2011 р. Звід пам’яток Києва

Сергій Білокінь, Марія Кадомська, Елла Піскова, Ірина Тарутінова, Лариса Федорова

518.10. Садиба Ханенків Б. І. та В. Н. кін. 19 – поч. 20 ст., в якій містились Українське науково-технічне товариство «Праця», канцелярія Українського народного університету, гірничий департамент Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави, Музей мистецтв ВУАН, проживали і працювали відомі діячі науки й культури, політичні та державні діячі (архіт., іст., мист.).

Вул. Терещенківська, 13, 15, 15-а.

Складається з колишнього особняка з дворовим флігелем (№ 15, 15-а) та прибуткового будинку (№ 13) на червоній лінії забудови вулиці. Первісно територія будинку № 15 разом із суміжним № 17 становили єдину земельну ділянку, яку 1875 придбала з публічних торгів дружина капітана А. Сулимовська. 1878 за її бажанням на південній частині ділянки зведено будинок № 17 (див. ст. 518.8), а незабудовану північну половину (№ 15) продано через борги 6 березня 1882 підприємцю Н. Терещенку. На замовлення останнього 1887 – 88 тут споруджено особняк (згодом добудований та оздоблений), 1887 – 91 – двоповерховий мурований флігель та одноповерхові муровані служби, що не збереглися (стайня, каретна, льодовня тощо).

У жовтні 1888 Н. Терещенко продав особняк з надвірними будівлями родині своєї старшої дочки Варвари, в заміжжі Ханенко.

Сусідня ділянка № 13 з грудня 1874 належала колезькому секретареві П. Липко-Парафієвському, який 1876 – 78 звів на ній за проектом арх. В. Ніколаєва триповерховий житловий будинок у неоросійському стилі (не зберігся).

Будинок разом із землею в грудні 1888 придбав на публічних торгах Н. Терещенко, а у лютому 1903 заповів нерухомість своїй дочці О. Терещенко. З думкою про розширення приміщень для приватної художньої колекції, що була зібрана в особняку № 15, Б. Ханенко викупив 21 червня 1913 садибу № 13 та оформив дарчу на володіння нею в липні того ж року на свою дружину В. Ханенко. 1913 – 14 на місці триповерхового тут зведено шестиповерховий прибутковий будинок, що з’єднувався на другому поверсі з приміщеннями особняка.

Особняк, 1887 – 91 (№ 15). На червоній лінії забудови вулиці.

Автором проекту вважається санкт-петербурзький арх. Р.-Ф. Мельцер. У проектуванні брав участь московський арх. П. Бойцов (збереглися підписані ним ескізи інтер’єрів). Ймовірно, у будівництві брав участь міський арх. В. Ніколаєв, за проектами якого побудовано ряд сусідніх будинків. Перший поверх мав службове призначення, його праве крило відведено під бібліотеку, кімнати третього поверху були житлові. Для розміщення великого зібрання творів мистецтва й антикваріату подружжя Б. і В. Ханенків призначили другий поверх. У роботах з оздоблення інтер’єрів у 1885 – 95 брав участь арх. П. Бойцов.

Було використано твори відомих художників: С. Барбудо, В. Котарбінського, Г. Макарта та ін. Санкт-петербурзька фірма Р.-Ф. Мельцера виконала опоряджувальні роботи. 13 квітня 1891 Н. Терещенко подарував В. Ханенко для розширення її особняка невелику, вільну від забудови територію на місці сучасної садиби № 13. Того ж року на ній було споруджено двоповерхову прибудову до особняка за проектом арх. О. Кривошеєва. Архітектура прибудованого об’єму стилістично узгоджена з архітектурою особняка, хоч і порушила первісну симетрію чолового фасаду.

1914 після спланування вулиці дещо змінено пропорції будинку внаслідок зниження рівня земної поверхні на 1,5 м і утворення глухого цокольного поверху, облицьованого гранітними плитами. Перед входом влаштовано пандус, замінений 1924 на ганок. 1923 проведено ремонт, зокрема закладено двері, що сполучали будинки № 13 і № 15, під авторським наглядом арх. В. Осьмака усунено деформацію балок, які підтримують світловий ліхтар.

1925 переплановано деякі приміщення.

Особняк був зруйнований на третину під час Великої Вітчизняної війни.

На поч. 1945 здійснено капітальний ремонт. Пізніше інтер’єр зазнав значних втрат: не збереглися каміни, різьблений декор, частина тканин шпалер в оздобленні стін, освітлювальна арматура, меблі, приміщення перефарбовано. 1951 – 55 проведено ремонтні роботи Республіканськими науковореставраційними виробничими майстернями. 1966 – 67 на торцях будинку виконано мозаїки (худ. В. Овчинников). 1990 – 98 Київське міське спеціальне науково-реставраційне управління здійснило ремонт і реставрацію споруди (автори проекту – архітектори І. Малакова, Г. Сапожникова, мистецтвознавець М. Кадомська).

Під час останньої реставрації заін’єктовано розчин у тріщини в стінах, замінено конструкції даху й світлові ліхтарі, перекриття підсилено металевими балками, у вестибюлі влаштовано гранітну підлогу, реставровано паркет, різьблені оздоблення дзеркала й каміна, живописне полотно в його композиції, ліворуч від вестибюля обладнано гардероб, касу, бюро замовлення екскурсій, в колишній кабінет господаря повернено грубу, що збереглась у фондах.

