1999 р. Руйнували, рятували…
Дивлячись сьогодні на відбудований Михайлівський собор згори, з вікон колишнього Михайлівського готелю, а потім знизу, з боку знаменитого західного фасаду, і порівнюючи картини, що відкриваються з горішньої і долішньої точок, пересвідчуєшся в „історичності” цієї видатної пам’ятки. Водночас відчуваєш зоровий дисонанс. Наскільки органічним, підкреслено пірамідальним, бароковим видається храм, коли оглядати його від монастирської Економічної брами, настільки нашарованим, етапами добудованим, складеним із окремих архітектурних часток постає він перед нами з висоти 30 метрів над рівнем землі. Декоративні барокові шати із заходу, контрфорси з півдня і півночі здаються немовби приставленими до первісного церковного куба князівських часів. Зримо виокремлюється центральна піднесена, вивищена частина храму з чотирма вежами-банями. Згори він якийсь менший, скромніший.
На гадку одразу спадає світлина 1934 року, на якій І.Моргілевський з учнями стоїть нагорі, на тлі обдертого даху й бані Михайлівського, провадячи останні обміри рокованого на знищення шедевра. Треба було поспішати, терміни знесення партія і уряд уже визначили, і хоч як баглося зберегти бодай ще на якусь часину собор від руйнації – доба невблаганно жадала скласти чергову коштовну офіру на олтар вимріяного більшовицькими вождями й вождиками „соціалістичного Києва” – з лісом заводських димарів замість золотих соборних бань і хрестів. Храм руйнували з діловитою більшовицькою солідністю, бюрократично організовано, з ледь приховано-саркастичною „науковою” грунтовністю. Згадаймо лишень вказівку наркома освіти УСРР В.Затонського організувати „спеців”, аби ті „поковыряли где надо стенки” (Пам’ятки України. – 1989. – № 1. – С. 43). Як годиться, створили комісію, куди ввели відомих істориків мистецтва, археологів і музейників з Києва й російських столиць і, звичайно ж, партійців. Цій комісії призначалося своїм науковим авторитетом підперти урядове рішення про знищення пам’ятки світового значення.
Склалася парадоксальна ситуація: мистецька вартість пам’ятки не ставилася під сумнів, а проте вона неминуче мусила загинути. Цінними, вартими фіксації для майбутнього визнавалися зовнішні обсяги храму, окремі деталі, цікавими вважалися особливості будівельної техніки, археологічно досліджувалися підмурки споруди, кінець кінцем ніхто не мав сумніву в доконечній потребі зберегти мозаїки й фрески Михайлівського. Тим часом те одноціле, що складалося з цих вартісних фрагментів, виходило непотрібним, ба навіть ворожим для тих людей, які визначали культурні пріоритети нової епохи. Нова ідеологія трощила велике мистецтво, що виражало іншу, „вічну” ідеологію.
Руйнівники залучили у свої мимовільні спільники старих спеціалістів – істориків мистецтва, які ладні були працювати і врятувати хоч би те незначне, що їм дозволено було ще врятувати. Вони мали зробити останні обміри, зняти зі стін визначені фрагменти живопису, зафіксувати їх для транспортування до музею.
Представники від комуністів у комісії взяли на себе не лише політконтроль, а й обгрунтування причин зруйнування собору. Навіть ці „господарі країни” відчували присмак прозаїчного вандалізму в тому, що вони запланували зробити. Недарма ж і рішення українського політбюро розташувати урядову площу на місці Михайлівського монастиря, а відповідно і зруйнувати собор ухвалено було не оголошувати в пресі (Пам’ятки України. – 1991. – № 2. – С. 49). Тож до пояснень потребами „поточного моменту” намагалися допасувати й аргументи „наукові”, історичні. їм треба було з історико-мистецького боку максимально уневажити значення пам’ятки. Яким робом? А, приміром, показати, що собор і його живопис не такі вже й давні, як раніше вважали.
