Історія будівництва

Софійський митрополичий монастир вперше згадується в хроніці Тітмара Мерзебурзького під час опису подій 1017 – 18. Центральне місце в комплексі його забудови займає собор Святої Софії – всесвітньовідома пам’ятка архітектури і монументального мистецтва 1-ї пол. 11 ст. За літописом, храм зводився як центр великого мурованого ансамблю «міста Ярослава». Одночасно з ним споруджувалися вали навкруг міста, Золоті ворота, згодом – монастирі св. Георгія і св. Ірини. Церква Святої Софії була осередком митрополії Київської Русі.

Літописи пов’язують побудову митрополичого храму з ім’ям великого київського князя Ярослава Мудрого, будівельна діяльність якого в Києві підсумовується під роком 1037. За літописом, на місці собору Святої Софії (Премудрості Божої) раніше було «поле поза градом», де 1036 відбулася переможна битва Ярослава Мудрого з печенігами. Проте дані археологічних досліджень свідчать, що ця територія не була у згаданий час «полем поза градом», а являла собою заселену й укріплену місцину задовго до правління князя Ярослава Мудрого.

За новітніми дослідженнями археолога М. Нікітенка, собор Святої Софії споруджено на складній з топографічного погляду ділянці Старокиївської гори, оточеній з півночі, північного заходу і південного сходу ярами, які, вірогідно, заміняли собою передстінні рови на вододілі. Лише з південного заходу (з боку Золотих воріт) був зручний підхід до храму. Поряд із садибою собору Святої Софії зведено монастирські храми на честь небесних патронів князя Ярослава та його дружини Інгігерди – св. Георгія й св. Ірини (не збереглися). Вони стояли обабіч головної вулиці міста, що вела від Золотих воріт. Рештки храмів досліджені археологами. На північний захід від собору у дворі житлового будинку на вул. Стрілецькій, 7/6, на ділянці колишнього митрополичого саду 1909 виявлено фундаменти великого мурованого храму 1-ї пол. 11 ст. (див. ст. 283.10). За ім’ям його дослідника Д. Милеєва він набув у науці назву «милеєвський». Дехто з учених ототожнює цю церкву з церквою св. Ірини, інші – з храмом св. Георгія, хоча достатніх підстав для таких атрибуцій немає.

Подвір’я собору Святої Софії в 11 ст. було укріплене потужною мурованою стіною, окремі відрізки фундаментів якої знайдено під час розкопок (див. ст. 283.5). Вважалося, що давній мур оточував подвір’я монастиря замкненим колом. Проте досліджені М. Каргером відрізки фундаментів муру не дали цілісного уявлення про давню огорожу садиби собору. Донині залишається доконче не з’ясованою проблема трасування стіни: чи замикала вона територію подвір’я собору, чи була частиною оборонної системи «міста Ярослава».

На подвір’ї Святої Софії в 1970-х рр. і 2004 відкрито ще два відрізки фундаментів південно-східної гілки давнього муру – у підвалі північної прибудови Трапезної і біля північно-східного фасаду корпусу № 3 (будинок Київської єпархіальної училищної ради). Ці відкриття підтвердили точку зору М. Каргера, який вважав, що біля південної частини корпусу № 3 змикалися дві гілки муру, утворюючи кут, проте пошуки останнього виявилися марними. Як показали результати досліджень М. Нікітенка упродовж 2002 – 07 давньої топографії подвір’я собору, південно-східну гілку муру було споруджено вздовж яру, що пролягав до сучасної дзвіниці. Далі цей яр різко повертав на північний захід і проходив вздовж східного фасаду собору. У тому ж напрямку на відстані 20,0 – 25,0 м від собору проходила й огорожа. Під час останньої реконструкції вул. Володимирської 1999 – 2000 було відкрито ще один відрізок фундаменту стіни, яка, перетинаючи вулицю, з’єднувалася, найвірогідніше, із західною і південно-східною гілками софійської огорожі в місці їх кутового сполучення біля південної частини корпусу № 3. За припущенням М. Нікітенка, давній кам’яний мур не замикав простір довкола Святої Софії.

