Розбудова інституту

Питання про відкриття у Києві вищого технічного навчального закладу порушувалося місцевими фінансовими та промисловими колами у зв’язку з потребами заводського (передусім цукрового) виробництва і сільського господарства. Пропозицію щодо організації такого закладу було внесено професором Київського університету, головою Київського відділення Російського технічного товариства (1873–1906) М. Бунге. У жовтні 1896 її підтримав міністр фінансів Російської імперії С. Вітте під час свого приїзду до Києва.

25 листопада 1896 відбулася нарада під головуванням міського голови С. Сольського, в якій взяли участь професори університету, представники адміністрації Південно-Західної залізниці, інженери, промисловці. Було вирішено заснувати у Києві політехнічний інститут з механічним, інженерним, хімічним і сільськогосподарським відділеннями.

Височайше повеління щодо його спорудження надійшло 14 березня 1897.

Збиранням пожертвувань займався спеціальний Комітет, який очолив Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор О. Ігнатьєв. Кошти внесли: Міська дума, біржовий комітет, банки, товариства цукрорафінадних заводів та приватні особи, найбільші суми – підприємці Н. Терещенко, Л. Бродський, Я. Епштейн, М. Зайцев, М. Гальперін та ін. Усього зібрали бл. 1 млн. крб., бл. 2 млн. виділив уряд.

Місто безкоштовно відвело територію для інститутської садиби на підвищеному плато між шосейною дорогою та залізницею.

Зі сходу ділянка межувала з садибою та цвинтарем церкви св. Марії Магдалини (у районі теперішньої станції метро «Політехнічний інститут»; ліквідовані у 1930-х рр.), з півдня – із забудовою передмістя Шулявка, з заходу – з Шулявськими дачами.

Програму розробки ескізних проектів комплексу інституту, розрахованого на розміщення чотирьох відділень (пізніше – факультетів) і 1200 студентів, підготувало Санкт-Петербурзьке товариство архітекторів. В іменному конкурсі, оголошеному 1897, брали участь сім санкт-петербурзьких та один київський архітектор (О. Кобелєв). Проекти експонувались у Києві в будинку біржі. 24 березня 1898 найкращими визнано роботи І. Кітнера, О. Кобелєва та В. Шретера.

Перше місце присуджено проекту академіка архітектури І. Кітнера. Основні принципи забудови території викладено автором проекту в пояснювальній записці:

«Весь інститут складається з трьох головних груп будівель, які розташовані на вершинах двох пагорбів, у т. ч. на лівому, ближче до міста, зведена буде головна будівля для інженерного, механічного та сільськогосподарського відділень, а на правому відведено місце для хімічного павільйону. Між цими двома групами споруд будуть розміщені два житлові будинки (для співробітників та професорів) зі службами. Всі ці головні будівлі розташовані на відстані 100 сажнів від шосе та відокремлені будуть від останнього насадженнями різних дерев і садовими квітниками. Позаду цих головних споруд розташовуються дослідна й електрична станції та поле для городів з фермою і скотним двором».

Будівництво було здійснено у стислі строки. Навесні 1898 проведено дослідження грунтів (інж. Й. Кобецький, проф. П. Армашевський) та розпочато планування місцевості; 1 червня закладено хімічний павільйон. Урочисті закладини головного навчального корпусу відбулися 30 серпня в день пам’яті імператора Олександра ІІ, ім’ям якого було названо інститут. З цієї нагоди у фундамент замурували пам’ятну мідну таблицю. 1899 зведено хімічний, 1900–01 – головний навчальний корпус та інші споруди. Одночасно велася підготовка до створення парку КПІ, для якого замовили насіння та саджанці різноманітних порід дерев і чагарників.

Розбивкою алей і доріжок керував у 1900 проф. П. Сльозкін.

До 1 червня 1900 будівельні роботи очолював І. Кітнер, який постійно проживав у Санкт-Петербурзі, під час його відсутності – київський арх. П. Реутов.

Пізніше нагляд здійснював арх. О. Кобелєв, після завершення першої черги будівництва у 1902 – архітектор Політехнічного інституту В. Обремський, який обіймав цю посаду до 1925. Великий внесок у проектування та спорудження комплексу зробили також київські будівничі О. Вербицький, П. Голландський, В. Осьмак; в оформлення інтер’єрів – ск. Еліо Сала, архітектори-художники Второв, В. Риков та ін.

Будівництво інституту стало практичною школою підготовки архітектурних кадрів: креслярами й оформлювачами працювали студенти інженерного відділення КПІ та інших вузів.

