Охорона і дослідження пам’яток

1934 створено Софійський державний архітектурно-історичний заповідник, який формально був філією Всеукраїнського історико-культурного заповідника «Всеукраїнське музейне містечко». Після наказу народного комісара освіти В. Затонського в січні 1934 директорові Музейного містечка Н. Багрію прийняти собор Святої Софії від релігійної громади і утворити в ній філію ВММ собор було закрито як діючу церкву. В лютому 1934 ДПУ повідомило архієпископа УАПЦ Ю. Міхновського про закриття собору. Тоді ж храм було опечатано. До складу Софійського заповідника увійшли собор Святої Софії і дзвіниця. Відкрито його для відвідувачів 1935. Першим директором заповідника був І. Скуленко, заарештований 1937 за звинуваченням у націоналізмі.

Згідно з постановою РНК УРСР від 7 березня 1939, Софійський філіал ВММ перетворено на самостійний музей у системі Управління в справах мистецтв при РНК УРСР, організовано в ньому відділ архітектури та передано до нього як філії Андріївський собор, Видубицький Свято-Михайлівський монастир, церкви Кирилівську та Спаса на Берестові.

З початком Великої Вітчизняної війни у приміщенні консисторії містився штаб оборони Києва. Під час нацистської окупації Києва на соборному подвір’ї утворилася Всеукраїнська православна церковна рада. Тут жили єпископ Никанор (Бурчак-Абрамович; місце проживання невідоме), єпископ Мстислав (Скрипник). У цей час директором заповідника був архітектор і мистецтво-знавець О. Повстенко.

Згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 березня 1944 «Про організацію Софійського заповідника» (під назвою Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей»), він входив до складу Української філії Академії архітектури СРСР, що містилася на його території.

Згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 26 квітня 1944, Центральний архів із соборного флігеля було переміщено у будинок бурси до відбудови нових приміщень для республіканського архіву.

Питання підпорядкованості Софійського заповідника на 1946 залишалося не до кінця вирішеним. У Постанові РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 27 березня 1944 спочатку говорилося про передачу заповідника Українському філіалу АН СРСР, проте юридичне право користування територією заповідника надавалось Управлінню у справах архітектури. 17 липня 1946 заступник начальника Управління у справах архітектури при РМ УРСР запропонував передати Софійський заповідник Управлінню у справах архітектури при РМ УРСР, мотивуючи тим, що з моменту створення заповідника (березень 1944) на його території розміщувались Управління у справах архітектури та підвідомчі йому Діпроміст та Діпросільбуд, де працювало бл. 700 співробітників, більшість яких мешкала в будинках на території заповідника. Згідно з постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 6 грудня 1945 «Про охорону пам’яток союзного та республіканського значення», будівлі, які мали архітектурно-історичне значення, перебували у віданні Управління у справах архітектури. Йому надавалося право передавати окремі пам’ятки іншим організаціям на основі орендноохоронних договорів.

1983 заповідник було підпорядковано Державному комітету УРСР у справах будівництва при РМ УРСР.

Масштабні дослідницькі та реставраційні роботи стали можливими з часу організації заповідника. У кін. 1920 – на поч. 1930-х рр. розпочався новий цикл реставрації живопису, в основу якої покладено сучасні наукові методи.

Розкриття фресок розпочалося 1928 з південної вежі, де працював проф. Д. Киплик. 1934 – 38 його справу продовжили в центральній частині собору, в бічних вівтарях і північній вежі реставратори А. Баранов, О. Домбровська, І. Овчинников та П. Юкін. 1948 – 49 роботи проводились у хрещальні та в північній і південній галереях (О. Домбровська, брати В. і П. Брягіни). Однак це були розрізнені спроби, які мали характер окремих розчисток. Зазвичай реставратори обирали ті фрески, від розкриття яких вони очікували найбільшого ефекту. Лише після того, як 1952 створено Методичну раду АН СРСР з реставрації мозаїк і фресок собору Святої Софії, реставраційні роботи набули впорядкованого і цілеспрямованого характеру. Було складено перспективний план, установлено черговість об’єктів розчищення, сформульовано основні принципи технологічних процесів.

