Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2012 р. Чому для костелу малювалися картини про битви

Віктор Заславський, історик, краєзнавець

11 Чер 2012

Нещодавня кончина Бориса Возницького, директора Львівської Галереї Мистецтв, призвела до низки скандалів навколо подальшої долі і самого музейного комплексу – одного з найбільших в Україні, і окремих його експонатів. Тому галас, піднятий журналістами навколо можливої передачі римо-католицькій парафії св. Лаврентія у Жовкві, не дивує. Дивом було б, якби ЗМІ і громадськість пропустили це повз вуха, особливо враховуючи останні тенденції у царині української культури і музейництва.

А справа ось у чому. У двадцяти кілометрах від Львова, дорогою на Раву Руську стоїть місто Жовква, невеличкий райцентр з багатющою історією і цілою купою архітектурних пам’яток. Історія появи міста незвична: засновник Жовкви, Станіслав Жолкевський, лицар з руського роду, нащадок галицьких бояр, вирішив втілити на рідній землі ідею утопічних „ідеальних міст”, які креслив Леонардо да Вінчі і оспівував св. Томас Мор. Крім функціональної забудови і сучасної фортифікації, одна з головних особливостей „ідеального міста” була антропоморфність. Тобто, усі головні споруди міста були розплановані відповідно до органів людського тіла. Замок був головою, ринок – легенями, ратуша – шлунком, а церква з костелом разом створювали одне серце.

І ось костел святого Лаврентія, велична споруда в найкращих традиціях Ренесансу, став головним героєм нашого скандалу. Справа в тому, що Станіслав Жолкевський, який увійшов в історію як завойовник Москви у 1610 році і головний захисник прав підкорених московітів, в цьому костелі був похований. І не просто так похований, а після того як його рештки викупила вдова після героїчної загибелі 73-річного (!) чоловіка в битві проти турків під Цецорою.

То ж не дивує, що правнук Жолкевського, король Ян ІІІ Собеський (теж, до речі, русин за походженням) пишався славетним прадідом, вважав себе продовжувачем його справи, а саме захисту батьківщини від турків-татар. Прабатьківської слави він не зганьбив – саме його перемоги над турками під Хотином, Віднем і Парканами зламали хребет Османській Імперії, яка вже два з гаком століття Дамокловим мечем висіла над Центральною та Східною Європою.

Не дивує, що до костелу, де похований Жолкевський (а також його дружина, діти, онук – майже вся королівська родина), король мав особливі почуття: він оздобив нагробки предків розкішними бароковими композиціями, фриз храму – рельєфними зображеннями лицарів, гусар, козаків, святих воїнів Юрія і Мартіна і гербом прадіда – підковою з хрестами. А зсередини стіни храму прикрасили величні батальні полотна, які оспівували перемоги Жолкевського і Собеського.

Ще раніше у вівтарі костелу, біля нагробку Жолкевських, висіла картина „Битва під Клушино” Ш. Богушовича (6х7 м.), присвячена перемозі Жолкевського над московітами. Собеський додав до неї „Битву під Хотином” А. Стеха і Ф. Ван Кесселя (також 6х7 метрів), а для трансепту храму італієць Мартино Альтомонте виконав картини „Битва під Віднем” і „Битва під Парканами” розмірами 8х8,5 і 8х10 метрів!

Величні полотна вкупі з лицарськими нагробками і рельєфами на фризі створили в костелі цілісний пантеон лицарської слави. А меси за спомин усіх, хто загинув за віру і батьківщину, лише посилювали унікальний дух храму, в якому переплелися любов до Бога і Батьківщини, готовність віддати життя за свободу християнських земель – поняття, які не були порожнім звуком в часи, коли височили мінарети над сплюндрованими храмами від Балкан до Поділля, коли татарські набіги спустошували Україну.

Хто не вірить – нехай подивиться на мінарет в Кам’янці і мечеть в Хмільнику, на бомбу з турецької облоги на Львівській катедрі – і на нагробок Жолкевського в Жовкві. І хоча польський шовінізм ХІХ-ХХ століть багато в чому спотворив наш погляд на події тих століть, не можна забувати, що Жолкевський і Собеський були синами українського народу, які жили і творили на нашій землі, а під Хотином і Віднем билися сини України – русинська шляхта, запорізькі козаки і навіть один православний єпископ!

Радянська окупація, звісно, не принесла костелу нічого доброго: храм перетворили на склад з усіма наслідками. Через проржавілий і розбиті вікна в храм затікала вода, на картинних рамах ластівки влаштовували гнізда, скульптури були розбиті, а оздоби – розкрадені. То ж коли у 1960-х роках експедиція Бориса Возницького вивезла з костелу образи і картини – це був справжній подвиг, один з незліченних подвигів цього доброго генія мистецької спадщини України. „Битва під Віднем” (щоправда, скручена втричі) та кілька менших образів з костелу знайшли своє місце в експозиції Одеського замку. Решта залишилась у фондах.

Пройшов час. Костел св. Лаврентія у 1989 році повернули віруючим. Завдяки спільним діям українських і польських реставраторів унікальна ренесансна пам’ятка постала в усій красі: відновили підлогу і дах, купол і стіни, по шматочках зібрали розбиті вандалами скульптури, відновили вівтарі. В той самий час реставратори Львівської Галереї Мистецтв почали працювати над картинами з костелу – спочатку були відновлені «Клушино» і «Хотин», потім настав час і для «Відня» з «Парканами».

