1967 р. Історія українського мистецтва
Найповніше ренесансні риси позначились на архітектурі ансамблю споруд Львівського братства. Архітектурний ансамбль Успенської (Братської або Волоської) церкви у Львові складається з самої церкви, збудованої в 1591 – 1631 роках за участю архітекторів Павла Римлянина, Войцеха Капиноса та Амвросія Прихильного, каплиці Трьох святителів, будівництво якої велось протягом 1590 – 1671 років [більшість дослідників мистецтва Львова (В. Лозінський та інші) автором будівлі вважають архітектора П. Красовського, але документами це не підтверджується, як і припущення про будівництво її Андрієм Підлісним (Historia sztuki polskiej, т. II, стор. 48). Питання про автора цієї видатної пам’ятки лишається відкритим], і дзвіниці – Вежі Корнякта, створеної архітектором Петром Барбоном в 1672 – 1678 роках.
В об’ємно-просторовій композиції церкви і каплиці знайшов яскраве втілення традиційний тип тризрубних триверхих дерев’яних церков. Успенська церква складається з трьох просторових одиниць, розташованих по вісі захід – схід: притвору (бабинцю), основної – тридільної з стовпами посередині та апсиди – вівтаря (таку організацію мала й луцька братська церква Чесного Хреста, 1619 р.). Церкву увінчують три куполи з ліхтарями. Більший з них покриває вівтарну апсиду, причому майже половина його всередині глуха, бо виходить на горище центральної частини. Центральний купол лежить на системі арок, які спираються на чотири стовпи. В західній половині влаштовано хори. Таким чином, у внутрішній структурі споруди злилися в одне ціле різні прийоми, властиві українському культовому будівництву XVI – XVII століть. У фасадах та інтер’єрі церкви використано ренесансну ордерну систему. Фасади оздоблено пілястрами тосканського паладіанського ордера і глухими арками, які разом з великим карнизом, що увінчує будівлю, створюють враження надзвичайної величності, монументальності. Вишуканість пропорцій, стримана виразність архітектурних форм, застосування рельєфів на фризі ордера, урочиста піднесеність загальної композиції об’ємів надають споруді якостей справжнього архітектурного шедевру.
Успенську церкву було збудовано на місці більш давньої мурованої. З зображення на печатці братства дізнаємося, що споруда, яку звів Петро Італьчик у 1547 – 1559 роках, мала три верхи, як і пізніше. Виходячи з цих фактів, а також маючи на увазі згадку в договорі між братством та архітектором Павлом Римлянином про те, що той має будувати церкву за існуючим креслеником, можна припустити, що справжніми авторами загального задуму споруди були її замовники, тобто львівські братчики.
Каплиця Трьох святителів має в плані прямокутну форму без внутрішніх стовпів і пілястрів. Цікаво зроблено її перекриття, що складається з системи арок, де одна пара більших арок несе другу – меншу. Цей прийом був поширений як в архітектурі Молдавії, так і в Пскові. Будівлю завершують три верхи. Фасад каплиці має вигляд багатший, ніж фасад Успенської церкви. Пілястри поділяють його на три поля; в середньому розміщено різьблений портал гарних пропорцій, оздоблений багатою рослинною орнаментацією, в бокових – півциркульні вікна.
Інтер’єр каплиці відзначається святковістю й мальовничістю. Він повний світла, яке підкреслює пластику верхів, площини його вкриті соковитим різьбленим орнаментом. Своєю затишністю й камерністю він наближається до інтер’єрів невеликих сільських храмів.
Комплекс Успенської церкви завершує струнка кам’яна дзвіниця, яка спочатку мала три яруси, а наприкінці XVII століття було надбудовано ще один ярус з високим верхом.
Історія зберегла чимало документів про будівництво ансамблю66, зокрема листування братчиків з російськими царями і молдавськими господарями, які підтримували їхню боротьбу проти польсько-католицької агресії, їхню просвітительську й будівельну діяльність. Серед цих документів є багато договорів, складених братчиками з архітекторами, будівничими, майстрами різних видів мистецтв, рахунки за виконані роботи та записи про хід їх. Ці пам’ятки свідчать про велику роль Львівського братства у розвитку української культури. Діячі братства добре розуміли виховне значення мистецтва у вирішенні політичних завдань, що набирали форм релігійної боротьби. Разом з використанням традиційних форм як засобів художнього, ідейного впливу, вони широко використовували прогресивні художні досягнення Європи. В світлі цих особливостей українського мистецького життя того часу стає зрозумілим і характер архітектури даного ансамблю, збудованого львівськими братчиками.