Можливо, його північно-східна гілка поєднувалася з валом, що проходив уздовж вул. Стрітенської, а південно-східна – зі стіною, виявленою на вул. Володимирській. Імовірно, задумана спочатку як огорожа садиби собору, кам’яна стіна стала частиною оборонної системи «міста Ярослава». Практика використання мурів культових споруд як частини міських укріплень відома в Україні і за пізніших часів. За матеріалами археологічних досліджень, у північній частині Софійського подвір’я в давнину був глибокий яр, на його схилах знайдено печі для випалу цегли, які обслуговували будівництво собору і були ліквідовані після закінчення будівельних робіт. З мурованих будівель, що первісно містилися на Софійському подвір’ї, відома лише невелика споруда 11 – 12 ст. на північ від собору, спершу сприйнята автором розкопок М. Каргером за виробничу піч для випалювання цегли і визначена археологом В. Богусевичем як середньовічна лазня (див. ст. 283.1). Натомість дослідник собору Г. Логвин вважав, що споруда правила за своєрідний калорифер, з якого нагріте повітря подавалося каналами в собор.

Протягом усього періоду існування собор Святої Софії був діючим храмом, одним з головних духовних центрів східних слов’ян. Він зазнав пограбувань під час навал ворогів, але не руйнації. Незважаючи на численні ремонти, у кін. 16 ст. (за свідченням мандрівника М. Груневега) набули аварійного стану давні відкриті галереї, які оточували собор з заходу, півночі і півдня й впродовж століть зазнавали атмосферних впливів. Стан галерей справляв враження занедбання і руйнації храму, про що свідчать записи мандрівників кін. 16 – поч. 17 ст. Е. Лясоти, Р. Гейденштейна та ін. Крім того, в деяких свідченнях цього періоду відбилася боротьба православних з уніатами, які володіли Софійським монастирем 1610 – 32, тобто до приходу православного митрополита Петра (Могили).

Дослідження показують, що відбудовчі роботи в соборі Святої Софії розпочалися до приходу уніатів, велися за часів уніатів, продовжені митрополитом Петром (Могилою) та його послідовниками.

Про зовнішній вигляд собору 1651 та забудову його території дає уявлення відомий малюнок голландського художника А. ван Вестерфельда, який служив при дворі литовського князя Я. Радзивілла, «В’їзд Януша Радзивілла до Софійського монастиря». Вигляд храму свідчить про те, що в цей період Київ перебував у сфері впливу західноєвропейської ренесансної архітектури. Стародавні монументальні форми собору, які збереглися, набули нових елементів: фігурні гребінці, що увінчують фасади; аттики з постатями лицарів і кулями, понизаними на стрижні; контрфорси, що зміцнюють центральну апсиду. Давні галереї мають односхилий дах, у нішах на апсидах видно живопис. Сходові башти на західному фасаді завершуються шатровим покриттям. Територію монастиря огороджено високим дерев’яним парканом.

На південь від собору – дерев’яна дзвіниця, квадратна в плані, з решіткою під чотирисхилим дахом, завершена маленькою банькою з хрестом. На схід від собору за стіною – видовжена споруда з високим дахом.

Вхід на митрополиче подвір’я – з північного сходу, над ним височить чотириярусна башта з відкритою галереєю у другому ярусі, завершена бароковим куполом з маленькою банькою. Інші малюнки А. ван Вестерфельда, які показують південну та західну галереї напівзруйнованими, відбивають дійсний стан собору на той час, оскільки його відбудову ще не було завершено.

Про наступні перебудови ансамблю у 2-й пол. 17 ст. свідчить малюнок на плані полковника І. Ушакова 1695. На ньому собор Святої Софії значно перебудований ззовні: закладено і надбудовано колишні відкриті галереї, над ними зведено нові бані. Баням надано барокових абрисів. На подвір’ї побудовано нові монастирські споруди в традиціях дерев’яної східнослов’янської архітектури. На південь від собору височить двоповерхова будівля з мурованим першим і дерев’яним другим поверхом, з бочкоподібним завершенням і невеликою банею на східному фасаді.