Звідси й абсурдна спроба датувати мозаїки післямонгольським періодом на підставі того, що під ними знайдено більш ранній шар живопису. Або безплідна полеміка з фахівцями В.Фроловим і Д.Кіпліком з приводу того, що фрески могли бути виконані не в києво-руські часи, а в XVII – XVIII столітті. Чи ще більша нісенітниця – прив’язування їх до XV століття, дарма що не відома жодна пам’ятка тодішнього київського стінопису. При всій витримці у мистецтвознавців іноді здавали нерви – і у В.Фролова, і у І.Моргілевського. Вони різко відкидали пропозиції Тупикова і Макаревича по-більшовицькому поставитися до „віджилих” старорежимних теорій в історії мистецтва. Хоч І.Моргілевський (а надто Д.Кіплік), як виглядає, піддався своєрідній філософії комісарів, і коли доповідали про результати обмірів, наголошував на тому, що первісної частини собору XII століття виявилося значно менше, ніж вважалося, що фресок збереглося також набагато менше, ніж очікувалося, впадає в око і його зневажлива фраза про „гроби церковників” у підвалах собору. Виходило так, ніби, може, найяскравіше й найоригінальніше українське мистецтво часів козацького бароко не мало в їхніх очах такої ж цінності, як мистецтво княжого Києва.
Руйнуючи пам’ятки, більшовики нищили передусім символи, що їх ці пам’ятки уособлювали: зв’язок людини з богом, духовну сутність нації, яка сливе тисячу років у цьому соборі зміцнювала віру й дух. Собор скупчив у собі найбільші вияви українського таланту в мистецтві, науці, політиці. Щонайвагомішу причетність до цього храму мали Й.Борецький, І.Мазепа, тисячі відомих і невідомих виразників національних почувань у три головні періоди української історії. І поки собор височів на Дніпровій горі, він промовляв про все це, він ніс пам’ять про славне минуле в майбутнє. У те майбутнє, яке, на гадку більшовицьких стратегів, мусило бути неподільно їхнім. Отже храм як символ не мав права на життя.
Що ж до археологічного значення пам’ятки, то воно не викликало і в комуністів щонайменшого сумніву. Зрештою знову ж таки вийшла дивниця – аби М.Каргер міг докладно дослідити собор, його треба було зруйнувати. Згадується збуденілий евфемізм з численних путівників по Києву: „…У зв’язку з будівництвом урядової площі Михайлівський собор було розібрано”.
Нині чимало серйозних людей, що по-справжньому кохаються в старовині, зовсім несвідомо стають на облудну більшовицьку позицію. Обстоюючи автентику, вони „праведно” обурюються відбудовою Михайлівської святині. Археологічна цінність решток собору для них вища за „новобуд”, що іменується не інакше як „макетом” (хоч який же це „макет”, якщо собор вимурувано по цеглині, – тоді вже й перебудова мазепинських часів ніщо інше, як макетування святополківського собору).
Руїни, рештки підмурків не промовляють до серця молодої людини, яка завтра визначатиме наше національне буття. То нехай же постануть як фенікси з попелу собори наших душ – Михайлівський, Успенський, Братсько-Богоявленський, Військово-Микільський, а з ними відродимося й ми самі.
Публіковані тут „Стенограми засідань Комітету з дослідження архітектури колишнього Михайлівського монастиря” та інші документи відображають перипетії діяльності того вищезгаданого утворення з учених і адміністраторів, на яке влада поклала завдання дати наукове „освячення” своєму рішенню про руйнацію собору і демонтаж наявних у ньому матеріальних цінностей. Стенограми зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в м.Києві у вигляді невичитаної четвертої чи п’ятої машинописної копії. Існує версія, що їх після другої світової війни приніс до архіву архітект П.Юрченко – один з авторів проекту урядової площі, того варіанту, який передбачав розмістити цю площу біля Марийського палацу. Оскільки документів радянського періоду архів з огляду на свій профіль не переховував, цей машинопис прилучили останньою справою до ліквідованого на початку 1920-х років монастирського архіву. Виявити місцезнаходження першого примірника стенограм не вдалося, тому публікацію здійснено за цією копією.
Стенограми та інші документи цієї добірки друкуються за сучасним правописом. Усі скорочення, крім загальновживаних, розкрито. Беззастережно виправлено орфографічні помилки та явні описки. Пропуски в тексті й перекручені слова позначено латинським ,,’sic!” у круглих дужках. У квадратові дужки взято слова, які публікатор додає замість очевидно пропущених або перекручених.
Ігор Гирич
Публікація документів Віри Карпенко
Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, додаток, с. 10.