Передусім обстежили стан давнього тиньку. В місцях відшарування від стіни його закріплювали за допомогою ін’єкцій полімерних смол і вже після того знімали пізніші нашарування. До 1958 роботи з реставрації мозаїк були в основному завершені, над розчищенням фресок реставратори працювали ще кілька років. Методична рада ухвалила звільнити стародавні фрески від пізніших малювань там, де ці фрески уціліли; у тих місцях, де вони загинули, зберегти доповнення, зроблені в 19 ст. олійними фарбами. Від реставраторів вимагалося чітко виявляти межу між старим і новим живописом, щоб це було видно неозброєним оком. Такий підхід сприяв тому, що не порушувалась автентичність стінопису і водночас досягалась єдність живописного ансамблю.

Реставраторам довелося зіткнутися з вельми складними проблемами, які вимагали індивідуального підходу. Зокрема, в низці фресок, що відносно непогано збереглися в основних рисах, було чимало таких місць, на яких під олійними малюваннями від давнього стінопису нічого не збереглося. Щоб не порушувати сюжету, було вирішено не чіпати нижній, найтонший шар олійних малювань. Аналогічне рішення ухвалили й стосовно нових грецьких написів імен святих: їх видаляли лише в тих випадках, коли під ними виявляли рештки первісних написів.

У центральній частині собору малювання 17 – 19 ст. вирішено прикрити нейтральним тоном, оскільки вони не були пов’язані з первісною іконографічною системою. Там, де давній стінопис майже не зберігся (у колишніх внутрішніх галереях), залишили композиції, виконані олією в серед. 19 ст. Фрагменти малювань 17 – 19 ст. залишено в місцях втрат давнього стінопису; деякі з них відкрито в останні десятиріччя. Фрагменти монументального живопису 17 – 18 ст. збереглись і в східній частині північної зовнішньої галереї, де в давнину була княжа усипальня. Великий цикл живопису 18 ст. зберігається також у південній зовнішній галереї. Тематично він пов’язаний з присвяченням вівтарів Успінню Богородиці та Дванадцяти апостолам і водночас має місцеве київське звучання.

Загальне керівництво реставрацією живопису здійснював мистецтвознавець В. Лазарєв. Роботи в соборі виконувала спеціально створена майстерня, очолювана реставраторами Л. Калениченком, Є. Мамолатом, О. Плющ, котрі заклали підвалини школи реставраторів-монументалістів в Україні. В реставрації стінопису, що тривала до 1964, брали також участь реставратори І. Антоненко, І. Колода, Л. Тоцький та ін.

Величезні площі мозаїк і фресок було закріплено на стінах та очищено від бруду й шарів пізнішого живопису.

Розкриття і реставрація живопису собору Святої Софії здійснювались і пізніше. 1969 – 73 відкрито малювання в північній і південній галереях, де збереглися фрагменти 11 та 18 ст.; на межі 1980 – 90-х рр. розкрито написаний олією сюжет 18 ст. «Спас на престолі», фланкований постатями князя Володимира та княгині Ольги (південна зовнішня галерея, пізніше Апостольський вівтар). У 1990-х рр. реставратори під керівництвом П. Редька й А. Остапчука промили стінопис собору від пилових забруднень і закріпили фарбовий шар на фресках та олійних малюваннях.

З’ясувалося, що синтетичні смоли, які застосовувалися для закріплення відшарувань тиньку, тривалого результату не дали. Тому, консервуючи мозаїки центральної бані, відшарування тиньку фіксували бронзовими нагелями без застосування клейових розчинів. Нині роботи з реставрації стінопису в основному завершено. Натомість велика увага приділяється збереженню й експонуванню живопису, регулярному контролю за волого-тепловим режимом.