Відновлено кольорове вирішення центральної зали, парадних сходів, поновлено розпис плафона сходової клітки, повернено на первісні місця торшери сходового майданчика другого поверху, які зберігалися в фондах, відновлено кулясті світильники на кронштейнах балконів, реставровано електроосвітлювальні прилади, замінено застаріле люмінісцентне освітлення. Відновлено шпалери на стінах приміщень за зразком збережених і за старими світлинами інтер’єрів будинку (зокрема для Червоної вітальні, Золотого кабінету). Реставровано дерев’яний декор стель, панелей та шаф. У приміщенні їдальні реставровано вітражі, замість первісних дерев’яних панелей стіни оббито шпалерами з тканини. На фасаді відновлено ліплений картуш з гербом Ханенків, ганок з двобічними гранітними сходами, балюстраду огородження даху. Перекладено склепіння брами проїзду. Нові гранітні деталі ганку і цоколю поліровано.

Двоповерховий з боку вулиці, триповерховий у дворі, на цокольному поверсі, мурований, тинькований, у плані складної конфігурації: з прибудовою до чолового об’єму з боку двору і тильним ризалітом. Дах багатосхилий по дерев’яних кроквах, зі світловим ліхтарем, покрівля бляшана. Планування анфіладного (на другому поверсі) і коридорного типів. Має три входи: з вулиці – парадний, з подвір’я – в підвал і на перший поверх по зовнішніх сходах.

На правому фланзі влаштовано проїзд на подвір’я з ажурними металевими стулками воріт. Перекриття пласкі дерев’яні, підсилені металевими балками. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Перший поверх рустовано. Обрамлені профільованими лиштвами віконні прорізи з півциркульними перемичками – у пласких прямокутних нішах. Пристінний портик головного входу прикрашено ліпленням у тимпані лучкового фронтону. В рішенні ритмічно членованого тричвертєвими коринфськими колонами другого поверху підкреслено його зальний, парадний характер. Розміри фланкованих іонічними колонками високих аркових отворів візуально збільшено оригінальними підвіконними балюстрадами.

Вікна завершено профільованими архівольтами з рельєфними замковими каменями. Широкий фриз розчленовано по осях колон зворотними кронштейнами. В декоративних фільонках між кронштейнами вміщено ліплені гірлянди. Між здвоєними півциркульними вікнами другого поверху – відновлений ліплений герб роду Ханенків у вигляді трьох башт у картуші.

Чоловий фасад увінчує балюстрада.

Дворові торцеві фасади прикрашено мозаїкою.

Інтер’єр вестибюля вирішений у стилі італійського Відродження, мотиви бароко простежуються в оформленні вишуканих парадних сходів з дерев’яним різьбленим поруччям вздовж ламаного прогону, у формах портика з крученими колонами і складною лінією арок.

Інтер’єри парадного другого поверху, де було розміщено художні твори, вирішено як анфіладу з шести зал.

Центром композиції є зала-галерея – найвище приміщення з балконом по периметру і світловим ліхтарем на стелі. В оформленні кожної зали, що відтворює певну стильову епоху, використано дерево, тканини, живопис.

У Великій вітальні (тепер зала «Мистецтво середніх віків та італійського Відродження») було відтворено атмосферу приймальних готичних зал середньовіччя. До комплексу її оздоблення входять камін в ніші, стіни обшито деревом і затягнено тканиною, стеля має балкову конструкцію, стрілчасті декоративні арки оформлено готичною орнаментикою. Червону вітальню, в якій втілено принципи еклектики, прикрашають живописний плафон «Амури, які бавляться» – пензля віденського худ. Г. Макарта і живописний фриз роботи В. Котарбінського – алегорії на теми Стародавнього Єгипту, Греції, Риму, Індії. Тут експонувалося мистецтво доби італійського Відродження (тепер зала «Мистецтво Італії 14 – 16 ст.»).

В Золотому кабінеті (тепер зала «Мистецтво Франції 18 ст. у стилі рококо») відтворено інтер’єр, притаманний мистецтву Франції серед. 18 ст. – доби рококо. В ньому розміщено брюссельські гобелени 18 ст., камін, живописний плафон «Битва Дон Кіхота з вітряками», центральну частину якого розписав іспанський худ. С. Барбудо. Виявлений в ньому напис «12 травня 1895», ймовірно, зафіксував час закінчення робіт.

Інтер’єр Кабінету карельської берези, вирішений у традиціях російського побуту поч. 19 ст. (не зберігся). Тут була робоча кімната Б. Ханенка (тепер зала «Мистецтво Франції 17 – 18 ст.»). Не зберігся й інтер’єр Дельфтської, або Голландської їдальні (тепер зала «Мистецтво Іспанії 15 – 19 ст.»), розроблений арх. П. Бойцовим. Тут стояв камін, стіни було зашито панелями з шафами-буфетами з відкритими полицями, на яких експонувалися вироби дельфтської мануфактури, китайська порцеляна, в центрі – великий дубовий стіл з масивними стільцями, на вікнах – вітражне засклення. У цій залі зберігся герб власника будинку на стелі, виконаний 1889 М. Врубелем, і трафаретні геральдичні зображення левів, орлів, драконів. Під час останньої реставрації під зображеннями драконів виявлено квітковий орнамент, близький до розписів М. Врубеля у Володимирському соборі.

