2010 р. Шаргород

Вадим Войтик

Дата: 28.09.2010

Від перших днів свого існування подільське містечко стало одним з найбільших єврейських центрів на території сучасної України. Чорнобиль, Умань, Меджибіж, Брацлав, Шаргород. Згадкою про ту, майже остаточно перегорнуту сторінку нашої спільної історії – закинуті скелети синагог. Деякі з єврейських молитовень якось прилаштували під господарські потреби. В Шаргороді – одна з найкращих і найдавніших будівель.

До плодоовочевої синагоги, яка на будь-чий погляд і є справжнім символом Шаргорода, ми ще повернемось. Бо наразі – про первісну історію міста.

Подільський Комаргород на свою честь назвав шляхтич Комар, Копайгород – поіменували через тамтешнє копання й городіння. На заснування Шаргорода не катали шари – його нарекли на честь святого покровителя, Флоріана Шарого (Сірого).

За легендою Флоріан, захищаючи польського короля, потрапив на тевтонські списи. Після битви король побачив, як вмираючий васал намагався власноруч заправити вивернуті нутрощі. Добрий монарх поцікавився: як би ж то допомогти нещасному? На що той відповів, що його нинішні страждання ніщо у порівнянні з тим, як він страждає від сусіда, котрий володіє половиною його села.

Король викупив ті маєтності й подарував врятованому лицареві. Так за легендою було засновано шляхетський рід Замойських. Саме вони володіли у XVI столітті місциною в луці річки Мурашки. І саме Яну Замойському, великому коронному канцлеру грамотою короля Стефана Баторія в 1579-му році було вказано збудувати тут фортецю.

До зведення твердині запрошується архітектор Бернардо Морандо. Італієць за походженням, Морандо був одним з авторів ренесансної теорії «ідеального міста». Приблизно в ті ж роки він працює над побудовою родової столиці Замойських, міста Замостя (центр якого включено до Світової спадщини).

Шаргород стане для архітектора такою собі халтуркою. Будова, розпочата в 1585-му завершиться зведенням п’ятибастіонного замку. Дата початку будівництва нині вважається річницею заснування Шаргорода (на фото не замок, а п’ятибастіонний магазин).

За збігом обставин, у день мого відвідання Шаргород саме й святкував День міста. За збігом, бо мені чомусь не перший раз вже щастить потрапити до подібного містечка саме на його День. В Білгороді вільно пускали до фортеці й влаштовували спортивні змагання, в Ніжині на кожному кроці смажили шашлики, в Корсуні мотали цукрову вату.

У Шаргороді на святкування мене з колегою запрошував особисто мер. Чи то під впливом кризи, чи то з огляду ще на якісь причини масштаб святкування цьогоріч був скромний.

Замість свята ми вирушили на пошуки залишків отої самої шаргородської фортеці. Деякі її ознаки були дуже скоро знайдені на подвір’ї прокуратури.

Твердиню, озброєну далекобійною артилерією, добряче пошматували козацькі загони Северина Наливайка і Максима Кривоноса. Що не дивно – фортеця не вважалася надто неприступною й очевидно мала скоріше символічне значення.

Попри окремі відновлення 1660-го і 1715-го стіни почали потихеньку розбирати на будівництво.

Лише в середині XIX століття, за часів ґаздування Романа Станіслава Сангушка було здійснено спробу консервації мурів та вцілілих споруд. Завдяки цьому до наших днів дотягнули невеличка незграбна вежа та триповерхова кам’яниця, так звана palazzo in fortezza.

Це така укріплена будівля усередині території, оточеної мурами та бастіонами. (Масштабніші версії можна побачити у Вишнівці, Підгірцях, Збаражі). Зараз її оточують білизна на мотузочках, курятники і прокуратура.

Коштом Яна Замойського у 1595-му фондується також храм святого Флоріана Мученика. Цей товариш жив значно давніше за Флоріана Сірого, в останні роки існування Римської імперії. Був військовим, що таємно прийняв християнство. Коли почалися переслідування – здався й прийняв мученицьку смерть за віру.

Вважається покровителем як Польщі загалом, так і вогняних професій, зокрема – ковалів, пекарів, пожежників (його часто зображують з чимось на кшталт чайника в руці, з якого він поливає вогонь пожежі).

Освятили храм в 1636-му, а за дванадцять років під час Хмельниччини польський костел, як і Шаргород загалом було знищено. Деякий час тут навіть була стайня. Відбудували храм аж в 1717-му й, судячи з усього, парафія діяла і після польського повстання 1830-х, коли переважну більшість католицьких та греко-католицьких храмів позакривали.