На південний захід від собору – будинок митрополита, на захід – два на одній лінії одноповерхові будинки келій, на північ – монастирська Трапезна. Єдиний в’їзд на подвір’я проходив під дзвіницею, що стояла у північно-східному куті території. Дзвіниця триярусна, завершена бароковою банею з маківкою. Археологічні дослідження показали, що територія монастиря кін. 17 ст. була більшою від митрополичого подвір’я 11 ст. Споруди на південь і південний захід від собору містилися за межами мурованої огорожі 11 ст., рештки якої на той час, очевидно, було розібрано.

Археологічні дослідження на подвір’ї собору дали змогу виявити точне місцезнаходження дерев’яного митрополичого будинку та сліди пожежі, під час якої він був знищений. Будинок стояв на відстані 13 м від пiвденно-захiдного наріжжя собору, тому впав пошкоджений вогнем західний нартекс храму.

Внаслідок капітальних ремонтно-реставрацiйних робіт доби гетьмана I. Мазепи зовні собор набув того вигляду, який у своїх основних рисах зберігся донині. Над давніми одноярусними відкритими галереями надбудували другі поверхи, галереї перетворили на закриті приміщення, в яких улаштували бiчнi вiвтарi. Над собором звели шість нових бань, i їх стало 19. Фасади потинькували i побілили, бані позолотили. Золоті грушоподібні гранчасті бані, вигадливі фронтони й примхливе ліплення фасадів надали собору барокової ошатності. Особливо пишно було декоровано відновлений з руїн західний фасад храму з центральним порталом. Його середня частина відступила вглиб відносно веж i була прорізана великим вікном у формі квадрифолiя. Над середньою частиною зведено високий ліплений фронтон, що надало урочистості центральному входові. Вбраний у нові барокові шати, капітально відремонтований й опоряджений собор Святої Софії втілив ідею української державності в звучанні Мазепиної доби.

Одночасно з відбудовою собору розпочалося спорудження цегляної огорожі його подвір’я. Вважають, що мур 18 ст. навколо Святої Софії зведено за митрополита Рафаїла (Заборовського). Однак отримані останнім часом М. Нікітенком результати археологічних досліджень муру дають іншу картину його виникнення. Встановлено, що на різних ділянках стіна спирається на конструктивно різні фундаменти. Північно-західна (вздовж вул. Стрілецької) і південно-західна (вздовж пров. Георгіївського) ділянки стіни (остання завтовшки 1,23 м) поставлені на цегляному стрічковому фундаменті; нижня частина фундаменту являє собою забутування з битої цегли на вапняному розчині. Натомість на ділянці між дзвіницею та пристінним корпусом стіна, товщина якої сягає тут 1,35 (з рустом – 1,4) м, спирається на «аркадний» (шир. арки – 4,0 м, вис. від п’ят до зеніту арки – 0,5 м) фундамент.

Відрізняються і фундаментні обрізи.

На ділянці вздовж пров. Георгіївського фундамент стіни має одноступінчастий обріз. Натомість на відрізку стіни вздовж вул. Стрілецької зафіксовано східчастий фундаментний обріз з трьома уступами. Також східчастий, проте чотирьохступінчастий обріз із значним виносом нижнього виступу відносно внутрішнього фасаду відкрито на відрізку стіни, що прилягає до дзвіниці з півночі. По-різному вирішено також архітектурний декор стін: між дзвіницею та південною в’їзною вежею, а також на північ від дзвіниці стіна має руст, відсутній на інших указаних ділянках стіни, а також карниз із внутрішнього та зовнішнього боків, тоді як вздовж вул. Стрілецької та пров. Георгіївського стіна завершується карнизом лише із зовнішнього боку. Як свідчать малюнки 19 ст., аналогічним рустом було оформлено зруйновану пізніше ділянку стіни, що виходила на пл. Софійську з боку пров. Рильського.