Підряди на виконання робіт отримали різні фірми: будівництво хімічного павільйону, житлових будинків та скотного двору було доручено київському будівельникові Л. Гінзбургу; головного корпусу та механічних майстерень – варшавській технічній конторі «Кукш і Літке»; димаря –фірмі «Фіцнер та Гампер». Замовлення на влаштування опалення та вентиляції хімічного павільйону виконали технічна контора московського Торговельного дому «В. Залеський і В. Чаплін», головного корпусу – берлінська фірма «Давид Грове».

Для будівництва використовували жовту київську цеглу, зокрема з цегельного заводу Ф. Міхельсона на Сирці.

Граніт для фундаментів пожертвував І. Шеніовський – власник кар’єру з Гнівані на Вінниччині.

Офіційним документом, що засвідчив закінчення першого етапу робіт, є датований 22 квітня 1902 акт прийняття правлінням КПІ таких об’єктів: розпланована, обнесена тимчасовою огорожею й обладнана дорогами, тротуарами та електричними ліхтарями садиба інституту пл. 38 десятин з розбитими на ній парком і ділянкою дослідного поля № 1; головний цегляний корпус для механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень (з прилеглою до нього металевою заскленою оранжереєю і парниками); цегляний будинок для хімічного відділення: два цегляні житлові будинки для професорів і службовців разом з двома цегляними будівлями служб; цегляні механічні майстерні й ливарня, при них – дерев’яна льодовня, цегляний димар, дві градирні (цегляна і дерев’яна), паропровідний тунель до головного корпусу, дерев’яні повітки й будинок для робітників; окремий засклений будиночок для рослинних культур; на ділянці дослідного поля – цегляний будинок скотного двору, дерев’яний будинок завідувача і ще чотири дерев’яні будівлі (дві шопи, стайня та казарма для робітників).

Основні споруди були забезпечені електроосвітленням, пароводяним опаленням, газопроводом, водогоном та каналізацією. Окрім того, інституту належало дослідне поле № 2 поблизу історичної місцевості Караваєві Дачі в Києві.

Адміністрація інституту мала намір спорудити постійну огорожу навколо садиби, звести додаткові житлові приміщення, влаштувати нову церкву (парафіяльна церква св. Марії Магдалини зі школою при ній виявилися замалими) та інші споруди.

На другому будівельному етапі (1902–07) у східній частині садиби за проектами В. Обремського зведено будівлі студентської їдальні та приймальної палати (амбулаторії), у 1910 – два нові житлові будинки № 3 і № 4 (тепер № 4 і № 5) для професорсько-викладацького складу і службовців.

1914 садиба КПІ включена у межі Києва. Із 38 десятин (40,5 га) її загальної території 2 десятини (2,1 га) були зайняті забудовою, 12 десятин (13 га) – витягнутою вздовж шосе парковою смугою, 8 десятин (8,6 га) – дослідним полем № 1 і ботанічним садом. Бл. 16 десятин (17 га) залишалися вільними й використовувалися під шляхи, сквери, спортивні майданчики тощо. Організація території відзначалася чітким зонуванням, орієнтацією всіх споруд за сторонами світу на основі перпендикулярно-перехресної системи планування.

Парадний фронт забудови на лінії вододілу утворили головний навчальний корпус, хімічний павільйон і встановлені між ними житлові будинки № 1 і № 2, що намітили майбутню поперечну планувальну вісь, яка тепер виходить на «Площу знань». У тилу головного будинку в центрі розташований комплекс механічних майстерень з приміщеннями електростанції, котельні й окремим ливарним корпусом; біля бічних крил був ботанічний сад з оранжереями (на збереглися).

У затиллі проходу між житловими будинками № 1 і № 2 стояли напівпідземна льодовня і службовий будинок з пральнею, коморами тощо (розібрані 1975); за хімічним павільйоном – газгольдер і кілька допоміжних будівель (не збереглися). Дослідне поле № 1 на південно-західному схилі включало городи, скотний двір з вигоном, розсадник, ділянку метеостанції і ще кілька окремих споруд. З цього комплексу вцілів тільки будинок скотного двору. Окрему групу в пониженій східній частині садиби утворили споруди другої черги будівництва – студентська їдальня, амбулаторія, триповерхові житлові будинки № 3 і № 4 (тепер № 4 і № 5).

Архітектура комплексу Політехнічного інституту вирішена у пропагованому І. Кітнером цегляному стилі з використанням мотивів романсько-готичної архітектури (перша черга будівництва) та стилю модерн (друга черга). Єдність стилю та матеріалів надала різним за функціями корпусам рис ансамблевості. Завдяки включенню до композицій будівель виразних вінцевих елементів (вежок, щипців, ступінчастих аттиків, димарів) та розміщенню споруд на високих відмітках рельєфу інститутське містечко сприймалось як мальовничий архітектурний ансамбль, що панував над навколишньою місцевістю.