Первісно ренесансний храм переробили на бароковий під час реконструкції кінця XIX століття. Тоді ж були виконані внутрішні розписи, частину з яких можна побачити і в наші дні. (Також збереглися фрагменти органу, що з вигляду схожі на повноцінний інструмент). Проте в 1930-х костел закрили.

Церква відновила свою роботу під час окупації, в 1942-му і з тих пір (якщо я не помиляюсь) не зачинялася. Остання реконструкція відбувалась в середині 1990-х. Нині римо-католицька парафія налічує близько трьох тисяч вірян.

Костел є також початком Хресної дороги – місцевого варіанту єрусалимського шляху на Голгофу, позначеного каплицями. Наскільки я зрозумів – проект ще в роботі, каплиці будуються.

Непрості для Шаргорода часи визвольної війни середини XVII ст. завершились спершу відновленням польської влади, а пізніше – османським владарюванням. Турки ніби-то називали Шаргород Кучук-Стамбулом, тобто маленьким Стамбулом. Хоч так само вони називали чимало міст, які їм чимось нагадували власну столицю, наприклад, Феодосію.

Після повернення до складу Польщі Шаргород у власності князів Любомирських. За часів Станіслава Любомирського до містечка запрошуються василіянські ченці на заснування монастиря і школи (певно що первісний Миколаївський монастир діяв тут ще до турків). Воєвода запрошував до Шаргорода і капуцинів, та не порозумівся з адміністрацією ордену «через якусь частину з блаженного Августина».

Миколаївський монастир стає значним освітнім центром – в середині XVIII ст. тут відкривається бурса, перетворена згодом на семінарію. У свій час в ній навчатимуться українські класики Степан Руданський, Михайло Коцюбинський, композитор Микола Леонтович.

Класичний Миколаївський собор будується в 1829-му. На той час монастир вже переданий православним, що чітко відстежується в архітектурі головної церкви. Однокупольний храм з головного входу прикрашений портиком з доричними колонами. Браму з вежею-дзвіницею будують дещо раніше за собор. Вціліла кутова вежа нагадує про певне оборонне значення (от тільки яке може бути оборонне значення в XIX столітті?).

Навчальний корпус з церквою Архангела Михаїла я чомусь не сфотографував, тож скористаюсь світлиною від Сергія Клименка.

Як я вже згадував, в середині XIX століття Шаргород стає власністю Романа Сангушка, учасника польського повстання. Після шлюбу його доньки, Марії Климентини – перегодить як придане до роду Потоцьких, які будуть останніми власниками міста.

І от тепер саме час нагадатися про єврейську біографію Шаргорода. Масове заселення іудеями містечка розпочалось одразу з даруванням Шаргороду маґдебургії в 1588-му році. Тоді ж будується перша синагога (вона на першому фото до цього тексту).

Первісно оборонна споруда в ті часи навряд чи мала декоративні гребені і башточки. Художні елементи, а також добудови і прибудови виконувались пізніше, востаннє – наприкінці XIX століття. Усередині головний простір займає велика молитовна зала з колонами. Пізніше до неї доліпили численні прибудови, надбудови, невеличкі молельні для жінок і тому подібні штуки.

Єврейська громада Шаргорода була однією з найчисельніших на Поділлі. До середини XVII століття тут мешкало до тисячі родин! Більшість з них було вирізано під час Хмельниччини. За турків євреї знову оселилися в Шаргороді. Кількість іудеїв різко зросла після повернення міста до складу Польщі, але її знову «підрегулювали» – гайдамаки.

В середині XVIII століття містечко стає одним з центрів знайомого нам по Умані хасидизму. Окрім містичних вчень, євреї займались тим, чим вони займались всюди. З середини XIX століття вся торгівля міста, а також готелі, банки, склади належали їм.

В різні роки іудейське населення становило до 80% населення Шаргорода. На початок XX століття тут діяли десять синагог. Після революції, навіть попри петлюрівські погроми місто залишається єврейським. Тут навіть відкривають єврейський колгосп – «Червоний пахар». В 30-і синагоги, як і церкви закривають.

Громада не катастрофічно постраждала навіть під час Другої світової. Шаргород був в зоні румунської окупації, де юдофобний режим був значно м’якіший. За відкуп до місцевого гетто можна було запросити родичів з інших, небезпечніших міст.

В наші дні в містечку мешкає кілька сотень єврейських родин. Останні з хасидів переважно виїхали на історичну батьківщину вже за перебудови, а отже акція з повернення храмів релігійним громадам іудейський храм оминула. В найстарішій будівлі міста й далі діє плодоовочевий цех.