Історія 19 – поч. 20 ст.

19 століття стало для собору Святої Софії епохою відкриття, вивчення й відродження на тогочасному рівні його давніх мистецьких цінностей. 1809 – 10 було споряджено спеціальну історикоархеологічну експедицію для замалювання й описування старовинних речей у монастирях і містах Російської імперії. Експедицію у складі палеографа і худ. О. Єрмолаєва, худ. Д. Іванова та арх. П. Максютіна очолив історик і археограф К. Бороздін. 1810 Д. Іванов за участю П. Максютіна вперше обміряв собор. Виконані художником два плани собору (першого й другого поверхів), креслення його розрізу, ескізи східного і західного фасадів були незабаром опубліковані в альбомі малюнків до подорожі К. Бороздіна. План собору не лише точно зафіксував пам’ятку на поч. 19 ст., він був першою спробою виділити її найдавніше ядро. Надалі дослідженням і ремонтно-реставраційними роботами в соборі та пам’ятках на його подвір’ї займалися відомі архітектори О. Беретті, А. Меленський, В. Ніколаєв, П. Спарро.

У 19 ст. з’явилися перші монографії, присвячені комплексу пам’яток «митрополії руської». Зачинателем став митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов), який видав фундаментальну працю «Опис Києво-Софійського собору і Київської ієрархії» (1825), що не втратила свого наукового значення дотепер. Ще кілька монографій 19 – поч. 20 ст. опублікували представники кліру собору, зокрема його протоієреї П. Лебединцев, П. Орловський, І. Скворцов.

У 2-й пол. 19 ст. вивченням собору займалися кращі представники мистецтвознавчої науки держави. Справжнім науковим відкриттям стала стаття відомого візантолога Н. Кондакова про світські фрески веж храму (1888), сюжети яких здебільшого тлумачились як зображення княжих ловів. Н. Кондаков переконливо довів, що на фресках відтворено побут візантійського імператорського двору, зокрема святочні вистави та видовища константинопольського іподрому. Учням вченого – Д. Айналову та Є. Рєдіну належить монографія «Києво-Софійський собор. Дослідження стародавнього мозаїчного і фрескового живопису» (1889), яка і досі має значення цінного іконографічного дослідження стінопису храму; на цій праці зросла сучасна наука про монументальний живопис собору Святої Софії.

У серед. 19 ст. в соборі проведено значні реставраційні роботи під керівництвом акад. Ф. Солнцева. Реставрації передували відвідини Києва російським імператором Миколою І, котрий вважав, що держава має триматися на «трьох китах» – «православ’ї, самодержавстві та народності», надаючи особливого значення стародавнім православним святиням. 1842 цар відвідав Києво-Печерську лавру, де завершувалося поновлення стінопису собору Успіння Пресвятої Богородиці. Поновлений стінопис цареві дуже не сподобався тому, що він не відповідав стилю 11 ст. За його указом був виданий закон, спрямований проти самовільної та безконтрольної реставрації стародавніх пам’яток.

До Києва відрядили акад. Ф. Солнцева, котрий вважався найкращим знавцем давньоруського мистецтва. Під час обстеження собору вчений виявив у ньому стародавній фресковий живопис. У вересні 1843 він доповів про своє відкриття Миколі І, котрий приїхав до Києва, і вручив стислу записку щодо реставрації стінопису, в якій запропонував звільнити фрески від пізніших нашарувань і по можливості відновити їх, а там, де цього виконати буде неможливо, пооббивати стіни і бані міддю і розмалювати їх наново. 19 вересня 1843 Микола І оглянув відкриті в соборі Святої Софії фрески й наказав відправити записку Ф. Солнцева в Святійший Синод, де вона дістала підтримку.

У червні 1844 створено Комітет для відновлення собору Святої Софії й отримано дозвіл на його реставрацію. У липні того ж року розпочалися роботи з очищення стін від пізніших нашарувань тиньку й живопису. Вони проводилися 1844 – 45 досить примітивними методами силами майстрів митрополита Філарета (Амфітеатрова) і малярапідрядчика Фохта. У соборі було відкрито, не враховуючи фресок у сходових вежах, 25 композицій, 220 постатей святих, 108 поясних зображень і велику кількість орнаментів. Такого великого циклу фресок не знаходили в ті часи в жодному давньому художньому центрі Західної та Східної Європи.

Впродовж трьох наступних років тривали переговори з санкт-петербурзьким іконописцем М. Пєшехоновим, якому за рекомендацією Ф. Солнцева доручили відновлювати давні фрески.

