Київські митрополити

Комплекс Софійського кафедрального монастиря та збудованих на його території пізніше споруд різного функціонального призначення є визначною пам’яткою історії. Собор був резиденцією митрополитів Київських, починаючи від його створення. Тут «садили» на престол великих київських князів, приймали іноземних послів. При соборі діяв скрипторіум, було зібрано цінну бібліотеку.

Давньоруськими писемними джерелами засвідчено імена перших митрополитів Київських, діяльність яких, вірогідно, була пов’язана з Софійським монастирем: Іоанна І (до 1018 – бл. 1030) та Феопемта (бл. 1035 – 1040-і рр.).

Іоанн І виступає як керманич Руської церкви у перші роки княжіння Ярослава Мудрого, тому вважається, що саме він був тим митрополитом, про якого йдеться в хроніці Тітмара Мерзебурзького при описі подій 1018. Розповідаючи про захоплення Києва 14 серпня 1018 військом польського князя Болеслава Хороброго та його зятя Свято-полка Володимировича (на боці останнього Болеслав брав участь у княжій усобиці 1015 – 19), Тітмар повідомляє, що митрополит Київський з мощами святих та іншими святощами зустрів переможців «у монастирі Святої Софії, який, на жаль, минулого року погорів».

Історики по-різному тлумачать ці відомості. Одні стверджують, що згоріла невідома за джерелами дерев’яна Софія, зведена князем Володимиром Святославичем або навіть княгинею Ольгою, інші вважають, що пожежа пошкодила розпочату Ярославом Мудрим 1017 муровану будівлю. Н. Нікітенко обстоює думку, що в хроніці Тітмара йдеться про наявний тепер мурований митрополичий собор Святої Софії, до створення якого був причетний Володимир Великий. На переконання дослідниці, при соборі існував монастир з дерев’яними будівлями, що згоріли 1017, тоді як собору пожежа не завдала істотної шкоди.

Наступник Іоанна І – митрополит Феопемт 1039 брав участь у повторному освяченні Десятинної церкви в Києві. В середині того ж року перебував у Константинополі, куди був запрошений для участі у патріаршому Синоді. За Феопемта у Софійському монастирі складено київський митрополичий звід 1039.

1051 у соборі Святої Софії поставлено митрополитом «русина» Іларіона. Це був безпрецедентний випадок, оскільки Іларіона – пресвітера церкви Святих апостолів у заміській княжій резиденції у Берестовому – поставив з ініціативи Ярослава Мудрого собор руських єпископів за санкцією Константинопольського патріархату. Літописець характеризує Іларіона як «мужа блага книжна і постника». Іларіон – автор «Слова про Закон і Благодать», у якому прославляються утвердження християнства на Русі, «великий каган нашої землі» Володимир і «благовірний каган» Ярослав.

Як «митрополія руська» Софійський монастир відіграв визначну роль у формуванні та діяльності церковної організації на Русі. Служба тут правилася щоденно як ієреями собору Святої Софії, так і священиками інших міських храмів, котрі складали крилас соборної церкви. Саме із собором Святої Софії пов’язані найраніші згадки про крилас на Русі, що стосуються подій 11 ст.

Нестор – автор «Читання» про князів Бориса і Гліба та оповіді про посмертні чудеса Феодосія Печерського. У першому з цих творів згадується митрополит Іоанн І, який, дізнавшись про чудо від труни Бориса і Гліба у Вишгороді, «вскоре събратися повеле всему клиросу церковному», після чого відправився з пресвітерами на місце поховання князів. У «Чудесах» Феодосія Печерського мовиться: «Един от клироса святые и виликые церкве София болящу вельми… пришедъ моляще Бога и святого отца нашего Феодосия…».

Київська митрополія була місцем, де зберігалися найважливіші державні документи та акти княжої канцелярії.

У післямонгольську добу релігійне життя в «митрополії руській» не припинялося впродовж 13 – 16 ст. Собор залишався резиденцією митрополитів або їхніх намісників, незважаючи на те, що постійним місцем проживання митрополитів з 14 ст. був Владимир-на-Клязьмі, потім – Москва, за литовської доби – Вільно або Новогрудок. У Софійському монастирі періодично перебували митрополити Кирило ІІ (1242 – 80), Максим (1283 – 1305), Петро (Ратенський; 1308 – 26), Кипріян (Цамблак; 1389 – 1406), Фотій (1408 – 31). У білорусько-литовських літописах міститься розповідь про литовського князя Скиргайла, який був посаджений 1395 в Києві князем Вітовтом на місце Володимира Ольгердовича і відвідав будинок митрополита в цьому монастирі. В час, коли українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського, митрополія не зазнавала утисків, великі литовські князі зазвичай приймали православ’я.