Кращі будівничі, різьбярі, художники Львова працювали на будівництві цих споруд, оздоблювали їх творами живопису, скульптури, декоративного мистецтва. Перед архітекторами й будівничими стояло складне завдання – спорудження цілого ансамблю у важких умовах щільної забудови середньовічного міста. Вони надають будівлям місцевих рис, використовуючи як традиції української архітектури, так і надбання культури Відродження. Скульптори, різьбярі (С. Дріар, К. і Я. Кульчицькі) і живописці (М. Петрахнович) в традиційних релігійних сюжетах намагаються відобразити навколишнє життя. У творах ювелірного мистецтва (Касьянович та інші), ливарництва та інших видах декоративно-ужиткового мистецтва так само відчуваються прагнення втиснути в традиційні канонічні схеми новий зміст, відшукати нові засоби художньої виразності. Духовне піднесення народу, розуміння мети національно-визвольної боротьби благотворно впливали і зумовлювали ідейну значимість та художню довершеність творів українського мистецтва.
Споруди Львівського братства насамперед відзначаються високими якостями справжнього ансамблю, складові частини якого, маючи виразні відмінності, разом з тим утворюють гармонійне ціле. Всі частини ансамблю різняться масштабами і композиційним принципом побудови. Башта-дзвіниця стрункою вертикаллю визначає місце ансамблю в загальній забудові; її добре видно з багатьох точок старого міста й прилеглих до нього пагорбів, незважаючи на досить незначну висоту її перших трьох ярусів (40 метрів без наметового покриття).
Церква розташована на розі кварталу і пов’язана з масштабом забудови вулиць міста, де переважали триповерхові будинки. Ширина Руської вулиці, на яку виходив бічний фасад церкви, не перевищувала 10 метрів, завдяки чому могутньою брилою видавався об’єм споруди, висота якої була більше 15 метрів. З вулиці ледве видно було верх будови, над якою в сильному ракурсі височить вежа. Це справляло враження стримуваної величі й прихованої сили.
Каплиця Трьох святителів стоїть на подвір’ї, її масштаби пов’язані з розмірами невеликого двору серед щільної забудови кварталу. Це підкреслюється й іншими, ніж у церкви, співвідношеннями споруди з її верхами, які тут набагато більші щодо основного об’єму будови і майже дорівнюють її висоті.
Всі споруди ансамблю сприймаються одночасно лише з подвір’я, яке належало братству. Тут масштабні співвідношення всіх споруд виступають як одне гармонійне ціле, де кожний з елементів підкреслює особливості іншого. Подібно до того, як Лоджетта своїми невеличкими розмірами і дрібною деталізацією підкреслює колосальність стрункої вертикалі дзвіниці на площі Святого Марка у Венеції, каплиця Трьох святителів, прибудована до стін дзвіниці, підкреслює могутність її форм. Разом з тим на тлі суворої стіни особливо добре сприймаються ажурність та витонченість силуету верхів каплиці, її мініатюрність і камерність образу, що нагадує своєю ліричністю і стрункістю відому Темпієтту Браманте.
Сама церква за розмірами є ніби перехідною ланкою від каплиці до башти. В кожній споруді різні ордери та різна трактовка їх: найбільш деталізована вона в каплиці, стриманіша – у церкви, і, нарешті, в дзвіниці ордер виступає у вигляді членувань самої стіни. Проте всі споруди мають класичну єдність у розумінні можливості використання ордера залежно від місця й загальної тектоніки будівлі.
В єдине ціле об’єднує їх і матеріал, і характер кладки з вапняків, які походять з околиць Львова (Красів).
У цілому ансамбль є одним з видатних архітектурних творів, що яскраво відбиває піднесення української культури, мистецтва, архітектури напередодні національно-визвольної війни 1648 – 1654 років.
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1967 р., т. 2, с. 89 – 93.