У червні 1848 М. Пєшехонов приступив до роботи, але вже навесні наступного року Комітет установив, що відновлені ним клейовими фарбами фрески покрилися пліснявою і почорніли. Незабаром виявилося, що М. Пєшехонов, який був старообрядцем, всупереч укладеній з ним угоді, припустився деяких відхилень від стародавніх абрисів.

Зауваження митрополита з цього приводу сприйняв як брутальне втручання не в свою справу. Одночасно з’ясувалося, що він сам не працював, а задешево найняв робітників, які не розумілися на справі реставрації. 1850 контракт був розірваний. Але до цього часу майстри відновили близько третини відкритих фресок, 100 фігур, 44 напівфігури і 127 орнаментів. Потім майже всі зображення довелось переробляти, за винятком лише п’яти фігур.

Для продовження робіт Комітет запросив ієромонаха Іринарха, котрий до того поновлював живопис Києво-Печерської лаври. 1850 – 51 разом зі створеною ним артіллю ченців-іконописців він перемалював близько третини фресок. Коли Микола І відвідав собор 22 вересня 1850 і 14 вересня 1851, то оцінив роботи Іринарха як цілком задовільні. Тоді ж імператор розпорядився, щоб у вівтарі Трьох святителів (нині – Свято-Михайлівський) на пам’ять майбутнім вікам зберегти фрески святителів у тому вигляді, в якому вони відкриті. Згодом артіль Іринарха також замінили у зв’язку з небажанням керівника підкорятися вказівкам Ф. Солнцева і зауваженням митрополита. Новим виконавцем призначили соборного священика І. Желтонозького, котрий завершував роботи в соборі за допомогою 40 учнів. 1851 – 53 І. Желтонозький відновив усі фрески сходових веж собору.

Так впродовж п’яти років стародавні фрески собору було замальовано олійними фарбами. Причому на першому етапі робіт відкриті фрески покривали під новий стінопис гарячою оліфою, що проникала в грунт малювань 11 ст. Фрагменти, які погано трималися, не закріплювались, а знищувалися. Чимало зображень було намальовано заново. Тому і донині у соборі помітні сліди реставрації серед. 19 ст.

Біля фрескових зображень окремих святих збереглося лише десять первісних написів-імен. У 19 ст. біля фігур святих сучасники відкриття фресок бачили до 26 написів, більшість з яких зафіксував і опублікував Ф. Солнцев (з деякими незначними помилками).

Внаслідок втрати більшості написів довелося давати святим імена згідно з іконописними оригіналами. Причому написи-імена поставили вже наприкінці реставрації. 1850 Святійший Синод ухвалив залишити зображення невідомих святих без написів, однак при останньому опорядженні стінопису сотні фігур святих дістали нові імена.

На поч. 1880-х рр. розпочалася друга фаза реставрації Софії Київської, під час якої передбачалося відновлення паперті, влаштування опалювальної системи та промивання «солнцевського» живопису. Художник, історик мистецтва, проф. А. Прахов, який тоді жив у Києві, влітку 1884 відкрив нові, раніше не відомі мозаїки: зображення Христа Пантократора, архангела та апостола Павла – в центральній бані, а також первосвященика Аарона – на північному боці тріумфальної арки.

Віднайшлися унікальні мозаїки, які не поступалися кращим витворам середньовічного європейського монументального живопису. До того ж ці образи, поряд з мозаїками вівтаря, відігравали стрижневу роль у системі декорування собору. Для відновлення втрат у центральній бані А. Прахов запросив худ. М. Врубеля, який майстерно намалював три нові постаті архангелів, домалював нижню частину фігури архангела у блакитному вбранні.

У ці роки в соборі Святої Софії було виявлено ще понад 20 фрескових зображень. Найкраще збереглися напівпостаті святих, відкриті 1882 А. Праховим (з-під цегляних закладок) в арках північної та південної відкритих галерей, – образи Адріана і Наталії у Стрітенському вівтарі (північна галерея), Домна і Філіппола в Апостольському вівтарі (південна галерея). Зображення святих намальовані на червоному й зеленому тлі в прямокутних рамах, біля них збереглися написи-імена.

Одночасно А. Прахов розчистив стінопис хрещальні, вбудованої в південну частину західної галереї на зламі 11 – 12 ст. Тут уціліли фрески 11 – 12 ст.: велика композиція «Сорок севастійських мучеників», сцена «Хрещення», а також персональні зображення святителів і мучеників. Кілька фігур святих виявили на стовпах тріумфальної арки, коли знімали іконостас для перезолочення, зокрема великомученика Євстафія Плакіди.

