З 1956 Гамаліївський монастир оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення. 1962 Сумський облвиконком передав монастир Міністерству внутрішніх справ, яке переобладнало його під місце ув’язнення суворого режиму (підприємство 319/66). Наступного року цей архітектурний ансамбль виключили з державних реєстрів пам’яток.

Наслідком цього став ще один етап руйнування ансамблю: на сьогодні значною мірою знищено оборонні мури і башти, у тому числі й три надбрамні; собор і Харлампіївську церкву перетворено на промислові цехи, у яких встановлено різноманітні верстати. При цьому в соборі влаштовано залізобетонні міжповерхові перекриття і перегордки, а в центральній бані встановлено бак для води. У спотвореній до невпізнання Харлампіївській церкві різьблені намогильні плити родини Скоропадських залито бетоном. Корпус келій надбудовано і перетворено на камери для утримання ув’язнених. З 1987 рештки монастиря знову поставлено під охорону держави як пам’ятку архітектури національного значення під охоронним № 1553.

Могили Скоропадських (іст.). У північно-західній частині монастирського двору, біля стіни церкви св. Харлампія.

Скоропадський Іван Ілліч (1646, м. Умань – 3.07.1722, с. Гамаліївка) – гетьман Лівобережної України. Народився у козацькій старшинський сім’ї. У 1674 разом з братами переселився на Лівобережну Україну. На освіченого, з дипломатичними задатками козака звернув увагу гетьман І. Самойлович, призначив його військовим канцеляристом при своєму урядові. У 1676 І. Скоропадський уже старший канцелярист. У складі козацького війська він брав участь у кримських та чигиринських походах, де виявив хоробрість і військові здібності. Коли до гетьманської влади прийшов І.Мазепа, то він призначив І. Скоропадського генеральним бунчужним, а потім генеральним осавулом (п’ята особа в старшинський ієрархії). У 1706 Скоропадський обійняв посаду полковника одного з найбільших полків – Стародубського. У 1708 Мазепа відкрито виступив проти Петра І.

До Мазепи приєдналася майже вся старшина, окрім кількох чоловік, серед яких був і Скоропадський. 4 листопада 1708 його було обрано гетьманом. У своїх універсалах він закликав населення України боротися разом з російським військом проти шведської армії. На чолі українських козацьких полків приймав участь у Полтавській битві у 1709. Разом з тим він намагався залишити ознаки автономії гетьманщини. Таємно налагодив зв’язок з гетьманом в Екзилі П.Орликом, через довірених осіб брав участь у виробленні знаменитої Конституції П.Орлика 1710. Скоропадський робив усе, щоб мова діловодства лишалася українською, щоб друкувалися українські книги, ігнорував накази Петра І, спрямовані на знищення гетьманської держави.

Коли царським маніфестом 1722 було створено Малоросійську колегію, якій підпорядкували адміністративні і судові органи гетьманського управління, Скоропадський не витримав цього удару, тяжко захворів і помер. 5 липня 1722 був похований у Свято-Харлампієвському монастирі в сімейному склепі (де ще поховані його дружина і дочка) у церкві Св. Харлампія.

У західній стіні церкви вмуровані надгробні плити /1,0 х 0,8 м/ гетьмана І. Скоропадського та його дружини, виготовлені з білого вапняку. На них збереглися розбілені барокові надписи. З 1961 монастир перетворено на виправну установу суворого режиму УС-319/66. За цей час на території монастиря і в церкві св. Харлампія здійснено істотні перебудови. Останки гетьмана, його дружини і дочки було перепоховано із склепу на тюремне подвір’я біля церкви. Реконструкція 2010.

[Державний архів Сумської обл., ф. Р-3343, оп. 1, спр. 169, арк. 2; Державний архів Чернігівської області, ф. 712, оп. 3, спр. 10; РДІА, ф. 1399, оп. 1, спр. 843; ф. 1488, оп. 4, спр. 950; Шосткинський міський краєзнавчий музей. Довідка з УС-31 9/66 за № 3162 від 14.07.1993; Вечерський В. В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона / В. В. Вечерський. – К.: Головкиївархітектура, 2001. – 350 с.; Вечерський В. В. Архітектурний устрій українських монастирів доби Гетьманщини (середина XVII – XVIH ст.) / В. В. Вечерський // Студії мистецтвознавчі. – 2003. – № 1. – С. 62-77; Вечерський В. В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України / В. В. Вечерський. – К., 2002. – С. 273 – 276; Вечерський В. В. Проблеми охорони і відродження монастирських ансамблів як найдавніших центрів національної культури / В. В. Вечерський // Український календар. – Сянік: Видання Перемисько-Новосанчівської єпархії, 1992. – С. 91 – 116; Вечерський В. В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / В. В. Вечерський. – К., 2003. – С. 488 – 495; Вечерський В. В. Фортифікації Сумщини / В. В. Вечерський // Пам’ятки України: історія та культура. – 2001. – № 4. – С. 89 – 91; Гамалеевский Харлампиев женский монастырь. – Чернигов, 1862. – 43 с.; Генеральнеє следствие о маетностях Нежинского полка. 1729 – 1730. – Чернигов, 1901. – С. 47; Філарет (Гумилевский Д. Г.). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Кн. 4. – Чернигов, 1873. – С. 19 – 53; Картины церковной жизни Черниговской епархии из IX-вековой ее истории. – К., 1911; Лазаревский А. Описание старой Малороссии. – Т. 2: Нежинский полк / А. Лазаревский. – К., 1893. – С. 351; Логвин Г. Н. По Україні : Стародавні мистецькі пам’ятки / Г. Н. Логвин. – К., 1968. – С. 120 – 121; Логвин Г. Н. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль / Г. Н. Логвин. – М., 1980. – С. 216; Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781). – К., 1931. – С. 390 – 391; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Ил. справ .-каталог. В 4-х т.- К., 1986. – Т. 4. – С. 31 – 32; Цапенко М. П. Архитектура Левобережной Украины XVII – XVIII векав / М. П. Цапенко. – М.: Стройиздат, 1967. – 236 с.; Цапенко М. П. По равнинам Десны и Сейма / М. П. Цапенко. – М., 1967. – С. 69 – 74; Чернігівщина : Енциклопедичний довідник. – К., 1990. – С. 154; Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре / Д. Яблонский. – К., 1955. – С. 131; Радянська Енциклопедія історії України. – К., 1972. – Т. 4. – С. 110 -111; Полонська-Василенко Н. Історія України. У двох томах / Н. Полонська-Василенко. – К., 1992. – Т. 2. – С. 80 – 83; Большая энциклопедия / Под ред. Н. Южакова. – СПб, 1904. – Т. 17. – С. 485; Историко-статистическое описание Черниговской епархии, женские й закрытые монастыри. Кн. 4. – Чернигов, 1873. – С. 20 – 28; Аркас М. Історія України-Русі / М. Аркас. – СПб, 1908. – С. 305; Домонтович М. Материалы для географии й статистики России / М. Домонтович. – СПБ., 1865. – С. 676; Хвостенко Г. Гетьман у зоні / Г. Хвостенко // Голос України. – 1992 . – 23 червня; Єпик Л І. Гамаліївський Харлампіївський монастир: довічно ув’язнений / Л. І. Єпик // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини (Матеріали третьої науково-практичної конференції) – Глухів, 2004. – С. 68 – 71.]

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 1309 – 1313.