Оформлення багатоступінчастих карнизів обох відрізків стіни, що виходить на пл. Софійську і вул. Володимирську, майже однакове, проте карниз внутрішнього фасаду стіни на північ від дзвіниці має складніший рельєф. Як вважає М. Нікітенко, історію побудови муру 18 ст. довкола собору Святої Софії можна поділити на періоди, що відповідали трьом першим етапам кам’яної монастирської забудови її подвір’я. Вірогідно, найдавнішою була гілка поч. 18 ст. між побудованими за І. Мазепи та митрополита Варлаама (Ясинського) дзвіницею і південною вежею. Потім, у 1722 – 30, за часів архієпископа Варлаама (Ванатовича), була побудована гілка, що проходила від північного фасаду дзвіниці до пров. Рильського. Зрештою, останній етап побудови північно-західного та південно-західного відрізків стіни можна пов’язати з часами Рафаїла (Заборовського; 1731 – 47) і Тимофія (Щербацького; 1748 – 57). Така періодизація узгоджується із записом в рукопису 1770 ігумена Видубицького монастиря Іакова: «1745 року огорожа навколо кафедрального монастиря продовжувалася».

Тобто побудову стіни цього року було не розпочато, а продовжено, разом зі створенням 1746 брами Заборовського.

З поч. 18 ст. парадним в’їздом на подвір’я Софійського монастиря стала монументальна триярусна мурована дзвіниця. Подібно до вівтарної (тріумфальної) арки, головний вхід на територію собору теж вважався тріумфальним, тож дзвіниця дістала назву Тріумфальної. А її великий ошатний дзвін, відлитий 1705 київським майстром О. Петровичем, мав ім’я замовника – «Мазепа» (цей дзвін зберігся у дзвiницi донині). Урочистий вигляд мала i південна в’їзна вежа, високий шпиль якої прикрашала позолочена крилата постать покровителя Києва – архiстратига Михаїла (втрачена).

Територія монастиря значно розширилася, змінилося її планування. На південний схід від собору зведено триярусну дзвіницю (1699 – 1706), яку в 1740-х рр. перебудовано у другому та третьому ярусах; на південь від собору зведено Трапезну (1722 – 30), на захід – будинок митрополита (1730 – 35).

В лінію з останнім у 1750-х рр. побудовано келії (братський корпус), на північ від собору – келії (1763 – 67; згодом – бурса). У південно-західній частині території зведено хлібню (1722 – 30, пізніше – консисторія). Територію монастиря оточили високими мурами з трьома входами: через дзвіницю (головний), через південну в’їзну вежу і через браму Заборовського.

Мурована забудова характерна для українських монастирських ансамблів кін. 17 – 18 ст.: високі фронтони м’яких хвилеподібних абрисів, грушоподібні бані, дахи «з заломами», ліплений декор на фасадах. Бароковий архітектурний ансамбль монастиря, що склався у 18 ст., попри деякі пізніші зміни, зберігся до нашого часу. Муровані споруди Софійського монастиря зводилися поступово протягом 18 ст., тому тривалий час вони співіснували з дерев’яними будівлями. Навіть після завершення будівництва мурованого монастирського ансамблю на подвір’ї існували численні дерев’яні сараї, комори, сторожки, стайні, повітки над льохами тощо. У 18 ст. територія монастиря була значно більшою за сучасну: огорожа охоплювала всю ділянку на північний схід вздовж пл. Софійської до вул. Троїцької (тепер пров. Рильський). Монастирю також належала велика ділянка напроти зазначеної, яка у 19 ст. була відведена під розширення пл. Софійської і будівництво Присутствених місць. На цих ділянках розташовувалися господарські служби, та будівлі готельного типу.

Софійський монастир разом з ансамблем Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря утворив унікальну архітектурну композицію Верхнього міста. Пануючи у його панорамі, вони уособлюють священну серцевину Києва. Це історичне архітектурно-просторове утворення, що сформувало неповторний образ давнього Києва, не має аналогів і не поступається кращим світовим містобудівним комплексам.

У 18 ст. розпочалося створення нового живописного ансамблю собору Святої Софії, який став яскравим взірцем мистецтва бароко. Розмалювання тривало впродовж усього 18 ст. художниками живописної майстерні Софійського монастиря, яка функціонувала до його скасування. За митрополита Рафаїла (Заборовського) споруджено розкішний позолочений триярусний іконостас у стилі бароко зі срібними позолоченими царськими вратами, храм прикрасило срібне панікадило тощо. Під час реставрації в серед. 19 ст. зняли верхній ярус іконостаса. Під час реставраційних робіт у кін. 19 ст. іконостас тимчасово зняли для перезолочення.