Фрагмент орнаменту, закритого до 1990-х рр., розчищено для показу. В усіх залах за Ханенків було встановлено вітрини з колекціями, меблеві гарнітури, на стінах парадних сходів експонувалася середньовічна зброя. В залі-галереї була представлена збірка творів майстрів північних шкіл (тепер зала «Мистецтво Нідерландів, Фландрії та Голландії 15 – 17 ст.»).

Будинок – яскравий зразок міської забудови доби історизму, за якістю і збереженістю інтер’єрів – унікальна споруда 2-ї пол. 19 ст.

Прибутковий будинок, 1913 – 14 (№ 13). На червоній лінії забудови вулиці. Відіграє важливу містобудівну роль в архітектурному оточенні парку ім. Т. Шевченка. Автором проекту одні дослідники вважають арх. П. Андреєва, інші – Р.-Ф. Мельцера. На рівні другого поверху був з’єднаний отвором проходу з особняком (№ 15). 1916 у підвалі було дев’ять квартир, котельня; на першому поверсі – шість квартир, два гаража; на другому – шостому – по шість квартир. Перекриття цокольного напівповерху – бетонні, верхніх поверхів – по металевих балках; двоє парадних сходів – мармурові, чотири – гранітні. Фасади тиньковано, оздоблено природним і штучним каменем.

19 квартир другого поверху залишалися незаселеними, у квартирі № 2 містилася головна контора музею. Всі інші 50 квартир верхніх поверхів здавалися внайм різним організаціям і приватним особам: земському суду, польському товариству взаємодопомоги тощо. 1919 будинок націоналізовано, 1922 передано в оренду житлокооперативу. Під час Великої Вітчизняної війни зруйнований більш ніж на половину від загального об’єму. 1946 – 47 реконструйований на замовлення Південно-Західного округу залізниць. Під час відновлювальних робіт чоловий фасад оздоблено наново, дворові зберегли первісне оформлення, квартири переплановано на комунальні.

Шестиповерховий на цокольному поверсі, з підвалом, мурований, тинькований, у плані являє каре з двома симетричними тильними Г-подібними крилами, які утворюють простір другого двору. Проїзд на подвір’я влаштовано у центрі чолового фасаду та в лівій частині тильного корпусу. Планування багатосекційне, з двома сходовими клітками у головному об’ємі, двома – у кожному з бічних корпусів, однією – в тильній секції. Дах багато-хилий, перекриття пласкі. Фасади оформлено в стилі неокласицизм з використанням елементів модерну. Композиція чолового фасаду симетрична.

Арковий отвір проїзду на центральній осі заввишки у два поверхи виділено рустованим архівольтом із замковим каменем, фланковано гранітними двоколонними доричними портиками входів. Стіни проїзду розчленовано здвоєними пілястрами доричного ордера.

Цокольний та перший поверхи оформлено гранітною рустикою, верхні поверхи тиньковано у вигляді плит з розшивкою швів. Балкони з масивними балюстрадами спираються на кронштейни, декоровані листям аканта і пальметами. На рівні третього поверху замкові камені вікон оздоблено ліпленими антропоморфними маскаронами.

На рівні шостого поверху в міжвіконних простінках вмонтовано 14 барельєфних зображень супутників Бахуса – оголених юнаків з гронами винограду та плодів у руках, які утворюють своєрідний фриз під профільованим карнизом. Завершує фасад балюстрада. На дворових фасадах сходові клітки виділено невеликими ризалітами (на головному корпусі ризаліт у плані півкруглий). Вхід до тильного корпусу оформлено невеликим тригранним тамбуром, фланкованим здвоєними пілястрами. На рівні другого поверху, по периметру двору, над профільованим міжповерховим карнизом у міжвіконних простінках – рельєфні зображення декоративних античних ваз.

Збереглися інтер’єри вхідних приміщень, ліплений рослинний орнамент розеток плафонів в окремих житлових кімнатах. Чоловий правий вхід має невеликий прямокутний тамбур, оздоблений сандриком на кронштейнах, прикрашених горельєфними композиціями зі стилізованих зображень чоловічих голів і пальмет. Над сандриком, на тлі тамбура – рельєфна фігура юнака, права рука якого простягнена до полум’я, що здіймається над жертовником у вигляді канелюрованої колони. На стінах по периметру вестибюля – стрічковий фриз хвилеподібного візерунка. Шахту ліфта фланковано настінними композиціями з декоративних ваз. Площини стін міжповерхових сходових майданчиків прикрашено дзеркалами, на тлі яких – вставки з гірлянд та квітів (рисунок гірлянд різний на кожному поверсі).

Над входами у квартири всіх поверхів – картуші з номерами. Збереглися первісне заповнення віконних і дверних отворів вестибюля та першого поверху, поруччя й рисунок грат. Аналогічно, але більш спрощено оформлено вхідні приміщення тильного корпусу: внутрішній дерев’яний тамбур столярної роботи, стіни вестибюля декоровано хвилеподібним стрічковим орнаментом. Вестибюлі бічних секцій оздоблення не мають.

