Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

Післямова

Людмила Міляєва

Монументальний живопис пам’ятки, розглянутий на широкому тлі культурних і політичних подій епохи, дає можливість простежити національно-визвольні і просвітянські ідеї українського мистецтва кінця XVI – початку XVII ст. Огляд творів архітектури, скульптури, живопису й графіки цього періоду допомагає уяснити наявність єдності прогресивних устремлінь у мистецтві. Уважне дослідження творів провінційних майстрів дозволяє твердити, що, незважаючи на відсутність високої фахової підготовки, вони чутливо сприймали гуманістичні ідеї свого часу, задовольняючи смаки демократичного ремісничо-селянського середовища. Залучення історичних документів і фактів, які проливають світло на історію цього періоду, дає можливість уявити, яким невмолимим був процес творчого піднесення на Україні в роки жорстокої й напруженої класової боротьби й національно-визвольних війн.

Процес був складний і сповнений протиріч, що пояснюються соціально-політичними й економічними умовами розвитку України. Хочеться у зв’язку з цим вказати на обмеженість тверджень ряду буржуазних учених, які спрощено, а іноді н тенденційно, пояснювали явища художнього життя країни, штучно ізолювали художню культуру західних земель України від східних. Особливу увагу треба приділити гуманістичним устремлінням у мистецтві, що виявили себе у новому підході до зображення людини і явно помітні в розвитку світського жанру портрета.

Стінопис церкви святого Духа в Потеличі 20 – 40-х pp. XVII ст. – один з найстаріших ансамблів настінного малярства, що вціліли на Україні. Час не зберіг для нас монументального малярства XVI ст. ані кам’яної, ані дерев’яної архітектури, і нині доводиться відновлювати еволюцію монументальних форм часто завдяки потелицьким розписам.

Потелич у XVI ст. був значним центром Галичини, заселеним головним чином селянами, міщанами й ремісниками. Городяни Потелича брали активну участь в національно-визвольній боротьбі першої половини XVII ст. Вагомість українського населення міста виразно позначилася при його забудові: протягом XVI ст. було споруджено чотири православні церкви. З них єдина, що збереглася до наших днів, – церква святого Духа, збудована на кошти одного з найбільших на Україні гончарського цеху. Скромний храм був своєрідним дерев’яним кремлем, що протягом віків правив гончарям надійним захистом у годину соціальних, національних і політичних бід. Тут гончарі зберігали свою продукцію й зброю.

Ми переконалися в тому, що настінне малювання храму є цільний художній організм, найтіснішими узами зв’язаний з епохою. Найдиво-вижнішим і примхливим чином у ньому переплелися прогресивні риси того часу з віковими традиціями середньовічної культури. В ньому знайшли місце схоластичні блукання людини початку XVII ст., її тяга до освіти, сліпа релігійна віра й твереза віра в людину. Запліднені повнокровним і земним світосприйманням народного мистецтва святодухів-ські розписи набули рис неповторної своєрідності і посіли особливе місце в історії мистецтва.

Час лишив на пам’ятці свій глибокий слід. її малюнки перегукуються з тогочасними літературними творами, з потелицькими легендами, з улюбленими в народі переказами. Крізь зіткану релігією павутину символів пробиваються думки й почуття, ідеї й переконання потелиць-кого ремісника. Літературні джерела дали можливість пояснити й мотивувати іконографію стінопису, що у XVII ст. остаточно втратила свою догматичну застиглість. Стінопис Потелича дає право твердити, що в монументальному малярстві іконографія ансамблю могла диктуватися й політичними умовами епохи.

Малярська артіль, що працювала в церкві, глибоко розуміла народні смаки й уявлення, володіла невибагливими й часом наївними прийомами народного живопису. Майстри сміливо й вільно втілювали в настінних малюнках складні національні, політичні й етичні проблеми свого часу.

Вони показали себе чутливими митцями, що відгукнулися на численні пошуки малярів високої фахової культури. Вони також тягнулися до світла, до реалістичних спостережень, які все більше завойовували собі права у мистецтві. Фахова підготовка майстрів не завжди давала їм необхідний мінімум об’єктивних знань з анатомії її композиції. Однак набуті навички свідчать про глибоке розуміння ними декоративних завдань малярства. Умовність, а іноді її примітивізм деяких їхніх творів не вели до спрощених схем. Талановитість художників компенсувала відсутність конкретних знань, їм вдавалося влучно н переконливо розкрити найістотніше в сюжеті, перемігшії абстрактний зміст релігійного мистецтва.