У роки 1-ї світової війни та Української революції багато приміщень інституту використовувалися під військові шпиталі, казарми, майстерні для виготовлення зброї, розміщення бойових штабів. Деякі будівлі зазнали пошкоджень: 20 жовтня 1914 сталася пожежа в актовій залі головного корпусу, 22 червня 1916 – вибух у хімічному павільйоні.

З 1918 приміщення поступово звільняли від військових і оборонних функцій.

У цей час почали втілювати висунуту ще 1903 пропозицію про створення артезіанського водопостачання, автономного від міського водогону: 1917 технік Р. Ней отримав підряд на буріння свердловини завглибшки 170 м, 1919 здійснено пробне відкачування води й зведення над артезіанським колодязем басейну-павільйону (не зберігся).

Того ж року розширено механічні майстерні.

У 1922–23 проведено ремонтно-відбудовчі роботи у більшості будівель, зокрема, відновлено актову залу в головному корпусі. Тоді ж територію інституту збільшено на 60 десятин (65 га).

В кін. 1920-х рр. здійснено наміри упорядників КПІ щодо влаштування студентських гуртожитків – у західній частині садиби зведено два триповерхові будинки (сучасна вул. Академіка Янгеля, 1/37 і 5; тепер навчальний корпус № 8 і гуртожиток № 1, капітально реконструйований у 1950-х рр.). У кін. 1920 – на поч. 30-х рр. зроблено прибудови до хімічного і головного корпусів, поза межами садиби з’явилися інші гуртожитки (вул. Академіка Янгеля, 16/2 і 22).

Значного розвитку комплекс КПІ набув після Великої Вітчизняної війни.

1948 укладено проектне завдання на його відновлення та реконструкцію, відповідно до якого споруджено декілька нових навчальних і допоміжних будівель, зокрема, у межах історичної садиби – навчальний корпус № 12 (сучасна вул. Політехнічна, 16/9) і шестиповерховий гуртожиток (вул. Академіка Янгеля, 7).

Наймасштабніше будівництво здійснено в кін. 1970–80-х рр. Проект комплексної реконструкції КПІ розробив сформований 1975 авторський колектив у складі архітекторів В. Довгалюка, О. Думчева, О. Зикова, В. Крючкова, В. Лиховодова, В. Сидоренка та інженерів Л. Вовк і Е. Назаренка. На першому етапі пропонувалося надбудувати головний і допоміжні корпуси. Але цей шлях реконструкції не вирішував проблем кардинального збільшення приміщень. Крім того, у зазначені роки прийшло усвідомлення історико-архітектурної цінності ансамблю КПІ: 1975 спорудам кін. 19 – поч. 20 ст. надано статус пам’яток історії, 1982 – пам’яток архітектури місцевого значення.

В зв’язку з цим авторська група розробила новий варіант проекту, за яким майже недоторканий історичний ансамбль доповнювався новим архітектурним комплексом «Площі знань».

Передбачався також активний розвиток будівництва на прилеглих до історичної садиби південно-західних територіях.

Найвиразнішою частиною забудови, створеною на останньому будівельному етапі, є прямокутна у плані «Площа знань», розпланована в глибині історичної садиби на поперечній осі, що проходить між старими житловими будинками № 1 і № 2 (автори проекту площі – архітектори В. Довгалюк, В. Лиховодов, В. Петров, інж. П. Гайко). Під час прокладання наскрізного проходу від неї до просп. Перемоги знесено дві первісні споруди (службовий будинок і льодовню). За загальним задумом, площа – величезний майданкурдонер для проведення масових заходів.

У глибині курдонера споруджено восьмиповерховий навчально-лабораторний корпус загальнотехнічного факультету (№ 7), в його центрі – прохід у зону факультетських корпусів, розташованих у пониженій частині території вздовж вул. Політехнічної. Влаштована по рельєфу система внутрішніх сходів забезпечує транзитний наскрізний прохід. Планування корпусу побудовано на поздовжньому коридорі завширшки 3,2 м, обабіч нього – аудиторії (по 24 на кожному поверсі). Вертикальний зв’язок здійснюється через центральні та бічні сходи, а також за допомогою швидкісних ліфтів (архітектори В. Довгалюк, В. Лиховодов, В. Петров, інж. Л. Вовк).

На західному боці площі розташований корпус науково-технічної бібліотеки – найоригінальнішої за архітектурним задумом інститутської споруди 1980-х рр., що складається з двох об’ємів: бібліотеки та восьмиповерхового блоку книгосховища з майже глухими поверхнями стін (архітектори О. Зиков, В. Кисейко, В. Лиховодов, інж. Д. Ганелін).