Споруда – цікавий зразок великого прибуткового будинку, який забезпечив інтенсивне використання площі садибної ділянки.

Флігель, 1887 – 91 (№ 15-а). У другому ряді забудови ділянки, паралельно червоній лінії вулиці.

Двоповерховий, мурований, у плані прямокутний, завершений двосхилим дахом з бляшаною покрівлею. Планування коридорного типу. Перекриття пласкі дерев’яні.

Композиція чолового фасаду на дев’ять віконних осей симетрична. Центральну вісь з отвором входу та віконними прорізами сходової клітки підкреслено розкріповкою й здвоєними вузькими верхніми вікнами. По вертикалі фасад членує міжповерховий карниз і фризова смуга з двох поличок над прямокутними прорізами другого поверху.

З 1888 в особняку (№ 15) проживало подружжя Ханенків. Ханенко Богдан Іванович (1849 – 1917) – підприємець, колекціонер, меценат, громадський діяч, почесний член санкт-петербурзької Імператорської АМ (з 1910). У роки проживання в цьому будинку відігравав значну роль у розвитку економічного життя країни і Києва: займався облаштуванням зразкового господарства у власних маєтках, був засновником і головою Південно-Російського товариства заохочення землеробства й сільської промисловості в Києві (з 1892, на поч. 20 ст. – член його правління), головою правління Товариства бурякоцукрових та рафінадних заводів братів Терещенків (з 1896), членом правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків (з 1897), головою Київського комітету торгівлі й мануфактури (з 1905), на поч. 20 ст. – фундатором Київського товариства сільського господарства, членом Київського біржового комітету, рад кількох банків та інших комерційних установ міста.З 1906 – член Державної ради від промисловців.

З ім’ям Б. Ханенка пов’язаний розвиток комерційної освіти в Києві. Він обирався головою Опікунської ради торговельної школи Товариства поширення комерційної освіти (1896 – 99), почесним членом (з 1900), головою (1907 – 10) й почесним головою (з 1911) цього товариства, був членом Комітету безкоштовної лікарні для чорноробів і Київського комітету Православного місіонерського товариства при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, брав участь у розробці програми Київського політехнічного інституту. Жертвував значні кошти на доброчинні справи. Багато сил та енергії віддавав культурно-громадській діяльності.

Як віце-голова Київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1897), був одним із засновників 1899 Міського музею (з 1904 – Київський художньо-промисловий і науковий музей), з 1902 – голова правління товариства, у 1909 – 17 – комітету, який керував діяльністю музею. Б. Ханенко зробив значний грошовий внесок на спорудження його будинку, подарував археологічну колекцію – понад 3 тис. одиниць, заповів музею свої капітали.

Фінансував і брав участь у проведенні археологічних розкопок, результати яких опублікував у шести випусках «Старожитностей Наддніпрянщини» (1899 – 1907). Був членом Імператорської археологічної комісії (з 1905), Історичного товариства Нестора-літописця при Київському університеті й ряду інших наукових і мистецьких громадських інституцій.

Його дружина Ханенко Варвара Николівна (1852 – 1922) – культурно-громадська діячка, дочка відомого цукрозаводчика й доброчинця Н. Терещенка.

У період проживання в цьому будинку активно займалася просвітницькою діяльністю, сприяла розвитку народних художніх промислів. Заснувала і фінансувала училище для сільських дітей у власному маєтку на Черкащині, організувала ряд майстерень у сільській місцевості, які виготовляли вироби в традиціях українського декоративноужиткового мистецтва. Найвідоміша з них – навчально-ткацька майстерня в с. Оленівка Васильківського пов. Київської губ. З огляду на заслуги В. Ханенко у популяризації та підтримці народного мистецтва її обрали головою комісії Міського музею з організації першої у Південно-Західному краї виставки кустарних виробів, що відбулася 1906.

У 1907 виступила одним з ініціаторів утворення й діяльним членом Київського кустарного товариства. На Всеросійській виставці 1913 в Києві, головою експертної ради якої був Б. Ханенко, влаштувала окремий павільйон, де було представлено продукцію шести кустарних майстерень, заснованих і утримуваних нею. Пізніше В. Ханенко передала ці майстерні Київському губернському земству.

Велику увагу подружжя Ханенків приділяло колекціонуванню пам’яток, для розміщення яких придбало та оформило особняк. До складу їхнього приватного зібрання входили переважно твори західноєвропейського мистецтва (бл. 400 живописних полотен, понад 8 тис. гравюр, скульптура, мініатюра, порцеляна, кахлі, тканини, стародавні меблі, зброя), бл. 700 пам’яток з Близького і Далекого Сходу, цінні зразки російського іконопису, понад 300 виробів із срібла (переважно візантійські та давньоруські великокняжі).

1908 після демонстрації частини колекцій на виставці у Санкт-Петербурзі музей за загальним художнім рівнем пам’яток і наявністю шедеврів світового значення та за повнотою відображення окремих художніх шкіл і напрямів визнано одним з найкращих нових приватних в Російській імперії.

