Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави

Богдан Хмельницький

?

Софійський монастир

Найвищою особою в обителі після митрополита був намісник, вибори якого проводилися соборною братією, але з благословення та затвердження митрополита. Усі справи внутрішнього управління і життя він мав погоджувати з Духовним собором монастиря, на якому головував і мав вирішальний голос.

Водночас становище намісника Софії Київської було більш підконтрольним і обмеженим з боку митрополита, порівняно з іншими монастирями Києва.

Однак намісник був найближчим дорадником митрополита, автоматично ставав членом кафедральної контори, входив до консисторії. До складу цього органу входили, крім нього, архімандрити київських Пустинно-Миколаївського, Свято-Михайлівського Золотоверхого, Братського Богоявленського монастирів, ігумени Петропавлівського та Свято-Кирилівського монастирів, кафедральний писар, архідиякон, соборні ієромонахи або архімандрити та ігумени, які проживали в монастирі.

Отже кафедральний монастир мав найбільше представництво в консисторії, а його намісник був другою особою в єпархії після митрополита. Зокрема, 15 жовтня 1731 до складу консисторії з числа братії Софійського монастиря, окрім намісника Феофана (Степанського), призначено архідиякона Феофана (Трофимовича), кафедрального писаря Тимофія (Щербацького) – майбутнього митрополита Київського, екзаменатора Сильвестра (Думницького) – майбутнього ректора Києво-Могилянської академії, ієромонахів Іону та Іоанникія. Деякі з них і раніше входили до складу консисторії.

Посаду консисторського писаря запроваджено у січні 1745, до того ці обов’язки виконував кафедральний писар, який фактично був секретарем митрополита. Першим консисторським писарем став ієродиякон Братського Богоявленського монастиря Антоній (Московченко), якого 1746 призначено і кафедральним писарем. 1748 запроваджено посаду другого писаря. Послух на обох посадах справляли ченці Софійського монастиря.

Кафедральний писар входив до складу кафедральної контори, яка відповідала за рукопокладення священиків, постриження у стихар, територіальні переміщення кліру, будівництво та освячення церков, матримоніальні справи, фінанси кафедри тощо. Члени кафедральної контори: архідиякон, духівник, екзаменатор, хрестовий ієромонах.

Архідиякон займався навчанням катехізису ставлеників, спостерігав за їхньою поведінкою, наглядав за навчанням дияконів і відповідав за видачу архієрейських грамот. Обов’язки духівника кафедрального монастиря поширювалися далеко за межі обителі, сповідь і духовні бесіди з ним були обов’язковими для всіх ставлеників і кандидатів на парафії. Екзаменатор займався оцінкою знань. Хрестовий ієромонах був настоятелем домової архієрейської церкви і керував ставлениками під час навчання і після рукопокладення.

Першим архіваріусом архіву Київської консисторії було призначено у серпні 1769 софійського бібліотекаря, ієромонаха Мельхіседека (Вербицького).

Таким чином, головною функцією Софійської обителі, що випливала з її статусу кафедрального та митрополичого монастиря, було формування і забезпечення функціонування управлінського центру Київської митрополії. Монастирські ченці залучалися до діяльності кафедральної консисторії та контори.

Обитель також забезпечувала кадрами монастирі багатьох єпархій, у т. ч. російських. Так, 1782 у чотирьох з шести найбільших монастирів Києва настоятелями були колишні ченці кафедральної обителі.

Софійський монастир мав значний вплив на діяльність Києво-Могилянської академії. Його митрополити, починаючи від Петра (Могили), не тільки надавали навчальному закладу та училищному монастирю матеріальну підтримку, а й впливали на формування системи навчального і виховного процесу. Кандидатів на викладацькі посади для затвердження митрополитом визначали намісник Софійського монастиря, ректор і префект академії. На затвердження митрополитові кожного року подавався список, в якому для читання кожного курсу пропонувалося кілька кандидатур. Остаточний реєстр викладачів формувався лише після розгляду архієреєм.

З серед. 18 ст. монастир перетворився на своєрідний центр комплектування викладацького складу академії (зокрема, 1749 чотири з одинадцяти викладачів академії були ченцями Софійського монастиря). У 2-й пол. 18 ст. ректорами академії були колишні ченці обителі: 1752 – 54 – Георгій (Кониський), 1755 – 58 – Манасія (Максимович), 1758 – 61 – Давид (Нащинський), 1761 – 68 – Самуїл (Миславський), 1768 – 73 – Тарасій (Вербицький), 1774 – Никодим (Панкратьєв).

У 18 ст. Софійський монастир був одним з найбільших київських чоловічих монастирів. За даними 1757, тут мешкало 115 ченців, за реєстром 1782 – 63. Із них: один намісник, чотири ігумени, два начальники, один архідиякон, 19 ієромонахів, десять ієродияконів, 26 ченців. Відбір ченців до складу братії монастиря був особливо ретельним і виваженим. Чернець кафедрального монастиря мав вирізнятися високими моральними чеснотами, бути грамотним або здатним і вмілим до виконання певного послуху. Через кафедральну консисторію митрополити залучали до Софійського монастиря кращих ченців з інших монастирів та випускників Києво-Могилянської академії. Таким чином, тут концентрувалась інтелектуально-духовна еліта церкви, яка кандидувала на найвищі посади.

З 1786 після ліквідації монастиря на його території містилися три установи під проводом митрополита Київського і Галицького: собор Святої Софії з його цвинтарем, митрополичий дім з економією і Київська духовна консисторія.