Згодом його повернули на місце, але вже без середнього ярусу, який перенесли до вівтаря Стрітення Господнього (західна частина північної зовнішньої галереї).

У кін. 18 – 19 ст. споруди Софійського монастиря зазнали деяких перебудов і функціональних змін. У 19 ст. проведено великі роботи в соборі Святої Софії: перебудовано його західний фасад у візантійському стилі, зведено нартекс, влаштовано калориферне опалення. В інтер’єрі на стінах храму розкрито фрески 11 ст. і поновлено їх олійними фарбами; знято верхню частину іконостаса, щоб відкрити мозаїки головного вівтаря, зроблено нову чавунну підлогу та ін.

У серед. 19 ст. збудовано четвертий ярус дзвіниці, що повернуло їй втрачену роль вертикальної домінанти в забудові міста. У 1820-х рр. колишню Трапезну перебудували на Теплу церкву (Тепла, або Мала Софія), у 2-й пол. 19 ст. споруду значно розширено – прибудовано бічні нави і тамбур. До колишньої хлібні, перетвореної на консисторію, прибудовано великий ризаліт, між хлібнею і південною в’їзною вежею на місці муру 18 ст. зведено корпус консисторії, об’єднаний з колишньою хлібнею в єдину споруду. На другому поверсі південної в’їзної вежі розмістили частину архіву консисторії.

Нових перебудов зазнав будинок митрополита, зокрема із західного боку. У 1820-х рр. замуровано проїзд через браму Заборовського, розібрано кордегардії, на місці митрополичого подвір’я посаджено сад. Бурсу, де ще на поч. 19 ст. мешкали півчі і служники церкви, пристосовано під духовну школу, за якою побудовано одноповерховий цегляний флігель – їдальню бурсаків. У серед. 19 ст. з внутрішнього боку стіни 18 ст., що йшла вздовж вул. Володимирської, зведено пристінний корпус – квартири для дияконів і дзвонарів. У 1870-х рр. до корпусу прибудовано секцію з північно-східного боку.

1879 впритул до південної в’їзної вежі вздовж проїзду на подвір’я, навпроти консисторії споруджено соборний флігель, що призначався для квартир дияконів (перший поверх) і церковних служителів (підвал). У 19 ст. на північний схід від консисторії зведено службовий «консисторський будинок», на місці якого тепер корпус, ймовірно, споруджений на поч. 20 ст.

У кін. 19 – на поч. 20 ст. за проектами арх. Є. Єрмакова зведено прибуткові будинки в межах монастиря та поза ним, що істотно змінило архітектурне планування садиби.

1997 – 2003 реставровано і відкрито для відвідувачів дзвіницю; 2000 завершено реставрацію хлібні, в якій відкрито виставкові зали заповідника; 2001 відселено мешканців з пристінних келій, в яких 2005 – 06 проведено ремонтнореставраційні роботи покрівлі; 2003 – 06 здійснено благоустрій території подвір’я; 2003 – 07 проведено комплексну реставрацію корпусу № 3 (будинок Київської єпархіальної училищної ради), який пристосовано під адміністративний корпус заповідника; 2006 здійснено 50 відсотків реставраційних та реабілітаційних робіт будинку митрополита; 2006 розпочато реставраційно-реабілітаційні роботи щодо відтворення брами Заборовського.

Наявний комплекс забудови садиби монастиря складають: собор Святої Софії, 11 ст.; монастирські споруди кін. 17 – 18 ст. – дзвіниця, будинок митрополита, Трапезна, келії братські (бурса), келії (братський корпус), хлібня (консисторія), брама Заборовського, південна в’їзна вежа, мури; композиційно підпорядковані споруди 19 – 20 ст. – пристінний корпус, соборний (дияконський) флігель, будинок лікарні КиєвоСофійського духовного училища.