Звісно, цілком логічно було б повернути батальні образи на їхнє первісне місце – адже не в кожному замку і навіть храмі знайдуться відповідні площі під такі картини. Але з іншої сторони і ЛГМ навряд чи хотіла повертати унікальні полотна – особливо після того, як вклали туди стільки грошей і роботи. Проте офіційною версією відмови Возницького було те, що, за його словами, в храмі не місце батальним картинам: мовляв, Папа вибачився за хрестові походи, а ви хочете батальні полотна в храм…

З аргументами Возницького можна і посперечатись – хіба мало біблійних героїв проливали ворожу кров, захищаючи рідну землю? Між іншим, «благословенний Господь, моя скеля, що руки мої Він навчає до бою, пальці мої до війни»! А між іншим, під Хотином, Парканами і Віднем християни якраз захищали свою землю, свої оселі від небажаних зайд. Це вам не Єрусалим, не Акра і не Антіохія (та й там не все було так просто), не зазіхання на чуже, а захист свого! Але головне – саме церква (принаймні, парафія св. Лаврентія) просить повернути картини, а священики розбираються в теології трохи краще за мистецтвознавців…

Але за небажанням ЛГМ повертати картини скоріш за все стоять значно простіші і приємніші почуття – а саме, елементарне небажання дарувати комусь те, чому присвятив стільки сил. А ще – турбота за унікальні витвори мистецтва: важко сказати напевно, чи зможе парафія забезпечити в храмі належні умови чи охорону.

У будь-якому випадку, зараз, коли Б. Возницький відійшов у кращий світ, а тимчасове «міжкоролів’я» в ЛГМ зробило можливим знов підняти тему жовківських картин, є цілком логічним, що тема ця викликає певні дискусії. Тим більше, що серед ініціаторів цього повернення – міністерство культури, а репутація в нашої влади не така, щоб довірити їй унікальні шедеври хоча б на півгодини. Цілком зрозумілою виглядає позиція ЛГМ і громадської Львова і з «патріотичної» точки зору: адже римо-католики на Західній Україні багато в чому позиціонують себе як «польську» Церкву.

В тому самому жовківському костелі українською мовою Меси правляться лише на свята – і то не завжди. Тим більше, польська сторона (а саме Євросоюз дав 4 мільйони євро на реставрацію картин, та й до реставрації костелу св. Лаврентія наші західні сусіди доклалися добряче) якраз більше за усіх і наполягає на повернення картин до Жовкви. Крім того, польським туристичним групам жовківський ксьондз відкриває храм найбільш охоче – бо з них можна стягнути більше «офяр». Щоправда, на момент написання статті ситуація з потраплянням до костелу дещо покращилася. Важко також казати і про належні умови зберігання: в костелі поки що немає ані сигналізації, ані охоронця. Та й сам факт передачі комусь однієї з головних перлин музейної збірки виглядає аж ніяк не презентабельно.

Проте на користь повернення картин є один дуже вагомий аргумент. А саме – писались вони для костелу св. Лаврентія, під розміри костелу, і утворювали разом з іншими деталями оздоб, декору та планування єдиний комплекс, в якому гармонійно поєднувались благочестя, патріотизм, лицарська честь, витончена культура і родинна вдача – ті чесноти, якими жив Ян Собеський (знову нагадаю, русин). Та й сам костел був і залишається невід’ємною складовою того неповторного комплексу, яким була в ті часи Жовква – і який дивом зберігся попри усі історичні негаразди, та ще й поступово відроджується.

Все ж таки Жовква – це єдине в Україні ренесансне місто, місто-утопія, місто-ансамбль, в якому кожна бодай найменша складова грає свою важливу роль. Саме цим Жовква і відрізняється від того самого Золочева, Дрогобича чи навыть Львова – тобто, звичайних середньовічних міст, які розвивалися стихійно й увібрали в себе безліч епох – як історичних, так і мистецьких. Навряд чи мистецтвознавці цього не розуміють.

Звісно, просто взяти й віддати комусь безцінні полотна було б безглуздям. Але між таким кроком і пікетами під облдержадміністрацією проти повернення картин – безліч варіантів. Можна створити при костелі філію ЛГМ, можна віддати картини в депозит або якусь іншу форму користування – як наприклад Возницький віддав чимало картин в Дубно чи Батурин… І навіть, якщо по дискусії картини таки вирішать залишити в ЛГМ – рішення це має бути прийняте спокійно і без гасел. Бо такі питання як умови зберігання, належна охорона, доступ туристів до картин – все це є важливими практичними моментами, кожен з яких слід обговорювати окремо і спокійно, без емоцій і гасел, на які ми, українці, так часто ведемося. І обговорення ці мають відбуватись під невсипним контролем громадськості і ЗМІ. То радив би львівським мистецтвознавцям і «четвертій гілці влади» не розтрачувати свій запал на огульні вислови – роботи в них вистачить.

Є чим зайнятись замість гри у Леніна на броньовику і Львівській галереї мистецтв – адже в її фондах залишається безліч цінних полотен, ікон, скульптур, меблів, які збереглись в досить пристойному стані – але пиляться у фондах, які своїм багатством різко контрастують з напівпорожніми залами замків Олеська чи Золочева. Хто був в Ермітажі, в палацах Криму чи хоча б в Одеському художньому музеї, той напевно погодиться з автором цієї статті: музейні площі ЛГМ не використані достатньо. В залах і коридорах замків Львівщини можна виставити втричі більше – але чомусь цього не робиться.

Наприклад, дві менші картини з жовківського костелу – «Клушин» і «Хотин» – вже кілька років після реставрації висять у фондах, і доступ до них мають хіба що польські історичні клуби, які перед поїздкою до України заздалегідь дзвонять до дирекції ЛГМ, щоб подивитись на картини з жовківського костелу. Чому б не вивісити їх в тому самому Золочеві? Адже зали належної площі там є…