У 20 ст. в соборі проведено низку археологічних досліджень. Перші здійснив 1909 арх. Д. Милеєв. Його роботи були пов’язані з улаштуванням нової підлоги в головному вівтарі. Ще під час «солнцевської» реставрації підлогу зробили з чавунних плит, прикрашених символічним орнаментом у неовізантійському стилі. Однак холодні чавунні плити виявилися незручними для служб у вівтарі, тому тут їх вирішили замінити дерев’яним паркетом. Імператорська археологічна комісія доручила наглядати за цими роботами Д. Милеєву, котрий тоді керував великими археологічними розкопками в Києві. Йому пощастило знайти у вівтарі рештки стародавньої мозаїчної підлоги. Його дослідження показали необхідність дальших пошуків давньої підлоги собору, отже, проведення планомірних розкопок. Це завдання було поставлене Російським археологічним товариством і Київським товариством охорони пам’яток старовини та мистецтва. Однак далі порушення проблеми справа не пішла.

Нова доба в історії дослідження храму пов’язана зі створенням 1934 музею.

Вже того ж року в соборі здійснено розкопки в південній і північній вежах, а також у Свято-Володимирському вівтарі. 1936 експедицією Інституту історії матеріальної культури АН УСРР проведено перші значні археологічні дослідження собору. Було відкрито наву південного Свято-Михайлівського вівтаря від його західної стіни до апсиди. У двох місцях виявлено невеликі ділянки давньої підлоги. Один із фрагментів підлоги, знайдений між стовпами південної трипрогінної аркади, являє собою інкрустовану мозаїкою шиферну плиту, що чудово збереглася. Тоді ж виявлено фрагменти давньої підлоги з полив’яних плит в апсиді Свято-Михайлівського вівтаря. Археологічними дослідженнями керували І. Самойловський (1934) і Т. Мовчанівський (1936).

Під час розкопок, проведених Т. Мовчанівським у південній частині собору (вівтар святих Антонія і Феодосія Печерських), знайдено поховання церковного ієрарха, в якому виявлено фрагменти давньоруських гаптованих шовкових тканин із зображеннями Оранти, ангелів та святих (зберігаються в зібранні заповідника).

Найзначніші археологічні розкопки в соборі проводилися 1939 – 40 і 1949 – 52 під керівництвом проф. М. Каргера.

Під час розкопок 1939 – 40 повністю відкрили центральну наву собору, два північні бічні вівтарі, а також південний бічний вівтар святих Іоакима та Анни, що прилягає до центральної нави. З виявлених у 1930-х рр. архітектурних деталей нині можна оглядати рештки західного, північного і південного порогів, які показують рівень первісної підлоги. Археологічні дослідження М. Каргера дали змогу з’ясувати картину нашарування різночасових підлог і запропонувати реконструкцію композиції первісної підлоги 11 ст.

Найбільш чітку картину нашарування підлог вдалося простежити в головному вівтарі собору. Під паркетом 1909, що замінив собою чавунні плити серед. 19 ст., майже на всій площі вівтаря, на глибині 0,25 м, виявлено добре збережену підлогу з шестигранних цегляних плиток без поливи часів митрополита Рафаїла (Заборовського). Нижче, на глибині 0,7 – 0,75 м від рівня верхньої підлоги, знайшли третю підлогу, настелену у кін. 17 ст. під час реставрації собору за Варлаама (Ясинського). Вона складалася з тонких полив’яних керамічних плиток різної форми – круглих і лекальних. Круглі плитки покрито поливою чотирьох кольорів – синього, жовтого, зеленого й білого; лекальні – однокольоровою зеленою поливою.

Добра збереженість цієї підлоги спонукала археологів не ризикувати нею в пошуках більш давньої, тому остання (четверта) була відкрита лише на трьох ділянках, де підлога 17 ст. була зруйнована. Четверта (найдавніша) підлога, що лежала під підлогою кін. 17 ст., складалася з дуже міцного вапняного розчину з домішками дрібнотовченої цегли, в який інкрустовано шматочки смальти пурпурового, жовтого та зеленого кольорів. Килимово-орнаментальний малюнок викладено з трикутних, квадратних і прямокутних шматочків смальти. Виявлені археологами фрагменти давньої підлоги нині відкрито для огляду.