Збірка Ханенків була широко відомою за межами країни. Пам’ятки експонувалися переважно на другому поверсі особняка. Матеріали зібрання зафіксовані його власниками в каталогах (1896, 1899), репродуковані в альбомі автотипій картин нідерландської, фламандської і голландської шкіл (1911 – 13).

Початок 1-ї світової війни завадив планам подружжя з організації публічного музею. 1915 частину колекції евакуйовано і здано на зберігання до Російського історичного музею в Москві, ще одна частина зберігалася в петроградській квартирі Ханенків. По смерті Б. Ханенка у травні 1917, який заповів передати свої збірки Києву для організації загальнодоступного міського музею, вони перейшли у власність його дружини. Того ж року В. Ханенко перевезла до Києва частину творів, що зберігались у Петрограді, та залучила до описання і систематизації матеріалів мистецтвознавця Г. Лукомського. 1918 рішуче відхилила пропозицію німецького командування вивезти пам’ятки до Німеччини й 15 грудня склала дарчу на передання зібрання до УАН.

Декретом РНК УСРР від 23 червня 1919 зібрання Ханенків націоналізовано, В. Ханенко переселено у три кімнати на антресольному поверсі особняка, включено до складу Комісії зі створення музею, що отримав назву Другого державного музею у підпорядкуванні ВУКОПМИСу й у травні відкритий для відвідування. Під час окупації міста групою військ Збройних сил Півдня Росії В. Ханенко знову стала власницею зібрання. 1921 музей перейшов у відання Академії наук, одержавши згодом назву «Музей мистецтв ВУАН ім. Б. І. та В. Н. Ханенків».

Власницю включили до складу його комітету. У травні 1922 В. Ханенко померла (похована поряд з чоловіком у Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі; див. ст. 68.14). У грудні 1923 за рішенням Головполітпросвіти прізвища засновників вилучено з назви закладу «у зв’язку з відсутністю… революційних заслуг, пов’язаних із служінням пролетарській культурі». Фонди музею поповнили іншими колекціями, зокрема 1925 – 26 – збіркою картин В. Щавинського, та за рахунок перерозподілу державних музейних фондів; перебудували експозицію.

1934 заклад об’єднано з Київською картинною галереєю (тепер Національний державний музей російського мистецтва) в єдиний Державний художній музей. 1936 перетворено на самостійний заклад – Київський державний музей західного та східного мистецтва. У роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 найціннішу частину колекцій евакуйовано, частина залишилась у Києві. За німецької влади музей відновив діяльність, підпорядковувався спочатку Генералкомісаріату, згодом – Управлінню архівів, музеїв і бібліотек при рейхскомісаріаті. До Німеччини з музею було вивезено 473 картини західноєвропейських майстрів 14 – 19 ст., предмети ужиткового мистецтва, значну кількість графічних творів. 16 вересня 1944 першим серед музеїв міст СРСР, окупованих нацистами, відкрив для відвідування тимчасову експозицію з творів, що залишилися в підвалі особняка, у жовтні 1945 – постійну експозицію.

З музеєм і цим особняком пов’язана діяльність багатьох відомих українських вчених, мистецтвознавців, діячів культури. У роботі комісії з прийому й упорядкування колекцій Ханенків 1919 брали участь акад. УАН М. Біляшівський, історик мистецтва акад. О. Новицький, ректор Української державної АМ Г. Нарбут, мистецтвознавець М. Прахов. В організованому того ж року Комітеті музею працювали також архітектори П. Альошин і Б. Реріх.

До складу утвореного ВУАН 1921 Музейного комітету входили академіки Ф. Шміт (голова), М. Біляшівський, М. Василенко, художник М. Бойчук, історик і мистецтвознавець Д. Щербаківський та ін.

1919 першим ученим хранителем музею був Лукомський Георгій Крискентійович (1884 – 1952) – мистецтвознавець, архітектор, художник. Автор праць з історії архітектури України.

Брав участь у прийомі та впорядкуванні колекцій Ханенків, організації на його основі державного музею. На поч. 1920-х рр. емігрував до Франції, де опублікував низку праць про музей та його засновників.

1920 – 24 першим директором музею був Макаренко Микола Омелянович (1877 – 1938) – історик, археолог, мистецтвознавець, пам’яткоохоронець. У лютому 1919 брав участь у роботі комісії зі створення Другого державного музею на основі зібрання Ханенків.

1921 доклав багато зусиль до розшуку і повернення в музей частини колекції, евакуйованої до Москви. Підготував перший путівник по експозиції музею (1924). Одночасно у цей період керував секцією Київського ГУБКОПМИСу, заступник голови Комітету охорони старовини і мистецтва при УАН (1920), голова новоутвореного Археологічного комітету ВУАН (1 – 26 лютого 1921), брав активну участь у діяльності організованої при ньому Софійській комісії (з 1921). Здійснював археологічні розкопки й архітектурно-археологічні дослідження Спаського собору в Чернігові (1923), городища Монастирище в Ромнах (1924) тощо.

У 1920 – 30-х рр. зазнав переслідувань з боку радянської влади. У вересні 1925 виселений з квартири у будинку музею у зв’язку з перебуванням під слідством. 1933 єдиний з членів комісії не підписав акт про знищення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, 1934 й 1936 заарештований, висланий у Казань, 1937 ув’язнений вдруге в Томську, 1938 розстріляний.