Під керівництвом А. Прахова проведено реставрацію фресок без їх поновлення олійними фарбами. Проте, розкриті ним фрески незабаром почали руйнуватися, втрачати колір і навіть обсипатися. Причиною було застосування сильнодіючих лужних реактивів (каустичної соди) і незнання в той час методів закріплення пігменту фресок.

Документи А. Прахова, пов’язані з цією реставрацією, майже не збереглись, а місцезнаходження зроблених ним 1888 – 93 копій фресок невідоме. У кін. 19 ст. поступово відходив у минуле старий метод поновлення фресок, почало утверджуватися розуміння цінності оригіналів, що стало засадничим принципом сучасної реставраційної науки.

Проте майже всі оригінальні фрески собору залишилися під олійним малюванням серед. 19 ст., тому пам’ятка не сприймалась як цілісний художній ансамбль 11 ст. Величезне значення мало і відкриття мозаїк у соборі, адже відтоді остаточно визначився весь їх уцілілий фонд.

На поч. 20 ст. велику увагу вивченню та охороні собору Святої Софії й оточуючих її пам’яток приділило Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва. Упродовж 1912 його членами активно обговорювався проект улаштування в Будинку митрополита єпархіального Музею церковних старожитностей, оскільки існуючий у Братському монастирі Церковно-археологічний музей не міг умістити всієї кількості цінних церковних пам’яток. До музею планувалося перенести рештки старожитностей, що зберігалися в хрещальні собору та на його цвинтарі. Хоча проект було схвалено товариством, але він не був здійснений.

Споруди комплексу пов’язані з подіями Української революції. У соборі Святої Софії на богослужіннях бували провідні діячі Української Народної Республіки й Української Держави, зокрема і лідери національної держави М. Грушевський, П. Скоропадський, С. Петлюра. В будинку митрополита містилося Міністерство ісповідань УНР і Української Держави.

1919 загальна площа садиби собору Святої Софії складала 2 десятини 1838 кв. сажнів, з яких під сад було відведено 2700, під город – 500, під двір – 1404, під будівлі – 2034 кв. сажня. Зі встановленням радянської влади споруди на території колишнього монастиря було націоналізовано. Під приводом боротьби з голодом у Поволжі 1921 з Софійської архієрейської ризниці вилучено золоті і срібні речі, які в абсолютній більшості були високомистецькими творами.

Новий етап у дослідженні та реставрації собору пов’язаний з діяльністю Софійського комітету, згодом – Софійської комісії УАН. Комітет було створено 1918 з ініціативи акад. Ф. Шміта. До його складу увійшли відомі діячі науки і культури, зокрема Д. Айналов, М. Біляшівський, М. Глоба, Ф. Ернст, В. Завитневич, І. Моргілевський, Д. Щербаківський та ін. За розробленим Ф. Шмітом планом передбачалося вивчення архівних та інших документів про історію храму, основні етапи його будівництва та перебудов, внутрішнього і зовнішнього оздоблення. Планувалося також дослідити архітектурні форми собору, будівельні матеріали й техніку будівництва, фасади, долівки, монументальний живопис та іконостас. На основі цих досліджень спеціалізовані комісії мали розробити технічні проекти реставрації собору.

Під керівництвом І. Моргілевського група архітекторів та інженерів розпочала наукові обміри собору Святої Софії. Велися також дослідження мозаїк і фресок.

Важливе значення у дослідженні та реставрації собору мали роботи відомих археологів і мистецтвознавців М. Біляшівського, М. Глоби, Г. Лукомського, М. Макаренка, Ф. Шміта, здійснені у важких умовах 1918 – 19. Було виконано значні роботи з укріплення товстого шару фрескового тиньку в хрещальні – він тут ледве тримався, вся поверхня малювань була покрита тріщинами. Укріпленням тиньку займався худ. М. Бойчук, загальний нагляд здійснював проф. Г. Лукомський.

М. Бойчук вважав за обов’язок реставраторів «зберегти кожну найдрібнішу частину, яка лишилась від старих часів, не змінюючи її вигляду». Саме з творчою діяльністю М. Бойчука пов’язане зародження київської школи музейного напряму реставрації. За його пропозицією тиньк у місцях відшарування прикріплювали до стіни тонкими мідними гвинтами, скобами, пластинками та казеїновим клеєм. Це була надзвичайно складна робота, адже в ті часи вкрай важко було знайти необхідні будівельні матеріали. Вчені отримували їх за ордерами в десятках бюро і комісаріатів. Крім реставраційних робіт, було виконано обміри та всебічне дослідження храму.