Потелицький іконопис кінця XVI ст. допомагає знайти коріння нового образного ладу живопису, який бачимо в церкві гончарів. Потелицькі ікони відрізняються од близьких до них за стилем пам’яток низкою характерних нюансів. У них вловлюємо тенденцію ввести до традиційної, віками усталеної композиції буденний персонаж. Можна гадати, що в ньому відбилися смаки потелицьких городян, які складалися, в основному, з дрібних міщан і селян. (В Потеличі було мало феодальної знаті й багатих бюргерів). Можливо, саме тому потелицькі пам’ятки живопису такі поетичні.

Ті ж тенденції маємо і в досліджених настінних малюнках, які, певно, належали пензлю місцевих авторів. Між ними, вірогідно, був і потелицький житель, томашувськин міщанин Іван Маляр, чиє ім’я згадано в одному з потелицьких міських актів 1628 року.

Святодухівськнй живопис датуємо 20 – 40-ми роками XVII ст. на підставі аналізу його стилістичних ознак. Аналогії з стінописом дерев’яних церков середини XVII ст. іі польських дерев’яних костьолів, мініатюрою, архітектурними елементами декору, гравюрою й іконописом, знайдені написи на стінах храму й дослідження його архітектури дали досить ознак, які дозволяють обмежитися згаданими роками створення малярного вбрання стін церкви. Висновки підтверджуються порівнянням стінопису з елементами святодухівського іконостаса, створеного в ті роки.

Декоративна система храму наочно ілюструє притаманне для народних майстрів уміння розуміти настінні малюнки в єдиному нерозривному комплексі з архітектурою. Нові принципи синтезу архітектури й малярства, що спостерігаються в дерев’яному будівництві, пояснюються великою мірою впливом традицііі декоративного стінопису селянського житла, на якому виховувалися художники. Декоративна співзвучність стінопису в інтер’єрі мала його прикрасити, надати урочистого вигляду, якоюсь мірою замаскувати дерев’яні стіни зрубу.

Дослідження художніх засобів, використаних у стінопису, показало, яким шляхом майстри досягли чудового балансу між настінною площиною й простором у зображеннях.

Окремі спостереження над специфічними особливостями потелиць-кого живопису, над прийомами, за допомогою яких майстри показували об’єм і простір, композиційною побудовою сюжетів і колориту, допомогли побачити, як у творчості потелицьких художників постійно перехрещувалися реалістичні спостереження й прагнення з відданістю до старих зразків і канонів. Найархаїчнішим елементом у розписах виявилась композиція.

Потелицькі майстри збагатили живопис особливим уявленням про людину, про її характер і душевні якості. Майже всі образи святих позбавлені ієратизму. Не суворість і аскетизм, не відхід од людей і хмура фанатична сила – їхні чесноти. Щиросердість і душевна м’якість, незлобливість і лагідність, поетична сердечність і щирість вабили художників. Вони прагнули створювати образи, не відірвані од земних ідеалів. У Потеличі була нівельована різниця між ідеальним образом і простою людиною. Навіть Христос і богоматір в уявленні народного майстра були людьми не потойбічного, а земного світу.

Бажання возвеличити, піднести просту людину, знайти риси, що ріднять людей між собою, – одна з найістотніших ознак потелицьких розписів. Художники не прагнули різноманітити типажі, їх не бентежила повна стереотипність образів – всі зусилля вони докладали до того, аби зробити малюнки зрозумілими й доступними, аби вони викликали асоціації, тісно зв’язані з вільнолюбивими ідеями, які хвилювали народ, з його думами й почуттями, з рідними легендами й переказами, що передавалися від покоління до покоління. Слід пам’ятати, що цехова церква гончарів була місцем, яке об’єднувало народ у часи лихоліття.