На поч. 1970-х рр. відновлено археологічні дослідження на території заповідника. Роботи проводив Софійський археологічний загін під керівництвом І. Тоцької. Розкопками цих років вивчено первісну топографію південно-західної частини території монастиря, виявлено залишки льохів 17 – 18 ст. у північній частині подвір’я. Під час розкопок зібрано унікальну колекцію керамічного та скляного посуду 17 – 18 ст. У північній частині подвір’я собору, біля монастирської стіни 18 ст., знайдено рештки двох виробничих печей для випалювання плінфи та для виготовлення мозаїчної смальти, в різних місцях на північ від собору – сліди смальти («коржів»), уламки смальтового шлаку, фрагмент посудини для варіння смальти. Це засвідчило існування в 11 ст. спеціальних виробничих комплексів, які обслуговували будівництво собору.

1974 – 75 під час охоронних археологічних досліджень у соборі знайдено рештки стародавньої підлоги, що дало змогу доповнити уявлення про декоративне вбрання храму. Особливо цікавою знахідкою було виявлене на південних хорах давнє покриття з полив’яних керамічних плит розміром 70 × 70 × 5,5 см, щільно укладених на товстий шар цем’янкової підлоги.

Плити імітували барвистий мармур: зелене тло з жовтими й вишневими розводами.

Некрополь Софійського монастиря включає поховання у соборі й на території обителі. З давніх часів небіжчиків ховали на подвір’ї собору, біля його фасадів, де виявлено кілька десятків могильних ям із безінвентарними похованнями.

У 17 ст., за свідченням письменника А. Кальнофойського – автора «Тератургіми» (1638), довкола собору утворився великий цвинтар, який простягався аж до Золотих воріт. Більшість імен похованих невідома, однак ідентифіковані поховання свідчать про те, що тут знайшли останній притулок видатні діячі національної історії. Археологічними розкопками в соборі виявлено десятки невідомих поховань, поза храмом біля північної башти – чотири, вздовж північного фасаду – 31, біля північно-східного наріжжя – 23. Біля північного фасаду собору знайдено велику купу кісток, покладених в ящик.

Вірогідно, це зібрані останки від поховань, зруйнованих під час перебудов 18 – 19 ст. У північній частині монастирського саду виявлено рештки безінвентарного поховання у шиферному саркофазі, яке могло належати до цвинтаря церков св. Георгія або «милеєвської», територія яких тепер входить до меж заповідника.

1054 першим у соборі поховали Ярослава Мудрого, саркофаг якого зберігся до наших днів. З пізніших збереглися поховання: митрополита Київського Кирила ІІ – 1280, митрополитів Київських і Галицьких Сильвестра (Косова) – 1657, Гедеона (СвятополкаЧетвертинського) – 1690, Рафаїла (Заборовського) – 1747, Арсенія (Могилянського) – 1770, Гавриїла (Кременецького) – 1783, Самуїла (Миславського) – 1796, Ієрофея (Малицького) – 1799, Серапіона Александровського (Логиновського) – 1824; Євгенія (Болховітінова) – 1837, Платона (Городецького) – 1891, першого протоієрея собору І. Леванди – 1814. У 1929 під північним фасадом Трапезної, біля апсиди, було поховано митрополита Михаїла (Єрмакова), на схід від собору, перед південним фасадом головної апсиди – архієпископа УАПЦ Н. Шараївського. 1995 на пл. Софійській, біля дзвіниці, праворуч від входу на подвір’я собору поховано патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка).

Роботи, проведені Софійським заповідником з вивчення, реставрації та популяризації пам’яток ансамблю, набули міжнародного визнання. 1987 заповідник нагороджено «Європейською золотою медаллю за збереження історичних пам’яток». 1990 собор Святої Софії та будівлі монастиря довкола нього включено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 заповіднику надано статус національного закладу культури з назвою – Національний заповідник «Софія Київська». До його складу входять 54 пам’ятки архітектури: архітектурний комплекс Софійського монастиря, Золоті ворота, Андріївська і Кирилівська церкви у Києві та комплекс пам’яток архітектури 6 – 15 ст. Судацької фортеці у м. Судак Автономної Республіки Крим.

Останніми роками в соборі Святої Софії проводяться урочистості з нагоди визначних подій державного і релігійного життя України, в яких беруть участь Президент України, уряд, депутати Верховної Ради України, предаставники державних, громадських і церковних організацій.