Зібраний вченими величезний матеріал зосередився в Софійському комітеті, сформованому в жовтні 1919 під головуванням митрополита Антонія (Храповицького). Тоді ж Г. Лукомський та його помічники створили перший музей собору, який розміщувався в чотирьох кімнатах першого поверху будинку митрополита. Тут було зібрано рештки колон, капітелей, уламки плит, мозаїк, які до того безладно валялись у хрещальні. В окремих вітринах експонувалися фрагменти всіх п’яти шарів підлоги собору, фотографії, креслення, малюнки, книжки тощо. Започаткована Г. Лукомським справа не мала продовження: створений ним музей собору не зберігся.

1919 – 34 на садибі собору перебувала Старокиївська українська парафія Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), підпорядкована Всеукраїнській спілці православних парафій (ВСПП), яку очолювала Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР). Останній було передано собор Святої Софії разом із дзвіницею, що узаконено рішенням Київського губвиконкому від 10 липня 1919. ВПЦР почала діяти в Києві в грудні 1917 з метою скликання Всеукраїнського церковного собору, але згодом припинила своє існування. У лютому 1919 в Києві утворився церковно-релігійний гурток, до якого увійшли майже всі члени першого складу ВПЦР.

На базі цього гуртка сформувалась українська парафія. Було розроблено перший статут, легалізований радянським урядом. Згідно статуту, парафії мали дбати про переклад Святого Письма та богослужбових книжок українською мовою; обирати священика та причт, організовувати церковні хори, релігійні гуртки та братства; влаштовувати лекції, концерти, виставки; піклуватися про видання книжок і періодичних видань релігійного змісту. Ця парафія була зареєстрована радянською владою навесні 1919 вже на підставі нових вимог радянського законодавства щодо релігії та церкви й отримала в користування Микільський військовий собор на Печерську.

17 квітня 1919 вищезгаданий церковнорелігійний гурток оголосив себе новою Всеукраїнською православною церковною радою. Головою цього тимчасового керівного органу з організації автокефальної церкви в Україні було обрано завідувача секції сільськогосподарської статистики при Київському губвиконкомі М. Мороза, заступником голови – протоієрея В. Липківського. Оскільки умов для проголошення автокефальної церкви в Україні, де вже порядкували більшовики, не було, ВПЦР вирішила створити Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП), яка б діяла на основі нового радянського законодавства.

Це надавало певні переваги: зареєстровані владою українські парафії одержували в користування націоналізовані церковні споруди, що давало можливість обійти заборони керівництва РПЦ в Україні на чолі з єпископом Назарієм (Бліновим) і проводити своє богослужіння в храмах. Осередком цієї ВСПП став собор Святої Софії в Києві. Всеукраїнську спілку на чолі з ВПЦР було зареєстровано як організацію віруючих громадян зі своїм статутом, вона одержала юридичні права, зокрема орендувати націоналізовані державою церковні споруди. При соборі Святої Софії розмістилася ВПЦР, її президія та ревізійна комісія.

У жовтні 1921 тут був скликаний Всеукраїнський православний церковний собор, на якому способом всенародної висвяти священик В. Липківський був поставлений на митрополита Київського і всієї України УАПЦ. Він висвятив архієпископа і чотирьох єпископів, які, в свою чергу, висвятили кількасот священиків і дияконів. Нова церква, фундована на демократичних засадах, швидко зростала, і це викликало занепокоєння радянської влади. У будинках на подвір’ї Софії Київської проживали митрополит В. Липківський, М. Мороз з родиною та інші діячі УАПЦ. В умовах репресій у січні 1930 на Першому «надзвичайному» Всеукраїнському православному соборі, скликаному за ініціативою ДПУ, було прийнято вимушене рішення про саморозпуск УАПЦ.

Значну частину її діячів, у т. ч. В. Липківського, репресовано. З 1929 відправи у соборі припинилися, слов’янська парафія, яка діяла ще 1929 при Трапезній (Теплій, або Малій Софії), також була ліквідована.

1922 приміщення бурси було передано для архівних установ, 1935 – Центральному архівному управлінню.

У будинку митрополита було створено Всеукраїнський історичний музей релігійного культу. З 1918 тут розміщувався Київський архітектурний інститут, після війни – Академія архітектури УРСР і створена на її основі Академія будівництва й архітектури УРСР. У них працювали відомі діячі науки і культури. В приміщенні бурси містився Центральний історичний архів УСРР ім. В. Антоновича, в якому працювали відомі вчені-архівознавці, 1942 збиралися співробітники Музею-архіву переходової доби.

Колишню консисторію передали Центральній дитячій бібліотеці. Братський, пристінний та інші корпуси використовувались як житлові. В Трапезній (Теплій, або Малій Софії) містився відділ Центральної наукової бібліотеки УСРР. Відповідно територію було розділено огорожами на ряд окремих ділянок.