Надалі директорами музею були відомі діячі культури.

1924 – 29 – Врона Іван Іванович (1887 – 1970) – кандидат мистецтвознавства (з 1947), заслужений працівник культури УРСР (з 1968). З 1924 – виконувач обов’язків, 1925 – 29 – директор музею. Одночасно у цей період – ректор (1924 – 30), викладач (1930 – 33) Київського художнього інституту, засновник і керівник Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ, 1925 – 30), голова Вищої кінорепертуарної комісії при Наркомосі УСРР (1926 – 30). Репресований 1933, звільнений 1936. Реабілітований 1943. Досліджував українське образотворче мистецтво.

1941 – 43 під час німецької окупації Києва – Гіляров Сергій Олексійович (1887 – 1946) – мистецтвознавець. Працював у музеї 1923 – 45 (з перервою у 1933 – 36), учений секретар, заступник директора і хранитель, керівник аспірантури при музеї (з 1926). Одночасно викладав у київських інститутах: археологічному (1918 – 24), художньому (1924 – 45), театральному (1930 – 34), кінематографічному (1930-і рр.), інженерно-будівельному (1934 – 45); очолював Київську музейну групу при Управлінні у справах мистецтв УРСР (1943 – 44). Зробив значний внесок у поповнення, наукову обробку і систематизацію музейного зібрання. Автор каталогів музею (1927, 1931). Неодноразово виступав за повернення з Росії пам’яток українського походження (1918), проти руйнування шедеврів церковної архітектури, розпродажу і вивезення пам’яток музейного зібрання за межі України.

1933 заарештований, перебував під слідством за «антирадянську діяльність», 1936 відновлений на роботі у музеї. З 1942 – член ученої ради Музею-архіву переходової доби, де з його ініціативи було організовано виставку «Руйнування більшовиками пам’яток культури Києва» (липень 1942). 1943 відмовився виконувати наказ німецького командування про виїзд до Німеччини. 1945 заарештований органами НКВС, помер під час слідства в Лук’янівській в’язниці в Києві.

1936 – 78 – Овчинников Василь Федорович (1907 – 78) – художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969).

Зробив значний внесок у розбудову музею, евакуацію найцінніших музейних колекцій з початком Великої Вітчизняної війни. Під його керівництвом після звільнення Києва заклад першим серед музеїв міст СРСР, окупованих нацистами, 16 вересня 1944 відновив свою діяльність. За загальною редакцією В. Овчинникова вийшла низка видань музею: «Каталог західноєвропейського живопису і скульптури»(1961), «Альбом західноєвропейського живопису» (1964). Під час роботи в музеї написав низку живописних і графічних творів (серії «З іскри – полум’я», «Окупанти у Києві», «Материнство», «Космос» та ін.), працював у жанрі монументальної керамічної мозаїки.

Послідовник принципів українського монументального живопису 1920 – 30-х рр. (бойчукістів), не раз піддавався критиці з боку представників офіційного мистецтва. Позбавлений державних замовлень, власним коштом виклав на торцях будинків, розташованих на подвір’ї, керамічні панно: «Будьонівець», «Серце Данко» (обидва – 1963), «Українська мадонна» (1964) та ін.

В різні роки у приміщенні музею і флігелі, розташованому на подвір’ї, жили І. Врона, С. Гіляров, М. Макаренко, В. Овчинников та інші співробітники музею.

У кін. 1999 повернено історичну назву – Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Тепер в його фондах налічується бл. 25 тис. пам’яток країн Західної Європи, Америки, Близького й Далекого Сходу. Це – найбільше й найцінніше в Україні зібрання зарубіжного мистецтва. Музею передано також сусідній будинок № 17.

1903 – 06 в будинку № 13 проживав Абрагамсон Артур Адольфович (1854 – 1924) – інженер, громадський діяч. З 1897 – перший помічник і заступник начальника, з 1904 – начальник служби шляхів і споруд Управління Південно-Західної залізниці. Голова правління Київського товариства каналізації, член правління акціонерного товариства «Київська міська залізниця», голова механіко-будівельного відділу Київського відділення Російського технічного товариства, один із засновників Київського товариства швидкої медичної допомоги. Викладав у Київській школі десятників, на спеціальних вечірніх курсах для службовців Південно-Західної залізниці. Співзасновник (1882), головний редактор технічного наукового журналу «Инженер» (1898 – 1905).

За його проектами в Києві споруджено в 1902 – 05 Михайлівський механічний підйом (фунікулер), кілька житлових будинків (не збереглися). Досліджував проблеми міської каналізації, опублікував кілька теоретичних статей з цієї тематики, виступав з доповідями на Російських водопровідних з’їздах. Пізніше мешкав на вул. Володимирській, 48. З 1910-х рр. служив на Північній залізниці в Москві.