На відміну від інших тогочасних творів релігійного малярства, образ людини в Потеличі не був статичний, він розкривався в кількох аспектах. Народні майстри не ставили перед собою складних психологічних завдань, та це й не було їм під силу. Але жіночі образи «Оплакуванням свідчать про глибоке проникнення в природу людських почуттів. Малярам пощастило не тільки втілити спостережену в житті правду, а й по-своєму її опоетизувати. Можна сміливо стверджувати успіхи реалістичного розуміння образу людини в «Оплакуванні». Це ще перші кроки, у художників попереду було багато нерозв’язаних задач, вони часто неясно уявляли собі, якими шляхами їм належало йти. Але, безперечне, невідомі скромні майстри відчули й відбили в своїй творчості зміни, що відбулися у свідомості людини. В час створення потелицького стінопису смаки міщан, селян, ремісників відігравали все більшу роль в мистецтві, простолюдин, далекий від схоластики, з тверезим і ясним розумом впливав на художній процес і не побоявся побачити в своїй церкві не тільки позитивний образ, що утверджував його ідеали, але й негативний, що набув специфічного соціального відтінку.

Проблема негативного образу в українському мистецтві раніше не розглядалася в мистецтвознавстві. Тому, щоб уяснити специфічні риси образотворчого бачення потелицьких майстрів, було зроблено екскурс в історію українського мистецтва XV – XVI ст., що дало змогу простежити не лише зародження інтересу до негативного персонажу в малярстві, але й специфічні риси трактовки образів у ту чи іншу епоху. Зародження й розвиток образу з негативною характеристикою були показником поглибленої оцінки сучасниками етичних і політичних питань свого часу. Добро й зло, обов’язок і відповідальність перед своїм народом, ідея самопожертви й зрадництво та багато інших відбивалися безпосередньо в мистецтві, незважаючи на його релігійну суть.

Потелицькі майстри зробили в цьому напрямку новий крок. Автор «Страстей» в Потеличі створив образ людини з соціальним й національним забарвленням. Первосвященики на малюнках при всій своїй наївності наділені разючою силою. Незлобливий гротеск підняв соціальне значення твору. Розповідаючи про владу грошей, художник ілюстрував свої думки на диво життєвими персонажами, він щиро, від душі сміявся над ними, переконаний у перемозі високих моральних ідеалів. Народні джерела гумору, безпосередність характеристик в цих творах поєднуються із значимістю змісту, пройнятого актуальними ідеями. Критичний погляд на дійсність, на соціальні відносний свого часу відбили життєву правду; вони уявлялися народові в найбільш оголеному вигляді. Потрібен був високий рівень самосвідомості, щоб висловити протиріччя між особистістю людини й грошима у такій ясній і чіткій формі, в якій це зробив потелицький художник. Засоби художньої виразності майстра близькі до народної творчості, тому його образи влучні, як народне гостре слово, як дотеп, вкрай експресивні, пройняті ясним, оптимістичним поглядом на світ, на його світлі й темні сторони.

Заповітами малярів були думки, висловлені в тогочасних віршах:

«…Сам розум за майстра бывает

Знак то есть добрый, можем подолати

Толкож вдячности фарб треба додавати».

«Просто пристоит пензлем керовати».

[Возняк М. Діялог Йоникія Волковича 1631. – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», т. СХХІХ, Львів, 1906, с. 77].

Настінні малюнки святодухівської церкви м. Потелича допомагають простежити розвиток найдемократичнішого напряму в малярстві, який відбиває смаки ремісничих і селянських верств населення. Слід відзначити, що розписи мають багато спільного зі стінописом сучасних їм польських дерев’яних костьолів Мощениці, Бинарова, Пшидониці, Ленкавиці, Трибші тощо. Стилістична близькість пам’яток пояснюється не лише спільністю епохи, але й спільністю естетичних постулатів польського й українського ремісничо-селянського середовища.

Нам не пощастило ознайомитися з розписами польських костьолів на місцях. У роботі довелося опиратися тільки на публікації, наявні в польській літературі. А тому питання польсько-українських мистецьких зв’язків не знайшло всебічного висвітлення. Порівняльне вивчення стінопису дерев’яної архітектури двох народів дасть можливість зробити чимало цінних спостережень, які розширять наші уявлення про шляхи розвитку мистецтва.

Відсутність давніх пам’яток і невивченість тих, що збереглися, змусили нас обмежитись рамками монографічного дослідження. Сподіваємося, що в майбутньому будуть вивчені її опубліковані основні ансамблі стінопису українських церков і що дослідники візьмуться за складну проблему генезису й еволюції живопису храмів народної архітектури. Живопис Потелича 20 – 40-х років XVII ст. – лише перша ланка в низці яскравих і самобутніх творів народних монументалістів XVII й XVIII століть.