1482 собор Святої Софії був пограбований кримським ханом Менглі-Гіреєм, який відправив московському царю Івану ІІІ золоті потир і дискос із храму.

До 16 ст. належить грамота литовського князя Олександра, надана митрополиту Київському Йосипу (Солтану) і православним єпископам про недоторканність майна. У цей час собору належали урочище Паньківщина, землі над р. Либідь (Софійська долина), Рогатинська сіножать тощо.

Після Берестейської унії 1596 собор Святої Софії перебрали уніати.

7 липня 1633 православні Києва урочисто зустрічали нового митрополита Київського і Галицького Петра (Могилу). Він повернув собор від уніатів і влаштував при ньому чоловічий православний монастир, виділивши на ремонт споруд і облаштування обителі значну суму власних коштів. Відомо, що реставраційні роботи у соборі Святої Софії здійснювали італійський арх. О. Манчіні та українські художники – брати І. та Т. Зінов’єви; до оздоблення храму були залучені виписані з Москви позолотник Я. Євтихієв, іконописець Іоаким, а також різьбярі, теслі, муляри.

Петро (Могила) доклав зусиль і до відновлення софійської бібліотеки як атрибута храму Премудрості Божої. Ще на поч. 19 ст. у ній зберігалася книга власноручних записів Петра (Могили).

Деякі книги з софійської бібліотеки могилянської доби зберігаються тепер у зібранні Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАНУ. 1647 митрополит помер, не закінчивши відновлення Софійського монастиря.

Його сподвижник і наступник в 1647 – 57 Сильвестр (Косов) був обраний на митрополичу кафедру духівництвом та запорозькими козаками без привілею польського короля. Отримавши благословення патріарха Константинопольського Парфенія ІІ, він був посвячений у київському соборі Святої Софії собором руських єпископів. Його правління збіглося з періодом національно-визвольної боротьби 1648 – 54, коли Київ був визволений з-під польського ярма козацько-селянським військом гетьмана Б. Хмельницького. У грудні 1648 після низки переможних боїв Б. Хмельницький урочисто в’їхав у Київ через Золоті ворота і попрямував до Софійського монастиря, біля його стін гетьмана зустрічали патріарх Єрусалимський Паїсій, який саме перебував у Києві, митрополит Сильвестр (Косов) з духівництвом і киянами.

Після укладення Переяславської угоди 8 січня 1654 всі українські міста і містечка мусили скласти присягу цареві. 14 січня 1654 кияни присягали у Києво-Печерському монастирі, а в кафедральному соборі Святої Софії митрополит Сильвестр, зібравшись із духівництвом, висловив непокору новій політиці Б. Хмельницького. Все ж митрополит змушений був визнати владу Москви, і 17 та 19 січня 1654 кияни давали у соборі присягу на вірність московському цареві.

Як і Петро (Могила), Сильвестр (Косов) збирав у кафедральному соборі святині України. З Любеча перенесено чудотворну ікону Богоматері, яку поставили «при стіні вівтарній», 1713 ікону встановлено в окремому кіоті, ліворуч від головного входу в собор. 1655 у собор перенесено ще одну чудотворну ікону – Богоматері Куп’ятицької – з Куп’ятицького монастиря поблизу Пінська.

Незважаючи на те, що після 1654 Київська митрополія разом з Україною фактично була передана під владу Московської держави, митрополити Київські аж до Гедеона (Святополка-Четвертинського; 1685 – 90) не посвячувалися патріархом Московським. Сильвестр (Косов), як і його попередник Петро (Могила), теж іменувався митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, екзархом Константинопольського престолу.