1917 – 18 у квартирі № 27 будинку № 13 на четвертому поверсі у дворі містилося Українське науково-технічне товариство «Праця», засноване 7 березня 1917. Ставило за мету вивчення економіки України, розробку перспективних планів її розвитку, підготовку кадрів. Функціонувало на приватні та громадські пожертви. Відкрило вечірні загальноосвітні курси для робітників у Лук’янівському народному будинку, разом з членами Українського наукового товариства, київського товариства «Просвіта», кооперативних організацій у липні 1917 створило комісію, яка здійснила підготовчі роботи з організації Українського народного університету – вищого навчального закладу з метою підготовки наукових кадрів для українізації освіти. До навчального закладу приймалися юнаки й дівчата віком не менше 16 років, які закінчили шість класів гімназії, учительський інститут або семінарію. Курс навчання – три роки, на підготовчому відділенні за програмою середніх класів гімназії – один – два роки. Вступ був вільний. Формування викладацького складу розпочалось у серпні 1917.

Відкриття навчального закладу відбулося 5 жовтня на вул. Володимирській, 57 у приміщенні Педагогічного музею, де працювала УЦР, заняття проходили у вечірню зміну в Університеті св. Володимира на вул. Володимирській, 60. У жовтні до університету записалося 1370 осіб. Програма вузу відповідала навчальним планам державних університетів. Він мав історикофілологічний, природничо-математичний та юридичний факультети, підготовче відділення. У будинку на вул. Терещенківській, 13 в приміщенні товариства «Праця» містилася канцелярія університету, відбувалися збори ради професорів і лекторів. У серпні 1918 Український народний університет перетворено на Київський державний український університет, який містився в приміщенні колишнього Миколаївського артилерійського училища на сучасному просп. Повітрофлотському, 28.

В організації та діяльності товариства «Праця» й університету брали участь відомі вчені та громадсько-політичні діячі.

Вілінський Олександр Валер’янович (1872 – 1928) – інженер, вчений-механік, громадський діяч, один із засновників товариства «Праця». Член Українського наукового товариства, товариства «Просвіта», Українського клубу, Української Центральної Ради, виконкому Ради об’єднаних громадських організацій Київщини. Директор майстерень Всеросійського союзу міст у Києві (з 1916), директор департаменту професійної освіти Генерального секретаріату освіти (з грудня 1917). За Української Держави служив у Міністерстві освіти, з жовтня 1918 – генеральний консул в Цюриху. Емігрував.

Ганицький Іван Михайлович – математик, один із засновників товариства «Праця», ректор і професор Українського народного і Київського державного українського університетів, товариш генерального секретаря торгу і промисловості УНР.

Грушевський Олександр Сергійович (1877 – 1943) – історик, професор Українського народного і Київського державного українського університетів. Брат М. Грушевського. Пізніше працював у ВУАН. Репресований.

Зайцев Павло Іванович (1886 – 1965) – літературознавець, письменник, громадський діяч, начальник канцелярії Генерального секретаріату освіти (з вересня 1917), директор департаменту загальних справ Міністерства освіти УНР і Української Держави, засновник часопису «Наше минуле» (1918). Викладав в Українському народному університеті, а також в Українській педагогічній академії, Другій Київській українській гімназії. Емігрував.

Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович (1868 – 1920) – правознавець, акад. УАН (з 1919), професор Українського народного університету.

Кравчук Михайло Пилипович (1892 – 1942) – математик, акад. ВУАН (з 1929). Один з організаторів, доцент Українського народного і Київського державного українського університетів. Репресований.

Левинський Іван Іванович (1851 – 1919) – архітектор, професор Львівського політехнічного інституту, один із засновників товариства «Праця».

Лук’яненко Олександр Митрофанович (1879 – 1974) – мовознавець, один із засновників, професор Українського народного і Київського державного українського університетів.

Огієнко Іван Іванович (1882 – 1972) – мовознавець, історик, церковний і громадський діяч. Член УПСР. Один із засновників Українського народного університету в Києві. Перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету (1918), міністр освіти (1919), ісповідань (1919 – 20) уряду УНР, голова Української греко-католицької церкви в Канаді (з 1952).

Павлуцький Григорій Григорович (1861 – 1924) – мистецтвознавець, професор Українського народного і Київського державного українського університетів, декан історико-філологічного факультету державного університету, один із засновників Української державної академії мистецтв.

Сушицький Феоктист Петрович (1883 – 1920) – літературознавець, професор Українського народного і Київського державного українського університетів, ректор останнього (з жовтня 1918), професор Української науково-педагогічної академії.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 – 1919) – економіст, політичний діяч, акад. УАН (з 1918). Член УПСР, у серпні – грудні 1917 – генеральний секретар фінансів, виконувач обов’язків генерального секретаря торгу і промисловості (з жовтня). Декан юридичного факультету Українського народного та Київського державного українського університетів, один із засновників УАН.

Широцький Костянтин Віталійович (1886 – 1919) – мистецтвознавець, професор Українського народного і Київського державного українського університетів, член секції охорони пам’яток Генерального секретаріату освіти.

1918 в будинку № 13 містився гірничий департамент Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави (функціонувало на сучасній вул. О. Гончара, 55-б). Директор департаменту – Терпигорєв Олександр Митрофанович (1873 – 1959) – вчений у галузі гірничої справи, акад. АН СРСР (з 1935). Віцедиректор – Д. Смирнов, начальники відділів: гірничого – В. Капелькін, хімічно-мінералогічного – П. Есманський.

Тут орендував приміщення також статистичний відділ департаменту внутрішньої торгівлі, який очолював Г. Кривченко.