Східну частину «Площі знань» формує палац культури із залою на 1750 місць.

Будівля складається з чотирьох гранчастих призматичних об’ємів, розташованих ступінчасто, та вхідної групи приміщень у прямокутному в плані стилобаті – з боку площі. Залу запроектовано на 2,8 м нижче від рівня площі (архітектори В. Безвіконний, В. Довгалюк, В. Лиховодов, інж. Є. Кунда).

Усі споруди, які утворюють «Площу знань», вирішено в лаконічних формах функціоналізму, облицьовано білим інкерманським каменем, що надає єдності різноманітним за об’ємно-просторовим вирішенням будівлям.

Серед комплексів і споруд 1970–80-х рр. поза межами первісної садиби інституту – група дванадцятиповерхових студентських гуртожитків на вул. Борщагівській, 144, 146 та 148, великий спортивний комплекс на вул. Нижньо-Ключовій, навчальні корпуси № 19, № 21, № 24 у кварталі між вулицями Борщагівською і Політехнічною.

Нині комплекс інституту займає площу понад 100 га і включає двадцять вісім навчальних і лабораторних корпусів, науково-технічну бібліотеку, палац культури, спортивні споруди, двадцять студентських гуртожитків і шість житлових будинків професорсько-викладацького складу та службовців, їдальню, поліклініку, дитсадок й інші установи. 1988 авторський колектив проекту комплексної реконструкції КПІ був відзначений Державною премією УРСР у галузі архітектури.

Архітектурний ансамбль історичного ядра Політехнічного інституту кін. 19 – поч. 20 ст. є унікальним зразком застосування прогресивних тенденцій у спорудженні нового типу спеціалізованих навчальних будівель з відкритими подвір’ями. Розташування інституту на околиці великого міста, віддаленість корпусів від шосейної дороги стали втіленням нових принципів містобудування, що одержали розповсюдження у наш час у вигляді т. зв. університетських та студентських містечок.

Передбачені арх. І. Кітнером можливості для розширення садиби інституту сприяли життєздатності комплексу та його подальшому розвитку.

Споруди інституту – не лише пам’ятки архітектури, але й історії науки й освіти, соціальних і національно-визвольних рухів, воєнної історії. Це був перший на півдні Російської імперії вищий політехнічний навчальний заклад.

Впродовж своєї понад 100-річної історії він залишався одним з найбільших і найавторитетніших вузів України, визнаним центром розвитку науки і техніки. До 1918 носив ім’я імператора Олександра ІІ, з 1923 деякий час – голови РНК УСРР Х. Раковського. У 1920–30-х рр. з окремих факультетів КПІ утворився ряд вищих навчальних закладів і підприємств. 1934 енергетичний, машинобудівний, хіміко-технологічний вузи було об’єднано в один – Київський індустріальний інститут (у 1934–38 носив ім’я секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева). З 1944 Київський політехнічний інститут, у 1968–92 – ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. З 1995 – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».

Урочисте відкриття інституту відбулося 31 серпня 1898. Заняття розпочалися 1 вересня у тимчасово орендованому приміщенні Комерційного училища (тепер вул. Воровського, 24). З 1899, коли було збудовано хімічний корпус, вуз поступово перемістився на Брест-Литовське шосе.

Первісно КПІ підпорядковувався департаменту торгівлі й мануфактур Міністерства фінансів Російської імперії, з 1905 – Міністерству торгівлі та промисловості. Колегіальне управління інститутом здійснювала Рада, що розпочала діяльність 2 вересня 1899. Її очолив перший директор КПІ, досвідчений організатор вищої технічної освіти в Росії та Україні проф. В. Кирпичов, якому встановлено пам’ятник на території інституту. Перші декани відділень: хімічного – проф. М. Коновалов (працював у хімічному корпусі), механічного та інженерного – проф. К. Зворикін, сільськогосподарського – проф. М. Чирвинський; з 1904, після відокремлення інженерного відділення, його очолювали: спочатку проф. Д. Рузський, у 1906–07 – проф. Є. Патон (усі працювали у головному корпусі).

За технічним оснащенням новий заклад відповідав світовим стандартам.

Д. Менделєєв, який 1903 був головою Комісії державних іспитів першого випуску КПІ, у доповідній записці Міністерству фінансів зазначав, що лабораторії, кабінети та майстерні інституту вирізняються серед багатьох вузів Європи і Росії не лише сучасним і дорогим обладнанням, а й різноманітними вдосконаленнями пристосувань, призначених для студентських занять (вченому встановлено пам’ятник на території КПІ).