Після смерті Сильвестра (Косова) у квітні 1657 питання про наступництво митрополичої кафедри, з урахуванням намагань Москви підпорядкувати собі Київську митрополію, набуло особливої гостроти. Б. Хмельницький i його наступник І. Виговський зупинили свій вибір на Луцькому єпископі Дiонiсiї (Балабан; 1657 – 63). Діонісій підтримав І. Виговського, котрий розірвав союз з Московською державою i восени 1658 підписав Гадяцьку угоду з Польщею про створення в межах Речі Посполитої Великого князівства Руського, яке мало входити до неї на тих самих засадах, що й Корона Польська та Велике князівство Литовське. Однак швидка зміна воєнно-політичної ситуації звела нанівець Гадяцькі домовленості. У складних умовах тих часів, що дістали назву Руїна, Київська митрополія, перебуваючи між Варшавою i Москвою, вступила в період довготривалої кризи.

Після поразки І. Виговського Дiонiсiй (Балабан) майже за рік по своєму посвяченні залишив Київ, започаткувавши багаторічну традицію перебування православних митрополитів України поза межами своєї резиденції. З поділом козацької держави на Лівобережну та Правобережну відповідно розділилась і церква. З огляду на те, що Діонісія (Балабана), резиденція якого розташовувалась у Чигирині, не визнали лiвобережнi гетьмани, архiпастирськi функції у Києві 1659 – 85 виконували мiсцеблюстителi митрополичого престолу – архієпископ Чернiгiвський Лазар (Баранович; 1659 – 61 та 1670 – 85) i поставлений з інiцiативи московської влади єпископ Мефодiй (Филимонович; 1661 – 68).

Після смерті Діонісія (Балабана) на митрополичий престол виявилося два претенденти. У Чигирині представники правобережної шляхти та духівництва обрали митрополитом Йосипа (Нелюбовича-Тукальського; 1663 – 75) – прибічника гетьмана П. Дорошенка. Резиденція митрополита була в гетьманській столиці Чигирині, він жодного разу не приїздив до престольного Києва. Натомість правобережна православна фракція, очолювана гетьманом П. Тетерею, обрала на митрополію Антонія (Винницького; 1663 – 79), котрий також не жив у Києві. Обох «наречених» (себто таких, що лише носили це ім’я) митрополитів київське духівництво та лівобережне козацтво, які не брали участі в їхньому обранні, не визнали, тому софійською кафедрою опікувався москвофіл Мефодій (Филимонович). Розбрат у суспільстві згубно позначився на долі собору Святої Софії, який упродовж 30 років Руїни знову зазнав занепаду.

1686, після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату та укладення «Вічного миру» між Річчю Посполитою i Російською державою, Лівобережна Україна з Києвом залишилася під зверхністю російського царя, втрачаючи свою церковну автономію. Попри всю драматичність цієї події, політична стабільність, що настала після десятиріч безкінечних протиборств, сприяла економічному зростанню України та розвитку її культури.

Нова доба в історії України пов’язана з гетьманом I. Мазепою (1687 – 1709). В українській культурі знайшли своє яскраве втілення високі здобутки національного духу, пробуджені буремною добою визвольних змагань. Розбудовуючи суверенну соборну Україну, I. Мазепа спирався на ідею гармонійної співпраці держави та церкви, символом якої є Свята Софія – Премудрість Божа. У герб гетьмана вкомпоновано образ храму, який названо Тріумфальною Церквою Премудрості Божої, заснованою на святих київських горах. Найбільш повним втіленням ідеї Святої Софії став для нього однойменний київський храм, стародавня «митрополія руська».

Саме на межі 17 – 18 ст. вбраний у барокові шати собор Святої Софії отримав своє друге народження. 1687, коли І. Мазепа став гетьманом, митрополитом Київським був Гедеон (СвятополкЧетвертинський), висвячений у Москві в кін. 1685. 2 лютого 1686 він відправив свою першу службу в соборі Святої Софії. У цей час резиденція митрополита перебувала в критичному стані.

Софійський монастир був позбавлений більшості угідь, а собор – церковного начиння i документів. Петро (Могила), побоюючись, що після його смерті монастир може знову перейти до уніатів, перед своєю кончиною все церковне начиння, архієрейське вбрання i документи переніс на зберігання у Києво-Печерську лавру, з якої його наступники нічого не змогли повернути. Тож Гедеонові довелося просити у московських державців Івана та Петра Олексiйовичiв церковного начиння, одягу та великого дзвону на облаштування митрополичого храму, а для Софійського монастиря – хлібного постачання й грошового жалування. 1688 Гедеон марно просив дозволу розібрати на полагодження собору руїни запустілих київських церков святих Василiя i Катерини. Однак київському воєводі В. Бутурлiну було наказано описати зазначені храми та скласти кошторис, щоб визначити, скільки потрібно будівельного матеріалу на ремонт собору.