1941 – 42 у цьому будинку проживали провідні діячі ОУН.

Бойдуник Осип (1895 – 1966) – публіцист, політичний діяч, старшина УГА й Армії УНР за Української революції, член Проводу ОУН (з 1941). 20 грудня 1941 заарештований в Києві, невдовзі звільнений, виїхав з міста. У січні 1942 знов приїздив за дорученням голови Проводу А. Мельника. На еміграції – член УНРади.

Войновський Петро (1913 – 96) – провідник Буковинського куреня на східних землях, комендант київської української поліції. Мешкав також на вул. Пушкінській, 43.

Тепер у садибі № 15 – Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, в будинку № 13 частину приміщень займає Рада Київської міської організації ветеранів.

Література:

ДАК, ф. 17, oп. 6, спр. 87; ф. 100, оп. 1, спр. 257І; ф. 143, оп. 2, спр. 2230; ф. 163, оп. 38, спр. 142, 412, оп. 41, спр. 117, 733, 1207, 3911, 6358; оп. 46, спр. 100; ф. Р-330, оп. 4, спр. 21; ДАКО, ф. 8-Ш, оп. 1, спр. 620; IP НБУ, ф. 1, № 261173, 261196, 262993; ф. X, № 5290; НА Музею мистецтв ім. Б. і В. Ханенків, оп. 1, од. 1, спр. 21, 34; од. 5, спр. 35; од. 7, спр. 34; од. 17, спр. 13; од. 24, спр. 35; од. 45, спр. 13; од. 76, спр. 11; ЦДАВОВУ, ф. 2, оп. 9, спр. 6423; ф. 4763, оп. 1, спр. 15, 301; ф. P-166, оп. 1, спр. 683, 694; оп. 3, спр. 413; оп. 4, спр. 181; оп. 6, спр. 6094, 6098, 6106, 9052; ф. 4906, оп. 1, спр. 1605, 1956; ЦДІАУК, ф. 442, оп. 83, спр 441; оп. 653, спр. 9; ф. 486, оп. 1, спр. 20510; ф. 830, оп. 1, спр. 25, 239, 610, 1906; Акинша К. А. Мир Ханенко: Заметки об историзме // Панорама искусств. – 1983. – № 11; Байдуник О. На переломі: Уривки спогадів. – Париж, 1967; Василь Овчинников: Каталог. – К., 1977; Гіляров С. О. Архітектура Києва передвоєнної доби // Соц. Київ. – 1936. – № 4; Діброва Г. В. Вклад М. О. Макаренка у розвиток музейної справи в Україні // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. – Суми; Ромни, 1990; До 150-річчя від дня народження Богдана Івановича Ханенка, мецената, колекціонера, фундатора музею: Матеріали науково-практичної конференції. – К., 1999; Звагельський В. Б. Невтомний у праці (М. О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство. – К., 1991; Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Києві за 1923. – К., 1924; Золоті імена України. Народжені Україною. – К., 2002. – Т. 2; Київ: Путівник. – К., 1930; Кавалинский В. В. Меценаты Киева. – К., 1998; Константинов В., Брамський К. Київському фунікулеру 95 // Янус – Нерухомість. – 2000. – № 10; Корнієнко Н. Наукова діяльність С. О. Гілярова // Ханенківські читання: Матеріали науково-практичної конференції. – К., 2002; Його ж. Стильові особливості інтер’єрів будинку В. І. та В. Н. Ханенків // Там само. – К., 2000. – Вип. 2; Крутенко Н. Сергій Гіляров // Пам’ятки України. – 1998. – № 1; Лазаревский И. Б. И. Ханенко и его собрание // Солнце России. – 1913. – № 7; Лукомский Г. К., Модзалевский В. Л. Малороссийский гербовник. – СПб., 1914; Макаренко М. Музей мистецтв ім. Б. І. та В. Н. Ханенків УАН: Провідник. – К., 1924; Малакова І. Реставрація особняка Ханенків // Ханенківські читання: Матеріали науковопрактичної конференції. – К., 2000. – Вип. 2; Музей західного та східного мистецтва в Києві. – К., 1983; Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). – К., 1957; Павленко М. Музей мистецтв УАН в Києві // Всесвіт. – 1928. – № 5; Петрах В. 50-ліття подружнього життя Наталки і Петра Войновських. – Вашингтон, 1987; Полный Справочник-Указатель Правительственных мест и лиц Украинской Державы. – К., 1918; Путівник по музею західного мистецтва. – К., 1938; 50-річчя Буковинського куреня // Вісті Українсько-Буковинської громади. – Торонто, 1991. – Ч. 9; Сак Л. Н. Из истории возникновения и развития Киевского государственного музея западного и восточного искусства (1883 – 1945) // Очерки истории музейного дела в СССР. – М., 1963. – Вып. 5; Нова Рада. – 1917. – 8, 11 жовт.; Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – К., 1997. – Т. 2; Факторович М. Д., Членова Л. Г. Художественные музеи Киева. – М., 1977; Шероцкий К. В. Киев. – К., 1917; Юбилей Р. Ф. Meльцеpa // Зодчий. – 1903; Loukomski G. Muse’e Khanenko. – Paris, 1921.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1593 – 1599.