В ці роки розпочали розчищення від завалів західної частини храму та відбудову його західної стіни. Було також відремонтовано дерев’яні монастирські споруди.

На прохання митрополита Гедеона гетьман І. Мазепа надав Софійському монастиреві грамоту на володіння містечками Бiлогородка і Трипілля та селами Жиляни, Крушинка, Мархелiвка, Муровське, Мала Бугаївка, Рослович, Снiтинка, Церковище. Митрополит виділяв значні кошти на ремонт собору, срібло – на панікадило для головного вівтаря тощо. У квiтнi 1690 він помер, заповівши монастиреві більшу частину власних грошей i коштовностей.

Найзначнiшi роботи у соборі Святої Софії та на його подвір’ї проводилися на межі 17 – 18 ст., коли митрополичу кафедру посів Варлаам (Ясинський; 1690 – 1706), для якого гетьман І. Мазепа виклопотав титул екзарха Московського патріарха, піднісши цим значення предстоятеля української церкви, права i привілеї якої всіляко боронив від централізаторської та русифікаторської політики московської влади. За Варлаама (Ясинського) та його наступника Йоасафа (Кроковського) на подвір’ї собору знову було зведено дерев’яні споруди монастиря. За часів митрополита Варлаама (Ванатовича; 1722 – 30) розпочалося будівництво мурованих монастирських споруд, що збереглися дотепер, проведено значні ремонтні та будівельні роботи в кафедральному храмі.

1701 московський священик І. Лук’янов записав: «Церковь Софии Премудрыя Божия зело хороша и образсовата, да в ней презорство строения; нету ничего – пусто; икон нет; а старое было стенное письмо, а митрополит не хай все замазав известью». Ймовірно, в кін. 17 ст. щойно потиньковані й побiленi стіни храму були пiдготовленi для нового розмалювання. Це засвідчує той факт, що І. Лук’янов бачив собор без начиння та ікон. Роботу незабаром було розпочато: на пiвнiчнiй стiнi центральної нави, поверх княжого портрета 11 ст., збереглася значна частина фрагмента олійного стінопису, який міг виникнути лише на межі 17 – 18 ст. 1651 А. ван Вестерфельд бачив тут княжий портрет, а вже за митрополита Йоасафа (Кроковського) тут намальовано композицію «П’ятий вселенський собор». Тобто зображення пророка Даниїла зі старозаповiтними отроками Ананiєю, Мисаїлом та Азарiєю з’явилися на стiнi центральної нави після реставрації собору за часів І. Мазепи. Саме тоді розібрали поруйновану західну трипрогінну аркаду, що зумовило потребу найперше декорувати саме цю центральну частину собору.

1706 митрополит Варлаам (Ясинський) повідомляв, що обитель Свято-Софійська значно обновлена завдяки І. Мазепі. Після Полтавської битви 1709, коли російський цар Петро І прибув 22 липня до Києва, митрополит Йоасаф урочисто зустрічав його i вітав при молебні у соборі Святої Софії. Префект Київської академії Феофан (Прокопович) виголосив тут перед царем «всенародний» панегірик на честь Полтавської перемоги.

Внаслідок перемог над шведами в Пiвнiчнiй вiйнi російський уряд посилив наступ на зміцнілу за гетьманування І. Мазепи українську державність.

Прагнучи до повного контролю над церковним життям в Україні, 1722 він ліквідував Київську митрополію і перетворив її на рядову єпархію Російської православної церкви. Київському першоієрарху Варлааму (Ванатовичу) при посвяті було дано титул не митрополита, а лише архієпископа Київського i Малої Росії. Вiдтодi київські владики не обиралися, а призначалися російським Синодом.

У 18 ст. Софійський монастир був одним з найбільш знаних і заможних монастирів Київської митрополії. Статус кафедрального остаточно закріпився за ним у 18 ст. У ньому зосередилися також резиденція митрополита Київського, Київська кафедральна консисторія та кафедральна контора. Дві управлінські вертикалі (монастиря і митрополії) взаємоперепліталися і деякою мірою взаємодоповнювали одна одну.